Загальна характеристика мислення дошкільників

У дошкільному віці дитина засвоює основи знань про навколишній світ, взаємини людей, про зовнішні і внутрішні якості, суттєві зв'язки предметів. Старші дошкільники уже здатні робити умовислови і узагальнення, їхнє мислення характеризує допитливість, активність тощо.

Основними напрямами розвитку мислення дошкільника є вдосконалення наочно-дійового мислення, інтенсивний розвиток наочно-образного і початок активного формування словесно-логічного шляхом використання мови як засобу постановки і розв'язання інтелектуальних завдань, засвоєння наукових понять.

У ВІЦІ приблизно 2-х років дитина вже здатна називати один і той самий предмет кількома словами, що свідчить про формування такої розумової операції як порівняння. На основі порівняння розвиваються індукція і дедукція, які до 3-3,5 років досягають значного рівня розвитку. До 4-х років мислення набуває наочно-дійового характеру, який, незважаючи на те що це елементарний рівень, зберігається протягом усього життя. Поступово відбувається перехід до наочно-образного мислення, яке у 4-5 років стає головним.

Найсуттєвішою особливістю мислення дитини дошкільного віку є пов'язаність з дією перших узагальнень (дитина мислить "діючи"). Не менш характерною особливістю дитячого мислення є його наочність. Дитина мислить, спираючись на доступні факти з досвіду або спостережень.

З часом дитина розв'язує все складніші і різноманітніші завдання, які вимагають виокремлення і використання зв'язків, відношень між предметами, явищами, діями. У грі, малюванні, ліпленні, конструюванні, при виконанні навчальних і трудових завдань вона не лише послуговується заученими діями, а й видозмінює їх, отримуючи нові результати. Завдяки цьому знаходить і використовує залежність між, наприклад, вологістю і піддатливістю глини при ліпленні, між формою і стійкістю конструкції, між силою удару по м'ячу і висотою його підстрибування та ін.

Діючи з образами подумки, дитина уявляє собі реальну дію з предметами та її результат, розв'язуючи у такий спосіб актуальне для неї завдання. Таке мислення називається наочно-образним. Виконання дій зі знаками вимагає абстрагування від реальних предметів, використання слів і чисел як їх замінників. Мислення, яке виконується за допомогою таких дій, є абстрактним, підпорядкованим правилам логіки, тому і називається логічним.

Абстракція (лат. аbstractio - відведення) - мислене відокремлення ознак і властивостей від предметів і явищ, яким вони належать.

Наочно-образне і логічне мислення уможливлюють виокремлення властивостей для різних ситуацій, правильне розв'язання різних завдань. Образне мислення ефективне при розв'язуванні завдань, які потребують уяви, здатності побачити через призму внутрішнього світу. Так, дитина уявляє перетворення снігу на воду. Часто властивості предметів і явищ є прихованими, їх неможливо уявити, але можна позначити словами, іншими знаками. У такому разі завдання може розв'язуватись, на основі абстрактно-логічного мислення, яке дає змогу, наприклад, з'ясувати причину плавання тіл

 

Мислення полягає в утворенні загальних уявлень і понять, міркувань і висновків, здатності передбачати. Ці процеси охоплюють найскладніші форми аналітико-синтетичної діяльності мозку. Багатьох із них людина не усвідомлює. Усвідомленню піддається переважно та частина процесів, що відбуваються в мозку і виявляються унаслідок застосування "внутрішнього" або "озвученого" мовлення. Таким чином, для людини мовлення-один з основних засобів вираження думки. Розумові можливості мозку - найхарактерніша риса людини. Головна їхня ознака полягає в здатності на основі аналізу реальної дійсності виводити певні закони і не лише застосовувати їх для організації своєї поведінки, а й передавати іншим людям. За рахунок останньої особливості про мислення можна говорити як про функцію не лише індивідуального мозку, а й "об'єднаного мозку людства". Найяскравіше це виявилося після винаходу писемності. Без запису думок автор, як правило, переконувався в тому, що його висловлення, передаючись за допомогою усного мовлення, найчастіше спотворюються. З певною умовністю можна сказати, що це й змусило "мислителів" шукати спосіб закріплення "авторського права" на висловлену думку у вигляді її запису, унаслідок чого й з'явився винахід писемності. Писемність з'явилася в різних регіонах світу і в такій різноманітній формі, що про її походження від одного загального джерела навряд чи варто говорити.

