Загальні положення про відшкодування шкоди

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ

1. Зобов’язання із заподіяння шкоди у системі цивільно-правових

зобов’язань.

2. Делікт як підстава притягнення до недоговірної відповідальності.

3. Елементи деліктного зобов’язання.

4. Підстави деліктної відповідальності.

5. Співвідношення договірної та недоговірної відповідальності.

6. Обставини, які звільняють від майнової відповідальності (необхідна

оборона, самозахист); обставини, які виключають майнову

відповідальність (казус, непереборна сила).

Зобов’язання із заподіяння шкоди у системі цивільно-правових

Зобов’язань.

Зобов’язання із заподіяння шкоди, як і інші цивільно-правові

зобов’язання, виникають на підставі юридичних фактів. Відповідно до статті

11 ЦК України, підставою їх виникнення, є завдання майнової (матеріальної)

та моральної шкоди іншій особі. Ці зобов’язання мають як майновий так і

немайновий характер і виникають у зв’язку з порушенням абсолютних

майнових (права власності, інших речових прав) та особистих немайнових

прав. Зобов’язання із заподіяння шкоди прийнято називати абсолютними [1,

c.25].

Зобов’язання із завдання шкоди, врегульовані гл.82 ЦК, можна умовно

поділити на дві групи:

а) зобов’язання із заподіяння шкоди протиправними діями або деліктні

зобов’язання;

б) зобов’язання із заподіяння шкоди правомірними діями.

Між зазначеними групами зобов’язань спостерігається істотна різниця:

якщо протиправно нанесена шкода підлягає відшкодуванню у будь-яких

випадках, то правомірна шкода – лише у випадках встановлених ЦК та

іншим законом. Цивільне законодавство не визначає поняття ні

протиправної, ні правомірної поведінки. Тому виникає необхідність зробити

розмежування між цими видами.

Поведінка суб’єкта, з точки зору права, може бути або правомірною,

або не правомірною. Право може вплинути лише на певні види людської

поведінки і лише у визначених межах. Існує сфера суспільних відносин, що

знаходяться за межами правового регулювання; ці відносини є або суто

особистою справою громадянина, або регулюються виключно нормами

моралі [2, c. 154].

Право регулює найбільш важливі види суспільних відносин. На думку

А.С. Шевченка, першою і основною ознакою правової поведінки є її

соціальне значення. Крім того, до правової поведінки можна віднести лише

таку, що піддається соціальному (зовнішньому і внутрішньому) контролю [3,

c.154]. Розмежування поведінки на правову і неправову дозволяє встановити

межі державного втручання у життя особи, також вказує на межі

можливостей права і попереджує від поширення сфери його дії на такі

відносини, які право не може регулювати.

У зобов'язаннях із заподіяння шкоди порушення норми права є

одночасно і порушенням абсолютних суб’єктивних прав особи. Таке

порушення можливе як винними так і невинними діями. Отже, протиправною

слід визнавати будь-яку поведінку, що порушує чужі суб’єктивні права, за

винятком випадків, коли особа уповноважена на вчинення таких дій.

Шкідливими, але не протиправними діями будуть:

- здійснення прав і виконання обов’язків;

- згода потерпілого на заподіяння шкоди (така згода має юридичне значення

за умови, що вона є добровільною та її здійснення не порушує інтереси осіб);

- заподіяння шкоди дією, яка вчинена у стані необхідної оборони.

Відповідно до ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з

метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, а також

суспільних інтересів та інтересів держави від будь-яких посягань з боку

правопорушника. У зазначених випадках, завдана шкода не підлягає

відшкодуванню, оскільки такий обов'язок прямо не випливає з норм ЦК чи

іншого нормативного акта.

Прикладами таких норм є ст. 1170 ЦК відповідно до якої у разі

прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода

завдана власнику цього майна, відшкодовується державою у повному обсязі.

Ще одним прикладом є ст. 1171 ЦК, яка визначає особливості відшкодування

шкоди у стані крайньої необхідності. Крайня необхідність як і необхідна

оборона, є здійснення права на захист, тобто правомірною дією. Умовами

правомірності заподіяння шкоди є: неможливість за певних обставин усунути

небезпеку, що загрожує, іншими засобами, і заподіяна шкода є менш

значною, ніж відвернена. Однак на відміну від необхідної оборони, де шкода

завдається посягаючому, при крайній необхідності шкода завдається особі,

поведінка якої є правомірною.

