Тема 7. Діяльність людини та її психологічна характеристика

 

Діяльність – найважливіша загальна властивість особистості, яка виявляється у цілеспрямованій активності, що реалізує потреби суб’єкта під час взаємодії з довколишнім середовищем.

Активність – діяльнісний стан живих організмів як умова їхнього існування у світі. Активна істота не просто перебуває в русі, вона містить у собі джерело свого власного руху, і це джерело відтворюється в ході самого руху. Це система характеристик індивідуальної поведінки, що відображає швидкісний, енергійний (внутрішнє прагнення індивіда до напруженої діяльності) та варіацій (тенденція до різноманітності й новизни) її аспекти.

Поведінка – зовнішній прояв психічної діяльності. Це властива живим істотам взаємодія з навколишнім середовищем опосередкована їх зовнішньою (руховою) і внутрішньою (психічною) активністю. Становить собою складний синтез, сплав рис типу вищої нервової діяльності і життєвих вражень, закріплених у вигляді систем тимчасових нервових зв’язків, динамічних стереотипів, утворених у результаті її взаємодії із середовищем. На відмінність від діяльності поведінка людини не обов’язково здійснюється цілеспрямовано та може не переслідувати конкретні цілі. Вона може бути спонтанною та хаотичною. Діяльність же завжди має організаційні рамки.

Суб’єкт діяльності – людина, яка її здійснює.

Об’єкт діяльності – фрагмент реальності, на котрий спрямована активність (наприклад, навчальний процес у вузі).

Предмет діяльності – те, чого діяльність безпосередньо стосується (наприклад, в навчальній діяльності це знання, уміння, навички).

Потреба – стан живої істоти, що відображає її залежність від умов існування та спричиняє активність у ставленні до цих умов.

Мотив – спонукання до діяльності, пов’язане із задоволенням потреб, у яких виявляється активність суб’єкта. Власне усвідомлена потреба стає мотивом.

Мета – те, для чого працює, за що бореться людина, чого вона хоче досягнути у своїй діяльності.

Операція – конкретнійспосіб, яким виконується завдання, досягається мета. Дія може виконуватися декількома типами операцій. Вибір певної операції визначається умовами конкретної ситуації та індивідуальними особливостями суб’єкта діяльності.

Дія – елемент діяльності, цілеспрямована активність, реалізована в зовнішньому або внутрішньому плані. Розрізнюють сенсорні, вольові, моторні та дії мислення.

Навичка – компонент діяльності, сформований шляхом багаторазового повторення та, який реалізується з мінімальною свідомою регуляцією.

Вправа – багаторазове повторення й закріплення дії у вигляді навички.

Уміння –закріплені способи застосування знань у практичній діяльності. Уміння формуються шліхом вправ і створює можливість виконання дії не тільки у звичних, але й у змінних умовах.

Інтерференція – негативний вплив раніше засвоєної навички на процес оволодіння новою.

Перенесення навички – позитивний вплив раніше засвоєної навички на процес оволодіння навою.

Інтеріоризація – формування внутрішніх структур людської психіки завдяки засвоєнню структур зовнішньої соціальної діяльності.

Екстеріоризація – процес породження зовнішніх дій, висловлювань тощо на основі перетворення низки внутрішніх структур, що склалися за рахунок інтеріоризації зовнішньої соціальної діяльності людини.

Гра – основна форма вияву активності дитини на перших етапах її розвитку; змістовна творча діяльність, у якій дитина ставить свідомі цілі, прагне до їх здійснення.

Навчання – різновид діяльності, що виражається у цілеспрямованій передачі суспільно-історичного досвіду; процес формування знань, умінь, навичок.

Навчальна діяльність – діяльність школяра під керівництвом учителя, спрямована на засвоєння знань, набуття умінь, навичок; розумовий розвиток школяра.

Праця – свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних благ.

Провідна діяльність – вид діяльності, який визначає найважливіші характеристики психіки людини, які відносяться до пізнавальних процесів, станів і властивостей особистості. В рамках трьох основних видів ведучим видом діяльності може бути гра (для дошкільників), навчання (школярів), праця (для більш зрілого віку).

Автоматизм – акт руху, що виробляється шляхом вправ і здійснюється без контролю свідомості.

