Педагогічне спілкування в сім’ї

У період, коли дитина починає ходити до школи, нова соціальна ситуація, в яку вона потрапляє, приводить до того, що усталений в сім'ї стиль спілкування з дитиною набуває нових рис. Авторитарний стиль, який передбачає жорстке керівництво, придушення ініціативи і примусу, знаходити собі виправдання в необхідності підпорядкувати дитину шкільній дисципліні. Крик і фізичні покарання є типовою формою, яка виявляє владу дорослого над дитиною. При цьому не виключається любов до дитини, яка може виражатися досить експресивно. У таких сім'ях виростають або невпевнені в собі, невротизовані люди, або агресивні і авторитарні - схожі на своїх батьків. У школі ці риси особистості проявляються вже у стосунках з однолітками.

Ліберально-потуральний стиль передбачає спілкування з дитиною на основі принципу вседозволеності. Така дитина не знає інших стосунків, крім утвердження себе через вимоги "Дай!", "Мені!", "Хочу!", капризи, демонстровані образи тощо. Потуральність призводить до того, що вона не може розвиватися в соціально зрілу особистість. Тут відсутнє головне, що необхідно для правильного соціального розвитку дитини, - розуміння слова "потрібно". У такій сім'ї формується незадоволений оточуючими людьми егоїст, який не вміє вступати в нормальні взаємостосунки з іншими людьми, - він конфліктний і неслухняний. У школі дитина з такої сім'ї приречена на невдачу в спілкуванні - адже її не привчили поступатися, підпорядковувати свої бажання спільним цілям. її соціальний егоцентризм не дає можливості нормально оволодівати соціальним простором людських стосунків. Одним з варіантів ліберально-потурального стилю в сім'ї є гіперопіка. Гіперопікаючий стиль з самого початку позбавляє дитину самостійності в фізичному, психічному і соціальному розвитку. В цьому випадку сім'я повністю фіксує свою увагу на дитині: через можливу загрозу нещасного випадку або тяжкої хвороби; через прагнення компенсувати свої невдачі майбутніми успіхами дитини; через оцінки своєї дитини як вундеркінда тощо. У такій сім'ї батьки розчиняються в дитині, присвячують їй все своє життя. Добровільне жертвоприношення невротизує батьків, вони починають сподіватися на вдячність своєї дитини в майбутньому, не бачачи вдячності нині, страждають, не розуміючи, що виховують інфантильну, невпевнену в собі, також невротичну людину, повністю позбавлену самостійності. Така дитина постійно прислуховується до своїх відчуттів: чи не болить що-небудь? Зменшено-ласкаві назви частин свого тіла ще довго залишаться в її лексиконі і будуть викликати іронічне ставлення однолітків. А інфантильна і залежна поведінка позбавить її можливості спілкуватися з ними на рівних. Вона займе підлеглу позицію, знайшовши собі покровителя серед однокласників.

Ціннісне ставлення до дитини з високою рефлексією і відповідальністю за неї - найефективніший демократичний стиль виховання. Дитині висловлюють любов і доброзичливість, з нею граються і розмовляють на теми, що її цікавлять. Вона знає, що таке "потрібно", і вміє дисциплінувати себе. У такій сім'ї росте повноцінна людина з почуттям власної гідності і відповідальності за близьких. У школі дитина з такої сім'ї швидко набуває самостійності, вона вміє будувати стосунки з однокласниками, зберігаючи почуття власної гідності і знає, що таке дисципліна.

Перелічені стилі спілкування в сім'ї при всіх відмінностях мають спільну рису - батьки небайдужі до своїх дітей. Вони люблять своїх дітей, а стиль виховання часто є спадкоємним, що передається в сім'ї з покоління в покоління. Лише сім'я, що має здатність до рефлексії на особливості дитини, свідомо шукає найефективніший стиль її індивідуального виховання.

Аналіз стилів виховання буде неповним, якщо не вказати ще один стиль, який зовсім неспрямований на виховання. Йдеться про відчужені стосунки в сім'ї. Відчужений стиль стосунків передбачає глибоку байдужість дорослих до особистості дитини. У такій сім'ї батьки або "не бачать" своєї дитини, або активно уникають спілкування з нею і тримають її на віддалі (психологічна дистанція). Незацікавленість батьків розвитком і внутрішнім життям дитини роблять її самотньою, нещасною. Пізніше у неї виникає відчужене ставлення до людей або агресивність. У школі дитина виявляє невпевненість у собі, невротичність, вона відчуває труднощі у взаємостосунках з однолітками.