За загальним правилом, обов'язок по відшкодуванню шкоди, за

наявності передбачених законом підстав, покладається на заподіювача

шкоди. Одночасно особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити

зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла. Якщо заподіювач діяв

не в своїх інтересах, а в інтересах третіх осіб, то законодавець надає суду

право покласти обов'язок відшкодування на третю особу, або зобов'язати

кожного з них відшкодувати в певній частці чи звільнити від відшкодування

шкоди повністю або частково як третю особу, так і заподіювача шкоди. При

цьому судом береться до уваги як майновий стан учасників даного

зобов'язання, так і враховуються конкретні обставини справи.

Незалежно від того, що у цивільному законодавстві, відсутня "компактна"

сукупність норм, що регулює відшкодування шкоди, завданої правомірними

діями, сфера дії цих зобов’язань є обмеженою: завдана шкода підлягає

відшкодуванню, якщо такий обов'язок прямо випливає з норм ЦК чи норм

інших нормативних актів.

Обставини, які звільняють від майнової відповідальності (необхідна

ОСОБЛИВОСТІ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ

НЕЗАКОННИМИ ДІЯМИ ЧИ БЕЗДІЯЛЬНІСТЮ СУДОВИХ АБО

ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ ТА МАЙНОВОЇ ШКОДИ ЗАВДАНОЇ

ФІЗИЧНІЙ ОСОБІ, ЩО ПОТЕРПІЛА ВІД ЗЛОЧИНУ.

1. Відповідальність за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи

бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або

суду.

2. Особливості відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка

потерпіла від злочину.

Відповідальність за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи

Бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або

Суду.

Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження,

незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного

застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про

невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного

стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у

повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу

дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.

Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними

діями органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або

суду, виникає вразі постановлення судом виправдовувального вироку,

скасування незаконного вироку суду, закриття кримінальної справи органом

попереднього (досудового) слідства, а також у разі закриття провадження у

справі про адміністративне правопорушення.

Якщо кримінальну справу було закрито на підставі закону про амністію

або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає.

Фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового)

слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала

з’ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному

притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню

як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд,

незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного

стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на

відшкодування шкоди.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення

судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в

повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на

постановлення незаконного рішення, складу злочину або обвинувальним

вироком суду, що набрав законної сили.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок незаконної дії

або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього

(досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних

підставах.

Підставами відповідальності за шкоду, заподіяну незаконними

рішеннями, дією чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства,

прокуратури або суду, є:

а) шкода;

б) незаконні дії (рішення, бездіяльність);

в) причинний зв’язок між незаконними діями і шкодою.

Наявність вини не вимагається, бо за ст. 1176 ЦК і Законом України

від 1 грудня 1994 року “Про відшкодування шкоди, завданої громадянину

незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і

суду”[36] шкода відшкодовується незалежно від вини посадових та

службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства,

прокуратури чи суду.

Протиправний характер дій посадових та службових осіб слідчо-

прокурорських органів повинен відповідати змістові незаконних дій, що

перелічені в нормах ст.375 Кримінального кодексу України, статей 148 і 155

Кримінально-процесуального кодексу України, статей 31 і 32 Кодексу

України про адміністративні правопорушення.

Суб’єктом відповідальності за шкоду, завдану громадянинові

незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу дізнання,

попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, за нормами

коментованої статті є держава. Соціальними та юридичними підставами

покладення відповідальності на державу, а не на заподіювача шкоди є, на

нашу думку, наступні умови.

Держава за допомогою своїх органів забезпечує дотримання й

виконання законів, котрі приймає. Органи розслідування, прокуратури й суду

є державними, які нею утворені для того, щоб успішно реалізовувати своє

суверенне право на кримінальне переслідування винних і встановлення

правосуддя. При цьому слід відмітити, що ці органи є носіями державних

повноважень, реалізація, яких відбувається в інтересах усього суспільства. За

належне виконання посадовцями своїх обов’язків, за охорону прав і законних

інтересів особи держава відповідає перед своїми громадянами.

