Природничонаукові основи психіки людини

Психіка являє собою властивість мозку, а психічна діяльність організму здійснюється за допомогою спеціальних фізіологічних механізмів. Тому знання анатомо-фізіологічних особливостей нервової системи людини необхідні для розуміння матеріальної основи психіки.

Нервова система виконує дві взаємозумовлені функції: взаємодію організму із зовнішнім середовищем (вища нервова діяльність) і об’єднання й регулювання роботи внутрішніх органів (нижча нервова діяльність).

Вища нервова діяльність людини забезпечує єдність організму та умов життя й виявляється в рухах. Важливою її властивістю є пластичність, здатність швидко й тонко змінюватись відповідно до мінливих умов життя. Вона вдосконалюється тренуванням при виконанні фізичної праці та розумової діяльності.

Теоретичною основою для розуміння діяльності нервової системи є положення рефлекторної теорії, сформульованої І.М. Сєченовим та експериментально розробленої І.П. Павловим, О.О. Ухтомським, М.О. Бернштейном, П.К. Анохіним та іншими. І.М. Сєченов вважав, що всі акти свідомого та несвідомого психічного життя за своєю структурою за динамікою рефлекторні. Він наводив аргументи, що свідчать про необхідність зворотного зв’язку (інформація про результати виконання дій) як неодмінного регулятору поведінки. Крім того, вчений вказував на те, що психічні процеси є структурою, котра зв’язує воєдино всі компоненти рефлексу (центральна нервова діяльність та соматична периферія).

Особливий інтерес для психології становить експериментально виявлена школою І.П. Павлова складна форма фізіологічного синтезу – системність у роботі великих півкуль головного мозку, або динамічний стереотип. Якщо умовні подразники багаторазово повторюються в певній послідовності з однаковими часовими інтервалами, то у великих півкулях утворюються сполучення осередків збудження та гальмування, що формують систему позитивних і негативних умовних рефлексів. Одна рефлекторна відповідь стає сигналом для наступної. Повторюючись, динамічний стереотип здійснюються дедалі легше й автоматизується. Крім того, він характеризується більшою економністю рухів і зниженням втомлюваності, але залишається динамічним.

І.П. Павлов розробив концепцію основних властивостей нервової системи. Вона виходить із того, що у високоорганізованої нервової системи є ряд властивостей (вимірів), які характеризують динаміку перебігу в ній нервових процесів – збудження та гальмування. Процес збудження – властивість живих організмів, активна відповідь збудженої тканини на подразнення, процес перенесення інформації в нервовій системі про властивості подразників. Процес гальмування – активний, нерозривно пов’язаний із збудженням процес, що полягає у затримці діяльності нервових центрів чи робочих органів. Певне поєднання основних властивостей нервової системи: сила збудження та гальмування, їх рухливість (тобто здатність обох процесів швидко змінювати одне одного), врівноваженість між збудженням та гальмуванням є причиною індивідуальних відмінностей поведінки людини.

Вища нервова діяльність людей є якісно складнішою, ніж тварин. Основна розбіжність вищої діяльності людини й тварини полягає у тому, що тільки в людей існує система умовних і безумовних рухових рефлексів, яка забезпечує функцію мови, вимовляння й написання слів, а також здатність реагувати на слова як на умовні подразники, що мають певний смисловий зміст. Друга сигнальна система, або система систем, про яку вперше заговорив І.П. Павлов забезпечує якісно нову форму відображення зовнішнього світу завдяки функції мови та виконує сигнальну функцію психіки, тобто сигналізує людині про умови її життя про інших людей, про неї саму.

Визнаючи загальний факт регуляції і контролю всіх відправлень організму за принципом зворотного зв’язку, М.О. Бернштейн приходить до необхідності ускладнити психологічний аспект процесів організації рухів, розглядаючи їх не з точки зору автоматизованого ланцюга простих рефлексів, пов’язаних за принципом динамічного стереотипу, а з позицій психологічного принципу активності, який відводить головну роль в організації рухів внутрішній програмі, а не зовнішнім стимулам. Роботу механізму керування рухами вчений назвав схемою рефлекторного кільця. Це й дало підставу М.О. Бернштейну говорити про цілеспрямованість будь-якого організму, який не просто реагує на ситуацію або сигнально-значущий елемент, а здійснює вірогідний прогноз майбутньої дії, вибір оптимальної форми поведінки в умовах актуальної ситуації.

