Додаткова відпустка за роботу у шкідливих і важких умовах праці

Додаткові відпустки, що передбачені ст. 76 КЗпП, ст. 7 і 8 Закону "Про відпустки", називаються щорічними, як і основна.

Не цілком, однак ясно, про який рік мова йде, коли говорять - "щорічна". Щодо основної відпустки слово "щорічна" означає, що відпустка надається за робочий рік, що обчислюється з дня початку роботи до закінчення 365 (366) днів. При цьому день закінчення робочого року відповідно відсувається на кількість днів, які відповідно до законодавства не включаються до стажу роботи, що дає право на відпустку.

Правила обчислення стажу, що дає право на додаткову відпустку, є більш суворими. Законом "Про відпустки" вони зроблені ще жорсткішими. Періоди, що включаються до стажу роботи, що дає право на відпустку у зв'язку із шкідливими умовами праці, не збігаються з періодами, що зараховуються в рахунок щорічної основної відпустки. Тому робочий рік, що дає право на додаткову відпустку, далеко не завжди буде збігатися з робочим роком, що дає право на основну відпустку.

Ст. 7 і 8 Закону "Про відпустки" передбачають можливість надання працівникам двох видів щорічних додаткових відпусток:

1) щорічної додаткової відпустки за роботу із шкідливими і важкими умовами праці;

2) щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці. У цій категорії додаткових відпусток виділяється два підвиди: а) додаткова відпустка окремим категоріям працівників, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних, географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров'я; б) додаткова відпустка працівникам з ненормованим робочим днем.

Крім того, у ст. 4 Закону "Про відпустки" виділяються інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

За роботу із шкідливими і важкими умовами праці додаткова відпустка тривалістю до 35 календарних днів надається працівникам, зайнятим на роботах, пов'язаних з негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих факторів, за Списком виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими і важкими умовами праці, зайнятість працівників на роботах у яких надає право на щорічну додаткову відпустку. В межах до 35 календарних днів конкретна тривалість такої додаткової відпустки повинна встановлюватися колективним чи трудовим договором. Вживання в частині другій ст. 7 Закону "Про відпустки" саме сполучника "чи" означає, що колективно-договірне та індивідуально-договірне регулювання тривалості додаткової відпустки, яка розглядається в даному пункті коментаря, повинне здійснюватися відповідно до загального правила ст. 5 Закону "Про колективні договори і угоди", яким забороняється включати до трудових договорів умови, що погіршують становище працівників порівняно з колективними договорами.

Критеріями, на підставі яких повинна визначатися конкретна тривалість додаткової відпустки, наданої за роботу із шкідливими і важкими умовами праці в колективному чи трудовому договорі, є результати атестації робочих місць за умовами праці і час зайнятості працівника в таких умовах. На цей час діє Порядок проведення атестації робочих місць за умовами праці, затверджений постановою Кабінету Міністрів України. Хоча цей акт затверджено відповідно до Закону "Про пенсійне забезпечення" і він не був безпосередньо зорієнтований на визначення тривалості щорічної додаткової відпустки, все-таки його слід застосовувати за відсутності іншого. Безпосередньою правовою підставою для визначення тривалості додаткової відпустки з розглянутої підстави, що розглядається, є Показники і критерії умов праці, за якими будуть надаватися щорічні додаткові відпустки працівникам, зайнятим на роботах, пов'язаних з негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих факторів (далі для стислості - Показники і критерії). Цей нормативний акт визначає тривалість додаткової відпустки залежно від виду шкідливих виробничих факторів, класу, умов і характеру праці. Тривалість додаткової відпустки в Показниках і критеріях визначена на основі Гігієнічної класифікації праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 27 грудня 2001 р. N 528.

Зміст Показників і критеріїв свідчить про те, що вони не допускають урахування інших факторів при визначенні тривалості додаткової відпустки. Тим самим у них поки що не враховане положення частини другої ст. 7 Закону "Про відпустки", яке приписує при визначенні конкретної тривалості щорічної додаткової відпустки враховувати не лише результати атестації робочих місць за умовами праці, а й час зайнятості працівників в таких умовах. Виправити цю ситуацію на підприємстві практично досить складно, оскільки врахування зайнятості працівників в умовах, які дають підстави для додаткової відпустки, порушило б усю систему Показників і критеріїв. Тільки в окремих випадках у зв'язку з постійною зайнятістю на роботах із шкідливими і важкими умовами праці можна було б установлювати кілька додаткових днів відпустки з урахуванням часу зайнятості в таких умовах.