Покладення обов"язку на державу пояснюється і тим, що вона має

могутні економічні можливості для ліквідації завданої шкоди. Крім того, це

зумовлено і принциповими міркуваннями державно-правової політики:

інтересами відправлення правосуддя, поновлення поваги до держави та її

органів, гарантуванням захисту прав поновлення правового статусу

потерпілого громадянина.

Суб’єктами права на відшкодування є громадяни, щодо яких були

вчинені відповідні незаконні дії.

До незаконних дій службових осіб правоохоронних органів належать:

• незаконне засудження,

• незаконне притягнення до кримінальної відповідальності,

• незаконне застосування як запобіжного заходу тримання під вартою

або підписки про невиїзд,

• незаконне затримання,

• незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту

чи виправних робіт.

• незаконне проведення в ході розслідування чи судового розгляду

кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту

на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших

процесуальних дій, що обмежують права громадян;

• незаконну конфіскацію майна, незаконне накладення штрафу;

• незаконне проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених

законами України “Про оперативно-розшукову діяльність”[37] та “Про

організаційно-правові основи боротьби з організованою

злочинністю”[38].

 

Види шкоди, що підлягають відшкодуванню передбачені у Законі України

від 1 грудня 1994 року. Зокрема, відшкодуванню громадянинові підлягає:

• заробіток та інші трудові доходи, втрачені ним внаслідок незаконних

дій;

• майно(в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки за ними, цінні

папери та відсотки за ними, частка у статутному фонді господарського

товариства, учасником, якого був громадянин та прибуток, якого він

неотримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або

звернене в дохід держави судом, вилучене органами дізнання чи

попереднього слідства, органами, що здійснюють оперативно-

розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;

• штрафи, стягнені на виконання судового вироку, судової витрати, інші

суми, сплачені громадянином, внаслідок незаконних дій;

• суми, сплачені громадянином за надання йому юридичної допомоги;

• моральна шкода.

Право на відшкодування, заподіяної шкоди виникає з моменту вступу у

законну силу виправдувального вироку, з дня винесення постанови про

закриття кримінальної справи, в основу, якої покладено реабілітуючі

підстави (відсутність події злочину, відсутність у діяннях особи складу

злочину або недоказовість участі громадянина у вчинені злочину), чи

припинення справи про адміністративне правопорушення.

Закриття кримінальної справи на підставі акта про амністію або акта

про помилування не є підставою для виникнення права на відшкодування.

Заподіяна шкода не підлягає відшкодуванню, якщо громадянин у процесі

дізнання, попереднього слідства і судового розгляду самообмовою

перешкоджав встановленю істини і тим самим сприяв вчиненню незаконних

дій щодо нього.

Самообмова визначається як свідомо неправдиві свідчення

підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, які вони дали з метою

переконати органи попереднього слідства і суду у тому, що саме вони

вчинили злочини, хоч насправді вони їх не вчиняли.

З позиції кримінально-процесуального законодавства обвинувачений

не несе відповідальності за відмову від давання показань. Тому не є

самообмовою відмова особи від давання показань або умовчання про

обставини, які її виправдовують.

ЦК України розширив сферу відповідальності держави, зобов’язавши її

відшкодувати шкоду, завдану фізичній чи юридичній особі внаслідок

прийняття незаконного рішення, ухвали, постанови з цивільної справи за

наявності у діях судді (суддів) складу злочину, встановленого вироком, що

набрав чинності.

Якщо шкода завдана фізичним або юридичним особам внаслідок іншої

незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання,

попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, така шкода

відшкодовується на загальних підставах. Так, зокрема, на загальних

підставах деліктної відповідальності відшкодовується також і шкода,

заподіяна у випадках, передбачених у частинах 2, 3 ст.1 Закону про

відшкодування шкоди правоохоронними та судовими органами (коли шкода

заподіюється внаслідок незаконного застосування адміністративного арешту

чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення

штрафу, а також незаконного проведення оперативно-розшукових заходів,

передбачених законами України “Про оперативно-розшукову діяльність”,

“Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”

та іншими актами законодавства), у Законі України “Про реабілітацію жертв

політичних репресій в Україні” [39] тощо.

Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконним рішеннями, дією

чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства,

прокуратури або суду, встановлюється Законом України від 1 грудня 1994

року “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові

незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і

суду”.

