Самоосвіта самовиховання – другий шлях підвищення рівня.

Процеси самоосвіти і самовиховання - якісно відміні етапи у розвитку особистості студента, вони об'єднують зовнішній і внутрішній світ в єдине ціле. Ці процеси лише тоді можна назвати самоосвітою і самовихованням, коли вони є свідомими діями особистості, спрямованими на самовдосконалення, тобто такі дії, в яких людина є активним суб'єктом самоосвіти, морального, трудового, фізичного, естетичного саморозвитку. У найзагальнішому визначенні самовиховання, на думку І. Беха та Ю. Орлова, - це певний тип ставлення, дій щодо самого себе і власного майбутнього з точки зору відповідності певним моральним нормам.

Якщо виховання може інколи здійснюватися незалежно від волі і бажання вихованця, то самовиховання як процес усвідомленого, цілеспрямованого і бажаного розвитку можливе лише в разі збігу сприятливих зовнішніх умов і певних внутрішніх передумов. Як зазначає І. Бех, самовиховання Грунтується на повазі особистості до себе. Особистість цієї взаємодії пов'язана з подвійністю позиції особистості у самовихованні, оскільки людина виступає немовби у двох особах стосовно себе- в особі вихованця і в особі вихователя. При цьому основна мета- "створення" індивідом себе через творче ставлення до себе. Визначаючи особливості самовдосконалення, відомий український психолог Г. Костюк писав: "Самовиховання - вища форма виявлення саморуху особистості, що розвивається, в якій вона виступає суб'єктом свого розвитку"

Специфіка самовиховання як чинника розвитку особистості полягає в тому, що воно серед усіх інших чинників найбільшою мірою спирається на індивідуальні особливості людини, її нахили та потреби. Завдяки цьому людині вдаегься виявити для самої себе домінуючі задатки, які у майбутньому можуть істотно визначити весь її життєвий шлях, забезпечити розвиток фізичних, інтелектуальних і моральних якостей. Саме результати експерименту Б. Додонова доводять, що особистість стає гармонійною не з огляду на "пропорційний", і "рівномірний" розвиток всіх її якостей, а внаслідок максимального розвитку тих здібностей, які домінують у її структурі і визначають сенс її життя та діяльності. У формуванні особистості різні її орієнтації немовби конкурують між собою, поки не виділяється та з них, яка об'єднує навколо себе всі інші, проникаючи у кожну з них. Таке домінування є не витісненням інших якостей людини, а перетворенням однієї з них на лідера. "Це своєрідний варіант координації прагнень особистості шляхом об'єднання навколо найсильнішого з них".

На думку А. Кочетова. "принцип максимальної ефективності саморозвитку особистості полягає у прагненні людини (усвідомленому й інстинктивному) якнайшвидше розвинути всі ті якості, сили і здібності, які в ній уже виявились...". Усвідомлюючи необхідність вдосконалення в будь-якій галузі, особистість починає це робити з наростаючим ступенем самостійності й ос-мисленості. Як наслідок, відбувається пришвидшення психічного розвитку особистості, що й становить провідну функцію самовиховання.

А. Арет, проаналізувавши особливості самовиховання, його методи та прийоми організації на різних етапах суспільного розвитку, виділяє самопізнання і мотивацію, самопримус і саморегуляцію. А. Ковальов наголошує на ролі суспільного чинника, на взаємозв'язку виховання і самовиховання, на значущості колективу, сім'ї в організації самовиховання.

Проблемами самоосвіти і самовиховання займалося багато психологів та педагогів. Зокрема, великий внесок у теоретичну розробку цих процесів зробили Б. Ананьєв, Л. Виготський, О. Леонтьєв, Л. Рувинський, К. Ушинський. Основу їх теорії становило, що ці процеси взаємопов'язані і лежать в тісному контакті з зовнішнім світом, та дає великий поштовх до розвитку особистості. На їхню думку, тільки те виховання вважають ефективним, яке пробуджує в особистості потребу в самовихованні. і чим старшою стає особистість тим більша роль її у формуванні має належати самоосвіті та самовихованню.

