До Полікарпа, ченця Печерського

Брате! Сидячи в мовчанні, збери думки свої та й скажи собі: «О убогий іноче! Чи ж не полишив ти світ та батьків тілесних заради Господа? Та якщо й отут, прийшовши задля спасіння, ти не твориш справ духовних, то заради чого зодягнувся ти в ім'я чернече?» І не ізбавлять тебе чернечі ризи від мук. Та й те тобі відомо, що тут ти тішишся пошануванням від князя, від бояр та й усіх друзів своїх, адже мовлять: «Блаженний він, бо зненавидів сей світ і його славу, отож і не клопочеться про земне, а прагне небесного. А ти ж живеш не по-чернечому. Отож великий сором охоплює мене за тебе. Що, якщо ті, хто отут пошанування нам складає, випередять нас у Царстві Небесному й віднайдуть там спокій, а ми голоситимемо в гірких муках? І хто помилує тебе, котрий сам себе занапастив?

Тож піднесися духом, брате, й направ свої думки на те, щоби подбати про свою душу. Служи Господеві зі страхом і всілякою смиренно мудрістю. А не так, що нині був ти лагідним, а назавтра - лютим та лихим, щоб було твоє мовчання недовгим, а потім - знову нарікання на ігумена та його службу. Та й не будь облудником, котрий, виправдовуючись тілесною неміччю, відлучається від церковного зібрання; бо ж як дощ помагає рости насінню, так і Церква пориває душу на доброчинність. Бо ж ніщо з того, що [в самотині] твориш у келії: чи Псалтир читаєш, чи дванадцять псалмів співаєш, - не дорівняється до одного соборного «Господи, помилуй». Та й те збагни, брате: коли схопив Ірод верховного апостола Петра, який сам був «храм Бога живого» (2 Кор. 6, 16), та й укинув його до темниці, тож чи не молитви церкви вибавили його з рук Іродових? (Ді. 12, 1-5). Та й Давид молиться, кажучи: «Одного в Господа прошу, одного я благаю: жити в домі Господнім по всі дні життя мого, щоб бачити красу Господню і віддаватись роздумам у його храмі» (Пс. 27, 4). Та й сам Господь каже: «Дім мій домом молитви буде зватись...» (Мр. 11, 17), «бо де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них» (Мт. 18, 20). А якщо вже збереться собор з-понад сотні братів, то й тим більше увіруй, що тут перебуває Бог наш. І на його божественному вогні готується пожива для них, єдиній крихті якої надам перевагу перед усяким яством, яке переді мною стоятиме. Нехай буде мені за свідка Господь, що не споживав я нічого іншого, окрім шматка хліба й сочевиці, приготованих для тієї святої братії. Ти ж, брате, нині трапезників хвалиш, а назавтра нарікаєш на кухаря й брата-прислужника. А тим і старшому прикрість чиниш, і сам уподібнюєшся до того, хто, як описано в «Отечнику», мотиля їсть. Бо ж було дано побачити одному старцеві: ті, хто ганить страву, мотиля їдять, а хто нахвалює - мед споживають. А тому що той, хто огуджує, собі ж і шкодить, ти, як їси чи п'єш, возноси хвалу Богові за апостолом: «Чи ви, отже, їсте, чи п'єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу» (1 Кор. 10, 31).

Терпи, брате, й дошкуляння, бо хто витерпить до кінця - спасеться, і то без зусиль такий спасеться. Якщо ж трапиться з тобою таке, що в озлобленні хтось тебе огуджуватиме, а інший прийде повідомити, як тебе ганьбили, то скажи вісникові: «Хоча й робив він мені докори, та він мені брат, а я на те заслужив. Та й не від себе так чинить, а диявол-ворог підбурив його на це, аби викликати поміж нами ворожнечу. То ж нехай прожене Господь лукавого, брата ж помилує». Якщо ж скажеш, що привселюдно тебе зневажили, то відповім: «Не журися тим, дитино, не піддавайся скорому гнівові. А, впавши, віддай братові доземний поклін, кажучи: "Прости мені, брате"». Та й виправ свої прогрішення й тим здолаєш усю ворожу силу. Якщо ж будеш противитися доріканням, то ще більше собі зашкодиш. Чи ж більший ти від царя Давида? Лихословив йому Семей в обличчя. Та коли один із царевих слуг, який не міг стерпіти такої царевої зневаги, мовив: «Іду, зітну йому голову - чого ж оцей здохлий собака проклинає мого пана-царя», - то що відказав йому Давид? «О сину Саруше! Не борони йому проклинати Давида, аби побачив Господь смирення моє і віддав мені добром за його прокльони» (Див.: 2 Сам. 16, 5-14). Навіть більше, подумай, дитино, як упокорив себе Господь, «ставши слухняним аж до смерті» (Фил. 2, 8). Коли «був злословлений, але сам, навпаки не злословив...» - (1 Пт. 2, 23), коли чув «Навіжений він» (Йо. 10, 20), коли били Його в обличчя, давали запотиличника й обпльовували, Він не гнівався, а молився за тих, що Його розпинали (пор. Лк. 23,34). Так і нас навчив: «Любіть ворогів ваших, добро чиніте тим, які вас ненавидять, благословляйте тих, які вас проклинають, моліться за тих, що вас зневажають» (Лк. 6, 27-28).

