Вторинне (абстрактне) пізнання

До психічних процесів, що обумовлюють вторинне пізнання відносяться увага, пам'ять, мислення, уява та інтуїція. У психологічній науці увага визначається як спрямованість та концентрація психічної діяльності на об'єкти та явища, які мають сталу або ситуативну значущість для особистості. Відмінність уваги від психічних пізнавальних процесів полягає у тому, що вона сама безпосередньо не відображає реальність, а регулює (спрямовує) та контролює діяльність пізнавальних процесів. У цій своїй якості увага виконує функцію психічної регуляції та контролю. До головних якостей (і відповідних різновидів та відмінностей) уваги належать такі:

Активність уваги визначає її як мимовільну, довільну та післядовільну. Мимовільна увага має фізіологічною основою аргументований рефлекс на окремі подразники (світло, звук, розмір, колір тощо) або на актуальні потреби особистості (голод, спека, холод тощо).

Спрямованість уваги визначає її зовнішній та внутрішній різновиди. Зовнішня увага спрямована на об'єкти поза особистістю — поведінку об'єкта, вплив працівника, сприймання інформації тощо; внутрішня увага — концентрація активності на власних станах (самоаналіз, переживання).

Широта уваги зумовлюється її концентрацією та розподілом. Концентрація — тривале утримання психічної активності на певній діяльності, явищі чи об'єкті. Розподіл уваги визначається як організація психічної діяльності при одночасному виконанні двох або більше дій. Переключення уваги — легкість переносу психічної активності від однієї діяльності до іншої. Це своєрідний динамічний показник уваги.

Якщо б людська психіка не мала здатності до накопичення досвіду, то людина, за висловом І. Сеченова, «залишалася б завжди у стані новонародженого». Своєрідним інтегратором особистості, механізмом формування досвіду та цілісної діяльності є такий пізнавальний процес, як пам'ять.

Пам'ять — це складноорганізований процес запам'ятовування, збереження, відтворення та забування індивідуального досвіду особистості. Пам'ять є наскрізним процесом. Вона зв'язує всі образи чуттєвого (відчуття та сприймання) та позачуттєвого (мислення, уявлення) пізнання, механізми формування цих образів; саме за допомогою пам'яті здійснюється перехід від конкретного живого споглядання (сприймання) до абстрактного мислення та зворотне сходження до безпосередньої чуттєвої діяльності. Інакше кажучи, пам'ять формує та зберігає цілісність особистості.

У зв'язку з тим, що пам'ять інтегрує всю різнобарвність людської діяльності, форми її виявлення такі ж різнобічні. Окремі різновиди пам'яті групуються за такими критеріями:

а) за характером психічної активності:

— рухова;

— емоційна;

— образна;

— вербально-логічна;

б) за характером цілей діяльності:

— мимовільна;

— довільна;

— позадовільна;

в) за міцністю закріплення та зберігання образів:

— короткочасна;

— довгочасна;

— оперативна.

Головними процесами пам'яті є:

— запам'ятовування — фіксація у свідомості особистості одержаної інформації;

— зберігання — утримання в пам'яті інформації протягом певного часу;

— відтворення — актуалізація зафіксованої у психіці інформації;

— забування — утруднення або неможливість актуалізації.

Мислення — це пізнавальний процес, який визначається опосередкованим та узагальненим відображенням дійсності. Опосередкованість означає, що мислення, дозволяє визначити та зрозуміти те, що безпосередньо не відчувається, тобто мислення є процесом позачуттєвого пізнання дійсності. Узагальненість — це, не конкретні відомості про об'єкт та його властивості, а інтегровано перероблена інформація про сутність не тільки одного об'єкта або явища, а цілого класу (типу) об'єктів або явищ.

Елементарною одиницею мислення є думка, яка у фізіологічному плані являє собою створений у мозку ланцюг нервових зв'язків. Однак найважливішою відмінністю цих зв'язків від тих, що утворені внаслідок безпосереднього відчуття та сприймання, є те, що в процесі формування його додається друга сигнальна система, притаманна людині, а саме — мова, слово як специфічний подразник.

