Форми платування та звітності практичного психолога

1. нормативно-правову (закони України, постанови Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, накази, розпорядження, Положення Міністерства освіти і науки України, управлінь (відділів) освіти і науки місцевих державних адміністрацій щодо діяльності психологічної служби системи освіти України);

2. навчально-методичну (підручники, навчально-методичні посібники, збірники методичних рекомендацій, навчальні програми (плани), фахові періодичні видання тощо);

3. довідково-інформаційну (матеріали науково-практичних конференцій, семінарів, нарад, тематичні проспекти (буклети), доповіді, виступи на педрадах, навчально-тематичні плани роботи з учнями (дітьми), педагогічними працівниками, батьками тощо);

4. обліково-статистичну (облік товарно-матеріальних цінностей психологічного кабінету, плани роботи практичного психолога (соціального педагога) на рік (місяць), форми статистичної звітності встановленого зразка тощо.);

5. для службового використання (індивідуальні картки психолого-педагогічного діагностування, журнали індивідуальних консультацій, протоколи корекційно-відновлювальної та розвивальної роботи, матеріали психолого-педагогічних консиліумів, тексти (ключі) тестових методик, опитувальники, анкети, бланки відповідей тощо).

Доступ до документів категорій 4 і 5 регулюється працівниками психологічної служби на підставі пунктів 4.3 - 4.6 Етичного кодексу психолога, прийнятого на І Установчому з'їзді Товариства психологів України 20 грудня 1990 року та пунктів 4.4, 4.5 Положення про психологічний кабінет дошкільних, загальноосвітніх та інших навчальних закладів (наказ Міністерства освіти і науки України від 19.10.2001 №691). Практичний психолог не має права передавати методичні матеріали особам, які не уповноважені здійснювати психологічну діяльність; не має права розкривати зміст конкретної методики (за винятком доступних роз'яснень правоохоронним і судовим органам).

Річний план працівників психологічної служби закладу освіти роботи погоджується з методистом районного, який відповідає за діяльність психологічної служби, до кінця серпня, затверджується керівником навчального закладу не пізніше 1 вересня.

ПЛАНУВАННЯ, ЗВІТНІСТЬ, ДОКУМЕНТАЦІЯ

Планування діяльності практичних психологів і соціальних педагогів здійснюється відповідно до рекомендацій Міністерства освіти і науки України за річним планом роботи (обов’язково), місячним (за потребою), щоденним обліком роботи (обов’язково).Річний план роботи є окремим розділом річного плану роботи навчального закладу.

При складанні річних планів роботи необхідно враховувати:

• участь у реалізації державних (регіональних, місцевих) програм наказів та рішень колегій Міністерства освіти і науки України;

• пріоритетні напрями діяльності навчального закладу та запити педагогічного колективу;

• специфіку роботи з учнями (дітьми) на кожному віковому етапі їх розвитку;

• спеціалізацію і рівень кваліфікації практичного психолога (соціального педагога) навчального закладу.

План роботи затверджується директором, погоджується методистом.

Звітність здійснюється за нормативами часу на основні види роботи практичного психолога та соціального педагога.

Практичним психологам навчальних закладів необхідно вести таку документацію:• індивідуальні картки психолого-педагогічного діагностування;• журнал протоколів індивідуальних консультацій;• журнал проведення корекційно-відновлювальної та розвивальної роботи;• журнал психологічного аналізу уроків;• журнал щоденного обліку роботи;

У плані роботи практичного психолога, соціального педагога повинні бути враховані:

- участь у реалізації державних (регіональних, місцевих) програм, накази та рішення колегій Міністерства освіти і науки України, управління освіти і науки обласної державної адміністрації:- пріоритетні напрями роботи навчального закладу, запити адміністрації;- аналіз діяльності психологічної служби закладу освіти;- специфіка роботи з дітьми (учнями) на кожному віковому етапі їхнього розвитку.

 

ПСИХОЛОГІЯ КОНФЛІКТУ – 2

1. Конфлікти: типологія, психологічний зміст.