Слід зазначити, що право на відновлення майнових прав і

відшкодування шкоди у незаконно засуджених і репресованих громадян,

відповідно до законодавства про реабілітацію, виникає з моменту вступу в

законну силу виправдовувального вироку або з дня винесення постанови про

закриття кримінальної справи, в основу якої покладено реабілітуючі

підстави.

У юридичній літературі висловлюється думка, що найбільш прийнятим

є судовий порядок реабілітації [40, c.17]. Цю думку підтримав і В.Т.Нор,

який вважає, що розгляд таких справ слід здійснювати в судовому порядку за

правилами цивільного судочинства. При цьому позов про відшкодування

шкоди має подаватися до органу попереднього розслідування, прокуратури

чи суду, неправильними діями яких завдана шкода. Справа про

відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням, повинна, на його

думку, розглядатися вищим судом по відношенню до того, який неправильно

засудив потерпілого або необґрунтовано застосував взяття під варту [41,

c.171].

На думку М.Ф. Полякової, відшкодування шкоди необхідно покласти

на суд, який прийняв рішення про виправдання [42, c.15] або до підсудності

якого була б віднесена кримінальна справа, якби вона не була закрита [40,

c.17].

Деякі автори вважають, що приймати рішення про відновлення

майнових прав та компенсації майнової шкоди і збитків повинні орган

дізнання, досудового нього слідства, прокуратури чи суд, які закінчили

провадження у кримінальній справі актом реабілітації [43, c.223].

Аналіз Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої

громадянину незаконними діями органів дізнання, досудового слідства,

прокуратури і суду" свідчить, що у ньому встановлено змішаний порядок

відновлення його майнових та інших соціальних прав. Так, відповідно до

ст.12 громадянин звертається із заявою до відповідних органів дізнання,

попереднього слідства, прокуратури та суду про відшкодування заподіяної

йому шкоди. Тільки в разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про

відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільно-

процесуального судочинства може оскаржити її і суді.

Для визначення розміру шкоди, громадянин протягом шести місяців

після скерування йому повідомлення може звернутися:

1) при закритті провадження в справі органами дізнання або слідства

Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури і Служби безпеки

України – відповідно до цих органів;

2) при винесенні виправдовувального вироку або закритті справи судом

першої інстанції чи в касаційному або наглядному порядку – до суду, який

розглядав справу по першій інстанції;

3) при скасуванні постанови районного (міського) суду (судді) про

накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних

робіт і закритті справи – в районний (міський) суд (до судді), який розглядав

справу про адміністративне правопорушення.

У місячний термін з дня звернення громадянина один з органів залежно

від того, хто з них здійснював слідчі дії або розглядав справу, витребує від

відповідних державних і громадських організацій усі необхідні документи,

що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить

постанову (ухвалу).

Не пізніше трьох діб після винесення постанови (ухвали) про розмір

шкоди, завірена гербовою печаткою її копія надсилається громадянинові або

його спадкоємцям і подається ними до відповідного територіального органу

Державного казначейства за місцем проживання для одержання чека.

Відповідний територіальний орган Державного казначейства, до якого

звертається громадянин за відшкодуванням шкоди, надсилає до Управління

Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах

Києві та Севастополі заявку, в якій вказує суму відшкодування, а Управління

Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах

Києві та Севастополі надсилає заявку до Головного управління Державного

казначейства України.

Головне управління Державного казначейства України перераховує

вказані кошти на рахунок Управління Державного казначейства в

Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а

останні – на рахунок відповідного територіального органу Державного

казначейства для їх виплати громадянинові.

Виплата громадянинові суми відшкодування проводиться установою

банку на підставі чека, виданого органом Державного казначейства після

подання громадянином копії постанови (ухвали) органів дізнання,

досудового слідства, прокуратури і суду про розмір відшкодування шкоди за

умов наявності коштів на рахунку відповідного територіального органу

Держказначейства. Вважаємо, що дане положення суттєво обмежує право

особи на відшкодування шкоди. Не слід обумовлювати відшкодування

наявністю коштів на рахунку.

Майно (конфісковане або звернене в дохід держави судом, вилучене

органами дізнання чи досудового слідства, органами, які здійснюють

оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт),

повертається в натурі тією установою або органом, у якого воно знаходиться,

у місячний термін із дня звернення громадянина або його спадкоємців, якщо

воно сталося протягом шести місяців після направлення їм повідомлення.

