Психологічні якості працівника

1. Поняття про психологію управління.
2. Психологічні якості працівника.

 

1. У діяльності менеджера органічно поєднуються економіко-організаційний, виробничо-технічний, соціальний та психологічний аспекти. Для того, щоб менеджер міг управляти людьми, йому необхідно вміти знайти підхід не тільки до певних соціальних груп у колективі і до колективу в цілому, а й до окремих людей у підпорядкованому колективі. Індивідуальний підхід до людей ефективний тоді, коли менеджер ознайомлений з основами психології людини та управління, знає власні психологічні особливості та володіє відповідними психологічними методами впливу на людей.

Закономірності перебігу психологічних процесів у взаємодії людей в колективах, різноманітні форми впливу психологічних відносин і явищ на трудову життєдіяльність людей та інші процеси, що відбуваються в колективі, вивчають різні галузі психології: психологія особистості, соціальна психологія, психологія праці, педагогічна психологія, психологія спілкування та інші. Нині сформувалася комплексна психологічна дисципліна – психологія управління.

Психологія управління – це галузь психологічної науки, яка вивчає психологічні закономірності управлінської діяльності: роль людського і психологічного фактору в управлінні, оптимальний розподіл професійних та соціальних ролей у колективі, лідерство і керівництво, процеси інтеграції та зміцнення відносин між його членами, психологічні механізми прийняття управлінських рішень, соціально-психологічні якості керівника.

 

2. Спілкуючись з іншими людьми, ми пізнаємо особливості та якості їхніх особистостей.

Під особистістю розуміють людину як свідому, розумну істоту, що володіє мовою, здатністю до трудової діяльності і перебуває у певних відносинах з іншими людьми.

Найбільш важливими психологічними якостями особистості для менеджера з погляду управління людьми є: здібності, емоційність, темперамент, характер, основні потреби та мотиви трудової діяльності, домінуючі форми спілкування.

Серед істотних властивостей людини є її здібності. Здібності та діяльність, особливо праця, органічно взаємопов’язані. Людські здібності виникли й розвинулись у процесі праці. Здібності – це своєрідні властивості людини, її інтелекту, що виявляються в навчальній, трудовій, особливо науковій та іншій діяльності і є необхідною умовою її успіху.

Кожна людина здібна до певного виду діяльності. Поза діяльністю цю властивість людини не можна розпізнати, описати та охарактеризувати. Тому ми й складаємо думку про здібності людини за її роботою та результатами діяльності.

Здібності – це такі психологічні особливості людини, від яких залежить оволодіння знаннями, вміннями та навичками, але які самі по собі до знань, умінь і навичок не зводяться.

Розрізняють здібності загальні та спеціальні. Загальними називаються здібності,які виявляються в усіх видах діяльності – навчанні, праці, грі, розумовій діяльності тощо. Завдяки загальним здібностям люди успішно оволодівають різними видами діяльності, легко переходять від однієї діяльності до іншої. У студентів загальні здібності виявляються в успішному засвоєнні різних навчальних дисциплін. Спеціальні здібності виявляються у спеціальних видах діяльності. Наявність певних властивостей є підґрунтям спеціальних здібностей. Загальні та спеціальні здібності взаємопов’язані й доповнюють одні одних.

Здібності кожної людини, її індивідуальні особливості є ре­зультатом її розвитку. Природжені передумови до розвитку здібностей називаються задатками. Таким чином, задатки – це не здібності, а тільки передумови до розвитку здібностей. Всі люди мають задатки до оволодіння мовою, але не всі оволодівають однаковою кількістю мов і не однаково володіють рідною мовою, натомість тварина, не маючи задатків до мовного спілкування, ніколи не навчиться говорити. Не всі задатки, з якими народжується людина, обов’язково перетворюються на здібності.

У розвитку здібностей важливу роль відіграє оволодіння знаннями, вміннями, досвідом. Видатні індивідуальні здібності людей в одній чи кількох галузях діяльності називають талантом, а самих людей – талановитими. Такі здібності виявляються у творчій діяльності, творчому розв’язанні складних практичних, теоретичних і художніх завдань.

