Основні фактори, які впливають на розвиток і формування особистості

Становлення людини як індивіда та особистості, за Л. Виготським, передбачає діалектичну взаємодію двох відносно автономних, однак нерозривно пов'язаних процесів розвитку — природного і соціального. Кожному віку притаманна певна специфічна соціальна ситуація розвитку, тобто особливе співвідношення внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов, яке є типовим для кожного вікового етапу, зумовлює динаміку психічного розвитку протягом відповідного вікового періоду і нові якісно своєрідні психологічні утворення, що з'являються на момент його завершення.

Так, досягнувши певного віку, людина незалежно від особливостей індивідуального розвитку та його рівня потрапляє у визначене тим чи іншим суспільством становище і тим самим у систему об'єктивних умов, які й визначають характер її життя та діяльності на цьому етапі. Відповідати цим умовам для людини життєво важливо, оскільки саме від цього залежить її емоційне благополуччя.

Характер такого становища визначається, з одного боку, об'єктивними потребами суспільства, з іншого — існуючими в тому чи іншому суспільстві уявленнями про вікові можливості людини та ідеал її розвитку. Конкретизується це становище для кожного вікового етапу розвитку в особливих взаєминах з оточуючими, в особливій провідній_діяльності, у певній системі прав і обов'язків.

Умовами особистісного розвитку виступають наступні фактори:

· своєчасне включення дитини в систему соціальних відносин;

· перебування дитини в оточенні розвинутих і різноманітних особистостей, психологію яких вона може опанувати і поведінку яких наслідувати;

· наявність ефективних методів виховання, які мають забезпечити дитині необхідні для її особистісного розвитку умови.

Порівнюючи етапи особистісного вікового розвитку дитини з етапами, які вона проходить під час удосконалення свого інтелекту, можна зазначити істотні відмінності: перші значно довші не збігаються в часі з етапами розвитку інтелекту; в онтогенезі людини вони охоплюють більший період; якщо процес інтелектуального розвитку здебільшого завершується в підлітковому віці (період становлення теоретичного мислення і виявлення наявних здібностей), то процес особистісного розвитку в цьому віці ще активно продовжується.

Узагальнення досліджень вікових особливостей особистісного розвитку людини дає змогу виокремити періоди з характерними для кожного з них особливостями і новоутвореннями.

Перший етап. Умовно його називають етапом формування характеру і мотивації досягнення успіхів. Він співвідноситься з віковим періодом від народження до трьох років. Під впливом спілкування з дорослими у дитини закладаються основи майбутнього характеру і формується прагнення до успіху.

Другий етап. Охоплює період від трьох до шести років, характеризується бурхливим розвитком самосвідомості та початком відкритого виявлення рис характеру. Інтенсивно формуються самооцінка та рівень домагань дитини, різноманітні особистісні якості, які проявляються у поведінці, діловому та особистісному спілкуванні з людьми.

Третій етап. Припадає на молодші шкільні роки і охоплює період від 6-7 до 11-12 років. У цей час формуються світогляд і моральні якості, однак поки що у невиявленому вигляді. При спілкуванні з дорослими та однолітками у процесі навчально-пізнавальної діяльності закладаються основи моральної позиції особистості.

Четвертий етап. Пов'язаний з навчанням у середніх та старших класах і охоплює період від 12-13 до 15-16 років. Він є визначальним у формуванні та початковим у відкритому виявленні світогляду та моральних якостей особистості.

Психологія виховання ґрунтується на висновку вітчизняної психології про те, що людська психіка розвивається як система, що самовдосконалюється (I. Павлов). Постійно порушується та знову відновлюється рівновага між організмом і зовнішнім середовищем, причому стан рівноваги є тимчасовим, а процес урівноваження — постійним. Суперечності, що виникають при цьому, спонукають організм до активності, спрямованої на їх подолання, на відновлення рівноваги. Зняття одних суперечностей призводить до появи інших, які, у свою чергу, зумовлюють нові дії, подальше вдосконалення діяльності особистості.

Зазначимо, що зовнішні суперечності, тобто суперечності між людиною і навколишнім середовищем, власне ще не є джерелом розвитку. Як вважає Г. Костюк, лише коли зовнішні суперечності інтеріоризуються, стають внутрішніми, породжують у людині протилежні тенденції, що вступають у боротьбу між собою, вони стають джерелом її активності, спрямованої на подолання внутрішніх суперечностей через формування нових способів поведінки.

За Г. Костюком, основною суперечністю, що закономірно проявляється на всіх вікових етапах і по-новому визначає розвиток особистості на кожному з них, є розбіжності між новими потребами, цілями, прагненнями особистості та досягнутим рівнем опанування засобів, необхідних для їх задоволення, причому в соціальних умовах процес опанування цих засобів здебільшого відстає від зазначених розбіжностей.

Поняття «розвиток» використовують насамперед для характеристики процесу руху від нижчого (простого) до вищого (складного). Разом з розвитком часто використовують поняття «дозрівання» та «становлення». Під дозріванням розуміють зміни індивіда чи його окремих функцій i процесів внаслідок дії внутрішніх природжених факторів. Так, можна говорити про дозрівання органічних функцій людини чи її організму. Становлення вказує на набуття нових ознак та форм у процесі розвитку. Можна говорити, наприклад, про становлення характеру людини, її мислення тощо. Це поняття доцільно застосовувати тоді, коли йдеться про розвиток якоїсь риси чи якості особистості як процес наближення до певного стану.

