Працівником чи іншою особою.

Відповідальність організації за дії її працівників випливає із суті

організації як колективного соціального утворення. Працівник, здійснюючи

свої трудові обов’язки не виступає як окремий суб’єкт права. Із сумарних дій

працівників при здійсненні їх трудових (службових) обов’язків складається

діяльність організації як єдиного цілого. На відповідальність організації

поширюється загальний склад цивільного правопорушення:

а) наявність завданої шкоди;

б) протиправна поведінка;

в) причинний зв’язок між першими двома елементами;

г) вина.

Особливістю цих відносин є те, що зазначене зобов’язання може

виникнути, якщо мають місце:

• наявність трудових (службових) зв’язків між організацією та

працівником, з вини якого заподіяно шкоду;

• заподіяння шкоди працівником при виконання ним трудових

(службових) обов’язків. Правовий зв’язок організації з працівником

втілюється у трудових відносинах незалежно від їх характеру -

постійні, тимчасові, сезонні або виконання іншої роботи за договором.

Під виконанням трудових обов’язків слід розуміти виконання

працівником роботи, обумовленої при прийняття на роботу або дорученої

йому адміністрацією, вищестоящим органом разово чи тимчасово на

території підприємства або поза нею протягом робочого часу. У свою чергу

дії працівника (хуліганство, пустощі тощо), які за своїм змістом не

випливають з його становища працівника даної організації, хоча вчинені під

час виконання ним своїх трудових обов’язків, не тягнуть за собою

відповідальності організації. Відшкодування здійснює сам працівник на

загальних підставах позадоговірної відповідальності. Протиправною

вважається діяльність працівника, яка порушує умови і порядок здійснення

ним своїх трудових обов’язків. Бездіяльність - це не виконання працівником

обсягу роботи, обумовленої трудовим договором, певними правилами,

інструкцією тощо.

Деліктне зобов’язання виникає і у випадку заподіяння шкоди іншій

особі підрядником, під час виконання ним цивільно-правового договору. На

даний вид правовідносин поширюються загальні підстави відповідальності.

У цій ситуації суб’єктом відповідальності виступає замовник.

Правовий зв’язок організації з працівником і поширюється на

відносини членства у кооперативі, підприємницькому товаристві,

громадському об’єднанні чи відносинах служби. Дані суб’єкти також несуть

відповідальність за шкоду завдану їх учасником (членом) під час здійснення

ним підприємницької чи іншої діяльності від імені підприємства,

кооперативу.

Організація, що відшкодувала шкоду потерпілому, має право

звернутись з регресною вимогою до працівника, з вини якого заподіяно

шкоду.

Особливості відшкодування шкоди, завданої органом державної влади,

Органом влади АРК або органом місцевого самоврядування чи їх

Посадовими особами. Відшкодування шкоди, завданої органом

Державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або

Органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності.

На відміну від статті 442 ЦК УРСР 1963 року, у новому ЦК України

передбачено норми про відповідальність за шкоду, завдану як органом

державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом

місцевого самоврядування, так і незаконними діями службових осіб цих

органів (ст.ст.1173, 1174).

Як окремий випадок позадоговірної відповідальності, дані

правовідносини передбачають спеціальні підстави відповідальності, що

відображають характер протиправних дій і конкретизацію суб’єкта, що їх

безпосередньо вчиняє. До них відносять:

1) заподіяння шкоди незаконними діями в галузі адміністративного

управління;

2) заподіяння шкоди діями службової особи.

Кредиторами у даних правовідносинах виступають як фізичні так і

юридичні особи. А завдана шкода відшкодовується державою, Автономною

Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від

вини цих органів.

Відповідно до ст. 1174 ЦК України відшкодовується шкода, завдана

фізичній чи юридичній особі, посадовою чи службовою особою органу

державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування.

Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції

представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на

підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності

посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи

адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за

спеціальним повноваженням (ст.364 КК України). Посадовими особами, у

свою чергу, відповідно до ст.2 Закону України “Про державну службу”[46],

вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх

апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими

нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та

консультативно-дорадчих функцій.