Досить із тебе, брате, й того, що натворив ти через свою малодушність. Оплакувати тобі слід те, що полишив ти святий, чесний монастир Печерський, святих отців Антонія і Теодосія Печерських та святих отців чорноризців, котрі з ними, й взявся ігуменувати в [обителі] святих безсрібників Косми і Дам'яна. Та нині учинив ти добре, коли облишив такий марний почин. Так не піддався ти своєму ворогові, бо ж то було зловороже бажання, що вело тебе до погибелі. Чи ж не відаєш, що дерево, яке мало підливають, а часто пересаджують, скоро всихає? І ти, коли відлучився від отчого послуху й полишив своє місце межи братією, на скору погибель наражався. Бо ж вівця, що отари тримається, є в безпеці, а та, що відіб'ється, невдовзі гине та вовк її пожирає. Слід же було тобі перед тим поміркувати, задля чого забаглося тобі піти з того святого і чесного та спасенного місця Печерського, що є таким благодатним для кожного, хто спастися бажає.

Гадаю, брате, що учинив оте Господь, не стерпівши твоїх гордощів: відкинув тебе, як колись сатану з відступниками, коли не захотів ти служити святій людині, панові своєму й братові нашому Печерському архимандриту Акиндинові. Бо ж Печерський монастир є наче те море, що не терпить у собі нічого гнилого, а назовні його вивергає.

А що написав ти мені про свою кривду - горе тобі: занапастив ти душу свою! Спитаю тебе: чим гадаєш спастися? Бо ж навіть як ти і посник, і здержливий у всьому, і вбогий, і чуваєш без сну, та дошкуляння не стерпиш, то не побачиш спасіння. Нині ж радіють за тебе ігумен і вся братія: ми [тішимося] чутками про твоє навернення: бо ж ти «пропав був і знайшовся» (Лк. 15, 32). Та ще раз попустив ти своєму свавіллю, а не волі ігумена: забаглося тобі ігуменувати в [монастирі] святого Димитрія, і то без принуки князевої чи моєї. Отож знову впав у спокусу. Збагни ж, брате, що не вгодне Богові твоє старійшинство. Тому-то й послав Він тобі слабкість зору. Та ти ніяк не опам'ятаєшся, коли належить уже й мовити: «Добре мені, що був упокорений, щоб установ Твоїх навчитись» (Пс. 119/118/, 71). Тож виявив я, що ти - самолюбець і слави шукаєш від людей, а не від Бога. Чи ж ти, окаяннику, не віриш написаному: «Чести ж цієї ніхто не бере сам собі, лише той, хто покликаний Богом, як Арон» (Єв. 4, 5). Але якщо ти апостолові не віриш, то й Христові віри не йнятимеш.

Нащо шукаєш ти сану від людей, а не від Бога? Тим, хто від Бога, не бажаєш скорятися та зависоко гадаєш про себе? У давнину таких скинули з неба. Кажеш: «Чи ж я не гідний посісти такий сан, чи гірший від цього економа чи його брата-помічника?» А як не одержуєш бажаного, то метушишся. Хочеться тобі часто переходити з келії в келію та розсварювати брата з братом, мовлячи шкідливе. Кажеш: «Що гадають собі цей ігумен і цей економ? Що лише тут можна Богові вгодити, а деінде неможливо спастися? А хто ми, вони й не втямлять?» Усе це - підбурювання диявольські, а твої - недолугі мудрування. Якщо ж колись випаде тобі таке сприяння, що здобудеш вищий сан, то не забувай про мудрість смирення, бо ж, як трапиться оте місце втратити, то знову повернешся на свій смиренний шлях, а не впадеш у різноманітні скорботи.

