Рушійні сили розвитку особистості

Виховання – чинник соціалізації_особистості. У вихованні особистості беруть участь сім'я (родина), навчально-виховні заклади, засоби масової інформації, соціально-економічна ситуація тощо. Це робить виховання, з одного боку, керованішим (багато способів впливу на особистість), з другого боку, — ускладнюють управління ним (важко інтегрувати всі фактори впливу, убезпечити особистість від негативних впливів).

Різноманітність виховних факторів впливу на особистість зумовили варіативність наукових визначень самого поняття «виховання».

Виховання — явище соціальне, без нього неможливо уявити поступ суспільства; це — елемент загальнолюдської культури. Важливим фактором його є середовище, до якого входить сукупність соціально цінних для людини обставин. На діалектичному взаємозв'язку соціального середовища та виховання наголосив А. Макаренко, вважаючи, що виховує все: люди, речі, явища. Але насамперед, і більше всього, —люди.

Структурними елементами процесу виховання є: мета, зміст, завдання, форми, методи і засоби виховання, його результати, корегування результатів виховання.

Об'єкт виховання — процес формування_особистості в сукупності її ставлення до себе й інших людей, до праці. Визначені стосунки відповідають структурі психічних якостей особистості й охоплюють сферу її потреб, знань, почуттів, вольових дій і вчинків.

Предмет виховання — специфічні для виховання проблеми та явища: закономірності й принципи, зміст, технології, методи, прийоми та форми, спрямовані на реалізацію мети й завдань виховання.

Виховувати — означає створювати системи таких взаємин між людьми, що стимулюють певне ставлення особистості до себе й інших людей, до суспільства, до праці. Виховання, так само, як розвиток і навчання, — безперервний процес. Психологічна сутність його полягає в переводі особистості з одного стану в інший, інтеріоризації зовнішнього у ставленні до неї досвіду, знань, цінностей, норм, правил у внутрішній психічний план, в її переконання, установки, поведінку. Наслідки виховання, а саме поведінка особистості, залежать від того, наскільки системно в процесі виховання були поєднані емоційно-чуттєва та вольова сфери людської психіки, поведінка особистості.

У конкретній життєвій ситуації поведінка людини може бути свідомою, звично-автоматичною чи інстинктивною. Сформованість тих чи інших навичок поведінки особистості відображають її спрямованість на різні об'єкти життя та характерологічні особливості.

Реалізація мети й завдань виховання значною мірою залежить від доцільності, виваженості тих чи інших методів виховання як педагогічного інструменту взаємодії з особистістю. Метод_виховання не існує ізольовано, а впливає на особистість у сукупності з іншими методами, що відображає цілісність і системність процесу виховання. Зміст методів виховання визначають через:

• безпосередній вплив вихователя на вихованця;

• створення спеціальних умов, ситуацій, обставин, які спонукають вихованця змінити власне ставлення, визначити свою позицію, здійснити вчинок;

• суспільну думку референтної _ групи, яка є особистісно значимою для вихованця;

• спільну діяльність вихователя з вихованцем, спілкування, гру;

• процеси навчання, самоосвіти та передачі інформації, соціального досвіду в сім'ї, в процесі дружнього й професійного спілкування;

• засвоєння народних традицій, фольклорної творчості, читання художньої літератури.

У сучасній науці визнана класифікація методів, розроблена відомими вченими Г. Щукіною та В. Сластьоніним. В основі цієї класифікації чітко відображені етапи процесу виховання, їх єдність і наступність:

• формування свідомості;

• стимулювання діяльності;

• організація діяльності;

• самовиховання.

Складові процесу виховання — самовиховання та перевиховання. Саме ці категорії одночасно складають також понятійний апарат педагогіки і відображають специфіку виховання.

Самовиховання — «вищий етап виховного процесу, систематична й свідома індивідуальна діяльність людини, спрямована на вироблення в собі бажаних фізичних, розумових, моральних, естетичних якостей, позитивних рис волі й характеру, усунення негативних звичок». Провідним компонентом змісту самовиховання є формування вольових і моральних якостей. Потреба у самовихованні — вища форма розвитку особистості. Перевиховання — виправлення відхилень, вад, негативних наслідків, допущених у вихованні людської особистості. Перевиховання націлене на перебудову неправильних (хибних) поглядів, суджень, переконань, перетворення негативних способів поведінки у суспільне визнані норми. Провідним механізмом перевиховання є залучення особистості до суспільно-корисної діяльності, в процесі якої відбувається переоцінка цінностей, зміна поведінки.

Сферами виховання є спілкування та діяльність, однак виховна дія відбувається тільки шляхом взаємодії особистості з різними об'єктами життя в процесі виникнення різноманітних виховних ситуацій. Відрізняють такі види виховної взаємодії:

• педагогічні (вихователь — вихованець);

• взаємні (вихователь— вихованець — вихованці — ровесники);

• предметні (ставлення до предметів культури);

• ставлення вихованця до самого себе.

Розвиток_особистості в історичному й соціальному контекстах дає змогу зробити висновок щодо збагачення змістовного наповнення системи його відносин з різними об'єктами життя. Однак за всього розмаїття цих відносин для змісту виховання найбільш важливими є ті, що складають сутність і цінність людського буття.