Дії цих осіб є обов’язковими для виконання, і в необхідних випадках

вони можуть бути забезпечені примусовими заходами. Будь-яка службова

особа вправі давати обов’язкові розпорядження, проте ці повноваження не

виходять за межі даного відомства і поширюються лише на підпорядкованих

працівників.

Наступною підставою відповідальності є те, що дії цих осіб при

виконанні службових обов’язків повинні бути незаконними. Тобто йдеться

про порушення порядку та умов здійснення державно-владних,

організаційно-розпорядчих, консультативно-дорадчих та інших функцій, які

покладені на посадових та службових осіб. Незаконність заподіяння шкоди

повинна бути визнана уповноваженим на те органом: судовим чи

адміністративним. Тобто незаконність не призюмується. Ще однією

особливістю є те що, попереднє оскарження і визнання адміністративних

актів незаконними не вимагається, коли цей акт виражено в усній формі або

за допомогою конклюдентних дій (розпорядження, застосування зброї тощо).

За такої ситуації громадянин має право безпосередньо звернутись до суду з

позовом до установи, службова особа якої заподіяла шкоду. Суд,

розглянувши справу, дає правову оцінку діям особи, визнає їх незаконними,

на підставі даної статті.

Суб’єктами відповідальності держава, Автономна Республіка Крим або

орган місцевого самоврядування.

Після відшкодування завданої шкоди держава Україна, АРК та орган

місцевого самоврядування мають право регресу до винної у цьому заподіянні

шкоди посадової чи службової особи.

Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом

влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у

сфері нормотворчої діяльності є також новелою для нашого законодавства.

Нормотворчість (правотворчість) - це діяльність компетентних

державних органів або самого народу зі встановлення, зміни чи скасування

правових норм. Результатом даного процесу є нормативно-правовий акт.

Однак, з певних підстав нормативно-правовий акт може бути у

встановленому порядку визнаний незаконним і скасований. У цьому випадку

законодавець закріплює обов’язок відшкодувати шкоду особам, яка виникла

внаслідок прийняття і чинності даного нормативно-правового акту.

Право на відшкодування мають фізичні і юридичні особи, яким була шкода в

результаті правотворчої діяльності.

Суб’єктами відповідальності у залежності від того, який орган прийняв

нормативно-правовий акт, є держава, Автономна Республіка Крим або орган

місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб

цих органів.

Відшкодування шкоди, завданої малолітньою, неповнолітньою або

Недієздатною особою.

За загальним правилом деліктна відповідальність покладається на осіб,

які є повністю дієздатними (здатними своїми діями набувати для себе

цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями

створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести

відповідальність у разі їх невиконання).

Однак шкода може бути заподіяна і малолітніми, неповнолітніми,

недієздатними, обмеженими у дієздатності особами, а також особою, яка не

усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними

(адієздатною особою).

Відповідно до ст. 1178 ЦК України, за шкоду заподіяну малолітньою

особою (яка не досягла 14 років), несуть відповідальність перед потерпілими

її батьки (усиновителі), опікуни чи інші фізичні особи, які на правових

підставах здійснюють виховання малолітньої особи. Відповідальність

наступає за наявності загальних підстав:

а) шкоди;

б) протиправної поведінки;

в) причинового зв’язку між першими двома елементами;

г) вини.

Тобто поведінка зазначених осіб має бути протиправною і винною. При

цьому під їхньою виною слід розуміти нездійснення належного нагляду за

підлітками в момент заподіяння шкоди або безвідповідальне ставлення до їх

виховання.

До відповідальності притягуються обидва батьки підлітка. Батько і

мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей, навіть тоді, коли вони

не є подружжям. Той, хто визнав своє батьківство, або той, чиє батьківство

було встановлено судом, має такі ж особисті та майнові права і обов’язки, як

і той, хто перебуває у шлюбі з матір’ю дитини. Відповідальність батьків

повинна мати частковий характер, оскільки кожен з батьків неповнолітнього

відшкодовує заподіяну шкоду в зв’язку з власними винними діями

(бездіяльністю).