Основні форми мислення — поняття, судження, умовисновки. Мислення характеризується певними якісними ознаками. Це, перш за все, проблемність мислення, яка полягає у здатності вбачати проблемний вузол при зовнішній простоті вирішення завдання; динамічність мислення — фактор прискореного осмислення подій, що особливо суттєво в екстремальних, напружених ситуаціях, коли треба прискорено вирішувати складні мислительні задачі. Широта мислення — здатність охоплювати мисленням різнобічне коло питань. Глибина мислення визначає здатність проникнення в суть явища, яке вивчається. Оригінальність мислення — уміння аналізувати проблему, знайти її рішення нестандартними, нетривіальними засобами.

Крім того, психологія поділяє мислення на окремі його різновиди, що стосуються як вирішення конкретних розумових завдань, так і визначають індивідуальні відмінності мислення.

Наочно-дійове мислення — мислення, яке безпосередньо вплетене у тканину практичної діяльності; думка, яка супроводжує фізичну активність.

Образне мислення визначається тим, що особистість оперує, головним чином, конкретними образами предметів та явищ, які існують в пам'яті.

Абстрактно-логічне мислення виявляється в понятійності побудови суджень, у встановленні причинно-наслідкових зв'язків, які не піддаються безпосередньому сприйманню.

Уяву одні вчені розглядають як форму мислення, інші — як самостійний психічний процес, треті — як невід'ємну складову творчого процесу взагалі. Насправді ж уява — це створення нових образів реальності на основі образів сприймання та пам'яті за умови невизначеності вихідної інформації. Інакше кажучи, уява завжди здійснює деяке доповнення до думки при дефіциті інформації про дійсність.

Різновиди уяви — репродуктивна (відтворююча) та продуктивна (творча) уява є професійно важливими якостями.

Синтез уявлень може відбуватись у різних формах. Аглютинація — спосіб уяви, за якого відбувається своєрідне поєднання таких якостей предметів чи явищ, що взагалі не поєднуються в дійсності або про поєднання яких немає відомостей. Іншим способом уяви є гіперболізація — уявне перебільшення або применшення якостей об'єкта, можливостей його дій. Синтез уявлень може відбуватись у формі типізації — відокремлення подібних якостей об'єктів та їх перенесення на інші об'єкти.

Емоції і почуття — це своєрідне особистісне ставлення до самого себе та навколишньої дійсності. Світ емоцій і почуттів складний та багатозначний. Витонченість його організації та багатогранність вираження часто не усвідомлюються суб'єктом, а складність їх психологічного аналізу пояснюється тим, що ставлення до предметів і явищ залежить від пізнавальної діяльності та вольової активності, яку виявляє особистість.

Воля — це цілеспрямоване саморегулювання суб'єктом своєї поведінки, виражене у здатності свідомо долати перешкоди та труднощі при здійсненні дій і вчинків. Воля є регулюючим процесом, що спрямовує діяльність на досягнення бажаного результату, який передбачений у формі певної психічної моделі — мети. Досягнення результатів вольових_дій пов'язане з подоланням внутрішніх і зовнішніх перешкод, з виявленням вольових зусиль, з протидією безпосереднім емоційним прагненням, при цьому поведінка людини визначається вольовими_якостями.

Воля виконує дві функції: спонукальну і регулятивну. Спонукальна виявляється в системі цілей, які особистість ставить перед собою, у конкретних мотивах поведінки для досягнення цих цілей. Регулятивний характер волі передбачає не тільки стримування небажаних, шкідливих для суб'єкта прагнень, а й цілеспрямоване орієнтування активності в певному напрямі для досягнення максимального ефекту своєї діяльності. Інтегратором волі конкретної особи є, таким чином, вольова спрямованість, в основі якої — система поглядів на навколишній світ, розуміння мети і значимості своєї діяльності, розвиток правосвідомості, професійний інтерес та майстерність. Оцінюючи вольову спрямованість, говорять про вольові, слабовольові та безвольні особистості. Виділяють такі вольові якості: витримку, сміливість, цілеспрямованість, наполегливість, рішучість, принциповість.

Емоції і почуття розрізняються залежно від їх якості (позитивні та негативні), глибини, інтенсивності, тривалості, впливу на діяльність. Наприклад, емоції, що виникають в обстановці підвищеної відповідальності, тривоги за справу, породжують душевний підйом, внутрішню зібраність, мобілізацію всіх творчих сил на успішне вирішення завдання. Сильні негативні емоції викликають розгубленість, дезорганізацію діяльності, а позитивні — можуть призвести до самозаспокоєння, утрати пильності, несерйозного ставлення до своїх службових обов'язків.

Виділяють такі різновиди емоційних станів: емоційний тон відчуття, емоційний відгук, настрій, конфліктні емоційні стани (стрес, афект, фрустрація).

