Поняття робочого часу та його правові ознаки

Робочий час - це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обов'язки.

Конституція України в ст. 45 передбачає, що працівникові гарантується встановлена законом тривалість робочого часу. "Тривалість робочого часу встановлюється як у централізованому порядку, так і на рівні локального регулювання. У сучасних умовах спостерігається тенденція до колективно-договірного та індивідуального (в рамках трудового договору) регулювання тривалості робочого часу. Держава лише встановлює певну межу тривалості робочого часу, яка не може бути збільшена.

Тривалість робочого часу може бути предметом централізованого, локального, колективно-договірного та індивідуально-договірного регулювання. За нових умов господарювання централізоване закріплення нормування робочого часу є юридичним засобом охорони праці та найважливішою гарантією реалізації конституційного права на працю. Кодекс законів про працю визначає максимально допустимі норми робочого часу для всіх працівників. Разом з тим законодавець надає право роботодавцям при укладенні колективного договору встановлювати меншу норму тривалості робочого часу (ч. 2 ст. 50 КЗпП). Норма робочого часу також може визначатись і на індивідуально-договірному рівні. У трудовому законодавстві відсутні прямі заборони щодо зменшення тривалості робочого часу за угодою сторін трудового договору.

Слід врахувати, що у деяких випадках робочим часом вважаються періоди, коли працівник фактично не виконує трудових обов’язків, але підпорядковується роботодавцеві. Наприклад, у разі тимчасового переведення працівника на іншу роботу через простій (ст. 34 КЗпП) або надання жінкам, що мають дітей віком до півтора року, перерви для годування дитини (ст. 183 КЗпП) та в інших випадках.

Л.Я. Гінцбург писав, що робочий час в юридичному значенні цього поняття є саме тим часом, який віддає робітник підприємству (установі) з моменту, коли розпорядження адміністрації, яка здійснює керівництво процесом праці, стає для нього обов’язковим, і закінчується моментом, коли він знову вільний діяти за своїм розсудом^[14]. Мова йде про той час, протягом якого робітник був у сфері дії правил внутрішнього трудового розпорядку. Ця обставина є головною ознакою, яка відрізняє робочий час від вільного, яким робітник розпоряджається за своїм розсудом. Але таке визначення не вказує, хто ж встановлює час, протягом якого робітник повинен працювати, а також і на необхідність використання фізичних чи розумових здібностей працівника згідно з його трудовою функцією.

М.Г. Александров з цього приводу вважав, що в правовому аспекті поняття робочого часу характеризується не тільки як норма тривалості праці, що встановлена законом або на його підставі, а також як обов’язок, виконання якого регулюється, головним чином, правилами внутрішнього трудового розпорядку^[15]. Врешті – решт, робочий час треба розглядати як фактичну поведінку працівника, що повинна відповідати нормам тривалості праці. На його думку, в трудовому праві робочим часом є встановлений законом або на його основі час, протягом якого робітник або службовець повинен виконувати трудові обов’язки з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку підприємства, організації, установи. До такого ж визначення робочого часу дійшов і В.С. Андрієв^[16].

Слушно, що автори підкреслюють принцип імперативності норм встановлення робочого часу. Встановлена законом або на його основі іншими нормативними актами тривалість робочого часу потребує обов’яз кового її дотримання. Однак є визначення, де принцип імперативності встановлення норм тривалості робочого часу відсутній. Так Т.В. Іван кіна відмічає, що робочим часом вважається час, протягом якого робітник або службовець відповідно правилами внутрішнього трудового розпорядку повинен знаходитися на підприємстві (в установі, організації)^[17].