Звички – це та частина діяльності людини, яка виконується нею механічно, не переслідує усвідомленої мети та найчастіше не має продуктивного результату, тобто не передбачає отримання якогось продукту. Внутрішнє спонукання(потреба) особистості робити (діяти, поводитися) певним чином.

 

Тема 8. Спілкування

 

Спілкування – взаємодія двох чи більше людей, яка полягає в обміні між ними інформацією пізнавального чи афективно-оцінного характеру.

Рефлексія – усвідомлення суб’єктом того, як він сприймається і оцінюється іншими індивідами або спільнотами; аналіз власного психічного стану.

Соціально-психологічна ідентифікація – уміння зрозуміти іншу людину, уподібнивши себе їй, тобто вміння стати на її позицію (децентрація).

Атрибуція каузальна – інтерпретація суб’єктом чинників і мотивів поведінки інших людей на основі власного досвіду проживання подібних ситуацій.

Соціальний стереотип – це стійке уявлення про явища або людей, які є властивими певній групі.

Атракція – поняття, що позначає виникнення привабливості однієї людини для іншої при їх взаємному сприйнятті. Формування прихильності виникає в суб’єкта як результат його специфічного емоційного відношення, оцінка якого породжує різноманітну гаму почуттів (від ворожості до симпатії і навіть любові) і виявляється у виді особливої соціальної установки на іншу людину.

Сумісність – це ефект взаємодії людей, який означає максимальне суб’єктивне задоволення партнерів один одним за певних енергетичних витрат і значної взаємної ідентифікації. Суб’єктивна задоволеність – це головна ознака сумісності.

Емпатичне слухання – розуміння почуттів, які переживаються іншою людиною, відповідний вираз свого розуміння цих почуттів. Мета емпатичного слухання – відчути емоційне забарвлення ідей, думок, їх значення для співрозмовника та зрозуміти, які почуття при цьому він спитує.

Стиль спілкування – індивідуально-стабільна форма комунікативної поведінки людини, яка виявляється в будь-яких умовах взаємодії – у ділових і особистісних стосунках, у стилі керівництва і виховання дітей, способах прийняття рішень і розв’язання конфліктів, у прийомах психологічного впливу на людей.

 

Тема 9. Психологія груп

Група – обмежена в розмірах спільність людей, що виділяється із соціального цілого на основі визначених ознак (характеру виконуваної діяльності, соціальної або класової приналежності, структури, композиції, рівня розвитку тощо).

Велика група – кількісно обмежена спільність людей, виділена за певними соціальними ознаками (клас, нація, прошарок), або реальна, значна за розмірами та складно організована спільність людей, поєднана спільною діяльністю (певна організація).

Мала група – відносно невелика кількість (3-30) безпосередньо контактуючих людей, об’єднана спільними цілями або завданнями.

Реальна група – обмежена в розмірах спільність людей, що існує в загальному просторі і часі й об’єднана реальними стосунками (шкільний клас, військовий підрозділ, родина тощо).

Умовна група – об’єднана за певною ознакою (діяльність, вік, стать) спільність людей, що не мають прямих або непрямих об’єктивних взаємостосунків між собою. Люди, що складають цю спільність, можуть не тільки не зустрічатися, але і не знати нічого один про одного, хоча при цьому вони знаходяться у певних, більш-менш однакових відношеннях із іншими членами своїх реальних груп.

Конгломерат – група раніше незнайомих людей, які знаходяться в той самий час на одній території. Кожен член групи переслідує свою індивідуальну мету, відсутня сумісна діяльність (наприклад, пасажири автобусу, відвідувачі театру тощо). Спілкування є ситуативним.

Номінальна – група людей, які зібралися разом і отримали загальну назву (наприклад першокурсниками називають абітурієнтів, що поступили в вуз та збираються на перші заняття). Спілкування цілеспрямоване.

Асоціація – група людей, які об’єднані сумісною діяльністю. Починають формуватися групова структур та елементарні норми, раз’являються загальні інтереси групи.

Кооперація – це група активно взаємодіючих людей, які домагаються певного результату в своїй діяльності. Відбувається прийняття, інтеріоризація кожним членом групи загальної мети з урахуванням власних цілей і інтересів. Структура чітко позначена: кожен має свою статусну позицію та грає відповідну статусу роль. Головна ознака – досягнення результату діяльності.

