Тема 1 Психологія в комплексі наук про людину



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 1 Психологія в комплексі наук про людину



Тема 1 Психологія в комплексі наук про людину

План:

1. Предмет дослідження психології.

2. Методологія психології на сучасному етапі.

Методологія психології на сучасному етапі

Психологія використовує переважно методи гуманітарних і природничих наук, а також самостійні суто психологічні методи наукового дослідження. Методологія науки має нормативний характер, і про це свідчать принципи побудови, форми та способи науково-дослідної діяльності. Методологічні принципи регламентують проведення наукового дослідження і повинні:

• базуватися на об'єктивності й детермінованості психічних процесів і явищ;

• забезпечувати цілісний підхід у вивченні психічних явищ і процесів;

• досліджувати явище в розвитку, у взаємозв'язку та взаємодії з іншими явищами;

• розглядати процес розвитку завдяки внутрішнім суперечностям як саморозвиток.

Для вирішення науково-дослідницьких завдань використовуються спеціальні наукові методи:

Метод (від грецьк. methodos — шлях дослідження чи пізнання, теорія, вчення) — спосіб побудови й обґрунтування наукового знання, пізнання предмета науки.

Методи дослідження — це засоби отримання достовірного знання, досягнення конкретних наукових результатів. Вибір методів наукового дослідження залежить від:

• використання сукупності методів дослідження;

• адекватності методів дослідження сутності явища, яке вивчається;

• неможливості використовувати методи, які суперечать моральним нормам або можуть нанести шкоду особистості;

• перевірки результатів;

• коректності формулювання узагальнень і висновків.

Методи психології доцільно розділити на дві групи:

• пізнавальні (дослідницькі) методи;

• методи активного впливу на людей.

Процес психологічного дослідження складається з низки етапів: підготовки, збирання, обробки, інтерпретації фактичних даних і формулювання висновків. На підготовчомуетапі вивчають стан досліджуваної проблеми, проводять попередні спостереження, бесіди, анкетування, визначають мету й завдання дослідження. Важливим елементом цього етапу стає гіпотеза - уявлення про очікуваний результат дослідження.

Загальновизнаними є три групи методів психологічного дослідження:

Теоретичні — аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, класифікація, моделювання.

Практичні— спостереження, опитувальні методи (анкети, бесіди, інтерв'ю), соціометрія, метод незалежних характеристик, вивчення продуктів діяльності, документів.

Математичні — реєстрація, ранжування, побудова шкали.

Головним методом психологічного пізнання вважається експеримент. Значного поширення набули тести, які використовуються для визначення властивостей особистості, вимірювання рівня розвитку порівняно зі стандартом.

За останній час арсенал методів психологічного впливу значно розширився. До методів активного психологічного впливу потрібно додати такі групи:

• методи регулювання;

• методи формування і спрямування поведінки та діяльності;

• методи психологічного забезпечення (психологічної підготовки, психічного здоров'я тощо).

Методологія психології — система знань про базові засади та структуру теорії, принципи й способи здобуття знань, які відображають дійсність, а також система діяльності, пов'язана з обґрунтуванням програм, логіки, методів, оцінки якості дослідницької роботи.

Ознаки належності психологічних досліджень до наукової сфери:

• характер мети (практична, пізнавальна);

• визначення спеціального об'єкта;

• використання спеціальних засобів пізнання (експериментальні, моделювання, створення гіпотез);

• однозначність термінології (головні поняття наукового дослідження).

Тема 2 Психологія особистості

План:

1. Поняття особистості.

2. Психологічна структура особистості.

 

Поняття особистості

Життя і діяльність людини обумовлені єдністю і взаємодією біологічного, психологічного та індивідуального. У розвитку одних властивостей особистості визначальним є її біологічний фактор (темперамент), у розвитку інших – соціальний (формування навичок, умінь, набуття знань, досвіду, становлення світогляду, ідеалів).

Особистість як біолого-соціально-психологічна сутність людини формується в результаті засвоєння людиною суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства. Особистість формується в процесі життєдіяльності і є не лише об’єктом і продуктом суспільних відносин, а й активним суб’єктом діяльності, спілкування, свідомості і самосвідомості. Бути особистістю означає:

- здійснювати вибір, потреба в якому виникає внаслідок внутрішньої необхідності;

- оцінювати наслідки прийнятого рішення й нести відповідальність за нього перед собою і перед суспільством;

- постійно удосконалювати себе і інших;

- мати свободу вибору та нести тягар відповідальності за це.