Зазначені нормативні акти створюють достатню юридичну основу для проведення атестації робочих місць і визначення на її основі тривалості додаткової відпустки у зв'язку із шкідливими і важкими умовами праці. І все-таки Кабінет Міністрів при затвердженні згаданого Списку встановив, як правило, максимальну тривалість відпустки, а в окремих випадках - мінімальну і максимальну її тривалість. Оскільки це правило не цілком відповідає закону, підприємства за умови додержання правил, що регулюють порядок проведення атестації, визначення тривалості додаткової відпустки та юридичного закріплення цього в колективному чи трудовому договорі, можуть, на наш погляд, відійти від тривалості додаткової відпустки, встановленої Кабінетом Міністрів.

І все-таки Порядок застосування Списків виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими і важкими умовами праці, зайнятість працівників на роботах у яких надає право на щорічну додаткову відпустку, приписує: "У випадках, коли тривалість додаткової відпустки за результатами атестації робочих місць перевищує максимальну тривалість зазначеної в Списку, відпустка може бути продовжена на кількість днів цієї різниці за рахунок власних коштів підприємства". Це положення, на наш погляд, не повинно застосовуватися з двох причин: 1) воно не відповідає частині другій ст. 7 Закону "Про відпустки", яка дає сторонам колективного (трудового) договору безумовне право визначати тривалість відпустки відповідно до результатів атестації робочих місць; 2) питання про джерела витрат підприємства-платника податку на прибуток на оплату додаткової відпустки вирішується виключно Законом "Про оподаткування прибутку підприємств" (ч. 5.10 ст. 5). Дані відносини не можуть регулюватися навіть нормами Кодексу законів про працю, не говорячи вже про підзаконний акт, що розглядається. Тому визначення в названому Порядку джерел витрат на оплату додаткової відпустки чинності не має. Та й як положення методичного характеру воно на законі не грунтується.

При затвердженні зазначеного Списку Кабінет Міністрів у низці випадків вніс до нього роботи і посади із застереженням "постійно зайнятий", "який постійно працює". З урахуванням цього Міністерство праці та соціальної політики при затвердженні Порядку застосування Списку виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими і важкими умовами праці, зайнятість працівників на роботах у яких надає право на щорічну додаткову відпустку змушене було встановити: "Якщо в Списку зазначено "постійно зайнятий" чи "який постійно працює", в рахунок часу, відпрацьованого в шкідливих і важких умовах праці, зараховуються лише ті дні, коли працівник фактично був зайнятий у цих умовах повний робочий день, встановлений для працівників цих виробництв, цехів, професій і посад". Це правило, як і зазначення в Списку на постійно зайнятих, тих, які постійно працюють, не відповідає, на нашу думку, п. 1 частини другої ст. 9 Закону "Про відпустки", відповідно до якого до стажу роботи, що дає право на щорічні додаткові відпустки, зараховується час фактичної роботи із шкідливими, важкими умовами праці, якщо працівник зайнятий у таких умовах не менше половини тривалості робочого дня, встановленої для працівників даного виробництва, цеху, професії чи посади. Природно, застосуванню підлягає Закон, а не названі підзаконні акти.

Додаткові відпустки за роботу зі шкідливими і важкими умовами праці тривалістю до 35 календарних днів надаються працівникам, зайнятим на роботах, пов'язаних із негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих факторів, за Списком виробництв, цехів, професій і посад, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. №1290 затверджений Список виробництв, робіт, цехів, професій і посад, зайнятість працівників в яких дає право на щорічні додаткові відпустки за роботу із шкідливими і важкими умовами праці та за особливий характер праці. Коло працівників, котрі мають право на таку відпустку, і порядок її надання передбачено наказом Міністерства праці і соціальної політики України від 30 січня 1998 р. "Про затвердження Порядку застосування Списку виробництв, робіт, цехів, професій і посад, зайнятість працівників в яких дає право на щорічні додаткові відпустки за роботу зі шкідливими і важкими умовами праці та за особливий характер праці" (Праця і зарплата. - 1998. - №3).

