Підстави деліктної відповідальності.

За загальним правилом для визнання певного діяння деліктом

необхідне існування так званого юридичного складу цивільного

правопорушення. При цьому під поняттям складу цивільного

правопорушення варто розуміти сукупність певних обов’язкових умов, які

необхідні для покладення на правопорушника відповідальності за

протиправну поведінку.

У юридичній літературі вчені називають різну кількість таких умов у

діапазоні від двох до п’яти. Класичним є розмежування чотирьох умов

цивільно-правової відповідальності. Зокрема:

а) наявність завданої шкоди;

б) протиправна поведінка;

в) причинний зв’язок між першими двома елементами;

г) вина.

В.П. Грибанов вважає, що п’ятою умовою є наявність прав і обов’язків,

порушення яких тягне за собою покладення на порушника цивільно-правової

відповідальності. Якщо відповідальність за цивільним правом наступає за

порушення цивільних прав і обов’язків, то тільки при наявності цих прав і

обов’язків може йти мова про відповідальність. Коли таких прав і обов’язків

немає, не може бути і відповідальності. Тому у спеціальній літературі на це

не звертають увагу. Однак на практиці зустрічаються випадки, коли

вирішення питання про відповідальність пов’язано якраз з наявністю

зазначених прав і обов’язків. Наприклад, Цивільним кодексом України (ст.

1178) передбачено, що за шкоду завдану малолітньою особою

відповідальність перед потерпілим несуть: а) її батьки (усиновителі); б)

опікуни; в) виховні лікувальні заклади (наприклад, дитячі будинки), які за

законом є опікуном малолітньої особи; г) інші фізичні особи, які на правових

підставах здійснюють виховання малолітньої особи. Вирішення питання про

відповідальність за заподіяну шкоду залежить від того, хто на момент

заподіяння шкоди мав обов’язок здійснювати нагляд за дитиною. Наприклад,

батьки привели дитину у поліклініку, щоб оглянув її лікар, і поки чекали

лікаря, дитина пошкодила майно поліклініки. У цьому випадку відповідати

мають батьки, так як обов’язок за наглядом покладений на них. І навпаки,

якщо дитина перебуває у стаціонарному лікувальному закладі, то обов’язок

здійснювати нагляд за її поведінкою покладений на цей заклад, який і

відповідає за заподіяну дитиною шкоду [10, c.319].

Зазначені вище чотири умови є загальними, тому їх наявність є

обов’язковою, за винятком випадків, коли інше не передбачено законом.

У юридичній літературі немає єдиного поняття шкоди. Так, Е.А.

Флейшиц шкодою називає знищення або зменшення блага, що охороняється

правом [11, c. 20]. Такої ж думки притримується і А. М. Белякова: “шкодою

у праві є зменшення належного організації або громадянину особистого або

майнового блага” [12, c.7]. За визначенням Н.С. Малеїна “Шкода – соціальне

поняття. У найбільш загальній формі шкода може бути зазначена як наслідок

порушення охоронюваних законом прав і інтересів держави, організацій або

громадян”[13,c.5]. Таким чином, можна зробити висновок, що шкода полягає

у знищені або пошкодженні наявного майна потерпілого, втраті його

прибутку, зменшенні працездатності особи, смерті годувальника, додаткових

витрат (йдеться про санаторно-курортне лікування, протезування та ін.).

Однак шкода – це і дискомфортний стан особи, викликаний заподіяними

фізичними чи моральними стражданнями. Майновою вважається шкода, яка

має певну економічну цінність і виражається в грошах.

Оскільки цивільні правопорушення заподіюють шкоду усьому

комплексу явищ, що охоплюються категорією об’єкта цивільного

правопорушення, то й сама шкода як результат цивільного правопорушення

може бути розглянута в трьох аспектах – як соціальна, юридична і фактична

шкода.

У соціальному змісті будь-яка протиправна дія спричиняє шкоду,

оскільки вона негативно впливає на суспільні відносини. Зазначений

результат протиправної дії в юридичній літературі пропонувалося іменувати

різним чином: "політична шкода" [14, c.104], "нематеріальна шкода", "шкода

у загальному значені слова" [15,c.173], чи "шкідливість", "суспільна

небезпека"[16, c.31], "соціальна шкода" [17,c.115].

Така термінологія набула певного поширення, проте, на наш погляд,

виокремлення категорій соціальної, юридичної і фактичної шкоди це

швидше, наукова абстракція, ніж рішення зумовлене практичними потребами

аналізу конкретних відносин, котрі виникають у зв’язку із заподіянням

шкоди.