Під особистістю розуміється конкретний людський індивід з притаманними тільки йому розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Поняття особистості конкретно-історичне. Особистість розвинулася внаслідок суспільно-історичного розвитку людства. Психологічну та соціальну сутність її визначають належність до певного суспільства, входження в певну систему суспільних відносин, власна активна діяльність та спілкування з іншими людьми. Особистість — це завжди соціальна істота, суб'єкт міжособових i соціальних відносин та свідомої діяльності. Особистість характеризують п’ять потенціалів:

- пізнавальний – це обсяг і якість інформації, якою володіє особистість;

- ціннісний – набута в процесі соціалізації система ціннісних орієнтацій у моральній, політичній, релігійній та естетичній сферах;

- творчий – набуті й самостійно вироблені уміння, навички та мотивація діяльності;

- комунікативний – рівень та форми товариськості, характер і міцність контактів особистості з іншими людьми;

- художній – рівень, зміст та інтенсивність художніх потреб та способи їх задоволення.

Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, суспільна спрямованість її діяльності, виконувані нею соціальні ролі.

Однією із суттєвих характеристик особистості є її індивідуальність, тобто своєрідне, неповторне поєднання психологічних особливостей (її характер, темперамент, перебіг психічних_процесів, спрямованість тощо).

Особистість, таким чином, можна розглядати як системну соціальну якість індивіда, яка формується у спільній діяльності та спілкуванні й відображає уявлення в ньому суспільних відносин.

Першим поняттям, з якого варто починати вивчення проблеми особистості, є «індивід». Дослівно воно значить неподільну далі частку якогось цілого, тобто це окрема людина розглядається не як тільки одиничний представник роду людського, але і як член якоїсь соціальної групи.

Набагато більш змістовний інший термін що означає «індивідуальність», унікальність і неповторність людини у всім багатстві її особистісних якостей і властивостей. Індивідуальність - це характеристика одиничності і своєрідності людини. Добре сказав з цього приводу сучасний німецький філософ Ю. Хабермас, « моя концепція мене самого» має сенс лише тоді, коли людина визнається і як взагалі особистість, і як саме ця індивідуальна особистість. З іншого боку, не менш справедливе твердження, що людина є множинність і в неї, як вважає, наприклад, Г.М. Гурджиев «Немає, індивідуальності,..немає єдиного великого Я». Людина розділена на безліч малих «Я». Напевно правий і Оскар Уайльд, що стверджував, що душа людини не може бути осягнена людським розумом: «Ти сам - остання з усіх таємниць».

 

Тема 3: Формування та розвиток особистості

План:

1. Основні фактори, які впливають на розвиток і формування особистості.

2. Рушійні сили розвитку особистості.

Тема 4 Пізнавальна діяльність особистості

План:

1. Первинне (чуттєве) пізнання.

  1. Вторинне (абстрактне) пізнання.

 

Первинне чуттєве пізнання

Психологічний зміст пізнання полягає в одержанні інформації про дійсність. Специфіка пізнання також у тому, що його засоби, якими є пізнавальні процеси, водночас є й об'єктами пізнання — особистість цікавить не тільки те, що вона пізнає, а й те, як та чому вона сприймає дійсність, запам'ятовує інформацію про неї та вирішує розумові завдання.

Найпростішим, елементарним процесом, який забезпечує надходження інформації від зовнішнього світу та внутрішніх станів до людини, є відчуття. Елементарність відчуття полягає у відображенні окремих властивостей предметів та явищ при їх безпосередньому впливі на аналізатори. Уся сукупність відчуттів класифікується за різними ознаками.

1. За місцем розташування та характером рецепторів:

а) екстероцептивні відчуття — відображають властивості предметів та явищ зовнішнього середовища і мають рецептори на поверхні тіла (зір, слух, тактильні відчуття тощо);

б) інтероцептивні відчуття — відображають стан внутрішніх органів за допомогою розташованих в організмі рецепторів (печінка, серце, шлунок, легені тощо);

в) пропріоцептивні відчуття — дають інформацію про рухи та положення тіла у просторі за допомогою рецепторів, розташованих у м'язах кінцівок та тіла (нахил тулуба, урівноваження, рух).