Найвищий щабель розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення в житті суспільства, у розвитку науки, літератури, мистецтва, на­зивають геніальністю. Геніальність відрізняється від талановитості суспільною значущістю тих завдань, які людина розв’язує. Геній виражає найпередовіші тенденції свого часу.

Керівник повинен оточувати себе людьми, які мають здібності до виконання своїх функціональних обов’язків. У випадку, коли на тому чи іншому робочому місці перебуває людина, яка не має здібностей до цього виду діяльності, неминучі помилки, прорахунки, недоліки. При цьому така ділянка потребує постійного контролю і уваги від керівника, що однак не гарантує хороших результатів роботи.

Наявність здібностей у людини до певного виду діяльності можна виявити різними способами. Для цього існують різноманітні тестові методики, але вони мають рекомендуючий характер. Значно надійніше наявність здібностей у людини до виконання певної діяльності можна визначити залежно від швидкості набуття нею навичок з виконання робіт, які входять до складу її службових обов’язків.

Важливою якістю особистості людини є емоційність, яка виявляється в силі, характері та спрямованості її емоцій. Під емоціями розуміють чуттєву реакцію людини на зовнішній вплив.

Емоція –це загальна активна форма переживання ор­ганізмом своєї життєдіяльності. Розрізняють прості та складні емоції. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, бо­лю – це прості емоції. Вони властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетворилися на складні емоції та по­чуття. Характерна ознака складних емоцій полягає в тому, що вони виникають у результаті усвідомлення об’єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого значення (наприклад, переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу).

Емоціям і почуттям властива полярність. Вона виявляється в тому що кожна емоція, кожне почуття за різних обставин можуть виявлятися протилежно: «радість – горе», «любов – ненависть», «симпатія – антипатія», «задоволення – незадоволення». Полярні переживання мають позитивний або негативний відтінок.

Розрізняють стенічні емоції – ті, що посилюють активність і спонукають до діяльності, та астенічні –ті, що пригнічують людину, зменшують її активність, демобілізують.

Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її стану і ставлення до ситуації та об’єктів, що викликають переживання, емоції та почуття виявляються більш-менш інтенсивно,бувають довготривалими або короткочасними.

Багатство емоційних станів виявляється у формі настроїв, афектів, стресів, фрустрацій, пристрастей.

Настрій – це загальний емоційний стан, який своєрідно за­барвлює на певний час діяльність людини, характеризує її життєвий тонус. Розрізняють настрої позитивні, які виявляються у бадьорості, і негативні, які пригнічують, викликають пасивність. Настрій – це такий загальний емоційний стан, який виразно не спрямований на щось конкретне.

Афект –це сильне, короткочасне збудження, що виникає раптово, оволодіває людиною так сильно, що вона втрачає здатність контролювати свої дії та вчинки. Прикладом афектів може бути несподіване переживання – сильна радість, вибух гніву, страх. Афекти викликаються несподіваними гострими життєвими ситуаціями, в які потрапляє людина. Афект, як і настрій, залежить від індивідуальних особливостей людини: її темпераменту, характеру, вихованості. Афективні люди часто «спалахують» з будь-яких причин. Афекти викликають глибокі зміни у психічному житті людини, виснажують її.

Стрес дещо нагадує афект. Він, як і афект, виникає за напружених умов життя та діяльності, у небезпечних ситуаціях, що виявляються несподівано й потребують вжиття негайних заходів.У стресовому стані поведінка значною мірою дезорганізується, спостерігаються безладні рухи, порушення мовлення, помилки в переключенні уваги, у сприйманні, пам’яті та мисленні, виявляються неадекватні емоції.

Фрустрація –це своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості та діяльності у стані безнадійності, втрати перспективи. Розрізняють такі види фруст­рації, як агресивність, діяльність за інерцією, депресивні стани, характерними для яких є сум, невпевненість, безсилля, відчай.

Пристрасті –це сильні, стійкі, тривалі почуття, які захоплюють людину, володіють нею і виявляються в орієнтації всіх прагнень особистості в одному напрямку, у зосередженні їх на одній меті. Пристрасть виявляється в найрізноманітніших сферах людського життя та діяльності: у праці, навчанні, науці, спорті, мистецтві. Розрізняють пристрасті позитивні та негативні. Навіть позитивна пристрасть, якщо вона заважає діяльності, навчанню, стає негативною.