Аналіз сучасних досліджень дозволяє розглядати конфлікт як рушійну силу розвитку особистості, як результат взаємодії суб’єктивних і об’єктивних детермінант (О.Ф.Бондаренко, Ф.М.Бородкін, Ф.Є.Василюк, Н.В.Грішина, Р.Дарендорф, М.Дойч, О.О.Єршов, Л.Козер, І.Н.Коряк, К.Левін, Г.В.Ложкін, Т.Парсонс, Л.О.Петровська, М.І.Пірен, К.К.Платонов, Н.І.Пов’якель, К.Хорні, З.Фройд) та засвідчує необхідність більш детального розгляду власне проблеми конфлікту, конфліктних форм поведінки, їх психологічної сутності та умов детермінації.

Підходи до визначення конфлікту: Г.В.Ложкін, зазначає – зіткнення різноспрямованих сил (інтересів, цінностей, поглядів), суб’єктів взаємодії

К.К. Платонов, - суперечливість, яка важко вирішується і пов’язана з гострими емоційними переживаннями.

В.А. Шейнов, - конфліктна ситуація плюс інцидент.

В.М. Нагаєв, - це суперечливість, яка виникає між людьми у зв’язку з вирішенням тих або інших питань соціального й особистого життя.

А.Я. Анцупов, - прагнення однієї сторони утвердити свою позицію, а інша сторона протестує проти неправильної оцінки її діяльності.

Сучасна психологічна наука розрізняє чотири ключові поняття, які описують психологічний контекст виникнення конфліктів, перш за все, як критичних ситуацій. До критичних ситуацій відносять:стрес, фрустрація, криза і конфлікт. Стрес – неспецифічна реакція організму на ситуацію, яка вимагає функціональної перебудови організму, відповідного пристосування. Важливо мати на увазі, що будь-яка нова життєва ситуація викликає стрес, але далеко не кожна з них буває критичною. Фрустрація - стан, викликаний двома моментами: наявністю сильної мотивованості досягти ціль і перепони, перешкоджаючій цьому досягненню. Перешкодами на шляху до досягнення мети можуть виявитися причини різного характеру: фізичного, біологічного, психологічного, соціокультурного. Проте далеко не кожен стан фрустрації та емоційної напруги призводить до конфлікту. Криза – стан, породжуваний перед індивідом проблемою, що виникла і, яку він не може уникнути та вирішити в короткий час. Конфлікт вид критичних ситуацій, таким чином є і одним з типових видів критичних ситуацій, і, одночасно, є тісно пов’язаний з кожною з них. Конфлікти завжди пов’язанні з стресом, і практично завжди виявляється фрусторованість, незадоволеність, стресовість і критичність певного періоду або ситуації в житті людини. Конфлікти виступають одночасно і як причини, і як предмет,і, нарешті, як наслідок (як в позитивному, так і в негативномуплані)різних критичних ситуацій в житті людини

Найбільш поширені класифікації конфліктів засновані на таких критеріях, як:

1) сторони конфліктів, 2) характер потреб, обмеження яких викликало конфлікт, 3) спрямованість конфлікту,

4) часові параметри конфлікту, 5) результативність конфліктів.

Залежно від сторін конфлікти діляться:

• на внутріособистісні - це стан, в якому у людини є суперечливі і взаємовиключні мотиви, цінності і цілі, з якими він в даний момент не може впоратися, не може виробити пріоритети поведінки.

Виділимо такі характеристики внутрішньоособистого конфлікту:

♦ внутрішньоособистий конфлікт з'являється в результаті взаємодії елементів внутрішньої структури особистості;

♦ сторонами внутрішньоособистого конфлікту виступають існуючі в структурі особистості різнопланові і суперечливі інтереси, цілі, мотиви і бажання; ♦ діючі на особистість сили є рівновеликими. В подібній ситуації людина з двох зол просто вибирає менше, з двох благ - більше, а покаранню надає перевагу нагороді; ♦ практично будь-який внутрішньоособистий конфлікт супроводжується негативними емоціями; ♦ основу будь-якого внутрішньоособистого конфлікту складає ситуація, що характеризується суперечністю сторін і протилежністю мотивів, цілей і інтересів; протилежністю, а часом і взаємовиключенням засобів досягнення мети. Серйозною проблемою може стати для особистості неможливість усунути перешкоду в досягненні необхідної потреби.

