Самовиховання і саморегуляція особистості – 1

1. Вікові можливості самовиховання особистості.

Самовиховання – це свідома, цілеспрямована діяльність людини, направлена на вдосконалення своїх позитивних якостей і подолання негативних. Для кожного вікового етапу розвитку учнів властиві свої фізичні, психолого-педагогічні особливості розвитку, поведінки та спілкування, які необхідно враховувати в ході організації самовиховання учнів. Молодший шкільний вік. Особливості особистості школяра: Цей вік характеризується готовністю до шкільного навчання. Це передусім готовність до нових обов'язків і відповідальнсть перед учителем і класом. У цьому віці йде інтенсивний процес формування навчальної діяльності як провідної, тому її організація несе в собі великі можливості для розвитку школяра. Особливо велике значення мають широкі соціальні мотиви в процесі навчання - боргу, відповідальності перед старшими (батьками, членами сім'ї, учителем). Така соціальна установка дуже важлива для успішного початку навчння. Міжособові стосунки в цьому віці будуються в основному на емоційній основі. Навички міжособового спілкування, як правило, розвинені слабо. Основні новоутворення цього віку - довільність пам'яті і уваги, внутрішній план дій, рефлексія свого навчання, усвідомлення себе як суб'єкта вчення, поява нової життєвої позиції - позиції школяра. Вікові особливості самовиховання. Педагог – авторитет для дитини. Він пояснює дитині особливості позитивних вчинків, рис характеру, створює умови для їх прояву, формує відповідні знання.Діти наслідують поведінку однолітків. Тому важливо формувати учнівський колектив із відповідною системою цінностей. Доцільно організовувати й колективну оцінку дій дитини (обєктивно, тактовно). Важливо формувати адекватну самооцінку.Необхідно проводити індивідуальні бесіди, рольові ігри, змагання, обговорення літературних творів, навчати дітей рефлексії власних дій.