Емоційний тон відчуття — безпосереднє переживання, що супроводжує окремі життєво важливі впливи (смакові, температурні) і спонукає суб'єкта до їх збереження чи уникнення; наше ставлення до якості відчуття. Наприклад, нам приємний звук прибою, колір неба при заході сонця, неприємний — запах гниття, скрегіт гальм. Емоційне ставлення до деяких предметів (наприклад, небезпечних для життя, викликаючих біль) у деяких випадках передається у спадок, що дозволяє вже при першій такій пригоді швидко приймати рішення.

Настрій — загальний емоційний стан, що забарвлює протягом досить тривалого часу окремі психічні прояви та поведінку особистості в цілому. Залежно від ступеня усвідомленості причин, що викликали той чи інший настрій, він переживається як загальний емоційний фон (підвищений чи пригнічений настрій) або як чітко диференційований стан (нудьга, сум, захопленість, радість). Настрій посилює чи послаблює ефективність діяльності протягом тривалого періоду і є особливим видом емоційної регуляції життєдіяльності внаслідок безпосереднього відображення стану організму, зв'язку конкретної ситуації з досвідом людини, її установками. Настрій викликається різними позитивними чи негативними впливами — успіхом або невдачею в роботі, комфортною або дискомфортною обстановкою, рівнем культури в міжособистісних стосунках, самопочуттям тощо.

Конфліктні емоційні стани виникають в умовах впливу на особистість подразників, що заважають нормальній реалізації фізичних і психічних функцій. До них належать стрес, афект, фрустрація.

Стрес — нервово-психічне перенапруження, викликане несподіваним чи сильним подразником, адекватна реакція на який раніше не була сформована, але повинна бути знайдена в ситуації, що склалася; емоційний стан, що потребує тотальної мобілізації сил на пошук виходу із ситуації, на досягнення необхідного ефекту.

Афект — бурхливий та швидкоплинний стан, що повністю оволодіває людиною й характеризується значними змінами у свідомості, порушенням вольового контролю за поведінкою. По суті, це емоційний вибух, що породжується дефіцитом інформації та часу для адекватної оцінки ситуації, яка склалася. Прикладами афекту може бути лють, несамовитість, жах, відчай; у окремих випадках вони можуть бути позитивно забарвлені — захват, захоплення. У стані афекту різко змінюється поведінка людини, деформуються її установки та життєві позиції, порушується здатність до встановлення взаємозв'язків між явищами, у свідомості починає домінувати якесь одне, часто перекручене уявлення. Таке «звуження свідомості» при афекті з погляду нейрофізіології пояснюється як порушення нормальної взаємодії процесів збудження та гальмування: страждають, насамперед, гальмівні процеси, збудження починає неупорядковано поширюватися на підкіркові зони мозку, втрачається контроль свідомості за емоціями.

Стан афекту інколи супроводжується порушеннями пам'яті — частковою чи повною амнезією (забуванням). Залежно від інтенсивності подразника й індивідуально-психологічної стійкості особистості він може виявлятися у малоконтрольованих актах поведінки (агресія, панічна втеча) або ж пасивно-оборонних реакціях (знепритомніння, заціпеніння).

Фрустрація — емоційний стан, що виникає внаслідок реальної чи уявної перепони, яка перешкоджає досягненню мети. Вона виявляється у відчутті тривожності, пригніченості, відчаю, зниженні пам'яті та здатності до логічного мислення і залежить від сили протидії та суб'єктивної визначеності мети.

Формування і розвиток емоційно-вольової сфери необхідно розглядати, насамперед, у контексті високого рівня саморегуляції й самоуправління своєю поведінкою. У кінцевому рахунку, оволодіння власними емоційними проявами і контроль за ними, особливо у напружених екстремальних ситуаціях, виховання в собі важливих вольових якостей є основою і запорукою формування характеру особистості — сукупності стрижневих психічних властивостей особистості, які опосередковують практично всю систему професійних дій, а також структуру соціально значимої діяльності.

 

Перелік використаної літератури:

1. Варій М.Й. Психологія: Навчальний посібник/ Для студ. Вищ. Навч. Закладів. – К.: Центр Учбової Літератури. -2007. – 592с.
2. Варій М.Й. Психологія особистості: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 592 с.

Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. Модульно-рейтинговий курс для студентів вищих навчальних закладів. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 3