• міжособистісні - це ситуації суперечностей, розбіжностей, зіткнень між людьми. • між особистістю і групою • міжгрупові - виникають усередині формальних груп спільності (наприклад, між адміністрацією і профспілками), усередині неформальних груп, а також між формальними і неформальними групами. • міжнародні - це зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації цілей та інтересів в умовах протидії.

По спрямованості конфлікти поділяються на: • горизонтальні, що виникають між діловими партнерами, колегами по роботі;• вертикальні - між підлеглими і начальством.

Змішаними в даній класифікації іменуються ті конфлікти в яких представлені і колеги, і керівники різних рівнів. Як показує практика, до чотирьох п'ятих всіх конфліктів в організаціях відносяться до конфліктів другої і третьої груп по цій типології.

За тимчасовим параметрам конфлікти поділяються на:

• короткочасні, • швидкоплинні, • тривалі, що тривають іноді роками і десятиліттями, якими нерідко бувають державні, національні й релігійні конфлікти.

І нарешті, за критерієм результативності конфлікти діляться на два типи: • конструктивні, нормальні, позитивні, при яких групи, де вони відбуваються, зберігають свою цілісність, а відносини між членами групи - характер співпраці, кооперації; • деструктивні, патологічні, негативні, коли взаємини між людьми набувають нецивілізовані форми, характер протистоянь, боротьби, що веде навіть до руйнування і розпаду організації.

 

2. Детермінанти, профілактика і способи конструктивного розв’язання конфліктів.

Набагато легше попередити конфлікт, ніж його розв´язати, тому профілактика конфлікту є не менш важливою, ніж уміння його конструктивно вирішувати. Діяльність із профілактики конфлікту охоплює такі головні напрями: — створення необхідних умов для мінімізації їх кількості та розв´язання неконфліктними засобами; — оптимізація організаційно-управлінських умов створення та функціонування організацій; — ліквідація соціально-психологічних причин конфліктів; — блокування особистісних чинників виникнення конфліктів.

Найпоширенішими засобами вирішення конфлікту є: — усунення причин конфлікту, подолання образу «ворога», що склався у конфліктуючих сторін; — зміна вимог однієї зі сторін, коли опонент іде на певні поступки. Інколи обидві сторони погоджуються на компроміс у зв´язку з виснаженням ресурсів, втручанням третьої сторони; — боротьба, яка передбачає перемогу однієї зі сторін; — консенсус, який є згодою значної більшості учасників конфлікту щодо його головних питань. Консенсус може бути основним (відображує ступінь єдності цілей та цінностей), процедурним (встановлює правила дій), на рівні відношення до політики, влади, керівництва. Часто конфліктуючі сторони різко обмежують можливості вирішення конфлікту шляхом консенсусу.

Вирішення конфлікту є однією з форм подолання конфліктної ситуації. З-поміж інших часто використовуються:

— урегулювання конфлікту — відрізняється від вирішення тим, що в усуненні протиріч між конфліктантами бере участь третя сторона; — затухання конфлікту — тимчасове припинення протидії при збереженні напруги та протиріччя, за якого конфлікт набуває прихованої форми; відбувається внаслідок втрати мотиву до боротьби, зниження значущості цілі, переорієнтації мотивації конфліктантів, виснаження ресурсів; — переростання в інший конфлікт — настає, коли у відносинах сторін виникає нове, більш значуще протиріччя; — усунення конфлікту — полягає у ліквідації його структурних елементів за допомогою припинення на тривалий час взаємодії опонентів, усунення об´єкта конфлікту, подолання дефіциту об´єкта конфлікту, вилучення з конфліктної ситуації одного з конфліктантів.