Система цінностей — ставлення людини до найвищих (високого рівня абстракції) цінностей: «людина», «життя», «суспільство», «праця», «пізнання»; до сукупності загальновизнаних, встановлених культурою стосунків: «совість», «воля», «справедливість», «честь». Ціннісні стосунки, маючи узагальнюючий характер, охоплюють усю гаму того, що має значення для людського життя.

Отже, окреслити зміст виховного процесу з позиції ціннісних відносин означає визначити коло найвищих цінностей життя і характер ставлення до них сучасної людини.

Традиційна виховна практика орієнтується насамперед на використання методів зовнішнього підкріплення (заохочення, покарання). Спирання на останні дає виховні результати переважно у вигляді моралі пристосування, моралі досягнення власної вигоди. При цьому основними психологічними механізмами у формуванні особистості є зовнішні передумови, наслідування, ідентифікація. Ці механізми забезпечують опанування індивідуумом соціальних норм і вимог у межах особистісної взаємодії.

 

Перелік використаної літератури:

1. Варій М.Й. Психологія: Навчальний посібник/ Для студ. Вищ. Навч. Закладів. – К.: Центр Учбової Літератури. -2007. – 592с.
2. Варій М.Й. Психологія особистості: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 592 с.
3. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. Загальна психологія. – К.: МАУП, 2001. – 256 с.
4. Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. Модульно-рейтинговий курс для студентів вищих навчальних закладів. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 304 с.

 

 

Тема 4 Пізнавальна діяльність особистості

План:

1. Первинне (чуттєве) пізнання.

1. Вторинне (абстрактне) пізнання.

 

Первинне чуттєве пізнання

Психологічний зміст пізнання полягає в одержанні інформації про дійсність. Специфіка пізнання також у тому, що його засоби, якими є пізнавальні процеси, водночас є й об'єктами пізнання — особистість цікавить не тільки те, що вона пізнає, а й те, як та чому вона сприймає дійсність, запам'ятовує інформацію про неї та вирішує розумові завдання.

Найпростішим, елементарним процесом, який забезпечує надходження інформації від зовнішнього світу та внутрішніх станів до людини, є відчуття. Елементарність відчуття полягає у відображенні окремих властивостей предметів та явищ при їх безпосередньому впливі на аналізатори. Уся сукупність відчуттів класифікується за різними ознаками.

1. За місцем розташування та характером рецепторів:

а) екстероцептивні відчуття — відображають властивості предметів та явищ зовнішнього середовища і мають рецептори на поверхні тіла (зір, слух, тактильні відчуття тощо);

б) інтероцептивні відчуття — відображають стан внутрішніх органів за допомогою розташованих в організмі рецепторів (печінка, серце, шлунок, легені тощо);

в) пропріоцептивні відчуття — дають інформацію про рухи та положення тіла у просторі за допомогою рецепторів, розташованих у м'язах кінцівок та тіла (нахил тулуба, урівноваження, рух).

2. За типом впливу подразника:

а) контактні відчуття — виникають при безпосередньому впливі на рецептор (смак, дотик);

б) дистанційні відчуття — виникають при впливі віддалених об'єктів (зір, слух, нюх).

Важливою характеристикою відчуттів є їхня якість. Зокрема, слухові відчуття розрізняються за висотою, тембром, силою звучання; зорові — за кольоровим тоном, яскравістю, насиченістю. Інтенсивність відчуття визначається силою подразника та функціональним станом аналізатора. Тривалість відчуття — це його часова характеристика, тобто упродовж якого часу відчуття є адекватним (відповідним) подразнику. Ще однією властивістю відчуття є просторова локалізація, тобто співвіднесення відчуття з ділянкою тіла, на яку діє подразник. Найточніше локалізуються дотикові, смакові подразники; найменш точно — больові.

Мінімальна сила подразника, яка викликає ледь помітне відчуття, називається нижнім_абсолютним_порогом_відчуття; максимальна сила подразника, за якої відчуття ще адекватне аналізатору, є верхнім_абсолютним_порогом_відчуття.

Як правило, відчуття об'єктивно зливаються, поєднуються у сприйманні. На відміну від відчуттів, сприймання дає цілісне (через свідомість) уявлення про реальність. Тому головними характеристиками сприймання є: предметність, цілісність, структурність, константність, осмисленість.

Існує така класифікація сприймань:

1. Залежно від аналізатора, який найбільше важить у сприйманні, розрізнюють зорові, слухові, тактильні, температурні та інші сприймання. Проте, враховуючи зазначені характеристики сприймання, його різновиди, залежно від провідного аналізатора, умовні, оскільки ми сприймаємо предмети у взаємодії відчуттів.

2. Залежно від форми руху матерії розрізнюють сприймання часу, простору та руху.

3. Залежно від осмислення, структурування сприйнятого як діяльності розрізнюють цілісне (симультанне) та детальне (сукцесивне) сприймання. За цілісного сприймання формування образу відбувається начебто миттєво, в єдиний момент синтезу відчуттів. За детального ж сприймання структурування образу в цілісний об'єкт відбувається шляхом послідовного підсумовування окремих відчуттів.

Отже, відчуття та сприймання, як первинні джерела надходження до особистості інформації про реальність, закладають основу для переходу до вищих, позачуттєвих форм пізнання дійсності — мислення та інтелекту. Водночас, відносно до загально-пізнавальної системи особистості, вони самі перевіряються безпосередньою практичною діяльністю, формуючи, з одного боку, чуттєвий досвід, а з іншого — перебувають під критичним контролем вищої, інтегруючої функції особистості — мислення.