На думку Ремняка С.Я., при розгляді підстав відповідальності батьків

(осіб, які їх замінюють) за шкоду, завдану малолітніми ми маємо справу з

двома правопорушеннями. Перше правопорушення скоїли малолітні діти,

завдавши шкоди, інше – допустили батьки цих дітей (особи, що їх

замінюють), не виховуючи їх належним чином і не здійснюючи за ними

належного нагляду. При цьому цивільна відповідальність батьків (осіб, що їх

замінюють) може настати, якщо в наявності результат неправильного,

протиправного виховання у вигляді майнової шкоди, завданої малолітніми.

Однак, це не означає, що батьки (особи, що їх замінюють) відповідають за

“чужі” дії. Аналіз ст. 1178 ЦК України дозволяє зробити висновок про те, що

цивільна відповідальність батьків (осіб, що їх замінюють) настає за їх власну

протиправну винну поведінку. Правопорушення батьків (осіб, що їх

замінюють) причинно пов’язане з правопорушенням дітей, а отже й із

заподіянням шкоди. Таким чином, підставою притягнення батьків (осіб, що

їх замінюють) до цивільної відповідальності за правопорушення, вчинені

малолітніми дітьми, виступає їх власне правопорушення, під яким слід

розуміти винне, протиправне невиконання покладених на них законом

обов’язків по належному вихованню дітей та нагляду за ними [47,c.18].

Якщо малолітня особа заподіює шкоду, коли вона перебувала під

наглядом навчального, виховного або лікувального закладу, а також під

наглядом фізичної особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на

підставі договору, то ці заклади і та особа несуть майнову відповідальність за

шкоду, якщо не доведуть, що вона виникла не з їхньої вини. Під виною

зазначених організацій, слід розуміти вину їх працівника, яка полягає у

нездійсненні ним належного нагляду за підлітком у момент заподіяння

шкоди. Відповідна юридична особа має право регресу до цього працівника, з

яким перебуває у трудових відносинах.

Суб’єктами відповідальності за шкоду, завдану малолітньою особою

можуть бути і виховні, лікувальні заклади (наприклад, дитячі будинки), які за

законом є опікуном малолітньої особи, якщо не доведуть, що шкоду завдано

не з їх вини.

Якщо шкода заподіяна малолітньою особою як з вини її батьків

(усиновителів), опікунів, навчальних, виховних закладів, так і з вини

фізичної особи, яка на підставі договору здійснює нагляд, то застосовується

принцип часткової відповідальності названих фізичних і юридичних осіб

відповідно до ступеня їхньої вини.

Оскільки відповідальність опікуна або відповідної організації є

наслідком їх власних винних дій, то покладений на них обов’язок по

відшкодуванню шкоди не припиняється у разі досягнення малолітньою

особою повноліття. У випадку неплатоспроможності осіб зазначених у

частині першій даної статті, або коли ці особи померли, то малолітня особа, у

разі досягнення повноліття і при наявності коштів, може бути зобов’язана

судом частково або повністю відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до 14

років.

Якщо шкода, завдана діями кількох малолітніх осіб, то застосовується

принцип часткової відповідальності їх законних представників, зокрема

батьків (усиновителів), опікунів. Розмір відповідальності визначається за

домовленістю між даними особами або за рішенням суду відповідно до

частки вини кожного з них. І лише у разі, коли в момент завдання шкоди

кількома малолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за

законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану

шкоду у частці, яка визначається тільки за рішенням суду України), а також

закладу, який за законом здійснює функції опікуна.

Неповнолітня особа (у віці від 14 до 18 років) несе відповідальність за

заподіяну нею шкоду іншим особам на загальних підставах.

У разі коли у них немає майна або заробітку, достатнього для

відшкодування, то заподіяна шкода у відповідній частині повинна бути

відшкодована їхніми батьками (усиновителями), піклувальниками, а також

закладом, який за законом здійснює функції піклувальника, щодо

неповнолітньої особи, за умови їх неправомірної винної поведінки, що

сприяла виникненню шкоди.

Зазначимо, що навчальні, виховні, лікувальні та їм подібні заклади, які

здійснюють лиш нагляд за дітьми на час їх перебування в цих закладах, до

додаткової відповідальності не залучаються.