Соціологія конфлікту передбачає певні стратегії виходу із конфлікту як головну лінію поведінки опонента на його завершальному етапі. До різновидів стратегії виходу з конфлікту належать:

— суперництво — у нав´язуванні іншій стороні кращого для себе рішення; виправдане, якщо запропоноване рішення є конструктивним за відсутності часу для переконування опонента, в екстремальних ситуаціях;

— компроміс — полягає у бажанні конфліктантів завершити конфлікт частковими поступками, відмовою від окремих вимог, що висувалися раніше, готовністю визнати претензії іншої сторони; ефективний, якщо учасники конфлікту усвідомлюють рівність своїх прав та обов´язків, відчувають загрозу позбутися всього в разі поразки; може бути досягнутий за допомогою техніки відкритої розмови;

— пристосування — є вимушеною або добровільною відмовою від боротьби; до такої стратегії спонукає усвідомлення неправоти, необхідність збереження добрих стосунків з опонентом, сильна залежність від нього, незначущість проблеми, великі збитки та загроза ще більших, тиск третьої сторони;

— уникнення вирішення проблеми — є спробою вийти з конфлікту за мінімальних втрат. Йдеться не про розв´язання, а про затухання конфлікту; застосовується за відсутності сил та часу для боротьби, небажання вирішувати проблему, прагнення виграти час, труднощів у формуванні лінії власної поведінки;

— співробітництво — передбачає спрямованість конфліктантів на конструктивне обговорення проблеми, ставлення до іншої сторони не як до противника, а союзника в її вирішенні; найефективнішим буває за сильної взаємозалежності сторін та важливості рішення для них обох; може бути досягнутим за допомогою переговорів. Переговори передбачають використання ненасильницьких засобів та прийомів для вирішення проблеми. Здебільшого вони стосуються нормалізації відносин, перерозподілу, створення нових умов, узгоджень. Можуть виконувати інформаційну (сторони заінтересовані в обміні поглядами, але не готові до спільних дій), комунікативну (створення нових зв´язків та відносин), регулятивну, координуючу, пропагандистську (дають змогу одній із сторін представити себе у вигідному світлі перед громадськістю) функції. Буває, що їх використовують для зволікання з прийняттям рішення, з´ясування аргументів слабких місць суперника. Учасники переговорів найчастіше вдаються до одного з трьох типів поведінки: компромісу (сторони йдуть на поступки), відносного компромісу або асиметричного рішення (поступки однієї сторони значно переважають поступки іншої), нового рішення, знайденого шляхом співпраці.

 

 

ЕТНОПСИХОЛОГІЯ – 1

1. Етнос як науковий феномен: причинність, динамічні і статичні ознаки, перспективи розвитку.

У наші дні багато українських й російських етнологів, психологів продовжують розглядати етнос як реальну соціальну групу, яка зложилася в ході історичного розвитку суспільства.

У світовій науці широке поширення одержав підхід до вивчення етнічних спільнот: як соціальних конструкцій, що виникають і існують у результаті цілеспрямованих зусиль політиків і творчої інтелігенції для досягнення колективних цілей, насамперед забезпечення соціального комфорту в рамках культурно однорідних співтовариств.

Для психолога важливі не розходження - дійсно радикальні - між сучасними підходами до інтерпретації етносу. Для психолога не дуже важливо й те, на основі яких характеристик будується усвідомлення етнічної приналежності.

З позиції психолога можна визначити етнос як стійку у своєму існуванні групу людей, яка усвідомлює себе її членами на основі будь-яких ознак, сприйманих як етнодиференціюючих.

Отже, етнос (від греч. ethnos — плем'я, група, народ) — історично сформована досить стійка спільність людей, яка володіє єдиною мовою й культурою, а також загальною самосвідомістю.

Ознаки:

1. Етноси мають загальне біологічне походження, або, у всякому разі, всі його дорослі, свідомі члени думають і вірять, що відбулися від загальних предків.

2. Етноси мають загальну територію, на якій протікає господарська й культурна діяльність етнічного співтовариства.