Підлітковий вік. Особливості особистості школяра. Підлітковий вік - перехід від дитинства до дорослості, що супроводжується появою нового психічного новоутворення - почуття дорослості, рефлексії власної поведінки, спрямованості в майбутнє і недооцінки сьогодення. Цей процес супроводжується рядом негативних проявів, наприклад протестуючий характер поведінки по відношенню до дорослих. Але одночасно в наявності і зростання самостійності, різноманітніші і змістовніші стосунки з дітьми і дорослими, значно розширюється сфера діяльності підлітка, він прагне до різноманіття спілкування з однолітками. У нього формуються комунікативні уміння, свідоме ставлення до себе як до члена суспільства. Для цього віку важливий відхід від прямого копіювання оцінок і думок дорослих до самооцінки - у підлітка з'являється бажання до самопізнання через порівняння себе з іншими людьми (дорослими і однолітками). Особливе знання придбаває спілкування, через яке він активно засвоює норми і стилі поведінки, критерії оцінки себе і інших людей. Головною цінністю стає система стосунків з однолітками, наслідування усвідомлюваного або несвідомо належного "ідеалу". Для підлітка характерна громадська активність і прагнення знайти себе в собі і інших, знайти вірного друга, уникнути ізоляції в класі, визначити своє місце в класному колективі, переоцінка своїх можливостей, зневага заборонами дорослих, тенденція вдаватися до мріянь, вимогливість до відповідності слова і справи, відсутність адаптації до невдач. Проблема авторитету дорослого у підлітка знижується. Спостерігається бажання зайняти в класі вище становище або через підвищення своєї успішності, або за рахунок прояву інших якостей - фізичної сили і швидшого зростання в порівнянні з іншими ін. Підлітки-акселерати, на відміну від пізно дозріваючих підлітків, упевненіше почувають себе з однолітками і мають сприятливіший образ "Я". Вікові особливості самовиховання. СВ повинно стати системою для підлітка. Підлітку важко примусити себе робити, навіть, правильні вчинки. Бажання часто нестримані, а самозаборона нестійка. Негативні вчинки можуть перетворитися у нестійку поведінку. Підліток часто бажає самовдосконалитися (як вольова людина, так із слабкою волею). Однак, результат у них буде різним. Психологічна мета СВ підлітка – врівноваження процесів збудження та гальмування, розвиток психічних процесів. Дуже важливо, щоб СВ підлітка сприяли зовнішні умови (батьки, вчитель, оточення). Вчитель повинен показати значення СВ, його особливості, вчити певним прийомам підлітка. Галузь СВ – спорт, трудова діяльність (там, де є перевага руху). Для підлітка характерна зацікавленість ідеєю СВ та потім – певний спад, адже, це важко. Педагог не повинен перевантажувати підлітка, бути для нього авторитетною людиною, створювати умови для певного вибору вчинків та прояву найкращих рис, правильно формувати в класі громадську думку. В колективі підлітків часто почнуть СВ лише кілька учнів. Педагогу иреба діяти цілеспрямовано й поступово. Це – колективні заходи (ігри, конференції, бесіди, обговорення фільмів та книжок, мозковий штурм) та допомога у складанні індивідуальних програм СВ підлітків. Юнацький вік. Особливості особистості школяра. У цей період відбуваються істотні зміни самосвідомості. Головний психологічний приріст юності - відкриття свого внутрішнього світу. У юнака формується повна структура самосвідомості. Це виявляється в прагненні бути самим собою, в усвідомленні життєвих планів і перспектив, рівня домагань, в розвитку особистісної рефлексії, в професійній орієнтації. Юнацька самооцінка відрізняється підвищено оптимістичним поглядом на себе і на свої можливості. Виникає прагнення до довіри в спілкуванні з дорослими і однолітками референтної групи. Розширення соціального середовища взаємодії, характерне для цього віку, виявляється в прагненні хлопців і дівчат визначити своє місце у світі: вибір способу життя, вибір професійної діяльності, референтних груп людей в соціумі. Проте провідною діяльністю в цьому віці стає навчально-професійна. Формується готовність до професійного самовизначення. У зв'язку з цим зростає авторитет батьків і авторитетних дорослих. Вікові особливості самовиховання. Покращується самоконтроль та саморегуляція, юнак може володіти своїм емоційним станом. Збільшився термін навчання у школі, тому юнакам бракує досвіду самостійності, прийняття певних рішень, відповідальності.В цьому віці зменьшується регулятивна функція родини. Людина намагається знайти сенс життя, зацікавлені у самопізнанні, зокрема, щоб обрати професію. Юнак часто шукає ідеал. Дуже важливий стимул до СВ (суспільний – вимоги колективу та особистий – поступити до ВНЗ, завоювати повагу певної особи). Юнак не завжди обєктивний у ході самопізнання, може не довести справу до кінця. Однак, в 15-17 років воля розвивається дуже інтенсивно. Педагог допомагає скласти програму СВ, привчає вести щоденник.

ОСНОВИ ПСИХОТЕРАПІЇ – 3

1. Поняття про психотерапію. Мета, завдання і принципи діяльності психотерапевта.

Психотерапія є порівняно молодою дисципліною і досі перебуває у процесі становлення. Це зумовлює певні розбіжності у визначенні її як науки, розмежуванні завдань психотерапії і суміжних із нею галузей (психології, психіатрії). Прихильники медичного підходу до розуміння психотерапії визначають її як процес лікувального впливу на психіку людини, а представники психологічного - як систему міжособистісних взаємодій між психотерапевтом і пацієнтом з метою позитивних змін у поведінці, інтелектуальній та емоційній сферах пацієнта.

Психотерапія (грец. psyche - душа і therapeia - лікування) - галузь психології, що вивчає механізми, способи і прийоми професійного надання психологічної допомоги з метою розв'язання проблем, звільнення від психосоматичних симптомів або актуалізації резервів особистісного зростання.

За інтенціями (спрямованістю) психотерапію поділяють на медичну (клінічно орієнтовану) і немедичну (особистісно спрямовану). Відповідно професійним суб'єктом є лікар або психолог. За формою психотерапевтичного процесу розрізняють групову (робота з кількома особами з однаковою симптоматикою) та індивідуальну (сеанси з одним клієнтом), довгострокову (від кількох місяців до кількох років) і короткочасну (декілька сеансів) психотерапію.