За своїм характером відповідальність батьків (усиновителів),

піклувальників, а також закладу, який за законом здійснює функції

піклувальника зазначених осіб є додатковою або субсидіарною. Тобто їх

відповідальність є похідною від відповідальності неповнолітніх.

Обов’язок батьків (усиновителів), піклувальників або закладу, який за

законом здійснює щодо неповнолітнього функції піклувальника, по

відшкодуванню шкоди припиняється при досягненні неповнолітнім 18 років

або появи в нього до досягнення ним повноліття майна, або заробітку,

достатніх для відшкодування шкоди. Оскільки зазначені особи несуть

відповідальність за власну неправомірну винну поведінку, вони після

відшкодування шкоди не можуть вимагати від своїх дітей сплачених ними

коштів.

Окремо у ст.1180 ЦК врегульоване відшкодування шкоди, завданої

неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності.

Неповнолітня особа набуває повної дієздатності за наявності однієї з

перелічених умов:

а) з моменту реєстрації шлюбу;

б)якщо вона досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором;

в) якщо вона записана матір'ю або батьком дитини.

Відповідно до ст.30 ЦК України, особа яка є повністю дієздатною вправі

своїми діями створювати для себе обов'язки та самостійно їх виконувати і

нести самостійну майнову відповідальність у разі їх невиконання. Тому

законодавець у ч.1 даної статті зазначає, що шкода завдана неповнолітньою

особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується

цією особою самостійно на загальних підставах.

Додаткова (субсидіарна) відповідальність батьків (усиновлювачів) або

піклувальників має місце за певних обставин:

по-перше, в разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної

цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею

шкоди;

по-друге, якщо вони дали згаду на набуття нею повної цивільної дієздатності;

по-третє, якщо не доведуть, що шкоду було завдано не з їх вини.

Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням

особою, яка завдала шкоду, повноліття.

Певна специфіка притаманна й відшкодуванню шкоди, завданої

спільними діями кількох осіб. Шкода відшкодовується ними у частині, яка

визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду, а у разі коли

один із них на момент завдання шкоди перебував у закладі, який за законом

здійснює щодо неповнолітніх функції піклувальника, цей заклад відшкодовує

завдану шкоду у частині, що визначається за рішенням суду.

Обмеження у дієздатності громадянина на підставі ст.37 ЦК України

здійснюється з певною метою, а зокрема, для захисту майнових інтересів

сім’ї. Цей юридичний факт не породжує обов’язку піклувальника

здійснювати нагляд за таким громадянином. Тому у випадку заподіяння

шкоди, обмежений у дієздатності громадянин, несе самостійну

відповідальність на загальних підставах.

Бувають випадки, коли шкода заподіюється повністю дієздатним або

обмеженими у дієздатності громадянами, які у момент заподіяння шкоди,

перебували у такому стані, коли вони не могли розуміти значення своїх дій

або керувати ними. Це може бути наслідком раптової втрати пам’яті або

станом афекту. Враховуючи ймовірність даної ситуації ЦК звільняє такого

громадянина від цивільно-правової відповідальності.

Суд, враховуючи матеріальне становище потерпілого та особи, яка

завдала шкоду, може винести рішення про відшкодування боржником

завданої шкоди частково або в повному обсязі.

Заподіювач шкоди не звільняється від відповідальності, якщо він сам

себе довів до стану, в якому не усвідомлював значення своїх дій та (або) не

міг керувати ними, в результаті вживання спиртних напоїв, наркотичних

речовин або іншим способом.

Суд може винести рішення про відшкодування шкоди не самим

заподіювачем, а покласти цей обов’язок на чоловіка (дружину), батьків,

повнолітніх дітей. Це можливо лише у випадку, коли вони знали про

психічний розлад або недоумство заподіювача шкоди, однак не вжили

заходів щодо запобігання шкоді. Даний випадок можна кваліфікувати як

відповідальність, для настання, якої потрібно встановити вину вище вказаних

осіб.