На думку С. Рубінштейна, мотиви визначають ставлення студентів до навчальної діяльності. Він розкрив психологічну суть вмотивованого відношення студентів до навчання, виділив функції мотивів і розкрив структуру мотиваційної сфери. І. Сусліна під мотивом вбачає психічні утворення, внутрішні духовні сили людини, що спонукають її до діяльності або поведінки; свідомий потяг особистості до самоосвіти, самостійного збільшення обсягу знань, використання додаткової літератури значно збагачує її внутрішній світ.

 

Вивчаючи мотиваційну сферу, можна зробити висновок, що мотивація тісно пов'язана з почуттям задоволення, отриманого як від самого процесу нагромадження знань, так і від його результату Для того, щоб студент по-справжньому заглибився в роботу, потрібно, щоб завдання, які ставляться перед ним в процесі навчальної діяльності, не тільки були зрозумілими, але й внутрішньо прийнятними ним, тобто щоб вони стали значними для студента й знайшли, таким чином, відгук і опору в його переживаннях.

Необхідно зазначити, що самоосвітня діяльність студентів потребує діагностичного аналізу, тому шо вона повинна стати органічною складовою частиною навчально-виховного процесу, сприяти активному формуванню особистості майбутнього фахівця. За всієї різноманітності самоосвіта студентів має такі специфічні особливості.

По-перше, самоосвіта тих, хто навчається, завжди пов'язана з продуктивним навчальним процесом або життєвим самовизначенням. Це дає змогу визначити основні шляхи методичного впливу на самоосвіту студентів: удосконалення навчального процесу та його інтенсифікація, різноманітна діяльність щодо підвищення професійної спрямованості підготовки майбутніх фахівців.

По-друге, самоосвіта студентів залежить від стійкості пізнавальних інтересів і практичної діяльності, в якій вони бажають набути успіхів. Це свідчить про необхідність підготовки до самоосвіти, про використання колективних форм і методів педагогічного керівництва самоосвітньою діяльністю студентів.

По-третє, самоосвіта студентів виконує декілька функцій: сприяє закріпленню та поглибленню результатів навчальної діяльності, задоволенню пізнавальних інтересів тих, хто навчається, є засобом підготовки до майбутньої професії, засобом самоствердження в очах однолітків та викладачів.

По-четверте, різноманітні труднощі, які виникають у разі недостатньої культури розумової праці та слабкої загальної підготовленості студентів до самостійної діяльності, завжди пов'язані з невмінням тих, хто навчається, працювати самостійно.

Отже, вміння вчитися - це складне поняття, до якого входять загально навчальні та спеціальні вміння. Зокрема, поставити мету своєї діяльності, усвідомити навчальне завдання, визначити спосіб його розв'язання, вміти контролювати і давати оцінку правильності рішення. Це і є головними компонентами успішної самоосвіти та самовиховання.

Виділяють три рівні формування вміння вчитися: низький, середній, високий (творчий). На першому розвиваються репродуктивні вміння, на другому - репродуктивні з елементами продуктивності, на третьому - продуктивні, творчі. Останні набувають цілісності в пошуковій діяльності, у процесі проблемного навчання, а, отже, характеризується такими особливостями:

• нові знання не подаються в готовому вигляді, студенти оволодівають ними під час активної самостійної діяльності;

• студенти вчаться використовувати набуті знання в різноманітних ситуаціях, під час розумово-практичної діяльності;

• від них вимагається творча самостійність;

• вміння контролювати потребу та ефективність знань;

• формування комунікативного вміння під час передачі знань від старшого покоління та між однолітками.

Таким чином, формування особистості в процесі самоосвіти і самовихованні визначається її осмисленням, вмінням оцінювати, відбирати позитивне із зовнішнього впливу, що становить основу її переконань, ідеалів, життєвих цілей, мотивів діяльності, звичок. Особливо цінним є самовиховання, завдяки якому особистість розвиває свої здібності, утверджує власну індивідуальність і неповторність.

Семінар 7