Спілкування дітей з порушенням слуху.

Мова жестів — це вид спеціального письма, який дає змогу позначати цілі слова, а також літери алфавіту певними жестами. Мову жестів для обміну інформацією використовують як люди з вадами голосових зв’язок та слуху, так і люди без таких вад. Відповідно розрізняють: а) мову жестів для людей без вад органів мовлення (наприклад, в австралійських племенах вдови після смерті чоловіків рік розмовляють лише мовою жестів); б) мову жестів для людей з вадами органів мовлення — глухих чи глухонімих (таких людей за наявними даними від 0,4 до 1,5%). Мова жестів за своїми можливостями не поступаються звуковим мовам, хоча соціально мають нижчий статус.

Згідно з гіпотезою американського дослідника історії походження мови Г. Хьюза, запропонованій у 1973 р., звуковій мові людей передувала мова жестів, яка почала спонтанно виникати 3 млн. років до н. е. Потім мова жестів стала доповнюватися мовою 20…40 звуків. Лише за 100 тис. років до н. е. мова звуків остаточно витіснила мову жестів. Посилено розвиватися звукова мова почала лише останні 100…40 тис. років до н. е.

Першим підтвердженням цієї гіпотези служить те, що мови жестів мавп (шимпанзе використовують 200 жестів, а горили — 1000) і дітей у домовний – “сенсомоторний” – період збігаються.

Друге підтвердження гіпотези було отримано екпериментально. Так, коли мавпу навчали мові жестів людини (її навчали так, як навчають глухоніму людину), вона засвоювала близько 500 слів і досягала рівня розвитку п’ятирічної дитини. Мавпа спілкувалася цією мовою з людьми й іншими родичами-мавпами. При цьому мавпа навіть уміла робити узагальнення (на зразок: цитрина й мандарин — цитрусові) та ще й лаятися (так, знаючи слово “сміття”, мавпа вилаяла чоловіка, який роздратував її: “Ти — сміттєвий (тобто “брудний”) чоловік”.

Протягом декількох минулих десятиліть в постійно зростаючому обсязі літератури, що досліджує і описує знакову мову глухих, додалися нові припущення і гіпотези стосовно походження і складових мови (Armstrong, 1999). Ідея, висловлена William Stokoe (Вільям Стокоу), полягала в тому, що жестові системи могли б дійсно бути мовами. Stokoe – вчений-лінгвіст, який працював у 50–х роках у Галадетському університеті (на той час Галадетському коледжі) і описав систему, відому нині як американська жестова мова (ASL). Ця система базується на лінгвістичних принципах контрасту на до лексичному рівні – рівні нижчому за жест чи слово, таким чином припускаючи, що жестова мова може мати фонологічні рівні, які можна розпізнати, що значно розширює діапазон лінгвістичних досліджень цих явищ. Робота Stokoe також підтримувала неодноразові спроби описати етапи виникнення мов людства впродовж еволюційної історії розвитку видів, галузі досліджень, що зажила непевної слави. Теорія про еволюцію людських мов була висунена внаслідок появи теорії Дарвіна про виникнення видів, але не набула поширення через недостатність доказів.

Ця область була настільки суперечливою, що в 1866 р. Паризьке лінгвістичне товариство заборонило обговорювати цю теорію на своїх зібраннях. Stokoe та інші вчені в галузі антропології та лінгвістики звернулись до цієї теорії і протягом 1960-1970 р. заклали її більш наукове підґрунтя.

Починаючи з гіпотези Stokoe, була випущена величезна кількість дослідницької літератури, в якій описуються спроби визначити ступінь порівняння, можливий між жестовим та усним мовленням, і ту роль, що кожен метод відігравав в еволюції оволодіння мовою. Stokoe зазначив, що істотні відмінності між знаковим і усним мовленням випливали з відмінностей в здатності органів зору та слуху сприймати інформацію. Armstrong наголошував, що глухі люди мають сенсорну гостроту відчуттів у візуальному середовищі і це дозволяє в жестовій мові, як говорить Peirce, вживати конструкції до певної міри неможливі в усному мовленні.