2. За типом впливу подразника:

а) контактні відчуття — виникають при безпосередньому впливі на рецептор (смак, дотик);

б) дистанційні відчуття — виникають при впливі віддалених об'єктів (зір, слух, нюх).

Важливою характеристикою відчуттів є їхня якість. Зокрема, слухові відчуття розрізняються за висотою, тембром, силою звучання; зорові — за кольоровим тоном, яскравістю, насиченістю. Інтенсивність відчуття визначається силою подразника та функціональним станом аналізатора. Тривалість відчуття — це його часова характеристика, тобто упродовж якого часу відчуття є адекватним (відповідним) подразнику. Ще однією властивістю відчуття є просторова локалізація, тобто співвіднесення відчуття з ділянкою тіла, на яку діє подразник. Найточніше локалізуються дотикові, смакові подразники; найменш точно — больові.

Мінімальна сила подразника, яка викликає ледь помітне відчуття, називається нижнім_абсолютним_порогом_відчуття; максимальна сила подразника, за якої відчуття ще адекватне аналізатору, є верхнім_абсолютним_порогом_відчуття.

Як правило, відчуття об'єктивно зливаються, поєднуються у сприйманні. На відміну від відчуттів, сприймання дає цілісне (через свідомість) уявлення про реальність. Тому головними характеристиками сприймання є: предметність, цілісність, структурність, константність, осмисленість.

Існує така класифікація сприймань:

1. Залежно від аналізатора, який найбільше важить у сприйманні, розрізнюють зорові, слухові, тактильні, температурні та інші сприймання. Проте, враховуючи зазначені характеристики сприймання, його різновиди, залежно від провідного аналізатора, умовні, оскільки ми сприймаємо предмети у взаємодії відчуттів.

2. Залежно від форми руху матерії розрізнюють сприймання часу, простору та руху.

3. Залежно від осмислення, структурування сприйнятого як діяльності розрізнюють цілісне (симультанне) та детальне (сукцесивне) сприймання. За цілісного сприймання формування образу відбувається начебто миттєво, в єдиний момент синтезу відчуттів. За детального ж сприймання структурування образу в цілісний об'єкт відбувається шляхом послідовного підсумовування окремих відчуттів.

Отже, відчуття та сприймання, як первинні джерела надходження до особистості інформації про реальність, закладають основу для переходу до вищих, позачуттєвих форм пізнання дійсності — мислення та інтелекту. Водночас, відносно до загально-пізнавальної системи особистості, вони самі перевіряються безпосередньою практичною діяльністю, формуючи, з одного боку, чуттєвий досвід, а з іншого — перебувають під критичним контролем вищої, інтегруючої функції особистості — мислення.

Поняття діяльності.

Людська діяльність має соціальний характер. Вона не лише забезпечує пристосування людини до умов життя, а й активізує її відповідно до своїх потреб, що виникли й розвинулися історично. Діяльність людини відбувається свідомо й цілеспрямовано. Особистість як суб'єкт діяльності взаємодіє зі середовищем, ставить перед собою певну мету, мотивує її, добирає засоби для її здійснення тощо. У процесі діяльності особистість виявляє фізичну й розумову активність, планує й реалізує свої задуми, досягаючи поставленої мети. Діяльність породила людину, виокремивши її з природного середовища. Людська психіка, її свідомий рівень розвивається й виявляється в діяльності. Через діяльність людина є частиною історично сформованої культури, цивілізаційного процесу. Соціальне середовище, його потреби, інтереси в ньому обумовлюють соціальну спрямованість діяльності.

Діяльність людини - це свідома активність, яка виявляється в системі доцільних дій, спрямованих на досягнення поставленої мети. Власне свідомий характер людської діяльності виявляється в її плануванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні до її вдосконалення, доборі найкращих та найефективніших засобів, використання досягнень науки тощо.

Людина, здійснюючи будь-яку діяльність, користується рухами - вродженими (безумовно-рефлекторними) й набутими (умовно-рефлекторними). У процесі діяльності залежно від її мети і змісту, матеріалу і способів його опрацювання рухи об'єднуються в різноманітні комплекси і системи. Систему рухів, спрямованих на присвоєння предмета чи його змісту, називають діями.