Менеджер повинен будувати свої взаємовідносини з підлеглими таким чином, щоб у них переважали позитивні емоції і мінімальними були негативні. Людина, що перебуває у полоні негативних емоцій, не може працювати ефективно. Тому менеджеру слід бути дуже уважним у доборі слів та виразів при звертанні до підлеглого, оскільки часто не помічені керівником словесна недбалість чи навіть жест може викликати негативний емоційний стан і вплинути на результат його праці. Не можна також переносити на підлеглих свої негативні емоції, які могли бути вдома чи при спілкуванні з вищими керівниками або іншими підлеглими.

Необхідно знати ступінь емоційності своїх підлеглих для того, щоб бути готовим до емоційного вибуху при контактах з ними. Якщо серед працівників переважають жінки, які мають підвищену емоційність порівняно з чоловіками, то менеджер повинен це врахувати з метою уникнення емоційних конфліктів. Кожна людина у випадку одноманітного перебігу свого життя відчуває потребу в емоційній розрядці. Таку розрядку може організувати менеджер, користуючись найпростішими способами – добре слово, букет квітів жінці, комплімент, вдалий жарт можуть створити позитивний настрій на весь робочий день.

До важливих психологічних якостей працівника, які необхідно враховувати менеджеру належить темперамент. Темперамент – це індивідуально-психологічна характеристика людини, яка виявляється в силі, напруженості, швидкості та врівноваженості перебігу її психологічних процесів.

Вчення про темперамент започатковане давньогрецьким лікарем і філософом Гіппократом. Гіппократ вважав, що життєдіяльність організму визначається співвідношенням між кров’ю, жовчю та слизом. На основі цього погляду сформувалося вчення про чотири типи темпераменту: сангвінічний (перевага в організмі крові), флегматичний (перевага в організмі слизу), холеричний (перевага в організмі жовчі) та меланхолічний (перевага в організмі чорної жовчі). Кожному з цих типів властиві своєрідні психологічні особливості.

Сангвінік – рухливий, життєрадісний, жвавий, легко пристосовується до мінливих умов життя, здатний активно й діяльно працювати, швидко переключати увагу і емоційний стан; легко переходить від відпочинку до роботи і навпаки. Легко сходиться з новими людьми і пристосовується до нової обстановки. Це люди емоційні, ініціативні, добре адаптуються, не переживають у разі невдач. Реакції сангвініка швидкі, чіткі, раціональні. Практично інтелігентний, схильний до використання інших та егоїзму. Зворотний бік цієї особистості – занижена усидливість, нелюбов до монотонної роботи, схильний до змін там, де потрібна постійність. Разом з тим сангвініки схильні уникати труднощів, поспішати з прийняттям рішень. Для активного використання сангвініків у процесі трудової діяльності необхідно постійно ставити перед ними нові завдання, не забуваючи про контроль за якістю виконання завдання, поставленого раніше.

Флегматик – терпеливий, витривалий, відрізняється працездатністю, самовладанням. З повільним сприйняттям і слабою активністю, його важко вивести з рівноваги. Процес гальмування і збудження послаблені, реакції сповільнені. флегматик об’єктивний у спостереженнях та оцінці інших. Працює повільно, але систематично. Залишається спокійним при великих неприємностях. Повільно включається у справу, але обов’язково розпочату справу доводить до кінця. Його можуть виводити з рівноваги швидкі темпи роботи, зміна планів, видів роботи. Буває нерішучим, схильним до консерватизму.

Холерик – швидко збуджується, гарячий, енергійний, жвавий і вибуховий, прямолінійний, оптимістичний, вічний реформатор, товариський, сердечний, спроможний впливати на інших, відданий справі, схильний до нав’язування своєї волі іншим. Холерик готовий перебороти будь-які труднощі і перешкоди на шляху до мети. Може швидко переключитися з одного виду діяльності на інший, після відпочинку легко включається в роботу. Однак після роботи, як і після конфлікту, не в стані зразу заспокоїтись, оскільки схильність до збудження сильніша, чим до гальмування.