Багатьом чуючим людям, незнайомим з мовою жестів глухих, важко уявити, через принципово різні способи передачі, що вона має таку саму силу спілкування, як усне мовлення. Століттями люди розглядали жестову мову як жестикулювання, яке не відповідає усному мовленню. Армстронг (1999) приводить цитати Edward Tylor, впливового британського антрополога XIX ст.: "Слід зауважити, що мова жестів ні в якому разі не відповідає написанню слова і усному мовленню. Одна з причин криється в тому, що жестова мова має обмежену можливість виражати абстрактні поняття".
Всі інші відзначали тенденції відомих знакових мов бути мімічними або іконічними. В 1950 р. психологи, такі як Myklebust, стверджували, що знакові мови більш ілюстративні, але програють в символічності, точності, тонкості та гнучкості і ці твердження лунають ще й зараз.

В більшості країн світу можна знайти випадки, коли мови меншин були принижені у суспільстві з політичних причин. Ідея рівності різних видів мов укорінилась на початку ХХ ст. Armstrong (1999) нагадує нам про 1921 класичну усну мову, Sapir говорив: "Самий невибагливий південноафриканський бушмен користується формами багатої системи символів, яка по суті спів ставна з мовою рафінованого француза". Однак, Armstrong вказує, що не було зроблено кроків назустріч подібному визнанню знакових мов глухих до 1950 р.

Протягом цього часу місце жестової мови глухих знаходилось між визнанням та запереченням її легітимного існування. Наприклад, перші школи для глухих, де використовувалась у навчанні жестова мова, виникли в період європейського Просвітництва ХVIII ст.. і, здається, процвітали в атмосфері толерантності, принаймні у Франції та Сполучених Штатах протягом першої половини XIX ст. Витоки американської жестової мови починаються зі школи для глухих в Парижі, яка була заснована абатом de L'Eppee в 1755 р. Протягом другої половини XIX ст. в навчанні глухих дітей на Заході переважав чистий усний метод. Прихильники усного методу вважали жестову мову примітивною формою спілкування, з нею боролись, щоб вчити глухих говорити і сприймати мову, але це відбувалося з примусу, вважалося, що тільки так глухі зможуть адаптуватись в суспільстві і брати участь в усіх аспектах життя. Таким чином жестова мова мала бути усунена.

Дослідження, яке проводив Вільям Стокоу (Stokoe), мало тенденцію до відшукування схожості жестів та мовлення. Stokoe зосередився спочатку на пошуку в американській жестовій мові елементів аналогічних фонемам в усному мовленні. Його мета полягала в тому, щоб винайти систему мови жестів, подібну до фонетичної. Зрозуміло, що він повинен був подолати лінгвістичні упередження багатьох педагогів та психологів, що працювали з глухими. Stokoe відчував, що принципи досліджень жестової мови повинні наслідувати ті ж, які використовувались у дослідженні розмовної мови. Ці принципи включали ідентифікацію під лексичної структури і відмінностей на під лексичному рівні. Stokoe також зрозумів, що є важлива відмінність між жестовою та усною мовою, про яку інші дослідники жестової мови іноді забували або ігнорували – проблема одночасного показу різних складових жестів. Він описав ці елементи як візуально-жестикуляційні аналоги фонем.

Stokoe визначив три параметри жесту: 1) місцезнаходження (де жест робиться); 2) напрямок руху руки або рук, що показують жест; 3) дія або рух руки. Інші аспекти мови – вираз обличчя, сигнали, що не здійснюються руками – тепер визнані частиною мови. Вони не так легко описуються цією системою, але система витримала випробування часом і може використовуватись в описах жестів.

Успіх Stokoe полягає в перемозі прийняття американської жестової мови як природної людської мови – це було величезним досягненням в області лінгвістичних досліджень. Сьогодні ми бачимо велику кількість вчених мовознавців, що досліджують американську жестову мову та інші жестові мови, є така кількість літератури, що описує американську жестову мову, яка може перевершити ці показники щодо усної мови (Армстронг, 1999). Однак ці зрушення дались нелегко. Було багато мовознавців і навіть безпосередньо глухих, котрі кинули виклик Stokoe і намагались заперечувати лінгвістичний статус візуально-жестикуляційної системи