Розрізняють види дій: предметні, або зовнішні дії спрямовані на оволодіння предметами, контакти з людьми, з тваринами, рослинами тощо; розумові дії виявляються у сприйманні, діяльності пам'яті, мислення тощо. Розумові дії утворюються на ґрунті зовнішніх, предметних дій. Предметні дії в результаті інтеріоризації, тобто їх перенесення у внутрішнє життя людини, стають змістом розумової діяльності. Інтеріоризація - це перенесення структур зовнішньої діяльності у внутрішнє психічне (певну схему, образ, модель, алгоритм та ін.). Потім, у результаті інтеріоризації цих зовнішніх дій з предметами, людина починає оперувати образами цих предметів і зв'язками та залежностями між ними. На ще вищому етапі розвитку ці операції здійснюються за допомогою понять, виражених у слові. У психіці мислення та інтеріоризоване зовнішнє спрацьовуються. Останнє набуває логічного оформлення, пов'язується з попереднім досвідом, стає частиною системи. Однак часто людина спочатку формує певну схему дій у своїй психіці, а потім ці розумові дії переносить назовні, тобто втілює певне внутрішнє психічне у зовнішнє. Так відбувається екстеріоризація - перенесення внутрішніх, розумових дій назовні (у психомоторні дії).

Здійснення будь-якої діяльності потребує від людини оволодіння необхідними для неї засобами. Насамперед воно передбачає вироблення в людини навичок і вмінь користуватися ними для досягнення поставленої мети. Уміння є там, де знання певної справи поєднується з вправністю у виконанні дій, з яких складається ця діяльність. Уміння - це готовність людини успішно виконувати певну діяльність, яка ґрунтується на знаннях і навичках. Оскільки діяльність людини, як правило, складається з цілої низки різних дій, уміння їх виконувати також складається з низки часткових умінь.

Виконуючи ту чи іншу дію певну кількість разів, людина вправляється в її виконанні. Вона виконує дію дедалі швидше, легше, вільніше, це потребує меншого напруження, зусиль і вольового контролю, кількість помилкових рухів зменшується. Загалом її виконання стає певною мірою автоматизованим. Отже, навички виявляються в автоматизованому виконанні дій. Вони формуються шляхом багаторазових вправ. Навички - це компоненти вмінь.

Дослідження формування виробничих умінь показують, що їх можна поділити на три групи:

- конструктивні, пов'язані з уявленнями про продукти праці, з конструюванням останніх за рисунками, моделями, описами та з виявом цих уявлень у словах, моделях, проектах, робочих рухах;

- організаційно-технологічні, пов'язані з добором необхідних знарядь праці та матеріалів, з визначенням способів їхнього опрацювання, з плануванням і контролем самої праці;

- операційні, пов'язані із застосуванням знарядь праці та матеріалів для виготовлення певного продукту праці, з виконанням потрібних для цього виробничих операцій.

Особливу групу становлять мовні навички та вміння, які є складовою мовлення людини, спрямованого на задоволення її потреби у спілкуванні з іншими людьми, в обміні думками. До цієї групи належать навички і усного, й письмового мовлення.

Розумові навички та вміння виявляються у виконанні різних видів розумової діяльності (наприклад, запам'ятовування певного матеріалу, розв'язання арифметичних та інших задач, виконання розумових операцій, дослідних завдань, теоретична робота в тій чи іншій галузі). Різні навички та вміння об'єднуються також у мистецькі, спортивні та інші різновиди.

Діяльність - це внутрішня і зовнішня активність людини, яка спрямована на особистісні зміни, трансформацію предметів та явищ залежно від потреб людини, а також створення нових об'єктів.

 

Види та класифікація груп.

Соціальна група- це певна сукупність людей, об'єднаних за умовними або реальними ознаками в одне ціле. Існує багато підходів до визначення груп, і майже всі автори підкреслюють, що учасники груп повинні, перш за все, психологічно усвідомлюватиіснування один одного і конкретну функцію.