Пересилка або доставка майна провадиться також за рахунок цих органів.

У разі, коли повернення майна в натурі неможливе, за рахунок підприємств,

установ, організацій, яким воно було передано безоплатно, відшкодовується

його вартість.

Згідно зі ст.5 Закону "Про порядок відшкодування шкоди, завданої

громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства,

прокуратури і суду" у разі смерті громадянина право на відшкодування

шкоди переходить до його спадкоємців, коло яких визначається цивільним

законодавством.

У Законі України від 1 грудня 1994 року "Про порядок відшкодування

шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання,

досудового слідства, прокуратури і суду" не вказаний строк, протягом якого

порушені майнові права реабілітованого громадянина підлягають захисту.

Вважаємо, що необхідно встановити спеціальний строк позовної давності,

оскільки тривалого часу з моменту реабілітації особи до пред'явлення вимог

про грошові виплати не дає змоги правильно встановити обсяг і розмір

заподіяної майнової шкоди та негативно впливає на саме право вимоги.

Спеціальний строк позовної давності, протягом якого громадянин може

реалізувати своє право на відшкодування заподіяної шкоди, існує в

законодавстві багатьох держав Європи, Польщі, Росії та ін.[44, c. 105].

З огляду на суб'єктивний склад і зміст проаналізованих правовідносин

спеціального розгляду заслуговує питання про значення ініціативи

правомочного суб'єкта при вирішенні питання про відшкодування шкоди,

завданої в результаті необґрунтованого кримінального розслідування.

Опрацьовані статті Закону України "Про порядок відшкодування

шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства,

прокуратури і суду" свідчать про те, що цей процес повністю залежить від

потерпілої сторони.

Так, відповідно до трудового законодавства, громадянину, звільненому

з роботи (посади) у зв'язку з незаконним засудженням, або відстороненому

від посади у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної

відповідальності, надається колишня робота (посада), а при неможливості

цього (ліквідація підприємства, установи, організації, скорочення посади та

ін.) - державною службою зайнятості надається йому інша робота. Робота

(посада) надається громадянинові не пізніше місячного терміну з дня

звернення, якщо воно надійшло протягом трьох місяців із моменту набрання

законної сили виправдувальним вироком або винесення постанови (ухвали)

про закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у

діянні складу злочину або недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні

злочину.

Відповідно до чинного законодавства, термін перебування під вартою,

термін відбуття покарання, а також час, протягом якого громадянин не

працював у зв’язку з незаконним відстороненням від роботи (посади),

зараховується як до загального трудового стажу, так і до стажу роботи за

спеціальністю, стажу державної служби, безперервного стажу.

Якщо громадянин у зв'язку з незаконним засудженням був позбавлений

військових або інших звань, а також державних нагород, тоді суд, що

скасував вирок із закриттям справи, направляє не пізніше трьох діб скеровує

подання в орган, що розглядав клопотання про позбавлення громадянина

військових або інших звань, а також орденів та медалей, про відновлення цих

прав.

Заяву про оскарження постанови про відшкодування шкоди, завданої

незаконними діями органів дізнання, досудового слідства чи прокуратури, на

вибір громадянина може бути подано до суду за місцем його проживання або

за місцем знаходження відповідного органу дізнання, досудового слідства чи

прокуратури. Сторони в цих справах звільняються від сплати судових витрат.

Потерпіла від злочину.

Заподіяння злочином шкоди є підставою для виникнення цивільно-

правової відповідальності правопорушника перед потерпілим (обов'язок

правопорушника відшкодувати потерпілому заподіяну злочином шкоду).

Відповідно до норм матеріального права, шкода, спричинена внаслідок

порушення абсолютного правовідношення, тобто, внаслідок порушення

обов'язку утримуватись від посягання на правові блага інших осіб, підлягає

відшкодуванню в повному обсязі. Тобто, шкода, яка заподіяна потерпілому

суспільно-небезпечним протиправним діянням, є об'єктом відшкодування.

Слід зазначити, що ЦК України, у певних випадках, передбачає обов'язок

держави відшкодувати таку шкоду потерпілому.