Об'єктом психотерапевтичного впливу є цілісна особистість з усіма її якостями, думками, бажаннями та цінностями. Психотерапевтична діяльність - це різновид міжособистісного спілкування, а взаємини терапевта і клієнта у більшості шкіл вважають провідним засобом психотерапевтичного впливу. Конкретним предметом на якому психотерапевт зосереджує зусилля, можуть бути різні регіони психіки: свідомість і мислення (когнітивний напрям), несвідоме (класичний психоаналіз), психе як системна єдність свідомого та несвідомого (юнгіанство), відчуття, емоції і почуття (гештальт-терапія). Проте спеціаліст будь-якого напряму ніколи не лишає поза увагою особистість людини як багатогранний, цілісний і динамічний феномен

Мета психотерапії - сприяння у становленні повноцінної особистості, здатної займати активну і творчу позицію відносно себе та своєї життєдіяльності, справлятися із травмуючими ситуаціями і переживаннями, приймати рішення і продуктивно, нешаблонно та гідно діяти у відповідних соціально-культурних умовах. Прийнято виділяти групову та індивідуальну психотерапію. Індивідуальна психотерапія - це діалог між психотерапевтом і клієнтом з метою психологічної допомоги останньому.

Представники різних напрямів психотерапії по-різному характеризують завдання: 3. Фройд писав, що це звільнення людини від її невротичних симптомів, обмежень і аномалій характеру. К.-Г. Юнг визначив її як сприяння процесу індивідуації, особистісного зростання. Р. Мей вважає найважливішим розвиток людської свободи, індивідуальності, соціальної інтегрованості і духовної глибини. А. Менегетті - уміння слухати голос власної сутності. Л. Бінсвангер прагне зрозуміти унікальність буття людини у світі на основі аналізу екзистенціального апріорі її існування.

Отже, психотерапевти можуть досягати мети через реалізацію різних завдань, які певною мірою доповнюють і збагачують одне одного. Проте є суттєва розбіжність між конкретними способами і прийомами їх досягнення, техніками спілкування і засобами терапевтичного впливу. На цій підставі виникає конкуренція між представниками різних напрямів. Попри це психотерапія має єдине предметне поле, зцементоване метою допомогти людині подолати її психічні проблеми.

Надання психологічної допомоги має свої особливості. Основна з них полягає в тому, що клієнт (пацієнт) має повністю довіряти психотерапевту. Для налагодження між ними відкритих і захищених відносин розроблено систему організації психотерапевтичної взаємодії, яка ґрунтується на таких принципах:

1. Конфіденційність.2. Безоцінність. Людину, яка звертається за допомогою, не можна сприймати як інтелектуально обмежену, неповноцінну чи хвору, ставитися до неї упереджено. Адже психотерапевтична допомога - це послуга, яку фахівець надає за гроші, а клієнт - особа, яка не володіє певними навичками психічної саморегуляції. Психотерапевт не звинувачує, не оцінює і не судить - він допомагає. 3. Емпатія. Цю здатність можна розглядати і як базову установку, і як професійно необхідну якість терапевта. Емпатія - вміння відчувати і переживати почуття і стани іншого, емоційне розуміння, когнітивна децентрованість. Вона є одним із найважливіших у психотерапії вмінь. 4. Увага, доброзичливість і терпіння. Ці установки характеризують як загальне ставлення терапевта до клієнта, так і емоційне забарвлення його поведінки під час психотерапевтичної взаємодії.

 

2. Основні теоретичні напрями психотерапії (глибинна, гуманістична, екзистенційна, когнітивно-поведінкова психотерапія).

ü Гуманістичний напрям психотерапії базується на цінності актуальної ситуації, відчуттів і досвіду клієнта, з вірою у його конструктивні сили. Як зазначає Г.Онищенко, в центрі гуманістичного підходу є людина, її особистість. Але увага приділяється її сьогоденню, вірі клієнта в свої сили. У межах цього напрямку розрізняють три основні течії: власне екзистенційну ("переживальну"), центровану на клієнтові (роджеріанську) та гештальттерапію.

Головною метою екзистенційної психотерапії є допомога клієнтові у пошуку сенсу життя, усвідомленні своєї особистісної свободи та відповідальності і у розкритті своїх потенцій як особистості в повноцінному спілкуванні. Одночасно завданням ек-зистенційної психотерапії виступає безумовне визнання особистості клієнта та його долі надзвичайно важливим, унікальним явищем, існування якого є самоцінним.