П.К. Анохін запропонував свою концепцію регуляції акту поведінки. Ця концепція отримала широке застосування та відома як модель функціональної системи. Функціональна система – це одиниця динамічної морфо-фізіологічної організації побудови рухів, які спрямовані на пристосування організму. У функціональній системі об’єднані базова мотивація, вплив чинників конкретної ситуації, сліди пам’яті й пускові стимули, прийняття рішення з одночасною побудовою моделі очікуваного результату; реальні дії для втілення рішення, зіставлення прогнозу та реально отриманих результатів.

Вчений стверджує, зовнішні стимули (обставинна аферентація) викликають орієнтовану реакцію, формування образу поточної ситуації. В свідомості людини на основі мети дій (акцептор результату дії), домінуючої на даний момент мотивації, інформації, що зберігається в пам'яті формується план дій, приймається рішення про його реалізацію, підключаються емоційно-вольові компоненти. Початок дії співпадає з дією зворотного зв’язку (зворотна аферентація), що призначений для уточнення рефлекторного акту з вихідним, у відповідності з тим, чого очікує дана особа. Отже, завдяки психіці людина може передбачати результат, побудувати послідовну програму дій та виконувати операції у внутрішньому плані, а потім перевести їх у зовнішній.

Цілеспрямована робота кожної системи може здійснюватися при наявності необхідної інформації та засобів її передачі. В нервовій системі людини в якості таких елементарних засобів виступають нервові клітини – нейрони, що пов’язані між собою складною системою відростків волокон. Існують три типи нейронів: сенсорні або аферентні (передають інформацію від органів тіла до мозкових центрів), моторні чи еферентні (передають інформацію від мозкових центрів до органів тіла) та локальні мережі чи інтернейрони (передають інформацію від однієї ділянки нервової системи до іншої). Місця контактів між нервовими волокнами та клітинами називаються синапсами.

Синапси мають велике значення, оскільки утворюють певний бар’єр на шляху збудження, забезпечуючи цим вибірковість напрямку проходження імпульсів. Частина нейронів проводить збудження від рецептора до центральної нервової системи, інша частина – від неї до рецепторів, переважна їх кількість забезпечує зв’язки між різними частинами центральної нервової системи. Ця сукупність рецепторів, нервових волокон (провідних шляхів) та мозкових центрів створює спеціальну інформаційну структуру, яку І.П. Павлов назвав аналізатором.

Щоб справлятися з такими складними обов’язками, нервова система повинна мати відповідну структуру. Нервова система людини має центральну та периферійну частини.

Периферійна нервова частина складається зі спинномозкових та черепно-мозкових нервів. Вона з’єднує центральну нервову систему із сенсорними рецепторами тіла та м'язів і розподіляється на вегетативну (автономну) і соматичну нервові системи.

Соматична нервова система призначена для здійснення довільних, усвідомлених сенсорних і моторних функцій. Її завдання складається в передачі сенсорних сигналів, які викликаються зовнішніми подразниками, в центральну нервову систему та керування рухами, що відповідають цим сигналам.

Вегетативна нервова система підтримує режим роботи кровоносних судин серця, органів дихання, травлення, сечовиділення, залоз внутрішньої секреції. Діяльність вегетативної нервової системи підпорядкована мозковим центрам нервової системи людини. Вона складається з двох антагоністичних систем: симпатичної нервової системи (підготовляє організм до дії, активує різні внутрішні процеси) та парасимпатичної нервової системи (сприяє розслабленню організму, відновлює його енергетичні запаси).

Нормальне функціонування цих систем характеризується їх динамічною рівновагою. Порушення цієї рівноваги настає при перезбудженні якоїсь із систем. При тривалих і частих станах перевантаження симпатичної системи виникає загроза хронічного зростанню артеріального тиску (гіпертонія), стенокардія тощо. В випадках перевантаження парасимпатичної системи можуть з'являтися захворювання органів травлення, нападів бронхіальної астми.

Центральна нервова система складається з головного й спинного мозку, розташованих відповідно у черепі та хребетному стовпі.

Спинний мозок являє собою довгий тяж, розташований у хребетному каналі. Його довжина у чоловіків сягає у середньому 45 см, а в жінок – 41-42 см. Він поєднує головний мозок та периферійну нервову систему, його волокна передають інформацію від головного мозку до тіла й назад.

Спинний мозок самостійно здійснює лише дуже прості, вроджені рефлекси, зокрема, колінний рефлекс.