3. Етнічна група – таке співтовариство людей, яке має загальні для всіх своїх членів специфічні культурні традиції, загальну культуру.

4. Етнос протиставляє себе всім іншим аналогічним колективам людей, розрізняючи «своїх» і «інших» («ми» і «не ми»).

5. Етнос має внутрішню структуру або організацію.

6. Етнос на високих рівнях свого розвитку створює загальну державність, той або інший різновид державного ладу, що охоплює етнос цілком.

7. Члени етносу мають почуття ідентичності з даною етнічною групою.

8. Деякі дослідники вважають, що загальна релігія всіх членів етносу також є ознакою націй.

9. Ще одна ознака – загальна мова, що служить засобом спілкування усередині етносу.

10. Найважливішою особливістю етнічної групи є те, що її члени мають деякі загальні психологічні особливості.

Етапи розвитку етносу: плем’я, народність, нація.

Плем'я – тип етнічної спільності людей, що об'єднані спільним походженням, мовою, вірою і звичаями, історичний тип етнічної спільноти, стадія еволюції tтносу, що ґрунтується на родових взаєминах та суспільному поділі праці, які визначають розрізненість племен за територією, мовою, культурою, організацією життєдіяльності.

Народність - це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і форму­ється на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови,культури, традицій, обрядів.

Нація — певна форма існування етносу, характерна для певно­го етапу історичного розвитку.

Нація — історично сформована спільнота людей, якій притаманні спільні економічне життя, мова, територія, пев­ні психологічні ознаки, які виявляються в особливостях її культури, мистецтва та побуту.

Ознаки нації:

- єдина раса,

- мова, релігія,

- звички,

- цінності,

- національна самосвідомість.

Національна самосвідомість — сукупність соціальних, моральних, політичних, економічних, естетичних, релігійних, філософських поглядів, що характеризують зміст, рівень і особливості духовного розвитку націй.

Національний інтерес — сукупність потреб і праг­нень народів тієї чи іншої держави до створення необхідних для себе життєвих умов, усвідомлення свого суверенітету, встановлення взаємних відносин з народами інших країн.

 

ПАТОПСИХОЛОГІЯ – 3

1. Психічне здоров’я та його критерії.

Всесвітня організація охорони здоров'я характеризує психічне здоров'я, як: стан благополуччя, при якому людина може реалізувати свій власний потенціал, справлятися зі звичайними життєвими стресами, продуктивно і плідно працювати, а також вносити внесок в життя своєї спільноти. У цьому позитивному сенсі психічне здоров'я є основою благополуччя і ефективного функціонування для людини і для спільноти. Це основне поняття психічного здоров'я відповідає його широким і різноманітним інтерпретаціям у різних культурах.
ВООЗ сформулювала критерії психічного здоров'я:
- У людини має бути усвідомлення і відчуття безперервності, постійності та ідентичності свого фізичного і психічного «Я».
- Почуття сталості та ідентичності переживань в однотипних ситуаціях.
- Критичність до себе і своєї власної психічної діяльності і до її результатів.
- Відповідність психічних реакцій силі і частоті середовищних впливів, соціальним обставинам і ситуаціям.
- Здатність до самоврядування відповідно до соціальними нормами, правилами і законами.
- Здатність планувати і реалізовувати власне життя.
- Здатність змінювати спосіб поведінки залежно від зміни життєвих ситуацій і обставин.
У цих критеріїв немає ієрархії і немає їх точної кількості. Їх межі викреслюються інтуїтивно.
Продовжуючи розробляти проблему «психічної норми», ВООЗ описує рівні психічного здоров'я:
Еталонне здоров'я (ідеальне) - повна адаптація індивіда, гармонійний розвиток, позитивно представлені всі критерії психічного здоров'я, не проглядається ймовірність психічних розладів.
Середньостатистичний рівень - стан показників психіки відповідає популяційних з урахуванням статі, віку, соціального стану, соціокультурних умов та іншого. На цьому рівні є ймовірність розладів поведінки і психіки (кризи індивідуального розвитку).
Конституційний рівень - пов'язаний з типологіями пристрої психіки і тіла. На цьому рівні існує група ризику з причини статури.
Рівень акцентуацій - загострення особистісних рис характеру. В результаті цього людина робиться уразливим.
Передхвороба - наявність окремих симптомів психічного розладу.
Такі симптоми, як головний біль, розлади сну, стомлюваність, дратівливість, запальність, емоційна лабільність, тривожність, можуть перейти у хворобу.
Братусь виділяє 3 рівня психічного здоров'я:
- Вищий чи індивідуально-виконавчий, тобто рівень реалізації діяльності; - Особистісно-смислової; -Психофізіологічний рівень (особливості нервових процесів).
Але, мабуть, найбільш повний перелік критеріїв психічного здоров'я представлений у роботі Н.Д. Лакосіна і Г.К. Ушакова. У першу чергу автори відносять до них:

· причинний обумовленість психічних явищ, їх необхідність, впорядкованість;

· відповідну поверненню людини зрілість почуття;

· сталість місця перебування;

· максимальне наближення суб'єктивних образів до відбиваним об'єктів дійсності;

· гармонію між відображенням обставин дійсності і ставленням людини до них;

· відповідність реакцій (як фізичних, так і психічних), силі і частоті зовнішніх подразнень;

· критичний підхід до обставин життя, здатність самоврядування поведінкою відповідно до норм, усталеними в різних колективах;

· адекватність реакції на суспільні обставини (соціальне середовище);

· почуття відповідальності за потомство і близьких членів сім'ї;

· сталість і ідентичність переживань в однотипних обставинах;

· здатність змінювати спосіб поведінки залежно від зміни життєвих ситуацій;

· самоствердження в колективі (суспільстві) без шкоди для інших членів;

· здатність планувати і здійснювати свій життєвий шлях.
Серед критеріїв психічного здоров'я особистості особливе значення надається ступеня її інтегрованості, гармонійності, консолідованості, врівноваженості, а також такими складовими її спрямованості, як духовність (доброта, справедливість, духовність і пр.), орієнтація на саморозвиток, збагачення своєї особистості.

2. Психічний дезонтогенез та його типологія.

Дизонтогенез — це порушення розвитку організму на якомусь етапі онтогенезу. Психічний дизонтогенез — патологія психічного розвитку зі зміною послідовності, ритму і темпу процесу дозрівання психічних функцій.

Термін «дизонтогенез» вперше було вжито Швальбе в 1927-му році для позначення відхилення внутрішньоутробного формування структур організму від нормального ходу розвитку. В даний час поняття «дизонтогенез» включає в себе також постнатальний дизонтогенез, переважно ранній, обмежений тими термінами розвитку, коли морфологічні системи організму ще не досягли зрілості. У широкому сенсі слова термін дизонтогенез-відхиляється від умовно прийнятої норми індивідуальний розвиток. Психічний дизонтогенез - порушення психіки в цілому або її окремих складових, а також порушення співвідношення темпів і термінів розвитку окремих сфер і різних компонентів всередині окремих сфер.

Основними типами психічного дизонтогенеза є регресія, розпад, ретардація і асинхрония психічного розвитку.

Регресія (регрес) - повернення функцій на більш ранній віковий рівень, як тимчасового, функціонального характеру (тимчасова регресія), так і стійкого, пов'язаного з пошкодженням функції (стійка регресія). Так, наприклад, до тимчасової втрати навичок ходьби, охайності може призвести навіть соматичне захворювання в перші роки життя. Прикладом стійкого регресу може бути повернення до автономної мови внаслідок втрати потреб у комунікації, що спостерігається при ранньому дитячому аутизмі. Схильність до регресу більш характерна для менш зрілою функції. У той же час регресу можуть бути піддані не тільки функції, що знаходяться в сенситивному періоді, але також і функції, що вже в достатній мірі закріплені, що спостерігається при більш грубому патологічному впливі: при шокової психічної травми, при гострому початку шизофренічного процесу. Ретардація -запізнювання або призупинення психічного розвитку. Розрізняють загальну (тотальну) і часткову психічну ретардації. В останньому випадку мова йде про запізнюванні або припинення розвитку окремих психічних функцій, окремих властивостей особистості. Асинхронія, як викривлене, дисгармонійний психічний розвиток, характеризується вираженим випередженням розвитку одних психічних функцій і властивостей особистості, що формується і значним відставанням темпу і термінів дозрівання інших функцій і властивостей, що стає основою дисгармонической структури особистості і психіки в цілому.