Фізичні особи, які визнані в судовому порядку недієздатними, не

тільки не можуть самостійно здійснювати ніяких цивільно-правових

правочинів, але і бути суб’єктами цивільно-правової відповідальності у

випадку заподіяння шкоди. Завдана ними шкода відшкодовується їх

опікунами або закладом, який зобов’язаний здійснювати нагляд ними, якщо

не доведуть шкода виникла не з їх вини. Під виною опікуна або юридичної

особи слід розуміти нездійснення нагляду над недієздатним на момент

заподіяння ним шкоди. Оскільки відповідальність опікуна або відповідної

організації є наслідком їх власних винних дій, то покладений на них

обов’язок по відшкодуванню шкоди не припиняється у разі поновлення її

цивільної дієздатності.

Законодавець допускає можливість, на підставі рішення суду,

покладення обов’язку по відшкодуванню шкоди (частково або у повному

обсязі), завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю

потерпілого, на заподіювача за умови, що опікун помер, або у нього відсутнє

майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке

майно.

У Цивільному кодексі України вперше передбачено обов'язок батьків

відшкодувати шкоду, завдану дитиною, щодо якої вони були позбавлені

батьківських прав

За нормою ЦК України на батьків, позбавлених батьківських прав, суд

може покласти відповідальність за шкоду, завдану їхніми неповнолітніми

дітьми, протягом трьох років після позбавлення батьків батьківських прав.

Це пояснюється тим, що виховний процес має триваючий характер і він не

може призупинитись з моменту позбавлення батьківських прав. Слід

вважати, що негативні прояви поведінки неповнолітнього, який заподіяв

шкоду, є наслідком неналежного здійснення батьками обов’язку з виховання

своєї дитини [48, c.896].

4. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки:

а) поняття джерела підвищеної небезпеки.

У цивільно-правовій літературі дослідженню питань, пов’язаних з

відповідальністю заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки,

приділено велику увагу. Як в теорії так і на практиці існує ряд спірних

проблем, що стосуються поняття джерела підвищеної небезпеки, суб’єктів

відповідальності, підстав її виникнення та ін.

Термін "джерело підвищеної небезпеки" вперше було закріплено у ст.

404 ЦК 1922 року. Перелік таких джерел був незначним, а конкретного

тлумачення суті джерела підвищеної небезпеки ні законодавець, ні судова

практика не сформулювала.

У зв’язку з цим значне поширення у науці цивільного права отримала

точка зору, згідно з якою джерело підвищеної небезпеки представляє собою

певну діяльність, яка створює підвищену небезпеку для оточуючих. Ця думка

отримала в літературі найменування концепції "діяльності" і була

відображена у роботах Д.В. Бобрової, М.М. Агарова, Б.С. Антимонова, В.І.

Серебровського, О.С. Йоффе, К.Б. Ярошенка, В.Г. Вердникова та ін.

цивілістів. Так, зокрема, М.М.Агарков писав: "Джерелом підвищеної

небезпеки є не річ, а певна діяльність пов’язана з використанням відповідних

речей"[49, c.339]. На думку О.С. Йоффе, джерелом підвищеної небезпеки є

саме діяльність [50, c.478]. В.Г. Вердников зазначає, що джерелом

підвищеної небезпеки є певні види людської діяльності [51, c.398]. Найбільш

обґрунтовано про джерело підвищеної небезпеки писав Б.С.Антимонов. Він

зазначав: "Джерело підвищеної небезпеки – це завжди дія чи система дій,

тобто діяльність, але ніколи не "річ" і не відсутність дій, діяльності, не

бездіяльність"[59, c.9].

Д.В. Боброва особливо акцентувала увагу на тому, що діяльність, яка

пов’язана з використанням певних об’єктів, зокрема, різною технікою, під

час її експлуатації не піддається безперервному контролю зі сторони людини,

і тому є велика ймовірність заподіяння шкоди [53, c.510].

Теорію «властивостей» відстоювали Ю.Х. Калмиков, К.А.Флейшиц та

ін. На думку Е. А. Флейшиц, під джерелом підвищеної небезпеки слід

розуміти "властивість об'єктів або сил природи, які на певному рівні розвитку

техніки є неконтрольовані, створюють високу ймовірність заподіяння шкоди

життю і здоров'ю людини або матеріальним благам" [11, c.132].