Р.Фалмер подає визначення, яке охоплює характеристики, притаманні для більшості тлумачень поняття «група». Група визначається як двоє або більше людей, які:

· взаємодіють з кількома або всіма членами групи безпосередньо через мережу зв'язків;

· поділяють одну мету або кілька спільних завдань;

· керуються нормативною системою поведінки та взаємин;

· підтримують стабільні рольові стосунки;

· утворюють підгрупи на основі механізмів притягування та відштовхування.

Людина може досягти поставленої мети лише в процесі взаємодії з іншими людьми. Форми такої спільної діяльності досить різноманітні. Але всю їх різноманітність можна звести до трьох форм: група, соціальна організація і спільнота.

За кількістю членів об'єднання людей, групи поділяють на великі і малі. Відносно стійка, нечисленна за складом, пов'язана спільними цілями група людей, в якій здійснюється безпосередній контакт між її членами, називається малою групою. Усі, хто входять до малої групи, знають один одного особисто, спілкуються між собою у процесі розв'язання виробничих завдань.

Характерною особливістю великих груп є відсутність безпосереднього контакту між людьми. Контакт встановлюється за допомогою масових комунікацій. Такі групи об'єднують людей, що знаходяться в різних частинах однієї чи навіть багатьох країн (політичні партії, релігійні об'єднання). Особливістю великих груп є їх структурна складність. Такі об'єднання містять багато організованих і неорганізованих об'єднань. Великі групи представлені державами, націями, партіями, класами, соціальними спільнотами, що різняться за професійними, економічними, статевими, культурними та іншими ознаками. Ці групи впливають на психологію і поведінку особистості опосередковано: через політику, ідеологію, яку вони проводять, через створювану культуру та ін.

Психологія великих соціальних груп формується й виявляється у процесі соціальних відносин і масового спілкування. Саме в процесі взаємодії виникають і реалізуються інтереси, групова думка, чутки, традиції й інші масові соціально-психологічні явища.

Інтереси соціальних груп- це таке соціально-психологічне явище, що відіграє вирішальну роль в інституціоналізації суспільства. Кожен соціальний інститут відповідає інтересам конкретної соціальної групи і слугує задоволенню її потреб. Саме цим визначаються відносини між соціальними групами. Інтереси одних соціальних груп не завжди узгоджуються з інтересами інших.

Групова думка(як форма громадянської думки) виконує такі функції: експресивну, контрольну, директивну. Як засвідчує досвід багатьох країн, важливою формою врахування громадської думки, демократичним засобом виявлення позицій більшості населення з актуальних проблем життя суспільства є референдум. Інші канали відображення громадської думки такі: опитування населення, засоби масової інформації, збори, маніфестації, всенародне обговорення. Групова думка - це привселюдно висловлене й поширене судження, що містить оцінку й ставлення до певної події, яка становить інтерес для спільноти.

Групова думка виявляється в низці функцій:

• регулює і вказує норми поведінки;

• виражає оцінки подій і фактів;

• спонукає до певних вчинків і дій.

Форми вияву групової думки:

а) оцінка, скарги;

б) поради, побажання, схвалення;

в) невдоволення, осуд, несхвалення, незгода, протест.

Безпосереднім провідником ідеології соціальних груп щодо кожної конкретної особистості є мала група. У ній людина проводить більшу частину свого життя. Отже, загальноприйняту тезу про залежність психіки і поведінки особистості від соціального середовища правильно було б висловити як залежність особистості від психології та відносин, що існують у малих групах.

За способом утворення розрізняють групи умовні та реальні.Умовна група створюється дослідником за певною, виокремленню ним ознакою. Це може бути вікова, статева, національна, а у психології праці — професійна ознака. Особистість, яка входить в умовну групу, не має ні прямих, ні опосередкованих відносин, і члени цієї групи можуть не тільки ніколи не зустрічатися, а й не знати нічого один про одного.

Реальна група — це група людей, що існує у спільному просторі й часі, члени якої об'єднані реальними взаємовідносинами та міжособистісними стосунками. Реальні групи, у свою чергу, поділяють на офіційні (формальні) і неофіційні (неформальні). Об'єднання, які створюються суспільством для досягнення, реалізації тих чи інших цілей, мають юридичне закріплені права й обов'язки, нормативно визначену структуру і зафіксовані офіційним документом, називаються формальними групами. Виробничі колективи (формальні групи) досить різноманітні за структурою, їх різноманітність залежить від характеру виробництва, складності продукції, умов праці. Трудові колективи різняться за віком працівників, за статтю, досвідом роботи, рівнем освіти.