Меланхолік – схильний до пригніченого настрою і похмурих думок; повільний у рухах, у мові, має підвищену емоційність і чутливість. У незвичній обстановці, серед нових людей він бентежиться і розгублюється. Процеси гальмування й збудження – уповільнені. Невпевнений у собі, боязкий, розгублюється у складних ситуаціях і не завжди знаходить вихід із них. Дуже неохоче приймає відповідальні рішення, швидко втомлюється від фізичної і розумової праці, потребує більш тривалого відпочинку після напруженої праці. Водночас це спостережлива, уважна до проблем інших, чуйна, підвищено самокритична особистість. Меланхоліки – це люди, які тонко відчувають ставлення до себе оточуючих і виявляють таку саму гостроту співпереживань до інших людей.

Звичайно, ця класифікація, має дещо умовний характер. «Чистого» темпераменту не буває. У психіці кожної людини є риси всіх чотирьох типів темпераменту. Однак, як правило, один з них переважає, що дає змогу віднести конкретну людину до певного типу темпераменту.

Знання темпераменту підлеглого необхідне менеджеру для індивідуально-психологічного підходу до людини, розуміння її можливостей, правильної розстановки людей на відповідних ділянках роботи, вибору форми розпоряджень та вказівок.

Однак, вирішальним для поведінки людини є не темперамент, а характер. Під характером розуміють сукупність найбільш виражених психічних рис, що визначають індивідуальні дії і поведінку людини.

Кожній людині властиві істотні особливості, які позначаються на її діяльності та поведінці. Про одних говорять, що вони працьовиті, дисципліновані, скромні, чесні, сміливі, колективісти, а про інших – лінькуваті, хвалькуваті, неорганізовані, честолюбні, самовпевнені, нечесні, егоїсти, боягузи. Такі психологічні особливості особистості називаються рисами характеру. Знати це важливо, оскільки особистість характеризується не тільки тим, що вона робить, а й тим, як вона це робить. Сукупність таких стійких рис формує характер особистості.

Знати характер людини дуже важливо. Це дає можливість передбачати, як людина поводитиме себе за певних умов, чого від неї можна чекати, як вона виконуватиме дані їй доручення.

Особливості типового характеру виявляються при позитив­ному або негативному ставленні до праці, інших людей, самого себе, предметів та явищ дійсності.

Ставлення до праці є однією з найістотніших рис характеру людини. Воно виявляється в повазі до праці, працелюбності або ж у зневазі до праці та працівників. Важливі риси у ставленні до праці: акуратність, сумлінність, дисциплінованість, організованість.

Ставлення до інших людей виникає у міжособистісних контактах і зумовлюється суспільними умовами життя, які складаються історично і розкриваються в колективі. Схвалення та осуд, підтримка та заперечення виявляються у ввічливій, тактовній, доброзичливій формі або ж формально, улесливо, а то й брутально, грубо, іронічно, саркастично, образливо.

Ставлення до інших виявляється і в позитивних, і в негативних рисах характеру. Позитивними рисами характерукультурної людини є справедливість, дотримування слова, щедрість, доброзичливість, чесність, принциповість. До негативних рис характеруналежать відчуженість, замкнутість, заздрість, скупість, зневага до інших, хвалькуватість, гординя, схильність до безпідставного кепкування та глузування, причіпливість, схильність до пустопорожніх суперечок, заперечення істини, дріб’язковість. Негативні риси характеру дуже шкодять позитивному спілкуванню людей, їхнім прагненням до спільної боротьби з несправедливістю, спілкуванню в праці.

Ставлячись до вчинків і поведінки інших, людина формує власні риси характеру за аналогією чи протиставленням. Став­лення до самої себе –позитивне або негативне – залежить від рівня розвитку самосвідомості, здатності оцінювати себе. Такі риси характеру, як скромність, почуття власної гідності, вимог­ливість до себе, відповідальність за справу, схильність віддавати себе, свої сили колективу, державі, свідчать про високий рівень розвитку самосвідомості особистості. Разом з тим деяким людям властиві негативні риси: нескромність, хвалькуватість, кар’єризм, гординя, самовпевненість тощо.