Головний мозок є вищою інстанцією нервової системи. Середня вага головного мозку людини – 1360 г. Проте вага мозку не є інформативним показником рівня розумових здібностей людини, котрі зумовлені не лише його побудовою, а й діяльністю. Межа ваги головного мозку, поза якою розумові здібності різко знижуються, становить для чоловіків 1000 г, а для жінок – 900 г. У людини вага головного мозку у 45-49 разів більша, ніж вага спинного мозку, а у тварин (слон, шимпанзе) – тільки у 15-18 разів, що підкреслює значення головного мозку для людини.

У склад головного мозку входять: передній, середній, задній і довгастий мозок.

Передній мозок складається із двох великих півкуль, основну масу яких утворює біла речовина (відростки нервових клітин), із якої складаються провідні шляхи. Зверху великі кулі вкриті тонким шаром нервових клітин завтовшки 2,5-3 мм, який називається корою великих півкуль. До кори головного мозку надходять імпульси з рецепторів, або органів чуття, що утворюють периферійний кінець аналізаторів.

В корі виділяють різні за значенням функціональні центри: первинні проекційні (сенсорні), моторні та асоціативні (інтегративні).

Первинні проекційні зони становлять собою кінцеві коркові структури аналізаторів (слухових, зорових тощо). Вони називаються сенсорними зонами, тому що зв’язані з формуванням певного типу відчуттів. Якщо зруйнувати якусь зону, то людина може утратити здатність сприймати певний вид інформації.

Моторні зони приводять в рух різні частини тіла. Порушення часток цього центру супроводжується частковим або повним паралічем.

Асоціативні зони здатні одночасно реагувати на сигнали від декілька органів почуттів, синтезувати або інтегрувати окремі елементи інформації в цілісну картину. Так, елементарні відчуття в сенсорних асоціативних центрах складаються в цілісне сприйняття, а окремі рухи, завдяки інтегративним центрам рухів, формуються в цілісний акт руху. Порушення цих зон, наприклад, зорових, призводить до розпаду зорового сприйняття предметів, хоча окремі відчуття залишаються.

Середній мозок є центром, який передає зорові та слухові сигнали. Він складається з таламуса - центру прийому інформації від сенсорних нейронів та її розподілу інформації й гіпоталамуса, який регулює роботу внутрішніх органів, обміну речовин, температуру тіла, емоційні стани людини.

Задній мозок, розташованийміж середнім і довгастим, відповідає за складні рефлекси. Складається з мозочка та мосту. Міст містить центри слухової, кожної, м’язової, вестибулярної сенсорних систем, вегетативні центри регуляції слізних і слинних залоз. Мозочок відповідає за збереження рівноваги та координації рухів.

Довгастий мозок – найнизький відділ головного мозку, в якому локалізовані різні рефлекторні центри (жування, ковтання, кашлю тощо), центри координації рухів дихання, серцебиття, тонусу кровоносних судин.

У людини двопарламентний мозок. У функціональному вимірі обидві півкулі мозку нерівнозначні. Розрізнюють домінантну (провідну) півкулю та субдомінантну (підпорядковану). У праворуких людей домінантною є ліва півкуля, а права є субдомінантною. Домінантна півкуля здійснює логічні мислительні операції, а субдомінантна забезпечує оперування образами та іншими невербальними сигналами. Діяльність лівої півкулі отримала назву логіко-вербального мислення. А правої – просторово-образного мислення. Ліва півкуля є активною під час приємних емоційних переживань, а права – під час неприємних. Ліва півкуля більш активна під час виникнення мотивації щодо наближення до об’єкта, а права – в разі мотивації на уникнення (втечу).

Спеціалізація півкуль є доволі диференційованою, тому можливе різне співвідношення домінантності півкуль щодо мови, слуху, зору. Домінантність руки не є прямо пов’язаною з домінуванням мовних центрів. Спеціалізація півкуль відбувається у людини до 14-16 років. До 11-12 років ще не виникає перерозподілу функцій домінантної і субдомінантної півкулі, тому в разу травмування лівої півкулі не порушується мовна діяльність.

Функціональна асиметрія мозку – це домінування лівої або правої півкулі, фундаментальна риса мозкової організації. У здійсненні одних психічних функцій провідною є ліва півкуля, а інших – права. Якщо домінує одна півкуля, посилюються відповідні їй стратегії і послаблюються інші, якщо домінує інша, виникає протилежне співвідношення. Так, права півкуля більшою мірою орієнтована на взаємодію з досвідом та актуальними подіями, а ліва – на прогнозування майбутніх станів. При цьому, звичайно, обидві півкулі функціонують завжди спільно, тож можна говорити лише про відносне домінування тієї чи іншої півкулі та того чи іншого набору стратегій.