Отож звертається до мене [дружина] Ростислава княгиня Верхослава, що хоче поставити тебе єпископом у Новгороді на місце Антонія, чи в Смоленську на місце Лазаря, чи в Юрієві на місце Олексія. Хоча й 1000 срібла, каже, ладна витратити на тебе й Полікарпа. Я ж їй відповів: «Дочко моя Анастасіє! Не боговгодну справу хочеш ти сотворити. Бо ж якби перебував він у монастирі безвихідно, з чистим сумлінням, у послухові ігумену й братії, в цілковитій здержливості, то став би гідним не лише облачення в єпископські шати, але й Вишнього Царства». Чи ж ти, брате, захотів єпископства? Доброго бажаєш! Але послухай, що Павло мовить Тимотеєві, і, прочитавши, розміркуєш, чи вчинив ти щось, що належиться єпископові. Але якби був ти гідним такого сану, то не відпустив би я тебе від себе, а власноруч поставив би тебе своїм сопрестольником у обидвох єпархіях - у Володимирській і Суздальській, як бажав того князь Георгій. Та я йому це заборонив, бо ж бачив твою малодушність. І якщо ти мене не послухаєшся, себто забажаєш влади і ї прибереш єпископство чи ігуменство, то буде тобі прокляття, а не благословення. До того ж не увійдеш [більше] в те святе й чесне місце, де отримав постриг. Станеш наче непотрібне начиння, будеш викинутий геть і згодом сліз проллєш багато, але намарно.

Не в тім-то, брате, полягає досконалість, щоб усі тебе славили, а в тому, щоб життя своє виправити та в чистоті себе зберегти. Саме тому, брате, як Христос, Бог наш, послав апостолів у всі кінці землі, так і з Печерського монастиря Пречистої Богоматері багатьох було поставлено єпископами, і, наче світлі світила, освітили вони святим хрещенням усю Руську землю. Перший Із них - Леонтій, єпископ Ростовський, великий святитель, якого Бог прославив нетлінням. А був він першим престольником [владикою], котрий зазнав од невірних багатьох мук, побиття. І був він третім громадянином Руського світу, котрий разом з отими двома варягами був увінчаний Христом, заради Якого страждав. А про митрополита Іларіона ти й сам читав у житті святого Антонія, від котрого прийняв він постриг, а згодом і священицтва сподобився. А потім Миколай та Єфрем - у Переяславі, Ісая - в Ростові, Герман - у Новгороді, Стефан - у Володимирі, Нифонт - у Новгороді, Марин - у Юрієві, Мина - у Полоцьку, Микола - у Тмутаракані, Теоктист - у Чернігові, Лаврентій - у Турові, Лука - в Білгороді, Єфрем - у Суздалі. Якщо ж хочеш про всіх дізнатися, то перечитай старий Ростовський літопис, бо ж є всіх понад 30, а з тими, що були згодом і аж до нас, грішних, то, гадаю, близько 50.

То ж збагни, брате, якою є слава і честь того монастиря, повстидайся, і покайся, і возлюби це тихе й спокійне життя, до якого покликав тебе Господь. Я з радістю облишив би свою єпархію та й служив би ігуменові в тому святому Печорському монастирі. І кажу про це, брате, не для того, щоби себе звеличити, але щоб тобі про це звістити. Тобі й самому відома влада нашого святительства. Хто ж не знає мене, грішного, єпископа Симона і цієї соборної церкви - окраси Володимира та іншої, Суздальської, що її сам спорудив?! Скільки належить їм міст і сіл, і десятину збирають по всій отій землі - й усім цим володіє наша недостойність. Та оте все я б полишив. Один ти знаєш, яку велику духовну справу покладено на мене, отож і благаю Господа, аби послав Він благі часи на моє правління. Та знає Господь потаємне. Поправді кажу тобі: всю оту славу й честь враз мав би я за болото, аби мені лишень кілком стирчати за ворітьми, бути лише сміттям, що ним помітають у Печерському монастирі й люди його топчуть, або ж одним з отих убогих перед ворітьми чесної тієї Лаври та й стати жебраком - і оце було б для мене кращим, ніж ся минуща честь.

Один день в оселі Божої Матері вартісніший тисячі літ. І волів би я більше перебувати в ній, аніж жити мені в домівках грішників. Поправді мовлю тобі, брате Полікарпе, чи ж чув ти про чудеса дивовижніші, ніж ті, що відбувалися в тому святому монастирі Печерському? Хто блаженніший сих отців, які, наче сонячні промені, просіяли в усі кінці землі? Тож на додаток до того, що вже тобі розповідав, у цьому писанні оповім я про них достовірно. І те тобі розкажу, брате, чим викликані моя ревність і віра до святих Антонія і Теодосія.

 

РОЗПОВІДЬ 15