Офіційна (формальна) організація безособова: правами і обов'язками наділяється не якась певна людина, а будь-яка, що займає дане робоче місце чи посаду. При цьому виникають соціальні чекання, тобто від неї чекають певної поведінки щодо реалізації громадських функцій, передбачених узятою на себе роллю. І від того, наскільки соціальні чекання збігаються з рольовою поведінкою особистості залежить успіх виробничої діяльності, самої особи і всього колективу.

Проте окрім виробничих інтересів людина має ще й особисті, духовні потреби: самоосвіта, захоплення спортом, колекціонування. Спільність інтересів, цілей, потреба у спілкуванні, взаємні симпатії та інші людські відносини є основою, на якій виникають малі неформальні групи. Групи, які створюються на основі єдиної спрямованості психічної мотивації — симпатія, спільність переконань, професійна компетентність, юридичне зафіксований статус та ін., — називаються неформальними. Така група не передбачена штатним_розписом, посадовими_інструкціями; офіційні документи тут не мають сили. Неформальні групи, які є структурною одиницею формальної організації, за спрямованістю умовно поділяють на три види: позитивно спрямовані, нейтральні (невизначеного спрямування) і негативно спрямовані. Позитивно спрямовані (відкриті) — неформальні групи. Цілі, прагнення, думки їх членів збігаються із загальноколективними. Відносини між керівниками організації і членами неформального об'єднання не мають конфліктного, антагоністичного характеру. Такі групи лише зміцнюють внутрішню структуру виробничого колективу, позитивно впливають на соціально-психологічний клімат у ньому і не потребують регламентації.

Якщо неформальні групи поводяться непродуктивної так, що це заважає досягненню формальних цілей, то ми маємо справу з негативно спрямованими (закритими) об'єднаннями, їх норми, ціннісні орієнтації та установки не збігаються, а іноді й суперечать соціальним і груповим нормам формальної організації, до якої вони входять. Причиною їх виникнення найчастіше є егоїстичне прагнення однієї чи кількох впливових осіб домогтися переваги, поставити свої інтереси вище від інтересів колективу шляхом морально-психологічного впливу.

Не всі групи, з якими людина стикається через особистісне спілкування і виробничу діяльність, однаково на неї впливають. Визначають формування особистості групи, які є авторитетними, значущими, тобто референтними для неї. Групи, чиї норми, установки і орієнтації не тільки приймаються індивідом до уваги при реалізації соціальної поведінки, а й стають мотивами поведінки особистості, називаються референтними, або еталонними групами, групами членства.

Кожна людина має свою референтну групу, тобто групу людей, в якій вона формує свої погляди, ідеали, переконання, установки, з якими вона рахується, чиєю оцінкою дорожить, закони і норми життя якої сприймає як еталони власної поведінки. Референтні групи можуть бути уявними чи реальними. Вони дають певний стандарт, критерій, за допомогою якого індивід може оцінювати себе й інших. Проте найістотніше на людину впливають реальні референтні групи.

 

Міжособистісні відносини

В умовах групової взаємодії і спілкування люди часто виявляють специфічні властивості, що дістали назву соціально-психологічних феноменів групової поведінки:

1) феномен соціальної фасилітації. Присутність інших завжди збуджує і благотворно позначається га вирішенні простих і звичайних справ; водночас заважає вирішенню складних справ;

2) феномен соціальних лінощів. Люди докладають менше зусиль, коли об’єднують свої знання і вміння заради досягнення спільної мети, ніж у випадку індивідуальної відповідальності, коли добре видно внесок кожного в загальну справу. Вплив соціальних лінощів послаблюється за таких умов:

· якщо спільна діяльність приваблює та захоплює;

· коли члени групи – друзі;

· коли разом трудяться працівники, що належать до колективістських культур (азіатських);

· коли група складається переважно з жінок;

3) феномен_деіндивідуалізації, або чому разом люди роблять те, чого не робили б поодинці. У групі нормативне стримування іноді слабшає, якщо тиск посилюється а відповідальність зменшується. Цей феномен проявляється за таких умов:

· від збільшення групи;

· фізична анонімність і знеособленість;

· ослаблене самоусвідомлення;

· феномен групового мислення.