Соціальний розвиток, тобто розвиток людської істоти під впливом зовнішніх соціальних факторів, називають ще соціалізацією (формуванням) особистості. У процесі соціалізації виокремлюють дві фази — соціальну _ адаптацію та інтеріоризацію. Першу в науковій літературі визначають як пристосування дитини до рольових функцій (члена сім’ї, шкільного колективу тощо) та норм, що існують в оточуючому середовищі. Друга фаза — це процес включення соціальних норм і цінностей у внутрішній світ дитини.

Г. Андрєєва вважає, що соціалізація є двобічним процесом. 3 одного боку, індивід засвоює соціальний досвід шляхом входження у соціальне середовище, систему соціальних зв'язків, з іншого — активно відтворює систему соціальних зв'язків завдяки його власній активній діяльності, активному включенню в соціальне середовище. Соціальний досвід, який покладено в основу соціалізації особистості, не лише суб’єктивно засвоюється, а й активно трансформується, стаючи основою індивідуалізації особистості, тобто процесу набуття людиною власної індивідуальності, неповторності психіки та особистості, своєрідного поєднання фізичних та психічних особливостей.

Процес соціалізації нерозривно пов'язаний із спілкуванням та спільною діяльністю людей. Здійснюється він як у спеціальних соціальних інститутах, так і через вплив на людину різних некерованих, випадкових факторів, наприклад неформальних компаній, реклами, моди, музики тощо.

До соціальних інститутів, однією з основних функцій яких є саме соціалізація особистості, належать школа, професійні навчальні заклади (профтехучилища, технікуми, коледжі, вузи тощо), дитячі та молодіжні організації та об'єднання. Надзвичайно важливим інститутом соціалізації особистості є сім'я.

Одним з основних механізмів соціалізації особистості є ідентифікація (ототожнення), тобто процес і результат уподібнення дитиною поведінки та своїх психічних характеристик психології та поведінці інших людей. Як наслідок дитина переймає риси характеру та форми поведінки людей, з якими себе ототожнює. Важливим механізмом ідентифікації, завдяки якому дитина опановує психологію та поведінку, що характерні для людей певної статі, є статево - рольова типізація. Основну роль при цьому відіграють батьки. Саме вони є реальними моделями для опанування дітьми тих чи інших форм статево-рольової поведінки у сім’ї.

Експериментально доведено, що діти схильні ідентифікувати себе насамперед з тими дорослими, які добре ставляться до них.

У сім’ї, де домінує мати, дівчатка найчастіше ідентифікують себе з нею; водночас у хлопчиків можуть виникати проблеми, пов'язані з виробленням суто чоловічих рис характеру та форм поведінки. Для сімей, де домінує батько, такі проблеми не характерні. У таких сім'ях дівчатка також схильні уподібнювати себе батьку, водночас у них виробляється багато рис характеру, властивих матері.

До інших механізмів соціалізації належать наслідування, навіювання, соціальна_фасілітація, конформність та дотримання норм. Під наслідуванням розуміють свідоме або неусвідомлене відтворення людиною досвіду інших людей, зокрема їх манер, рухів, вчинків та дій. Наслідування тісно пов'язане з навіюванням яке допомагає краще зрозуміти інших людей, осягти їхній психоемоційний стан та переживання. Наслідування та навіювання, як правило, супроводжують фасилітацію. Остання проявляється насамперед серед рідних і близьких людей. Важливе місце серед механізмів соціалізації належить конформності коли людина пристосовується до інших з метою уникнення труднощів у спілкуванні та взаємодії з ними.

Процес виховання визначається цілями, які не встановлені раз і назавжди, а суспільно та конкретно-історично детерміновані. Зміна системи соціально-економічного устрою та суспільних відносин завжди призводить і до зміни цілей виховання. Кожного разу цілі виховання задаються у вигляді вимог, які висуваються до особистості новими тенденціями розвитку суспільства.

У відносно стабільні періоди соціально-історичного розвитку цілі виховання досить стійкі та однозначні. У період значних соціально-історичних перетворень вони стають досить невизначеними.

Треба зважати на те, що традиційні інститути та методи виховання ефективні лише тоді, коли йдеться про передавання та наслідування успадкованих цінностей і норм. Зумовлено це тісним зв'язком останніх з відносно незмінними способом ведення господарства, екологічними умовами та соціальною структурою, які успадковуватимуться дітьми в міру їхнього дорослішання. Ефективність виховання при цьому проявляється в тому, наскільки успішно діти засвоїли сформовані попередніми поколіннями знання, уміння, навички та цінності.

Нині ситуація дещо інша. Соціальна зміни (науково-технічні, технологічні, інформаційні, культурні та побутові) відбуваються так швидко, що немає сумніву: умови життя та праці дітей істотно відрізнятимуться від умов життя і праці їхніх батьків та вихователів.

Усе зазначене змушує по-новому розглядати проблему цілей та завдань виховання. На думку I. Кона, життя і успішна адаптація до надзвичайно мобільного і динамічного суспільства майбутнього потребують від людини водночас двох якостей протилежної спрямованості:

· по-перше, людині мають бути притаманні стійкі якості особистості, світогляд, спрямованість, соціальні та моральні переконання;

· по-друге, людина повинна мати високий рівень психологічної лабільності, бути гнучкішою, здатною переробляти нову інформацію та засвоювати з неї щось нове не лише в юності, а й у зрілому віці, коли людина, як правило, звикла обходитися засвоєними раніше знаннями.

Окрім загальної мети існують спеціальні цілі виховання, детерміновані мінливими вимогами конкретного етапу соціально-економічного розвитку конкретного суспільства. Перехід до нового етапу соціально-економічного розвитку зумовлює зміну цих специфічних цілей. До них належить формування у дітей ініціативності, самостійності, прагнення до успіху, підприємливості тощо.