Корпорація – група людей, яка характеризується гіперавтономією, замкнутістю, ізольованістю від інших груп. Головна ознака – задоволення групових інтересів за рахунок інших груп. Якщо група-корпорація починає задовольняти свої інтереси за рахунок суспільних, вона перетворюється в злочинну організацію.

Колектив – група людей, об’єднаних спільними цілями і завданнями, досягнутими в процесі їхньої спільної соціально значущої діяльності. Групові процеси в колективі ієрархізовані й утворюють багаторівневу структуру, ядром якої є спільна діяльність, обумовлена особистісними і соціально значущими цілями.

Група офіційна (формальна) – реальна або умовна соціальна спільність, що має юридично фіксований статус, члени якої в умовах суспільного поділу праці об’єднані соціально заданою діяльністю, що організує їхню працю. Офіційна група завжди має певну нормативно закріплену структуру, призначене або обране керівництво, нормативно закріплені права й обов’язки її членів. Прикладами офіційних груп можуть служити різні комісії, групи референтів, консультантів тощо.

Група неофіційна (неформальна) – реальна соціальна спільність, що має юридично фіксованого статусу, вона добровільно об’єднана на основі інтересів, дружби і симпатії або на основі прагматичної користі. Неформальні групи можуть виступати як ізольовані спільності або складатися всередині офіційних груп. Їхні інтереси можуть мати як професійну, так і поза професійну спрямованість (наприклад, приятельські компанії). Існують також умовні неформальні групи, що об’єднують людей на основі спільних інтересів.

Референтна група – реальна або умовна соціальна спільність, із якою індивід співвідносить себе як з еталоном думок, цінностей, оцінок; на яку він орієнтується у своїй поведінці та самооцінці. Референтна група виконує загалом дві функції: нормативну і порівняльну. Нормативна функція виявляється в мотивуючому впливі референтної групи, що виступає джерелом норм поведінки, соціальних установок і ціннісних орієнтацій індивіда. Порівняльна функція референтної групи виявляється в перцептивних процесах.

Групова ідентифікація – форма групових стосунків, що виникає в спільній діяльності, при якій переживання одного із членів групи даються іншим як мотиви поведінки, що організують їхню власну діяльність, спрямовану одночасно на здійснення групової мети і на усунення впливів, які фруструють. Психологічною основою внутрішньогрупової ідентифікації є готовність суб’єкта (що складається в спільній діяльності) почувати, переживати, діяти у відношенні іншого так, якби цим іншим був він сам.

Групова інтеграція – стан групи, що характеризується упорядкованістю внутрішньо групових структур, погодженістю основних компонентів системи групової активності, усталеністю субординаційних взаємозв’язків між ними, стабільністю і наступністю їхнього функціонування.

Групові норми - правила регуляції поведінки членів групи, що були вироблені в результаті сумісної групової діяльності та спілкування.

Конфлікт – зіткнення різнопланових цілей, інтересів, позицій, думок або поглядів суб’єктів взаємодії, що фіксуються ними в жорстокій формі. Конфліктна ситуація передбачає суб’єкта можливого конфлікту і його об’єкт. Однак, щоб конфлікт почав розвиватися, необхідний інцидент, при якому одна зі сторін починає діяти, принижуючи іншу. Якщо протилежний бік відповідає тим же, то конфлікт із потенційного переходить в актуальний і далі може розвиватися як прямий або опосередкований, конструктивний (стабілізує) або неконструктивний (дестабілізує ситуацію чи стосунки).

Групові конфлікти – конфлікти, що виникають у системах соціальної взаємодії: «особистість - група» або «група - група».

Роль – нормативно заданий або колективно схвалений зразок поведінки особистості в групі.

Статус – реальне положення особистості в системі внутрішньогрупових стосунків, ступень її авторитетності. Статус може бути високим, середнім або низьким.

Статус соціальний – загальне положення особистості або соціальної групи в суспільстві, що визначається сукупністю прав і обов’язків.

Лідерство – засіб впливу на групу, що базується на особистісному авторитеті, визнанні особистості лідера.

Лідер – член групи, що суттєво впливає на свідомість і поведінку інших членів групи завдяки свого особистісного авторитету (неформальний лідер) або посаді, котру займає (формальний лідер).