Як здається, найбільш практично важливою категорією є, так звана,

"фактична шкода", котра може бути визначена як фактичне применшення

будь-якого майнового чи немайнового блага. В той же час, наявність

фактичної шкоди завжди означає одночасне порушення правових норм і тому

тягне виникнення відповідних правовідносин. Тобто, у наявності є також

шкода і в соціальному, і в юридичному аспектах.

Разом з тим, ми тут не заперечуємо, що іноді можливе також

виникнення шкоди тільки в соціально-юридичному змісті, наприклад, у тих

випадках, коли відсутні матеріальні (майнові), негативні наслідки, але

порушені норми права. Проте, така ситуація, на нашу думку, може

зустрічатися і відповідно бути предметом наукового аналізу лише у галузях,

котрі є публічно-правовими і спрямовані на підтримання і охорону

публічного правопорядку правовими засобами незалежно від завдання шкоди

правам та інтересам, приватних осіб (адміністративне право, кримінальне

право тощо).

Що стосується галузі цивільного права, то тут шкода може бути тільки

майновою і немайновою.

Ряд науковців ототожнюють поняття збитки і шкода. Але застосування

понять є різним: за невиконання або неналежне виконання договірних

зобов’язань відшкодовуються збитки, у деліктних – шкода.

Немає єдиної думки у питаннях відшкодування шкоди у повному

обсязі. Як справедливо відмітив з цього приводу О.С. Йоффе, об'єм

відповідальності визначається повністю… у відповідності до об'єму

заподіяної шкоди [18, c.66]. За загальним правилом майнова шкода, завдана

неправомірним рішенням, діями чи бездіяльністю особистим немайновим

правам фізичної або юридичної особи, а також шкода завдана майну фізичної

або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її

завдала. Вважаємо, що законом закріплений принцип повного відшкодування

шкоди: пряма шкода та упущена вигода.

Цієї точки зору дотримується і Пленум Верховного Суду України, який

в ч.2 п.9 своєї постанови від 27 березня 1992 року (з наступними змінами)

"Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про

відшкодування шкоди" роз'яснив судам, … слід враховувати, що

відшкодування шкоди шляхом покладення на відповідальну за неї особу

обов'язку надати річ того ж роду і якості, виправити пошкоджену річ, іншим

шляхом відновити попереднє становище в натурі, застосовується якщо за

обставинами справи цей спосіб відшкодування шкоди можливий. Коли

відшкодування шкоди в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в

повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості на час розгляду

справи втраченого майна, робіт, які необхідно провести, щоб виправити

пошкоджену річ, усунути інші негативні наслідки неправомірних дій

заподіювача шкоди. Як при відшкодуванні в натурі, так і при відшкодуванні

заподіяних збитків грішми потерпілому на його вимогу відшкодовуються

неодержані доходи у зв'язку заподіянням шкоди майну ” [19, c. 78].

Такі вчені як А.Г. Мазалов [20, c. 30], Є.С. Нікулін [21, c.15], Н.І.

Газетдинов [22, c.6] вважають, що розмір майнової шкоди обмежується лише

втратою, пошкодженням або знищенням майна, а втрачена вигода не підлягає

відшкодуванню. Прибічники цієї точки зору як аргумент проти включення

"втраченої вигоди" або "неотриманих доходів" у розмір майнової шкоди

висувають тезу про те, що їх складно підрахувати, а також, що вони не

перебувають у прямому причинно-наслідковому зв'язку із самим фактом

заподіяння шкоди.

З останніми аргументами важко погодитись, оскільки в сучасній

судовій практиці широко використовується бухгалтерські і навіть економічні

експертизи, завдяки яким завжди можна точно встановити суму не тільки

реальної майнової шкоди, але й неотриманих прибутків.

Шкода, яку не можливо оцінити у грошовому еквіваленті, вважається

немайновою (моральною).

Відшкодування моральної шкоди як цивільно-правовий спосіб захисту

особистих прав з’явилося в нашій правовій системі порівняно недавно.

Норми про компенсацію моральної (немайнової) шкоди були розроблені і

закріплені в законодавстві на початку 90-х років у зв’язку з прийняттям

багатьох спеціальних законів, які регулюють найрізноманітніші відносини в

суспільстві та захищають права громадян, а також із внесенням суттєвих змін

в основні чинні на той час цивільно-правові нормативні акти, і зокрема, в

Цивільний кодекс Української РСР, а з прийняттям 16 січня 2003 року

Цивільного кодексу вони отримали нові перспективи для подальшого

розвитку.

У ст.23 ЦК дається визначення поняття моральної шкоди, яке хоча і

досить докладно, однак розглядає моральну шкоду лише з точки зору

можливих шляхів її заподіяння.