В реальному житті все набагато складніше, в сім'ї можуть бути представлені одночасно кілька стилів ставлення до дитини: батько, мати, бабусі і дідусі можуть конфліктувати один з одним, відстоюючи кожен свій стиль. Крім стилів стосунків, звернених безпосередньо до дитини, на її виховання впливає стиль взаємостосунків дорослих членів сім'ї. У зв'язку з цим серйозною соціальною проблемою є агресивні стосунки в сім'ї, коли агресія спрямована на кожного її члена. Причин жорстокості багато: психічна неврівноваженість дорослих; їх загальна незадоволеність життям, сімейними стосунками, службовим статусом; відсутність взаємного кохання між подружжям, їх алкогольна та наркотична залежність; просто відсутність культури; зради. Бійки, биття матері, дитини - ось основне тло життя агресивної сім'ї. Внутрішньо-сімейна агресія провокує формування агресивного типу особистості дитини. Вона привчається забезпечувати собі місце під сонцем вживанням нецензурних слів, кулаками, агресивними нападками, садистськими виходами. Така дитина не вміє пристосовуватися до нормативних вимог, вона не бажає підпорядковуватися правилам поведінки в громадських місцях і у школі. Вже у шість-сім років вона провокує вчителя, прагне довести його до крайнього стану збурення своєю поведінкою, а сама в запалі може кричати лайливі слова, нападати на своїх однокласників. У класі дитина з агресивної сім'ї не вміє і не може знайти собі місце. Вона відстає у розвитку, не може налаштуватися на учіння - їй важко, незрозуміло, нецікаво. Вона вже розуміє, що відстала у навчанні та розвитку, і мстить за це. Це дійсно соціально запущена дитина.

Таким чином, простеживши умови життя молодшого школяра в сім'ї, можна прогнозувати особливості його розумового та особистісного розвитку. Для розвитку особистості дитини небезпечні антагонізм і агресія у стосунках між батьками, причинами яких є алкоголізм та залежність від наркотиків і наступна загальна деградація сім'ї.

Особливе місце займає проблема розвитку дитини в умовах спілкування з дорослими і дітьми в закладах інтернатного типу. Діти, що потрапляють у дитячі будинки і школи-інтернати, як правило, мають непрості показники у своєму біографічному минулому і в історії своїх хвороб. Тут можуть виникати відхилення і в фізичному, і в психічному розвитку.

Дитина, що зростає в умовах закладів інтернатного типу, як правило, не засвоює навички продуктивного спілкування. її спілкування характеризується поверховими контактами, нервозністю і квапливістю - вона одночасно вимагає уваги і відштовхує її, переходячи на агресію чи пасивне відчуження. Потребуючи любові і уваги, дитина не вміє поводитися таким чином, щоб з нею спілкувалися відповідно до цієї потреби. Досвід спілкування, який неправильно формується, призводить до того, що дитина дуже рано починає займати негативну позицію стосовно інших.

В закритому закладі в дітей виникає своєрідна ідентифікація один з одним. У нормальній сім'ї завжди є спільне "Ми" - почуття, яке відображає причетність саме до своєї сім'ї. Це дуже важлива емоційна і моральна сила, яка створює захищеність дитини. В умовах життя без батьківської опіки у дітей стихійно складається "Ми" закритого закладу. Всередині своєї групи діти, що живуть в інтернаті, можуть жорстоко поводитися як зі своїми однолітками, так і з молодшими за віком. Ця позиція формується через низку причин, але, перш за все, через нереалізовану потребу в любові і визнанні та емоційно нестабільного положення.

Ще одна складність в умовах життя дітей, позбавлених батьківської опіки - необхідність адаптуватися до великої кількості однолітків. Цей факт створює особливі соціально-психологічні умови, що викликають емоційну напругу, тривожність, посилену агресію. Дітям молодшого шкільного віку особливо важко: їх переводять з дошкільного дитячого будинку в шкільний, що викликає нову напругу, тривогу з приводу нового життя в новому закладі, і вони повинні адаптуватися до нових вихователів, до нових однолітків.

 

 

Семінар 4