Соціально-психологічний клімат -якісна сторона міжособистісних стосунків, яка проявляється у вигляді сукупності психологічних умов, що сприяють ся або перешкоджають продуктивній діяльності та всебічному розвитку особистості групи. Важливішими ознаками є задоволеність належністю до групи, висока ступень емоційного включення і взаємодопомоги в ситуаціях, які викликають фрустрацію у когось із членів колективу, довіра й висока вимогливість членів групи один до одного, прийняття на себе відповідальності за стан справ у групі кожним із її членів тощо.

 

МОДУЛЬ 4. ТЕОРІЇ ОСОБИСТОСТІ

Тема 10. Особистість

 

Людина – біосоціальна істота, наділена свідомістю, здатністю пізнавати довколишній світ і активно змінювати, перетворювати його.

Індивід – людина як одинична природна істота, представник виду Homo sapiens, продукт філогенетичного й онтогенетичного розвитку, єдності вродженого і набутого, носій індивідуально своєрідних рис (задатки, тип нс тощо).

Суб’єкт діяльності – це індивід як носій свідомості, що володіє здатністю до діяльності.

Особистість – індивід як суб’єкт соціальних відносин у процесі свідомої діяльності. Індивід у своєму розвитку переживаєсоціально детерміновану „потребу бути особистістю” та осмислювати себе в життєдіяльності інших людей, продовжуючи своє існування в них, і виявляє „здатність бути особистістю”, реалізованою в соціально значущій діяльності. розвиток особистості здійснюється в умовах соціалізації індивіда і його виховання.

Індивідуальність – це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Вона проявляється у здібностях людини, в домінуючих потребах, інтересах, в почутті власної гідності, у світобаченні, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки тощо.

Соціалізація – засвоєння індивідом соціального досвіду та відтворення його в своїй діяльності.

Індивідуалізація – це процес пошуку заходів і способів для прояву своєї індивідуальності, їх фіксація.

Спрямованість особистості – сукупність стійких мотивів, що орієнтують діяльність особистості незалежно від ситуації; характеризуються інтересами, нахилами, переконаннями, ідеалами, у яких виражається світогляд людини.

Ідеал – взірець, до якого прагне людина у своїй діяльності та поведінці.

Переконання – певні положення, судження, думки, знання про природу та суспільство, істинність яких людина не піддає сумнівам, вважає їх безперечно правильними, керується ними в житті.

Світогляд – інтеграція досвіду, знань і самосвідомості у цілісну картину світу, яка зумовлює життєву орієнтацію людини, її ставлення до дійсності і до самої себе.

Установка – неусвідомлюваний особистістю стан психологічної готовності до певної діяльності, за допомогою якої може бути задоволена та чи інша потреба.

Самосвідомість -складний психічний процес, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю численних образів самої себе в різних ситуаціях діяльності й поведінки, в усіх формах взаємодії з іншими людьми і в поєднанні цих образів у єдине цілісне утворення – уявлення, а потім у розуміння свого власного „Я” як суб’єкта, що відрізняється від інших суб’єктів.

Рівень домагань – прагнення досягти цілей того ступеня складності, на який людина вважає себе здатною.

„Я-концепція” – відносно стійка, більшою чи меншою мірою усвідомлена, пережита як неповторна, система уявлень індивіда про самого себе, на основі якої він будує свою взаємодію з іншими людьми і певним чином ставиться до себе. Вона включає наступні компоненті: когнітивний, який називають образом Я; емоційно-ціннісне ставлення людини до себе самої (ставлення до себе); поведінковий.

Самооцінка -оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей. Від самооцінки залежать взаємовідносини людини з навколишнім середовищем, стосунки з іншими людьми, вимогливість до себе, ставлення до успіхів і невдач.

Фрустрація – психічний стан, що виявляється в характерних рисах переживань і поведінки, викликаних об’єктивно непереборними труднощами або суб’єктивно такими, що сприймаються, які виникають на шляху до досягнення мети або вирішення завдань; стан краху і пригніченості, викликаний переживанням постійних невдач.

Самоконтроль – усвідомлення й оцінка суб’єктом власних дій, психічних процесів і станів. Механізм самоконтролю виявляється у готовності перевести дію в інше русло, внести в неї додаткові елементи.

Саморегуляція – визначається як один з універсальних принципів існування організму, що здійснюється на різних рівнях його функціонування. Це системна характеристика, що відображає здатність особистості до керування власними діями і станами, які оцінюються суб’єктом як бажані.

Самореалізація – це потреба у творчості, реалізації власного професійного й особистісного потенціалу, прагнення до самовдосконалення.