Цивільний кодекс України містить дві статті 1177 і 1207, які

передбачають відшкодування шкоди фізичній особі, яка потерпіла від

злочину. Ст. 1177 ЦК застосовується тільки при завданні майнової шкоди

майновим правам фізичної особи, а при завданні майнової шкоди шляхом

каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або внаслідок смерті особи, що

потерпіла від злочину, застосовується ст. 1207 ЦК.

Зазначені правовідносини виникають з недоговірних зобов’язань,

зокрема із заподіяння шкоди. Підставою для виникнення зобов’язань з

відшкодування шкоди є правопорушення (делікт).

Як окремий випадок недоговірної відповідальності, правовідносини по

відшкодуванню шкоди, завданої злочином, передбачають спеціальні умови

відповідальності, що відображають характер протиправних дій і

конкретизацію суб’єкта, що їх безпосередньо вчиняє. До них відносять:

• заподіяння шкоди внаслідок злочину;

• не встановлення особи, яка вчинила злочин або її

неплатоспроможність.

Дії особи, яка завдала шкоди, як злочин мають кваліфікуватись

процесуальним документом, що приймається відповідно до Кримінально-

процесуального кодексу України. Це необов’язково має бути вирок. Таким

документом може бути і постанова слідчого. Особа має вважатись

неплатоспроможною за відсутності у неї майна та доходів, достатніх для

відшкодування грошових сум, що підлягають сплаті одноразово, та

періодичних платежів, без виникнення заборгованості [30, c.751].

Під шкодою, що завдається злочином слід розуміти знищення або

зменшення блага, що охороняється правом [11, c.20]. Шкода також полягає у

знищені або пошкодженні наявного майна потерпілого, втраті його прибутку,

зменшенні працездатності особи, смерті годувальника, додаткових витрат

(йдеться про санаторно-курортне лікування, протезування та ін.). На думку

О.М.Миколенко, злочин, як будь-яке правопорушення, завжди спричиняє

соціальну та правову шкоду. Соціальна шкода проявляється в тому, що

вчинення злочину дезорганізує встановлений порядок суспільних відносин і,

тим самим, завдає шкоду певним суспільним інтересам. Правова шкода як

різновид соціальної шкоди, витікає з того, що злочин є протиправною дією, а,

тим самим, його вчинення пов′язане з порушенням норм права,

дезорганізацією урегульованих правом суспільних відносин, правопорядку, а

також з порушенням суб′єктивних прав учасників правовідносин [45, c.8].

Право на відшкодування шкоди за ст. 1177 ЦК має потерпілий. Однак,

коли шкода заподіяна каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю

внаслідок злочину, право вимоги мають інші особи, визначені чинним

законодавством як утриманці або мали на день смерті потерпілого право на

одержання утримання.

Суб’єктом відповідальності (боржником) є держава. Діяння, яким

заподіяно матеріальну шкоду, становить публічний інтерес, який також

суттєво впливає на можливості усунення його наслідків. Держава і

суспільство в цілому зацікавлені в тому, щоб шкода була відшкодована і щоб

потерпіла особа зуміла реалізувати своє право на її відшкодування. І якщо

потерпілий через які-небудь причини цього не зробить, то держава, виходячи

з презумпції, що кожна особа, якій завдано матеріальних збитків від злочину,

бажає їх відшкодування, але, в силу поважних причин, не може належним

чином захистити порушені права, зобов'язує суд з власної ініціативи стягнути

з заподіювача збитки і, цим самим, відновити порушені злочином майнові

права потерпілого. Таке вирішення питання жодною мірою не порушує

суб'єктивне право потерпілого на відшкодування збитків розпоряджатися

ним на свій розсуд (відмовитися від відшкодування, вказавши суду причини

відмови і не порушуючи, при цьому, прав та інтересів інших осіб).

Стаття 1207 ЦК не зобов’язує державу відшкодовувати завдану

фізичній особі внаслідок злочину моральну шкоду. Оскільки, відповідно до

ст. 1167 ЦК моральна шкода відшкодовується особою, що її завдала.

Специфіка у цих правовідносинах є і щодо регресного порядку

компенсації витрат.