Зокрема, відповідно до цієї статті моральна шкода може полягати:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з

каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з

протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких

родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із

знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або

юридичної особи.

Постанова Пленуму Верховного суду України "Про судову практику в

справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня

1995р. № 4 містить більш чітке визначення моральної шкоди, але постанова

Пленуму не є нормативно-правовим актом. Відповідно до цієї постанови:

"...під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру

внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ,

заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або

бездіяльністю інших осіб".

Саме на визначення поняття моральної шкоди дане у цій постанові

найчастіше і посилаються суди у своїх рішеннях для обґрунтування її

наявності чи відсутності.

П. М. Рабінович та О. В. Грищук у своїй монографії «Право людини на

компенсацію моральної шкоди (загальнотеоретичні аспекти)» стверджують,

що аналіз психічного стану людини при заподіянні їй моральної шкоди дає

можливість визначення поняття моральної шкоди як негативних емоційних

реакцій (процесів) та станів людини [23, c.56].

Шимон С.І. звертає увагу ще на одну проблему законодавчого

визначення поняття моральної шкоди, що пов'язана з існуванням терміну

"немайнова" шкода. Фахівці вважають, що ЦК УРСР у статтях 6, 7 та 440-1

застосував терміни "моральна" й "немайнова" шкода як - тотожні. Стаття 16

ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів визнає

відшкодування моральної (немайнової) шкоди, проте в усіх інших статтях (їх

близько тридцяти) застосовує виключно термін "моральна" й не згадує про

немайнову шкоду. Такий підхід був би виправданий у випадку, якщо б

положення ст. 16 стосувалися фізичних ("моральна") та юридичних

("немайнова") осіб, а інші норми - виключно фізичних осіб. Однак, зі змісту

п. 4 ч. 2 ст. 23, статей 227, 1166, 1167 ЦК зрозуміло, що йдеться також про

моральну шкоду юридичної особи. В зв'язку з цим доцільність введення у

зміст згаданої статті терміну "немайнова" потребує додаткового дослідження

[24, c.2].

Слід особливо наголосити на тому, що поняття «фізичні страждання»

не співпадає за своїм змістом із поняттям «фізична шкода». Остання є одним

із видів матеріальної шкоди, її називають немайновою поряд із майновою

шкодою.

Під фізичною шкодою слід розуміти негативні зміни в організмі

людини: тілесне ушкодження, розлад здоров’я, заподіяння фізичної шкоди

життю шляхом зараження венеричною хворобою, вбивство шляхом отруєння

та інше.

Фізичні страждання – це одна з форм моральної шкоди, в той час як

фізична шкода - це будь-які негативні зміни в організмі людини, які

перешкоджають її "благополучному біологічному існуванню", тобто

нормальному, з медичної точки зору, перебігу усіх психофізичних процесів в

людському організмі.

Слід зауважити, що моральна шкода може полягати у негативних

психічних процесах і станах у зв'язку із біллю чи хворобою, перенесеною в

результаті раніше заподіяної моральної шкоди. З цього випливає, що

допускається можливість компенсації вторинної моральної шкоди. Приклад

такої шкоди наводить А. М. Ерделевський, вказуючи, що у випадку коли в

результаті розповсюдження наклепницьких відомостей особа зазнає

переживань (моральних страждань) і як наслідок переносить гіпертонічний

криз з больовими відчуттями (фізичні страждання), далі відчуває

переживання у зв'язку із захворюванням (вторинні моральні страждання), то

є підстави визнати, що сукупна моральна шкода перебуває у причинному

зв'язку із протиправним діянням у вигляді розповсюдження відомостей, що

не відповідають дійсності. Аналогічна ситуація виникає у випадку, якщо

первинна моральна шкода виражається у вигляді фізичних страждань, які

тягнуть за собою моральні страждання [25, c.20].

Крім того, слід наголосити, що моральна шкода може бути викликана

порушенням не тільки немайнових, але і майнових прав та інтересів особи.

Таким чином, можна дійти висновку, що моральну шкоду може заподіяти

усяке посягання на права та інтереси особи. В цьому сенсі моральна шкода є

органічною складовою частиною будь-якого виду шкоди.

Отже, враховуючи все вищезазначене можна запропонувати таке

визначення поняття моральної шкоди фізичної особи. Зокрема, моральна

шкода — це шкода, що не має майнового виразу і знаходить свій прояв у

психіці фізичної особи у вигляді моральних чи фізичних страждань, які

виникають в результаті дій (бездіяльності) третіх осіб та посягають на

належні їй від народження чи в силу закону особисті немайнові і майнові

права і блага.