 

Уява як психічний процес. Фізіологічні основи уяви.

Розвиток уяви у дітей

Уяв а - це вільне, своєрідне, творче відображення дійсності, її розвиток вимагає нагромадження відповідного досвіду і вироблення вміння подумки сполучати образи в нові поєднання і комбінації, вміння уявляти можливі зміни дійсності.

Перші прояви уяви спостерігаються в дитини наприкінці другого - на початку третього року життя. Дитина набуває власного досвіду, засвоює мову свого оточення, у неї з'являються нові потреби. У цей час уява тісно пов'язана зі сприйманням, тому маленькі діти із задоволенням слухають розповіді про знайомі об'єкти і неуважно - про незнайомі.

У грі уява дитини 2-3-річного віку обмежена, сприймання скуте, дитина не оперує предметами-замінниками, її уява має відтворювальний і мимовільний характер. Образи уяви швидко змінюються під впливом зовнішніх умов. Упродовж стислого часу діти переходять від однієї гри до іншої. Нестійкий характер уяви виявляється в будь-якій діяльності дитини.

Уява дитини середнього і старшого дошкільного віку більш стійка. Діти можуть довше грати в одну сюжетну гру. Починають використовувати у грі предмети-замінники (так, паличка може служити ложкою, ручкою, дудочкою тощо). Стійкість образів уяви виявляється в неодноразовому поверненні дитини до певних сюжетів малюнків, моделей конструювання, фігур ліплення. Для створення образу дитині буває досить навіть віддаленої схожості між тим, що вона сприймає, і її попереднім сприйняттям.

Образи дитячої уяви нечисленні, але досить яскраві, тому дитина захоплюється ними як дійсністю. Це пояснюється незвичайною вразливістю дитини і її невмінням відрізнити дійсність від образів уяви (цього вміння набувають з досвідом). Ось чому, слухаючи казку, дитина не дивується її чудесам, для неї не існує неможливого, адже вона ще не знає, що можливе, а що ні. Небезпечно грати уявою і довірливістю дітей. Ніколи не можна лякати дитину, викликати в неї почуття страху, нагадувати про жахи, які нібито їй загрожують. Дитина довіряє дорослому, і якщо вона в щось повірила, то зневірити її вже не можна, бо уявлення дитини дуже жваві.

Відтворювальна уява дитини розвивається під час слухання казок і оповідань, творча формується в іграх.

Уява дитини перед дошкільного віку пов'язана з її зовнішньою діяльністю, з її рухами.

З розвитком мови у дітей дошкільного віку зменшується потреба в руховій активності. Мова дошкільника стає засобом об'єктивації створюваних образів уяви, засобом спрямування її роботи.

У дошкільному віці уява є однією з важливих умов засвоєння суспільного досвіду. Адекватні уявлення про навколишній світ утверджуються у свідомості дитини і пропускаються крізь призму уяви. Наприкінці дошкільного періоду в дитини (творча уява якої розвивається досить швидко) уява посідає у двох основних формах: як зародження певної ідеї і як виникнення плану її реалізації.

Уява в дітей виконує пізнавально-інтелектуальну та афективно-захисну функцію, оберігаючи ще слабо захищену особистість дитини від переживань і душевних травм. Завдяки пізнавальній функції уяви дитина краще пізнає світ. Емоційно-захисна функція уяви дає змогу через уявну ситуацію розрядити напруження, яке важко зняти реальними практичними діями.

У дітей дошкільного віку обидві важливі функції уяви розвиваються паралельно, але по-різному. Під час перетворення уяви на довільний процес відбувається розподіл на пізнавальну й афективну уяву.

Пізнавальна уява формується шляхом відокремлення предмета від образу і визначення останнього за допомогою слова. Завдяки цьому процесу дитина вчиться управляти своїми образами, змінює і вдосконалює їх, а отже, регулює свою уяву. Здатність дитини уявляти, планувати свої дії виникає в 4-5 років.

Афективна уява складається внаслідок утворення й усвідомлення дитиною свого "Я", її внутрішнього відокремлення від інших людей і здійснюваних нею вчинків. Завдяки розвитку афективної уяви у дитини виникає здатність знімати емоційне напруження через механізм проекції, коли власні негативні емоційні та моральні якості приписуються іншим.

Розвиток афективної уяви у дітей 6-7 років сягає такого рівня, що багато з них уже здатні уявляти себе і жити в уявному світі.