Лівопівкульне мислення є переважно аналітичним. Для нього властива поетапна обробка невеликих порцій однорідної інформації з високою точністю на основі дедуктивного логічного висновку. Ці стратегії обробки інформації можна охарактеризувати як вербально-логічні, абстрактно-схематичні, аналітичні, сукцесивні (послідовні), прості, внутрішньо несуперечливі й „оптимістичні” моделі реальності.

Правопівкульне мислення є переважно синтетичним, а не аналітичним. Для нього характерна паралельна одночасна обробка великих масивів інформації різних типів та якості, в тому числі високої невизначеності і складності, в реальному масштабі часу. Правопівкульне мислення спрямоване на охоплення в цілісній картині всього різноманіття елементів та зв’язків реальності, зокрема таких, що видаються суперечливими і взаємовиключними, що створює багатозначність контексту. Правопівкульному мисленню властивий індуктивний стиль, увага до випадків, а не правил, до непередбачуваностей і відхилення від схем. Вона працює здебільшого на образному матеріалі, тісніше пов’язане з інтуїцією та творчістю. Правопівкульні стратегії обробки інформації характеризуються як образні, конкретні, синтетичні, симультанні (одночасні), з високою часткою несвідомих психічних процесів. Правопівкульне мислення створює синтетичні моделі реальності. У психологічних дослідженнях показано, що здатність схоплювати ціле раніше його частин лежить в основі творчого процесу. Провідна роль у творчій діяльності належить субдомінантній правій півкулі.

Існує багато даних, які показують, що дві півкулі виконують різні функції в емоційному житті людини: виникнення позитивних емоцій пов’язане з активацією лівої півкулі, а негативних – правої. У правопівкульних людей домінують негативні емоції, а у лівопівкульних – позитивні.

 

Зрілі функції півкуль Ліва півкуля:причинна, планує, контролює, активна, інтелектуальна, аналітична, сукцесивна, концентрована, часова, функціонує у вимірах минулого та майбутнього, вербальна. Права півкуля:непричинна, пізнає, актуально функціонує, інтуїтивна, синтетична, симультанна, дифузна, відчуває, просторова, функціонує у вимірах теперішнього, образна.

 

У процесі індивідуально розвитку виразність функціональної асиметрії змінюється – розвивається латералізація (нейрофізіологічний процес перерозподілу психічних функцій між лівою і правою півкулею головного мозку, який відбувається в онтогенезі) функцій головного мозку. У певних межах існує можливість взаємозаміни півкуль.

Ліворукість та її психологічні аспекти. Ліворукі діти мають своєрідні психологічні властивості. У них частіше виникають невротичні реакції. Причиною цього – неправильні виховні дії та розвиток рухових стереотипів всупереч тим, що формуються у дитини в ранньому досвіді й відповідають її індивідуальному профілю асиметрії. Насильна переорієнтація ліворуких недоцільна та небажана, руйнування стереотипів, які відповідають індивідуальному профілю асиметрії, може призвести до розвитку невротичних порушень.

Ліворукі діти мають значно більше труднощів в адаптації до шкільного навчання. У ліворуких дітей проявляється рухова розгальмованість, проблеми з концентрацією уваги, вони частіше страждають на енурез, у них спостерігаються страхи та заїкання. Такі явища посилюються при розумових навантаженнях. У ліворуких дітей спостерігаються дзеркальні феномени (написання букв, слів, цифр дзеркально чи справа наліво). Повільний темп письма. Вони також часто намагаються читати справа наліво, погано орієнтуються у просторових вимірах, плутають ліву та праву сторони.

У ліворуких по-іншому розподіляються функції між півкулями. Мовна функція, як правило, представлена у них в обох півкулях. Отже, поява „додаткової” функції в правій півкулі, здавалось би, може призвести до того, що права півкуля буде гірше реалізувати власні функції. Однак так буває не завжди, часто ліворукі діти мають таланти в різних видах діяльності.

Латеральні відмінності, які помітні й проявляються з раннього дитинства, є важливим аспектом (внеском) розвитку особистості.

Таким чином, можливо констатувати, що нервова система людини виконує функції системи, що регулює діяльність всього організму. Завдяки їй людина є здатною отримувати інформацію про зовнішнє середовище, аналізувати її та формувати адекватну ситуації поведінку, тобто успішно адаптуватися до мінливих умов зовнішнього середовища.