Конкретна тривалість такої додаткової відпустки встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від результатів атестації робочих місць за умовами праці та часу зайнятості працівника в таких умовах (див. постанову Кабінету Міністрів України від 1 серпня 1992 р. №442 "Про порядок проведення атестації робочих місць за умовами праці" (ЗП України. - 1992. - №9. - Ст. 211)). Додаткова відпустка до 35 календарних днів за особливий характер праці надається окремим категоріям працівників, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров'я. Перелік таких робіт вказаний у Списку виробництв, робіт, професій і посад, який був затверджений Кабінетом Міністрів України 17 листопада 1997 р. за №1290. Конкретна тривалість додаткової відпустки за особливий характер праці встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від часу зайнятості працівника в цих умовах. Особливі природні географічні й геологічні умови праці властиві гірським населеним пунктам. Згідно із Законом України "Про статус гірських населених пунктів України" від 15 лютого 1995 р. (Відомості Верховної Ради України. - 1995. - №9. - Ст. 58) це міста, селища міського типу, сільські населені пункти, розташовані на висоті 500 метрів над рівнем моря, що мають недостатньо розвинену сферу застосування праці, систему соціально-побутового обслуговування, обмежену транспортну доступність. Для таких місць характерні складні кліматичні умови, робота в яких дає право на додаткову відпустку.

Деякі категорії працівників користуються правом на відпустку більшої тривалості. До них відноситься насамперед промислово-виробничий персонал вугільної, сланцевої, металургійної, електроенергетичної промисловості, а також персонал, зайнятий на відкритих гірничих роботах, на роботах на поверхні шахт, розрізів, кар'єрів і рудників, на будівельно-монтажних роботах у шахтному будівництві, на транспортуванні та збагаченні корисних копалин (частина друга ст. 6 Закону "Про відпустки").

Категоріям працівників, зазначеним вище, щорічна основна відпустка надається тривалістю 24 календарних дні (як і всім іншим працівникам), однак за кожних два відпрацьованих роки тривалість відпустки їм збільшується на 2 дні. Формулювання частини другої ст. 6 Закону "Про відпустки" "за кожних два відпрацьованих роки" може означати тільки одне: час виконання зазначених робіт повинен підсумовуватися незалежно від наявності перерв у роботі і незалежно від того, в одному чи в декількох підприємствах виконувалися ці роботи. Оскільки такої підстави для продовження основної відпустки раніше в законодавстві не було, стаж роботи, який дає право на збільшення тривалості основної щорічної відпустки повинен, на наш погляд, обчислюватися з дня введення в дію Закону "Про відпустки" (з 1 січня 1997 року). Однак загальна тривалість щорічної основної відпустки цієї категорії працівників не повинна перевищувати 28 календарних днів.

Працівники, що зайняті на підземних гірничих роботах, у розрізах, кар'єрах і рудниках глибиною 150 метрів і нижче, мають право на щорічну основну відпустку тривалістю 28 календарних днів незалежно від стажу роботи.

Працівники, що зайняті на підземних гірських роботах, у розрізах і рудниках глибиною до 150 метрів, мають право на основну щорічну відпустку тривалістю 24 календарних дня. Однак при стажі роботи на даному підприємстві два роки і більше щорічна основна відпустка продовжується на 4 дні. Звернемо увагу на ту обставину, що в Законі не говориться про безперервний стаж, значить стаж роботи в зазначених умовах може підсумовуватися, однак лише тоді, коли працівник перебував у трудових відносинах з тим самим підприємством.

Працівники лісової промисловості та лісового господарства, державних заповідників, національних парків, що мають лісові площі, лісомисливських господарств, постійних лісозаготівельних і лісогосподарських підрозділів цих підприємств, а також лісництв за Списком робіт, професій і посад, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, мають право на щорічну основну відпустку тривалістю 28 календарних днів. Список робіт, професій і посад працівників лісової промисловості і лісового господарства, державних заповідників, національних парків, що мають лісові площі, лісомисливських господарств, постійних лісозаготівельних і лісогосподарських підрозділів інших підприємств, а також лісництв, яким надається основна відпустка тривалістю 28 календарних днів, і Порядок застосування цього Списку затверджені постановою Кабінету Міністрів України.