 

МОДУЛЬ 5. СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ

Тема 12. Темперамент

Темперамент – індивідуальні своєрідні вроджені форми поведінки, які виявляються в динаміці, тонусі та врівноваженості реакцій на життєві впливи.

Для холеричного темпераменту характерні високий рівень нервово-психічної активності та енергії дій, різкі рухи, а також сила, імпульсивність та яскрава виразність емоційних переживань. Якщо немає адекватного виховання, у холерика можуть закріпитися такі риси як нестриманість, гарячковість, нездатність до самоконтролю в емоційних умовах.

Сангвінічному темпераменту притаманні висока нервово-психічна активність, різноманітність та багатство міміки і рухів, емоційність, вразливість і лабільність. Водночас, переживання сангвініка неглибокі, а його рухливість при негативних виховних впливах призводить до втрати необхідної зосередженості, до поспіху, а іноді й поверховості.

Меланхолійний темперамент пов’язується з низьким рівнем нервово-психічної активності, стриманістю та приглушеністю, моторики й мовлення, значною емоційною реактивністю, глибиною і стійкістю почуттів при слабкому зовнішньому їх виявленні. Тому за недостатнього виховного впливу в меланхоліка можуть розвинутися підвищена емоційна вразливість, відчуженість.

Флегматичний темперамент характеризується такими ознаками поведінки, як низький рівень активності та невміння переключатися, повільність і спокій у діях, міміці та мовленні, рівність, сталість, глибина почуттів і настроїв. При неадекватному вихованні у флегматика можуть розвинутися такі негативні риси, як млявість, бідність та слабкість емоцій, схильність лише до звичних дій.

Пластичність і ригідність – гнучкість, легкість пристосування до нових умов і, навпаки, інертність, нечіткість до змінених умов.

Сенситивність – (чутливість) визначається величиною подразника, що приводить до виникнення реакції. Характерологічна особливість людини, що виявляється у підвищеній чутливості до подій, які відбуваються з нею. Звичайно супроводжується підвищеною тривожністю, острахом нових ситуацій, людей, усякого роду випробувань тощо.

Реактивність – сила емоційної реакції на зовнішні або внутрішні подразники.

Лабільність – швидкість виникнення та протікання процесів збудження і гальмування.

Екстраверсія – спрямованість особистості назовні, на оточуючих людей, предмети, події.

Інтроверсія – спрямованість особистості на себе, на особистісні переживання думки.

Активність – властивість, яка характеризує ступінь енергійності, з якою людина впливає на зовнішній світ і переборює перешкоди.

 

Тема 13. Характер

Характер – індивідуальне поєднання істотних, стійких властивостей особистості, що виражають її ставлення до дійсності (до праці, до інших людей, до самої себе) і виявляються в її поведінці, вчинках.

Структура характеру – виявляється в тому, як людина ставиться:

А) до інших людей, демонструючи уважливість, принциповість, прихильність, комунікабельність, миролюбність, лагідність, альтруїзм, дбайливість, тактовність, коректність або протилежні риси;

Б) до справ, виявляючи сумлінність, допитливість, ініціативність, рішучість, ретельність, точність, серйозність, ентузіазм, зацікавленість або протилежні риси;

В) до речей, демонструючи при цьому бережливість, економність, акуратність, почуття смаку або протилежні риси;

Г) до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, певне самолюбство, почуття власної гідності чи протилежні риси.

Акцентуації характеру – крайні варіанти норми як результат підсилення його окремих рис. Акцентуації характеру можуть спричиняти неадекватні дії та вчинки людини.

Типи акцентуацій характеру – виділяють основні:

- інтровертований тип – властиві замкненість, труднощі при спілкуванні та налагодженні контактів з оточуючими;

- екстравертований тип – властиві жага спілкування та діяльності, балакучість, інколи – поверховість;

- некерований тип – імпульсивний, конфліктний, категоричний, підозрілий;

- тип неврастенічної акцентуації – з домінуванням хворобливого самопочуття, дратівливості, підвищеної втомлюваності;

- сенситивний тип – з надмірною чутливістю, лякливістю, сором’язливістю, вразливістю;

- демонстративний тип – властиві егоцентризм, потреба в постійній увазі до себе, співчутті, захопленні ним.