Правила внутрішнього трудового розпорядку – це локальний нормативний акт, що визначає суб’єктивний обов’язок робітника виконувати трудову функцію протягом робочого часу, який вже встановлений законодавством. Той факт, що норми тривалості робочого часу повинні визначатись саме законом, необхідно підкреслити при наданні поняття робочого часу. В літературі висловлена й інша точка зору. Так, Л.О. Сироватська вважає, що вислови «встановлена законом» або «на його основі» не дають підстав включати в визначення поняття робочого часу, оскільки не всі складові частини робочого часу встановлюються законодавцем^[18]. Цілком правильно, що тривалість робочої зміни визначається власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим органом, але і в цьому випадку необхідно дотримуватися норм тривалості робочого часу встановлених законом.

Л.Я. Островський, обгрунтовуючи поняття робочого часу, також не відображає принципу імперативності встановлення норм тривалості робочого часу і застосовує таку ознаку, як перебування працівника на своєму робочому місті. Згідно такому погляду, робочим часом у трудовому законодавстві визначається час, протягом якого робітник або службовець відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи, організації або, як виняток, в силу особливих обставин (виклик на роботу поза графіком, виробничої необхідності тощо) повинен знаходитись на своєму робочому місці і виконувати відповідні трудові обов’язки^[19]. Ознака знаходження працівника на робочому місці позначається також у понятті робочого часу, яке надав О.Д. Зайкін^[20]. Таку ознаку навряд чи можна вважати важливою у юридичному понятті робочого часу, бо мова йде не за фактично витрачений робочий час на виробництво визначеної продукції чи виконання обов’язків, а про час, який за діючим законодавством про працю повинен визнаватися робочим.

Істотні ознаки робочого часу передбачаються у ряді загальних норм трудового права. Так, ст. 2 КЗпП України свідчить про те, що громадяни України реалізують право на працю шляхом укладення договору на підприємстві, установі, організації. Робітники мають право на відпочинок згідно із законом про обмеження робочого дня і робочого тижня. Закон не допускає подовження робочого часу ні за згодою сторін у трудовому договорі, ні за бажанням власника або уповноваженого ним органа, за винятком випадків прямо передбачених законодавством (надурочні роботи, ненормований робочий час, чергування, праця за сумісництвом тощо).

У ст. 52 КЗпП України вказується, що тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, з дотриманням встановленої тривалості робочого тижня. Графіки змінності затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим органом підприємства, установи, організації.

Законодавством передбачена також можливість встановлення неповного робочого часу за угодою сторін, яка може бути досягнута як під час заключення трудового договору, так і під час його дії (ст. 56 КЗпП України). Виходить, що тривалість робочого часу може визначатися угодою між власником і профспілковим органом, а також угодою сторін трудового договору в межах закону. Необхідно мати на увазі, що згідно з ч. 2 ст. 50 КЗпП України, підприємства, установи, організації під час укладання колективного договору мають право встановити меншу норму тривалості робочого часу ніж 40 годин на тиждень, яка потім на даному підприємстві вважається нормальною тривалістю робочого часу.

Ознакою юридичного поняття робочого часу є також те, що працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більш двох годин. Перерва не входить до складу робочого часу. Робітник використовує цей час на свій розсуд і може відлучатися з місця роботи (ст. 66 КЗпП України). Таким чином, під час дії робочого часу робітник повинен знаходитися в сфері дії правил внутрішнього трудового розпорядку і виконувати свій трудовий обов’язок. Таке передбачається також ст. 29 КЗпП України.

Відтак, для правильного визначення юридичного поняття робочого часу необхідно виходити з того, що час, як частка доби виражена в звичайних одиницях виміру і виступає як родової ознаки робочого часу. Водночас видовими ознаками робочого часу треба вважати, по-перше, вказівку на обмеженість часу конкретним періодом, встановленим законом або колективним договором, а також угодою сторін трудового договору на підставі закону і визначеною державою тривалістю робочого часу. По-друге, вказівку на обов’язковість власника або уповноваженого ним органу в період робочого часу займати працівників виключно виконанням своїх трудових функцій.