Розрізняють найхарактерніші прояви акцентуації.

Застрявання в стані збудження на впертості, недовірливості, нетерпимості до заперечень у дискусіях. У спокійному стані такі люди виявляють відповідальність і розсудливість при розгляді справ.

Педантизм виявляється в крайньому, нічим не виправданому формалізмі при вирішенні справи, в дотриманні «букви», хоча це й шкодить справі, у міркуванні типу «коли б чого не трапилося».

Демонстративні характери виявляють амбіційність, їм властиве хизування, зухвалість, де потрібно погодитися, вони заперечують очевидне: «це неможливо», «я цього не розумію». За звичайних умов такі особистості здатні погоджуватися, досягати значних творчих успіхів.

Екзальтовані особистості надмірно захоплюються, вихваляють те, що на це не заслуговує, легко збуджуються в радощах або сумують аж до розпачу, їхні реакції на вчинки свої або інших людей загострено емоційні, афективні.

Тривожні характери в усьому чекають небезпеку, виявляють підвищену боязливість, соромливість, розгубленість, здатні сховатися від небезпечного, поступитися навіть слабшому, втекти від нього, якщо він чимось погрожує.

Інтровертовані особистості замкнуті, свої думки та переживання спрямовують на самих себе, на свій внутрішній світ, уника­ють контактів з іншими, не пристосовані до обставин.

Екстравертовані особистості прагнуть до спілкування, контактів з іншими, багато говорять про себе, хвалькуваті, зосереджуються переважно на зовнішніх явищах, а не на собі, схильні погоджуватися з усім, що їм пропонують.

Психологія виділяє позитивні якості характеру. До них відносять: моральну вихованість, повноту, цілісність, визначеність, силу, твердість і урівноваженість.

Моральна вихованість виявляється у гуманному ставленні до інших, у тактовності, делікатності, умінні жити і працювати у колективі. Повнота характеру свідчить про різнобічність прагнень і захоплень людини, різноманітність діяльності. Такі люди відрізняються внутрішнім багатством і активністю. Цілісність характеру – це відсутність суперечливості в прагненнях та інтересах, єдність слова і діла. Визначеність характеру виявляється у стабільності поведінки відповідно до переконань, що склалися у неї. Про таку людину можна сказати, як вона поводитиме себе в тих чи інших умовах. Сила характеру виявляється в енергії, з якою людина досягає поставленої мети; люди сильного характеру легко долають труднощі. Твердість характеру виявляється у послідовності дій, свідомому відстоюванні своїх поглядів і прийнятих рішень. Урівноваженість характеру – це поведінка, яка дає змогу людині тримати себе в руках при складних обставинах.

Процес удосконалення характеру людини пов'язаний з виробленням у неї життєвої позиції, тобто стійкого усвідомленого ставлення до праці, суспільства, інших людей, до себе. Розрізняють чотири типи життєвої позиції людини: соціальної активності, соціальної інертності, споживацького ставлення до життя і антисуспільної спрямованості.

Позиція соціальної активності характеризується такими рисами особистості, як почуття відповідальності, суспільного (колективного) обов’язку, енергійністю. працелюбністю, компетентністю. Позиція соціальної інертності характерна для людей, які сумлінно ставляться до своїх обов’язків, але без почуття колективізму, відповідальності за загальну справу. Споживацьке ставлення до життя характеризується домінуванням власних інтересів над колективними. Такі люди схильні виявляти ініціативу лише тоді, коли їм це особисто вигідно. Нерідко вони прагнуть до влади виходячи з егоїстичних мотивів. Антисуспільна спрямованість працівників рідко виявляється безпосередньо у процесі виробничо-господарської діяльності. До осіб з такою спрямованістю відносять злодіїв, хабарників, хуліганів та інших.

ФУНКЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

ПЛАНУВАННЯ ЯК ФУНКЦІЯ МЕНЕДЖМЕНТУ

1. Суть та види планування.
2. Етапи стратегічного планування.
3. Тактичне планування.

1. Під плануванням розуміють вид управлінської діяльності, який визначає перспективу і майбутній стан організації. З допомогою планування створюється орієнтир майбутньої діяльності організації.