Мотивація досягнень – мотиваційні тенденції ( мотив прагнення до успіху або уникнення невдачі) людини, які завжди зумовлені її вибором ступеня складності задачі.Люди з переважанням мотиву прагнення до успіху обирають задачі середнього ступня трудності, інші надають перевагу дуже легким (вибір гарантує успіх) або дуже важким (не зможе вирішити, то не виникає почуття приниження).

Тема 14. Здібності

Здібності – індивідуально-психологічні особливості людини, що відповідають вимогам певної діяльності та є умовою успішного її виконання.

Задатки – вроджені анатомо-фізіологічні особливості мозку, нервової системи, що є природними передумовами здібностей і впливають на процес їх формування та розвитку.

Загальні здібності – здібності людини, що в тій чи іншій мірі виявляються в усіх видах її діяльності (наприклад, здатність відчувати, сприймати, мислити, уявляти, до навчання до праці, до спілкування тощо).

Спеціальні здібності – здібності, що виразно виявляються в окремих спеціальних галузях діяльності (наприклад, здібності математичні, музичні, технічні, критичність мислення тощо).

Інтереси – інтереси до змісту певної галузі людської діяльності, які переростають у схильність професійно займатися цим видом діяльності.

Обдарованість – якісно своєрідне поєднання здібностей, що забезпечує успішність виконання діяльності.

Талант – високий рівень розвитку здібностей, насамперед спеціальних, що виявляється у творчих досягненнях. Про наявність таланту можна судити за результатами діяльності людини: вони повинні відрізнятися принциповою новизною, оригінальністю підходу до їх досягнення.

Геніальність – вищий рівень розвитку здібностей як загальних (інтелектуальність), так і спеціальних. Про наявність геніальності можна говорити лише у випадку досягнення особистістю таких результатів творчої діяльності, що складають епоху в житті суспільстві, у розвитку культури.

Майстерність – психологічна готовність до кваліфікованого здійснення любих операцій праці, які є необхідними для творчого рішення виникаючого завдання.

 

Рекомендована література

Семестр

1. Абрамова Г.С. Практическая психология: Учебник для студентов вузов. – М.: Академический Проект, 2003. – 496 с.

2. Абульхинова – Славская К.А. Деятельность и психология личности. – М.: Наука, 1980. – 334 с.

3. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. – М.: Наука, 1977. – 380 с.

4. Анохин П.К. Избранные труды. Философские аспекты теории функциональной системы. – М., 1978.

5. Бассин Ф.В. Проблема „бессознательного”. - М.: Медицина, 1968.

6. Бернштейн Н.А. Физиология движений и активность. – М., 1990.

7. Волошина В.В., Волинська С.О., Савицька С.О., Темрук О.В. Загальна психологія: Практикум: Навчальний посібн. – К.: Каравела, 2005. – 280 с.

8. Выготский Л.С. Собрание сочинений в 6-ти томах. – М., 1982-1984.

9. Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Учебное пособие. – М., 1986.

10. Гиппенрейтер Ю.Б. Введение в общую психологию: Курс лекций, – М.: ЧеРо, 1998. – 334 с.

11. Грановская Р. М. Элементы практической психологии. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1984 с.

12. Грановская Р.М., Никольская И.М. Защита личности. – СПб: Питер, 1999.

13. Ждан А.И. История психологии от античности до наших дней. – М., 1990. – 367 с.

14. Корольчук М.С., Криворучко П.П. Історія психології: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2004. – 248 с.

15. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат, 1977. – 304 с.

17. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. – М., 1981.

18. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. – М.: Наука, 1984.

19.Лурия А.Р. Мозг человека и психические процессы. – В 2-х томах: Т. 1- М., 1963; Т.2 – М., 1970.

20. Лурия А.Р. Мозг и психика. // Хрестоматия по психологии: Учеб. пособие для студентов пед. инс-тов / Под ред. А.В. Петровського. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Просвещение, 1987. – С. 83 – 92.

21. Маклаков А.Г. Общая психология. – СПб.: Питер, 2003. – 592 с.

22. Максименко С.Д. Общая психология. – М.: Реал-бук, Ваклер, 1999. –523 с.

23. М’ясоїд П.А. Загальна психологія. Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 2000. – 479 с.

24. Немов Р.С. Психология: В 3-х т.- Т.1. – Общие основы психологии. – М.: Владос, 1998. – 576 с.