Враховуючи вищенаведене, робочий час необхідно визначити як установлений законом або на його основі колективним договором чи угодою сторін термін, протягом якого працівник згідно правил внутрішнього розпорядку повинен виконувати свою трудову функцію.

Означене поняття вказує на те, що робітник повинен виконувати свою трудову функцію згідно з нормативами робочого часу. Норматив робочого часу становить собою встановлену законом або на його підставі норму постійної тривалості робочого часу, яка підлягає безпосередньому виконанню протягом визначеного календарного періоду. Такими нормативами робочого часу є робочий день, робочий тиждень і похідні від них – робоча зміна, робочий місяць, робочий рік тощо.

 

Види робочого часу

Робочий час - це час, протягом якого працівник зобов'язаний виконувати трудову функцію відповідно до трудового договору і законодавства про працю. Саме так дане поняття повинне розумітися в межах трудових правовідносин. З цього визначення робочого часу випливає право власника вимагати від працівника протягом робочого часу виконання трудових обов'язків і дотримання правил внутрішнього трудового розпорядку. Порушення працівником цих обов'язків тягне дисциплінарну відповідальність працівника, а також інші заходи впливу, передбачені законодавством про працю, колективним договором та іншими нормативними актами (зокрема, позбавлення премії повністю чи частково у разі застосування системи оплати праці, що включає преміювання).

Невиконання обов'язку працювати протягом робочого часу визнається правопорушенням навіть якщо воно не тягне будь-яких негативних виробничих наслідків, зокрема, невиконання працівником встановленого обсягу робіт. Наприклад, запізнення працівника на роботу на 5 хвилин не виключає можливості застосування до нього заходів дисциплінарного стягнення та інших заходів впливу, хоча б працівник у той день і виконав норму виробітку на 150 відсотків.

Обов'язок працівника трудитися протягом встановленого робочого часу містить у собі обов'язок дотримання передбаченого трудовим договором, локальними нормативними актами, законодавством режиму робочого часу. Порушення режиму робочого часу також не може бути компенсоване будь-якими досягненнями у праці і може тягти застосування заходів дисциплінарної відповідальності.

Робочий час як інститут трудового права є сукупністю правових норм, які визначають тривалість, склад, режим і порядок обліку робочого часу. Інститут робочого часу містить у собі норми Конституції України, яка у ст. 45 передбачає скорочення робочого дня для працівників окремих професій і виробництв, скорочення тривалості роботи у нічний час. Значний масив правових норм, які регулюють робочий час, міститься в Кодексі законів про працю та інших законах України. Відносини, пов'язані з робочим часом, регулюються також великою кількістю підзаконних актів. До цього часу зберегла чинність значна частина актів законодавства Союзу РСР з питань робочого часу.

Держава вважає нормальною тривалістю робочого часу норму, що не перевищує 40 годин на тиждень. У сучасних умовах усе більшого значення набувають локальні (місцеві) норми, що випливає із змісту ч. 2 ст. 50 КЗпП, де зазначено, що підприємства і організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж це передбачено законом.

Поряд із загальним поняттям робочого часу в законодавстві здійснюється його розмежування на окремі види. Передбачено два види робочого часу: нормований і ненормований.

Нормований робочий час у свою чергу поділяється на робочий час нормальної тривалості, скорочений робочий час і неповний робочий час.

Розрізняють основний та неосновний робочий час. Основний — це встановлена законом або трудовим договором тривалість робочого часу, яку безумовно повинен відпрацювати працівник. До цього виду робочого часу належить: нормальний, скорочений та неповний робочий час. Неосновним робочим часом вважається законодавчо закріплене відхилення від основного робочого часу. Це передусім — надурочні роботи, тривалість робочого часу у вихідні, святкові та неробочі дні.

Спеціальний режим правового регулювання встановлено для роботи у нічний час, у разі роботи понад встановлену тривалість робочого часу, а також у вихідні та святкові дні.