Теорію «об’єктів» відстоювали О.О.Красавчиков, В.Т. Смирнов, А.А.

Собак. О.О. Красавчиков зазначав, що трактування виникнення причин

заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки як певної діяльності…

не допускається [59, c.9]. На думку прихильників теорії "об’єктів", джерелом

підвищеної небезпеки є конкретні об’єкти, предмети, речі, обладнання, що

перебувають у процесі експлуатації та створюють при цьому підвищену

небезпеку для оточуючих.

У ЦК України законодавець підтримав теорію "діяльності".

Відповідно до ст. 1187 ЦК України, джерелом підвищеної небезпеки є

діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням

транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням

хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин,

утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо,

що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та

інших осіб.

Ознаки джерел підвищеної небезпеки:

• Шкідливі властивості.

• Неможливістю повного контролю з боку людини.

Види джерел:

• Механічні (автомашини, річкові або морські судна, залізничний

рухомий склад);

• Теплові (обладнання гарячих цехів);

• Електричні (обладнання та інші агрегати енергосистеми)

• Хімічні, отруйні, вибухові, вогненебезпечні речовини (бензин, бензол,

газ, ефір, отрути);

• Радіоактивні;

• Біологічні – дикі тварини.

• Домашні тварини не визнаються джерелом підвищеної небезпеки.

Підставами відповідальності за заподіяння шкоди є: шкода,

протиправність діяльності, пов’язаної з підвищеною небезпекою для

оточення, причинний зв’язок між джерелом підвищеної небезпеки та

шкодою, що настала. Цей вид відповідальності застосовується і за

відсутності вини заподіювача, тобто має місце відповідальність незалежно

від вини.

б) Суб’єктами відповідальності за шкоду заподіяну джерелом підвищеної

небезпеки є фізичні та юридичні особи. До них належать:

а ) власники (володільці) транспортних засобів, механізмів, інших об'єктів,

використання, зберігання або утримання яких створює підвищену небезпеку.;

б) юридичні особи, що мають інше речове право на цей об’єкт;

в) особи, що володіють транспортними засобами, механізмами тощо… на

підставі цивільно-правових договорів (оренди, підряду, доручення) та ін.

Отже, суб’єктом відповідальності за шкоду, що заподіяна джерелом

підвищеної небезпеки, є так званий титульний володілець. Його

характеризують дві основні ознаки: юридична та матеріальна. Юридична

ознака полягає в тому, що володільцем визнається лише та особа, яка має

відповідні правові підстави на володіння відповідним об’єктом, діяльність

щодо якого створює відповідну небезпеку. Матеріальна ознака титульного

володільця полягає в тому, що особа, яка має всі правові підстави щодо цього

об’єкта, повинна ще й здійснювати фактичне володіння (експлуатацію).

Не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка

експлуатує даний об’єкт внаслідок трудових відносин з володільцем цього

джерела (наприклад, шофер, машиніст та ін.).

Суб’єктами права вимоги, внаслідок заподіяння шкоди, можуть бути

особи, пов’язані з власниками (володільцями) транспортних засобів або

інших об’єктів цивільно-правовими відносинами (пасажири транспортних

засобів, відвідувачі зоопарків, орендарі та ін.), а також пішоходи.

Слід застерегти, що не є суб’єктами права вимоги, які перебувають у

трудових відносинах з особами, які здійснюють діяльність, що є джерелом

підвищеної небезпеки і яким заподіяно шкоду, джерелом підвищеної

небезпеки, у зв’язку з виконанням трудових обов’язків, У даному випадку,

перед ними особа, яка здійснюють діяльність, що є джерелом підвищеної

небезпеки відповідає тільки за наявності своєї вини на підставі ст.1166 ЦК

України.

в) особливості відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки.

Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом,

механізмом, іншим об’єктом, завдала шкоди діяльністю, щодо його

використання, зберігання або утримання, вважається суб’єктом

відповідальності за шкоду, що заподіяна джерелом підвищеної небезпеки. І

навіть якщо ця особа не має юридичної ознаки, вона зобов’язана

відшкодувати шкоду на загальних підставах, а титульний володілець

звільняється від цієї відповідальності.

Коли володіння джерелом підвищеної небезпеки було втрачено не

тільки в результаті протиправних дій інших осіб, а й з вини самого власника

(володільця) транспортного засобу (механізму тощо), тоді відповідальність за

заподіяну шкоду може бути покладено як на особу, що протиправно

заволоділа транспортним засобом (механізмом тощо), так і на його власника

(володільця) з урахування обставин, що мають істотне значення.

Ще один виняток, за яким відповідачем може бути не лише титульний

володілець, а й інші особи, - випадок, коли титульний володілець застрахував

свою цивільну відповідальність. У цьому разі він нестиме субсидіарну

відповідальність, тобто відповідатиме лише тоді, коли страхової виплати

(страхового відшкодування), яка виплачується страховиком, є недостатньо

для повного відшкодування завданої ним шкоди.

Закон вказує на ряд юридичних фактів, при наявності яких особа, яка

здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, може бути

звільнена від відповідальності за заподіяну шкоду. Сюди відносять

непереборну силу і умисел потерпілого.

Якщо шкода виникла внаслідок непереборної сили, то немає

причинного зв’язку між джерелом підвищеної небезпеки і шкодою. Тобто

мова йде про вплив зовнішнього фактору по відношенню до джерела

підвищеної небезпеки, який є основною причиною виходу джерела

підвищеної небезпеки з під контролю його володільця.

Під умислом потерпілого слід розуміти усвідомлене бажання особи, щоб їй

заподіяли шкоду.

Зазначимо, що груба необережність потерпілого не є обставиною, що

звільняє особу, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної

небезпеки від відповідальності.

У юридичній літературі існують два підходи до питання про

можливість звільнення від обов’язку відшкодування шкоди, заподіяної

джерелом підвищеної небезпеки, за наявності грубої необережності

потерпілого. Прихильники першого з них вважають, що підставою для

звільнення від відшкодування у таких випадках може бути не тільки

непереборна сила або умисел потерпілого, а й груба необережність. Таку

позицію О. С. Йоффе, Л.А. Майданік та ін. На думку ж прибічників другого

піходу, підставою для звільнення заподіювача шкоди від відповідальності є

лише умисел потерпілого. Цю думку пітримують, зокрема, М.Гусєв, А.

Загурулько та інші вчені.

Для визначення дій потерпілого такими, що є результатом грубої

необережності, суд повинен встановити склад цивільного правопорушення.

На думку О.А. Красавчикова, є три ступені грубої необережності:

1)потерпілий знає про можливу небезпеку від заподіяння шкоди або іншого

знецінення його благ, але не досить чітко усвідомлює можливі наслідки

своєї поведінки за тих чи інших конкретних обставин; 2) потерпілий знає про

можливість настання негативних наслідків своїх дій за наявності певних умов

і усвідомлює це, але вважає, що такі наслідки не настануть; 3) потерпілий

знає про можливі наслідки своєї поведінки за зазначених обставин і

усвідомлює це, але умисно ігнорує їх, не бажаючи заподіяння майнової

шкоди або знецінення інших благ. За наявності першого ступення грубої

необережності потерпілого, суд повинен зменшити розмір відшкодування

шкоди, при третьому- звільнити, а при другому – як звільнити так і зменшити

розмір відшкодування [54, c.190-191].

г) відповідальність за шкоду, заподіяну при зіткненні джерел підвищеної

небезпеки.

Питання про відповідальність за шкоду, заподіяну самими джерелами

підвищеної небезпеки вирішується за статтею 1166 ЦК України.

Слід виходити з того, що між собою володільці відповідають за

принципом вини, а саме:

1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною

особою;

2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не

відшкодовується;

3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір

відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що

мають істотне значення.

При заподіянні шкоди здоров’ю громадянина внаслідок взаємодії

(зіткнення) джерел підвищеної небезпеки їх володільці відповідають перед

потерпілим солідарно незалежно від вини.