25. Найманн Э. Происхождение и развитие сознания. – К., 1998.

26. Общая психология: Учебник для студентов пед. институтов / под ред. А.В. Петровского. – М.: Просвещение, 1986. – 479 с.

27. Основи психології / за ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. – К.: Либідь, 1997. – 632 с.

28. Павлов И.П. Условный рефлекс // Хрестоматия по психологии: Учеб. пособие для студентов пед. инс-тов / Под ред. А.В. Петровського. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Просвещение, 1987. – С. 76 – 82.

29. Психологія. Підручник /За ред. Ю.Л. Трофімова. – К.: Либідь, 1999.–558 с.

30. Психологія. Підручник для педагогічних вузів /За ред. Г.С. Костюка. – вид. 3-тє доп. - К.: Радянська школа, 1968.

31. Роговин М.С. Введение в психологию. – М.: Высшая школа, 1969. – 381 с.

32. Роменець В.А. Історія психології. – К.: Вища школа, 1995. – 614 с.

33. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – СПб.: Питер, 2000.– 712 с.

34. Сидоренко Е.В. Методы математической обработки в психологи. – СПб.: Речь, 2004. – 350 с.

35. Словарь практического психолога / Под ред.. С.Ю. Головина. – Минск.: Харвест, 1998. – 800 с.

36. Фабри К.Э. Основы зоопсихологии: Учебник для вузов. – М.: Издательство МГУ, 1976.- 283 с.

37. Фрейд З. Психология бессознательного. – М., 1989.

38. Фромм Э. Душа человека. – М., 1992.

39. Хрестоматия по истории психологии. Период открытого кризиса / Начало 10-х годов - середина 30-х годов ХХ в./ / Под ред. П.Я. Гальперина, А.Н. Ждан. – М., 1980.

40. Холл К., Линдсей Г. Теории личности. – СПб: Питер, 1997.

41. Хьел Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Питер Ком, 1998. – 608 с.

42. Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. Модульно-рейтинговий курс для студентів вищих навчальних закладів. – К.: ВД „Професіонал”, 2004.- 304 с.

43. Чепелєва Н. В. Механізми психологічного захисту // Основи практичної психології / В. Панок, Т. Титаренко, Н. Чепелєва. - К.: Либідь, 2001.- С. 125 - 127.

44. Ярошевский М.Г. История психологии. – М., 1984.

 

Семестр

1. Ананьєв Б.Г. Строение характера. //Психология индивидуальных различий: Тексты. – М., 1982. – С. 172 – 178.

2. Ананьєв Б.Г. О проблемах современного человекознания. – М.: Наука, 1977. – 380 с.

3. Андреева Г. М. Социальная психология. – М.: Изд-во Мос. ун-та, 1988. – С. 140 – 150.

4. Асмолов А.С. Психология личности. Принципы общепсихологического анализа: Учебник. – М.: Изда-во МГУ, 1990. – 367 с.

5. Берн Э. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры: Пер. с англ. /Общ. ред. М.С. Мацковского.– М.: Лист-Нью, Центр общечеловеческих ценностей, 1997. – 336 с.

6. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание. – М., 1986. – 422 с.

7. Бодалев А.А. Психология о личности. – М.: Изд-во МГУ, 1988. – 188 с.

8. Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте. – М.: Просвещение, 1988. – 435 с.

9. Волошина В.В., Волинська Л.В., Савицька О.В., Тем рук О.В. – Загальна психологія: Практикум: навч. посіб. - К.: Каравела, 2005. – 280 с.

10. Бороздина Л.В. Исследование притязаний. – М.: ИПРАН, 1993. – 156 с.

11. Выготский Л.С. Проблемы развития психики //Собрание сочинений: В 6 т. – М: Педагогика, 1983. – Т. 3 – С. 5 - 328.

12. Гиппенрейтер Ю.Б. Введение в общую психологию: Курс лекций, – М.: ЧеРо, 1998. – 336 с.

13. Давыдов В.В. Генезис и развитие личности в детском возрасте // Вопросы психологии. – 1992. – № 1-2.

14. Дружинин В.Н. Психология общих способностей. – СПб.: Питер-Ком, 1999. – 368 с.

15. Запорожец А.В. Проблемы развития психики // Избранные психологические труды: В 2-х т. – Т. 1. – М.: Педагогика, 1986. – 320 с.