Відповідно до ч.2 ст. 1191 ЦК Держава, Автономна Республіка Крим,

територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до

фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на

лікування особи, яка потерпіла від цього злочину. На особу, яка вчинила

злочин, покладається обов'язок відшкодування витрат закладу охорони

здоров'я на лікування потерпілого від цього злочину. У разі відшкодування

цих витрат закладу охорони здоров'я безпосередньо потерпілим, останній має

право пред’явити вимогу про відшкодування йому здійснених витрат на

підставі ч. 1 ст. 1195 ЦК, яка допускає стягнення з особи, яка завдала шкоди

каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, не тільки передбачених

цією частиною видів шкоди, а і тих які не передбачені. Якщо шкоди завдано

при перевищені меж необхідної оборони або у стані сильного душевного

хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з

боку потерпілого, особа, яка завдала шкоди внаслідок злочину звільняється

відшкодування витрат на лікування потерпілого. Законодавець забороняє за

будь-яких обставин зменшувати розмір відшкодування шкоди, завданої

злочином.

Основною специфікою аналізованих правовідносин є те, що умови та

порядок відшкодування державою шкоди, заподіяної внаслідок злочину

мають визначатись законом. До прийняття такого закону відшкодування

державою шкоди відповідно до ст.ст. 1177 та 1207 ЦК України на підставі

загальних правил не може застосовуватись, а вимога про відшкодування має

пред’являтися безпосередньо до особи, що завдала шкоди або до батьків

(усиновителів), опікунів чи інших фізичних осіб, які на правових підставах

здійснюють виховання малолітньої особи (при вчинені ними злочину).

Недієздатною особою.

За загальним правилом деліктна відповідальність покладається на осіб,

які є повністю дієздатними (здатними своїми діями набувати для себе

цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями

створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести

відповідальність у разі їх невиконання).

Однак шкода може бути заподіяна і малолітніми, неповнолітніми,

недієздатними, обмеженими у дієздатності особами, а також особою, яка не

усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними

(адієздатною особою).

Відповідно до ст. 1178 ЦК України, за шкоду заподіяну малолітньою

особою (яка не досягла 14 років), несуть відповідальність перед потерпілими

її батьки (усиновителі), опікуни чи інші фізичні особи, які на правових

підставах здійснюють виховання малолітньої особи. Відповідальність

наступає за наявності загальних підстав:

а) шкоди;

б) протиправної поведінки;

в) причинового зв’язку між першими двома елементами;

г) вини.

Тобто поведінка зазначених осіб має бути протиправною і винною. При

цьому під їхньою виною слід розуміти нездійснення належного нагляду за

підлітками в момент заподіяння шкоди або безвідповідальне ставлення до їх

виховання.

До відповідальності притягуються обидва батьки підлітка. Батько і

мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей, навіть тоді, коли вони

не є подружжям. Той, хто визнав своє батьківство, або той, чиє батьківство

було встановлено судом, має такі ж особисті та майнові права і обов’язки, як

і той, хто перебуває у шлюбі з матір’ю дитини. Відповідальність батьків

повинна мати частковий характер, оскільки кожен з батьків неповнолітнього

відшкодовує заподіяну шкоду в зв’язку з власними винними діями

(бездіяльністю).

На думку Ремняка С.Я., при розгляді підстав відповідальності батьків

(осіб, які їх замінюють) за шкоду, завдану малолітніми ми маємо справу з

двома правопорушеннями. Перше правопорушення скоїли малолітні діти,

завдавши шкоди, інше – допустили батьки цих дітей (особи, що їх

замінюють), не виховуючи їх належним чином і не здійснюючи за ними

належного нагляду. При цьому цивільна відповідальність батьків (осіб, що їх

замінюють) може настати, якщо в наявності результат неправильного,

протиправного виховання у вигляді майнової шкоди, завданої малолітніми.

Однак, це не означає, що батьки (особи, що їх замінюють) відповідають за

“чужі” дії. Аналіз ст. 1178 ЦК України дозволяє зробити висновок про те, що

цивільна відповідальність батьків (осіб, що їх замінюють) настає за їх власну

протиправну винну поведінку. Правопорушення батьків (осіб, що їх

замінюють) причинно пов’язане з правопорушенням дітей, а отже й із

заподіянням шкоди. Таким чином, підставою притягнення батьків (осіб, що

їх замінюють) до цивільної відповідальності за правопорушення, вчинені

малолітніми дітьми, виступає їх власне правопорушення, під яким слід

розуміти винне, протиправне невиконання покладених на них законом

обов’язків по належному вихованню діт<