Групова і міжособистісна сумісність – це передумова згуртованості групи, яка у свою чергу, є одним з процесів групової динаміки, мірою потягу співробітників один до одного та до групи загалом, характеристикою ступеня їх єдності. Основні показники згуртованості:

· рівень взаємної симпатії в міжособистісних стосунках;

· ступінь привабливості групи для осіб, що входять до неї;

· мотиваційна сфера згуртованості індивідів.

Індексом згуртованості є частота збігу індивідуальних оцінок, позиції щодо значущих для групи об’єктів. Згуртованість за своїм змістом не тотожна спрацьованості, для якої характерне узгоджене поєднання дій співробітників у часі і просторі.

Оптимальна модель виробничого колективу передбачає поєднання людей з урахуванням їх сумісності. «Сумісність», «гармонізація», «спрацьованість» — поняття, які описують одне й те саме явище — оптимальне поєднання властивостей учасників, яке забезпечує ефективне їх існування.

Групова сумісність — найсприятливіше поєднання властивостей членів групи, яке забезпечує успіх спільної справи і особисте задоволення кожного члена групи від роботи.

У спілкуванні добре суміщаються два різних темпераменти: холерик і флегматик, сангвінік і меланхолік, — і гірше уживаються особи з однотипними темпераментами. Проте щодо роботи, яка потребує рухливості нервової системи від усіх її учасників, то протилежні темпераменти не сумісні, бо не забезпечують однакового темпу.

Особливо важко працювати разом холерику і меланхоліку. Надзвичайна чутливість нервової системи останнього, підвищена вразливість його психіки найменшою мірою пристосовані до сприймання бурхливих реакцій холерика. За інших однакових умов меланхоліку легше працювати з флегматиком.

Соціально-психологічна сумісність передбачає взаємовідносини людей з такими властивостями, які забезпечують сприятливий соціально-психологічний клімат у колективі й які сприяють успішному виконанню соціальних ролей. Соціально-психологічна сумісність зумовлюється насамперед гармонією характерів взаємодіючих людей (що не означає їх однаковості). Зв'язки встановлюються швидше і бувають міцнішими у людей з рисами характерів, які доповнюють один одного: один — рішучий, нестриманий, інший — спокійний, розсудливий. Сумісність можлива і при однакових характерах, але ймовірність розладу спілкування в цьому разі велика. Психологічну сумісність підвищують такі риси характеру, як толерантність, терпимість, інтелігентність, вміння поставити себе на місце іншої людини, урахування вікових та індивідуальних особливостей людини, довіра.

Групова сумісність є передумовою згуртованості трудового колективу. Згуртованість — це міра потягу членів групи один до одного і до групи в цілому, характеристика ступеня їх єдності. Високозгуртованою є група, члени якої відчувають сильний потяг один до одного і вважають себе схожими.

Спрацьованість — це узгодження в роботі між її учасниками, тобто найкраще поєднання їх дій у часі й просторі. Найважливіше у спрацьованості — успіх і вигода (як мінімальні витрати на спільну роботу). Найкраще спрацьовуються люди, між якими закріпилися індиферентні відносини, аби тільки не було ворожості. Основним критерієм спрацьованості є продуктивність праці.

У колективі можуть виникати і диз'юнктивні (роз'єднуючі) взаємини, коли успіх однієї людини призводить до невдачі іншої. У таких випадках людина сприймається як об'єкт, що породжує негативні почуття різної інтенсивності, починаючи від незначної незручності й закінчуючи блокадою всієї життєдіяльності людини. Зростання відчаю спонукає до підвищення агресивності. Людина засмучується, якщо об'єкт ненависті здоровий і процвітає, відчуває злість та відразу в його присутності. Вона радіє, коли іншого переслідують невдачі, і відчуває роздратування, неспокій, коли хтось інший досягає успіху.

 

Тема 1 Психологія в комплексі наук про людину

План:

1. Предмет дослідження психології.

2. Методологія психології на сучасному етапі.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.118.225 (0.038 с.)