16. Зейгарник Б.В. „Теории личности в зарубежной психологии. – М.: МГУ, 1982 – С. 71 – 82.

17. Ильин Е.П. Темперамент и типологические особенности проявления свойств темперамента // Ильин Е.П. Дифференциальная психофизиология. – СПб.: Питер, 2001. – С. 57 – 144.

18. Кант И. О темпераменте // Психология индивидуальных различий: Тексты. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 74 – 77.

19. Климов Е.А. Индивидуальный стиль деятельности. // Психология индивидуальных различий. Тексты. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 148 – 152.

20. Ковалев А.Г., Мясищев В.Н. Темперамент и характер //Психология индивидуальных различий: Тексты. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 167 – 171.

21. Ковалев А.Г. Психология личности. – М.: Просвещение, 1970.

22. Кречмер Э. Строение тела и характер. // Психология индивидуальных различий. Тексты. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 219 – 247.

23. Крижанская Ю.С., Третьяков В.П. – Грамматика общения. – М.: Смысл; СПб.: Питер, 2005. – 280 с.

24. Левитов Н.Д. Проблемы характера в современной психологии //Психология индивидуальных различий: Тексты. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 69 – 71.

25. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат, 1975. – 304 с.

26. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1981. – С. 5-18, 40-52, 277-284.

27. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. – М.: Наука, 1984. – 443 с.

28. Майерс Д. Социальная психология. – СПб.: Питер, 1997.

29. Максименко С.Д. Общая психология. – М.: Рефл-бук, К: Ваклер, 1999. – 523 с.

30. Мерлин В.С. Отличительные признаки темперамента. /Психология индивидуальных различий: Тексты. – М., 1982. – С. 286 – 293.

31. М’ясоїд П.А. Загальна психологія. – К.: Вища школа, 2000 – 276 с.

32. Немов Р.С. Психология: В 3-х т.- Т. 1. – Общие основы психологии. – М.: Владос, 1998. – 576 с.

33. Обозов Н. Н. Психология межличностных отношений. – К.: Изд-во «Лыбедь», 1990. – 192 с.

34. Общая психология: Учебник для студентов пед. институтов / Под ред. А.В. Петровского. – М.: Просвещение, 1986. – С. 157 - 186.

35. Основи психології / за ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. – К.: Либідь, 1999. – 632 с.

36. Панок В., Титаренко Т., Чепелєва Н та інші. Основи практичної психології: Підручник. – Київ: „Либідь”, 2003. – С. 112 - 190.

37. Петровский А.В. Личность. Деятельность. Коллектив. – М.: Политиздат, 1982. – 255 с.

38. Платонов К.К. Структура и развитие личности. – М.: Наука, 1986.–251 с.

39. Проблемы психологии личности. / Под ред. Е.В. Шороховой, О.И. Золотовой. – М.: Наука, 1982. – 245 с.

40. Райгородский Д.Я. Психология и психология характера. Хрестомантия по психологи и типологии характеров. – Самара: Издательский Дом „БАХРАХ”, 1997. – 640 с.

41. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии.– СПб.: Питер, 2000.–712 с.

42. Рубинштейн С.Л. Проблема способностей и вопросы психологической теории // Психология индивидуальных различий: Тексты. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 59 – 68.

43. Русалов В.М. О взаимоотношении свойств темперамента и эффективности индивидуальной и совместной деятельности. // Психологический журнал. – 1982. – Т. 3. - № 6. – С. 50 – 69.

44. Теплов Б.М. Типологические свойства нервной системы и их значение для психологии // Психология индивидуальных различий. Тексты. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 24 – 31.

45. Теплов Б.М. Способности и одаренность. //Психология индивидуальных различий: Тексты. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 129 – 139.

46. Хрестоматия по психологии. /Сост. В.В. Мироненко, под. ред. А.В. Петровского. – М.: Просвещение, 1987. – 446 с.

47. Хьел Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Питер Ком, 1998. – 608 с.

48. Шелдон У. Анализ конституциональных различий по биографическим данным // Психология индивидуальных различий. Тексты. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 248 – 261.

49. Чудновский В.Э., Юркевич В.С. Одаренность: дар или испытание. – М.: Знание, 1990. – 80 с.

 

Додатки

МОДУЛЬ 1. ПСИХОЛОГІЯ ЯК СИСТЕМА ЗНАНЬ

Тьюторське заняття на тему