Планування – не окрема одноразова дія, а безперервний процес, обумовлений двома причинами:

– по-перше, організації час від часу визначають нові або уточнюють старі цілі, і для їх досягнення потрібне планування;

– по-друге, до постійного планування або внесення коректив у плани спонукають зміни у навколишньому середовищі.

Розрізняють два види планування: стратегічне і тактичне (планування реалізації стратегії).

Стратегічне планування передбачає встановлення місії і цілей організації, аналіз середовища та стану організації, оцінку стратегічних альтернатив, вибір стратегії. Тактичне планування є логічним продовженням стратегічного планування і способом реалізації стратегії з метою забезпечення виконання місії організації.

2. Стратегічне планування полягає у розробці стратегії.

Стратегія – комплексний план призначений для забезпечення реалізації місії організації.

У процесі стратегічного планування беруть участь менеджери всіх рівнів управління, виконуючи конкретні завдання. Так, керівники вищої ланки безпосередньо розробляють стратегічний план, а керівники середньої і низової ланок подають відповідну інформацію і забезпечують зворотній зв’язок.

Фахівці виділяють складові процесу стратегічного планування.

Етап 1. Інформаційне забезпечення стратегічного планування полягає в підборі, класифікації та підготовці до використання інформації щодо розроблення стратегії, яка надасть достатньо повну і об’єктивну характеристику факторів зовнішнього і внутрішнього середовища, можливих стратегій, методичного забезпечення.

Етап 2. Установлення місії та цілей організації. Місія – чітко виражена причина існування організації (основний вид діяльності, яким буде займатися організація). Вона формулюється так, щоб нею можна було керуватися при прийнятті рішень.

Наприклад, місією автомобільної фірми може бути забезпечення людей дешевим транспортом, а навчального закладу – підготовка спеціалістів, щоб вони могли самостійно виконувати покладені на них обов’язки.

На основі попередньо встановленої або традиційної місії формуються загальні цілі діяльності організації. Ціль – це те, до чого організація прагне в процесі своєї діяльності, наприклад, збільшення обсягів виробітку продукції, збільшення прибутків чи частки на ринку. При формуванні системи цілей слід дотримуватися наступних вимог:

– цілі повинні бути конкретними і вимірюваними;

– цілі повинні бути різної тривалості: довгострокові – 5 років і більше; середньострокові –1-5 років; короткострокові – до 1 року;

– цілі повинні бути реальними;

– цілі повинні бути узгодженими, тобто взаємно підтримувати одна одну. Рішення, необхідні для досягнення однієї цілі, не повинні перешкоджати реалізації іншої.

Етап 3. Вибір методів аналізу факторів внутрішнього та зовнішнього середовища. На цьому етапі доцільно використовувати такі методи дослідження, як порівняння, експертних оцінок, системного аналізу, соціологічного дослідження, думки збутовиків чи постачальників тощо.

Етап 4. Оцінювання та аналіз факторів зовнішнього середовища. Важливо розробити таку методику, яка дозволить кількісно оцінити вплив кожного фактора. Наприклад, оцінка сили впливу факторів може проводитися за стобальною системою, з них: економічні – 20 балів, політичні – 10 балів, ринкові – 25 балів, соціальні бали і т.д. Окремо можна оцінювати їх позитивний або негативний вплив. На підстав отриманих даних можна вивести загальну інтегральну оцінку.

Етап 5. Оцінювання та аналіз факторів внутрішнього середовища проводиться в напрямку вивчення стану внутрішніх змін організації (цілі, структура, завдання, технологія, працівники, ресурси) – передбачає дослідження стану фінансів, обліку, нормування та оплати праці, культурного рівня організації, використання робочої сили тощо, а також можливостей організації на ринку(маркетингові дослідження) та ін. Це дає змогу виділити сильні та слабкі позиції підприємства.

Етап 6. Прогнозування умов функціонування та результатів виробничо-господарської діяльності підприємства полягає у передбаченні імовірних змін у внутрішньому та зовнішньому середовищах функціонування організації та їх можливого впливу на результати діяльності.