Позиція психотерапевта відзначається розумінням клієнта в семантиці його власного внутрішнього світу, образу "Я" та дійсності. Головна увага приділяється теперішньому моменту життя клієнта та його актуальним переживанням, як зазначає О. Ф. Бондаренко. Складність позиції психотерапевта полягає в тому, що психолог повинен уміти поєднувати своє розуміння клієнта із здатністю до конфронтації з тим, що називається "обмеженим існуванням" у клієнті.

Представники європейської та американської екзистенційної психології заперечують значення будь-яких психотехнік у психотерапії, а лише підкреслюють значення процесів розуміння, усвідомлення й прийняття рішень, тобто тих особистісних дій, які заперечують "методику" психотерапії, не вимагаючи нічого, крім уміння вислуховувати й співпереживати.

К. Роджерс у центр своєї психотерапевтичної практики поставив особистість клієнта, що почуває свою безпорадність, закритість для істинного спілкування тощо. Основною гіпотезою К.Роджерса стало те, що стосунки між клієнтом та психотерапевтом є каталізатором, умовою позитивних особистісних змін. К.Роджерс визначає головну мету психологічної допомоги як забезпечення становлення "цілковито діючої особистості", допомога особистісному зростанню, завдяки якому людина сама розв'язує свої проблеми, а другорядна мета - створити відповідний "психологічний клімат", терапевтичні стосунки. Увага концентрується не на проблемах людини, а на її особистості.

ü Когнітивний напрям психотерапії почав виділятися в останні десятиліття XX століття. Він пов'язаний з розвитком ко-гнітивної психології, яка приділяє головну увагу пізнавальним структурам психіки, займається особистісними конструктами та логічними здібностями. Когнітивний напрям, на думку О. Ф. Бон­даренка, об'єднує три основні підходи: раціонально-емотивну терапію, когнітивну терапію, реалістичну терапію.

ü Когнітивно-поведінкова психотерапія першопочатково розвивалась як два окремих напрямки, лише згодом когнітивний і поведінковий підхід був об’єднаний в єдину концептуальну парадигму. Поведінкова психотерапія в якості окремого методу окреслилась в 50-ті роки ХХ століття та є відносно новим методом психотерапії та корекції. З самого початку свого становлення когнітивно-поведінкова психотерапія взяла за основу класичні поведінкові (біхевіоральні) та когнітивні теорії щодо пояснення поведінкових та інших реакцій особистості. Найбільший внесок у формування цього підходу було здійснено такими вченими як А.Бандура, А.Бек, Д.Вольпе, А.Елліс, І. Павлов, Д.Роттер, А.Сальтер, Б.Скіннер, Дж.Уотсон, К.Халл та ін. Когнітивно-поведінкова терапія (надалі КПТ) базується на експериментальній психології поведінки та теоріях научіння. КПТ – це один із напрямків психокорекційної та терапевтичної практики, що зосереджений на особливостях когнітивних побудов та проявах поведінки клієнта, які обумовлюють болісні переживання для нього самого чи його оточення. Когнітивно-поведінкова психотерапія використовує психологічну модель пояснення поведінкових та особистісних проблем. Характерними особливостями когнітивно-поведінкової психотерапії є наступні: В межах КПТ допомога, яку надає фахівець клієнту, полягає в тому, що вони спільно аналізують причини і характер поведінкових проблем, знаходять порушення з боку когнітивних конструкцій (хибних автоматичних думок та установок), які їх обумовлюють, планують та здійснюють психокорекційні заходи, спрямовані на усунення хворобливих проявів або на формування нових навиків поведінки, відсутність яких постає причиною проблем клієнта. Поведінка людини та її викривлення розглядаються як наслідок впливу ситуативних змінних, а тому повинна розглядатись у взаємозв’язку із актуальними ситуаціями та виходячи з їх особливостей. Для того, щоб змінити поведінку та самопочуття клієнта не обов’язково аналізувати походження проблеми та причини її виникнення. По-перше ці данні важко доступні та часто суб’єктивні, по-друге науково важко довести та перевірити причинно-наслідкові зв’язки психічних явищ. Когнітивно-поведінкова терапія є підходом, який центрований на теперішньому, він є в певній мірі директивним, активним та орієнтованим на конкретну, актуальну для особистості, проблему і, як результат, на сьогоднішній день, є підходом з реальними та контрольованими практичними результатами.