Що стосується юридичних осіб, то щодо них видається доцільніше

застосовувати термін «немайнова шкода», яка полягає у приниженні їх

ділової репутації.

Наступною умовою відповідальності є протиправність.

Протиправність поведінки – це невиконання юридичного обов’язку,

встановленого нормою права. В основі цієї поведінки лежить дія чи

бездіяльність суб’єкта цивільного права. Дія є протиправною тільки тоді,

коли вона порушує встановлені державою правові норми. Щоб виникло

деліктне зобов’язання, порушення правової норми повинно

супроводжуватись і порушенням конкретного суб’єктивного цивільного

права особи. Внаслідок бездіяльності теж може мати місце шкідливий

результат. На думку А.І. Загорулько, не можна бездіяльність порівнювати з

простою пасивністю суб’єкта цивільного права. В юридичному значені вона

являє собою не вчинення такої дії, яка була продиктована даному суб’єкту

як обов’язок [26, c.5].

Деліктна відповідальність спирається на так званий принцип

генерального делікту, відповідно до якого будь-кому заборонено завдавати

шкоду майну або особистості будь-кого, і будь-яке завдання шкоди є

протиправним, якщо особа не була уповноважена завдавати шкоду.

Тому, щоб бути звільненим від відповідальності, заподіювач зобов’язаний

обґрунтувати правомірність своєї поведінки або своє право на заподіяння

шкоди.

За загальним правилом не підлягає відшкодуванню шкода заподіяна

правомірними діями, а також внаслідок дії непереборної сили (ст. 1166 ЦК

України).

Причинний зв’язок між протиправною поведінкою та шкодою є

обов’язковою умовою відповідальності та виражається у тому, що шкода

повинна бути об’єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.

Вирішення _______питання про наявність чи відсутність причинного зв’язку між

поведінкою особи та шкодою, що настала, може бути ускладненим тим, що

ЦК у ряді випадків передбачає відповідальність одних суб’єктів за дії інших

(відповідальність юридичної особи за шкоду завдану з вини її працівника,

відповідальність держави за неправомірні дії судових та правоохоронних

органів тощо). В цих та аналогічних випадках причинний зв’язок складається

з двох та більше ланок: перша ланка виражає зв'язок поведінки

безпосередньо заподіювача шкоди зі шкодою, що настала; друга – зв’язок

між поведінкою безпосереднього заподіювача та діями відповідальної особи.

Також підставою відповідальності є наявність вини. Вина, як психічне

відношення особи до вчиненої дії чи бездіяльності, пов’язана з

усвідомленням особою характеру і наслідків цієї поведінки. Тому не можна

визнати винною особу, що не може правильно усвідомлювати значення своїх

дій. Винним з точки зору права визнається не будь-яке психічне відношення

особи до вчиненої дії чи бездіяльності, а лише психічне відношення особи до

своєї протиправної поведінки, що є недопустимою як з точки зору закону так

і моральних принципів нашого суспільства. Вина може бути у формі умислу

або необережності. Слід зазначити, що форма вини при вирішення спорів з

відшкодування шкоди значення не має. Деліктна відповідальність за

загальним правилом настає лише за винне завдання шкоди. Вина заподіювача

шкоди презюмується, тобто відсутність вини доводиться особою, яка завдала

шкоду (ч. 2 ст. 1166 ЦК України).

На відміну від кримінального права, де відповідальність наступає

тільки за наявності вини, цивільне законодавство знає ряд випадків, коли

відповідальність наступає незалежно від вини заподіювача, але тільки у

випадках, передбачених законом. Зокрема, ЦК України передбачає

відшкодування шкоди, що завдана:

а) органом державної влади АРК або органом місцевого самоврядування,

їхніми посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх

повноважень незалежно від вини вказаних органів або осіб (статті 1173 –1174

ЦК);

б) органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого

самоврядування у сфері нормотворчої діяльності незалежно від вини

посадових і службових осіб цих органів (стаття 1175 ЦК);

в) незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання,

попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду незалежно від

вини вказаних органів (стаття 1176 ЦК);

г) джерелом підвищеної небезпеки незалежно від вини заподіювача (стаття

1187 ЦК);

д) внаслідок недоліків товарів (робіт, послуг) (стаття 1209 ЦК).

Отже, наявність перелічених нами підстав (шкода, протиправна

поведінка, причинний зв’язок, вина) вимагається в усіх випадках. Однак,

якщо закон змінює коло цих обставин, то мова вже іде про спеціальні умови

відповідальності, до яких наприклад можна віднести випадки завдання

шкоди незалежно від вини заподіювача.