До основних проявів асинхронії відносять: Явища ретардації - незавершеність окремих періодів розвитку, затримки психічного розвитку; Поєднання явищ патологічної акселерації і ретардації психічних функцій, наприклад, поєднання раннього виникнення мови з вираженим недорозвиненням сенсорної та моторної сфери при ранньому дитячому аутизмі.

Класифікація психічного дизонтогенеза запропонована В.В. Лебединським має наступний вигляд: Загальне психічне недорозвинення; Затримка психічного розвитку; Пошкоджений психічний розвиток; Спотворений психічний розвиток; Дисгармонійний психічний розвиток.

· Загальне психічне недорозвинення - загальна стійка затримка психічного розвитку при найбільш ранніх ураженнях мозку (генетичних, внутрішньоутробних, родових, ранніх постнатальних), що зумовлює первинність і тотальність недорозвинення мозкових систем. Більш порушені вищі психічні функції (особливо інтелект, мова), ніж елементарні (мимовільне сприйняття, пам'ять, моторика, елементарні емоції). Найбільш типовою моделлю психічного недорозвинення є стани олігофренії. Олігофренія - особлива форма психічного недорозвинення. Вона виражається в стійкому зниженні пізнавальної діяльності у дітей внаслідок органічного ураження головного мозку в перинатальний і ранній постнатальний періоди. У залежності від ступеня інтелектуальної недостатності у дітей-олігофренів розрізняють три групи станів: найбільш важка - ідіотія, менш важка - імбецильність і відносно легка - дебільність.

· Затримка психічного розвитку - уповільнення темпу формування пізнавальної та емоційної сфер з фіксацією на більш ранніх вікових етапах, викликано генетичними чинниками, хронічними захворюваннями, інфекцією, інтоксикацією, травмами мозку, психогенними факторами (несприятливими умовами виховання) у період до 3-х річного віку (приклад - інфантилізм).Затримка психічного розвитку (ЗПР) виражається в недостатності загального запасу знань, обмеженості уявлень, незрілості мислення, переважанні ігрових інтересів, над обумовленими соціальною ситуацією розвитку, швидкої пресищаемості в інтелектуальній діяльності, емоційної незрілості. Розрізняють ЗПР конституційного походження (гармонійний інфантилізм);

· Пошкоджене психічний розвиток. Пов'язано з перенесеними інфекціями, інтоксикаціями, травмами нервової системи. Характерною моделлю пошкодженого психічного розвитку є органічна деменція. Структура дефекту при органічної деменції визначається в першу чергу чинником ушкодження мозкових систем на відміну від клініко-психологічної структури олігофренії, що відбиває явища недорозвинен

· Спотворений психічний розвиток. Складне поєднання загального недорозвинення, затриманого, пошкодженого та прискореного розвитку окремих психічних функцій, що приводять у ряду якісно нових патологічних утворень, не властивих кожному з вхідних в клінічну картину увазі порушеного розвитку. Спотворене розвиток спостерігається при процесуальних розладах, ранньому дитячому аутизмі (РДА).РДА-це хворобливий стан психіки дитини, що характеризується зосередженістю на своїх переживаннях, відходом від реального зовнішнього світу,порушується орієнтування в часі, з'являється відрив від реальності, відгороджена від світу, пасивність. Поведінка аутичного дитини характеризується вираженою стереотипністю, одноманітністю. Перш за все, це прагнення до збереження звичного сталості в навколишньому: тобто одну й ту ж їжу; носити одну і ту ж одяг. Рухи часто незграбні, уповільнені.