Етап 7. Формування варіантів стратегії ґрунтується на розробці можливих для організації варіантів стратегічних планів або деяких складових одного стратегічного плану.

Етап 8. Вибір оптимальної стратегії є найважливішим етапом стратегічного планування. Його доцільно здійснювати на основі оцінювання таких факторів: очікувана ефективність, рівень ризику, ринкова ситуація, вплив минулих стратегій, вплив власників, вплив внутрішнього і зовнішнього середовища тощо.

Етап 9. Оцінювання стратегії полягає у встановленні її відповідності місії та цілям організації, а також у правильності підбору методів аналізу факторів зовнішнього і внутрішнього середовища, іншим обраним критеріям. Це забезпечить як очікувану цілеспрямованість стратегії, так і достовірність аналізу вихідної інформації.

Кінцевим результатом стратегічного планування будуть розроблені методи менеджменту і конкретні управлінські рішення, а також певні показники (прибуток, обсяг реалізації, витрати, рентабельність тощо).

 

3. Стратегічне планування покликане сформувати перспективний курс розвитку організації та визначити стратегічні показники, яких хоче досягнути організація.

Тактичне планування є логічним продовженням стратегічного планування і передбачає формування механізму реалізації обраної стратегії і розраховане на нетривалий період. Тактичне планування має два різновиди: поточне та оперативне.

Поточне планування – це різновид управлінської діяльності, який спрямований на розробку параметрів, заходів, бюджетів та адміністративних важелів з метою формування поточних планів щодо функціонування організації на річний період.

Оперативне планування – це різновид управлінської діяльності, яка спрямована на формування вузьких, деталізованих, короткотермінових планів, з конкретних питань діяльності.

Поточне планування реалізується через певні етапи.

Етап 1. Інформаційне забезпечення поточного планування. Основною інформацією тут є дані з розробленого стратегічного плану.

Етап 2. Оцінювання та аналіз сильних та слабких позицій організації – проводиться аналогічно як під час стратегічного планування.

Етап 3. Вибір та формування планових параметрів на засадах стратегії. Цей етап є одним із найважливіших, оскільки його основним завданням є розробка системи економічних, технологічних, соціальних показників, які сприяють реалізації обраної стратегії. Такими показниками можуть бути: прибуток, рентабельність, обсяг виробництва та реалізації, собівартість продукції, рівень заробітної плати, питома вага управлінців у загальній чисельності персоналу, витрати на покращення умов праці, оздоровчі заходи, харчування, витрати на оновлення технології тощо.

Етап 4. Підбір на альтернативних засадах заходів щодо досягнення планових параметрів. Після визначення основних показників, яких насамперед прагне досягнути організація в межах реалізації обраної стратегії, необхідно розробити заходи щодо досягнення заданих параметрів. Прикладами таких заходів можуть бути:

– освоєння виробництва нових видів продукції;

– впровадження нових технологій;

– впровадження передових методів роботи;

– розробка масштабної рекламної компанії.

Етап 5. Бюджетне планування – механізми реалізації сформованих на попередньому етапі заходів з мінімальними втратами та максимальними вигодами. Бюджетне планування – це процес формування бюджетів для конкретних об’єктів на рік з метою визначення на засадах багатоваріантного аналізу у натуральній чи грошовій формах витрат і доходів, видатків і надходжень.

Етап 6. Вибір адміністративних важелів досягнення планових параметрів. Адміністративними важелями є:

політика – це загальне керівництво для дій і прийняття рішень, які полегшують досягнення цілей;

процедури – це дії, які потрібно здійснювати в конкретній ситуації;

правила – вказують, що робити у специфічній одноразовій ситуації.

Етап 7. Формування поточного плану. Зведений поточний план формується на поточний календарний рік і містить такі розділи:

перелік планових показників, яких прагне досягнути організація в межах обраної стратегії;

перелік заходів, реалізація яких сприятиме досягненню визначених планових показників;

бюджети організації.

Етап 8. Деталізація поточного плану за центрами виконання (відповідальності ). Полягає у формуванні поточних планів для центрів виконання (підрозділи, служби), які є відповідальними за виконання певних робіт, реалізацію заходів та досягнення певного результату.