Повелінь якого мертві слухалися

І ми, грішні, наслідуємо писання про давніх святих, [в яких викладено про] те, що вони осягнули й набули великими трудами, перебуваючи в пустелях, і горах, і земних проваллях: про одних святих - бо бачили їх [на власні очі]; про богоугодні житія і чуда, і діла інших - взяли з написаного преподобними мужами, а про житія і чуда, і діяння ще інших - почули від попередників. Отаким є і Печерський патерик, який отці уклали й оповіли в ньому [про святих]. Ми ж, читаючи його, отримуємо духовну насолоду від тих розповідей. А я, недостойний, ані не володію істинним розумінням, ані не був [усьому] очевидцем, тож, коли пишу до тебе, отче, простую слідом за переказами преподобного єпископа Симона. Та й святих місць ніколи не довелося мені обходити, ані бачити Єрусалим чи гору Синай, аби додати до розповіді, як то мають зазвичай вдаватися до таких окрас умілі оповідачі. Отож наче й не маю чим похвалятися - лише цим святим Печерським монастирем та тими святими чорноризцями, які в ньому перебували. І, згадуючи їхні житія та чудеса, утіху відчуваю. Та і я, грішний, бажаю [заслужити] молитви тих отців. Отак і розпочну оповідь про преподобного Марка Печерника.

А жив той святий Марко в печері саме тоді, коли святого отця нашого Теодосія перенесли з печери до святої і великої церкви. Оцей же Преподобний Марко викопував у печері багато місць, виносячи землю на своїх плечах, і всі дні та всі ночі трудився на справу Божу. Повикопував він і багато місць на поховання братії, і за це не брав нічого. А як хтось і давав йому що з власної волі, то він, прийнявши це, роздавав убогим.

Якось він, як звичайно, копав та втомився, знеміг, і залишив місце вузьке й нерозширене. А трапилося, що саме в того дня відійшов до Бога один недужий брат і не було іншого місця для поховання, крім того тісного. Коли ж унесли того мерця до печери, то лише з труднощами могли його вкласти. І брати нарікали на Марка, бо ж не могли мертвого ані опорядити, як належно, ані злити олією - така була тіснява. А Печерник смиренно поклонився всім зі словами: «Простіть мені, отці, що через неміч не довершив [я роботу]». Вони ж іще більше йому докоряли та його ганили. Марко ж промовив до небіжчика: «Оскільки тісним є це місце, то ти, брате, сам окропися та, взявши олію, полий на себе». І той простягнув руку, ледь схилився, взяв олію і злив на себе хрестоподібно - на груди й на обличчя, а начиння віддав. Сам же на очах у всіх опорядився, ліг та й завмер. І коли сталося таке чудо, всіх охопив страх і трепет від того, що сталося.

Іншого ж разу після тяжкої недуги помер один брат. Тож один із його друзів уже й губкою його обтер і пішов до печери, бо хотів поглянути на те місце, де мало бути покладене тіло любого йому брата, та й запитав про це Блаженного. А Преподобний Марко відповідав йому: «Брате, піди та й скажи братові: «Почекай до ранку, аби викопав я для тебе місце, й тоді відійдеш на упокоєння». Той же, хто прийшов, відказував: «Отче Марку, я вже й тіло його мертве обтер губкою, до кого ж звелиш мені звертатися?» Марко на те: «Ти ж бачиш, що це місце ще не приготоване. Велю тобі піти й сказати померлому: "Мовить тобі грішний Марко, аби ти, брате, перебув ще цей день, а завтра відійдеш до нашого Господа, якого прагнеш". А тим часом приготую тобі місце на поховання та й пришлю по тебе*. Тоді той чернець послухався Преподобного, а коли прийшов до монастиря, то застав усю братію, яка покійного належно відспівувала. Став він над небіжчиком і сказав: «Мовить тобі, брате, Марко, що ще не приготоване для тебе місце, тож почекай до завтра». І всі подивувалися цим словам. Та коли чернець у їхній присутності це вимовив, то враз небіжчик розплющив очі, й повернулася в нього душа, і пробув він отак з відкритими очима день той і всю ніч, але ні до кого нічого не промовив. Назавтра той брат, що приходив раніше, пішов до печери, щоби поглянути, чи місце вже приготоване. І Блаженний мовив йому: «Йди і звісти небіжчикові: «Каже тобі Марко - покинь оте тимчасове життя та перейди до вічного, бо вже готове те місце, яке має прийняти твоє тіло. Тож віддай Богові дух твій, а тіло твоє нехай буде покладене зі святими отцями тут, у печері». Пішов брат і передав це тому, який ожив. ] відразу ж той склепив очі й віддав дух у присутності всіх, хто прийшов його відвідати. Тоді з честю поклали його в печері на вказане місце. І дивувалися отому чудові: за словом Блаженного ожив мертвий, і навіть більше - за його повелінням упокоївся.

[І ось що ще було.]

Були інші два брати у тому ж великому монастирі Печерському, яких з юності єднала сердечна любов, одні помисли та однакове поривання до Бога. Ублагали вони блаженного Марка влаштувати їм спільне місце, де покладуть їх обидвох, коли звелить Господь. Багато сплинуло часу, аж Теофіл, старший брат, відбув у потребі якоїсь справи, а молодший брат занедужав і відійшов на упокій, і поклали його на приготованому місці. Через декілька днів повернувся Теофіл і, дізнавшись про брата, вельми зажурився та, взявши декого з собою, пішов до печери, бо хотів побачити небіжчика та де і на якому місці його покладено. Коли ж побачив, що покладено його на місці вищому, то почав обурюватися і дуже ремствувати на Марка, кажучи: «Чому поклав його там? Це ж бо я старший од нього, а ти поклав його на моєму місці». Тоді Печерник, який був мужем смиренним, вклонився йому зі словами: «Прости мені, брате, согрішив я перед тобою». А до мерця звернувся: «Брате, встань і поступися братові, який ще не вмер, а сам ляж на нижчому місці». І враз за словом Преподобного й у присутності всіх, хто прийшов, мрець устав і сам переліг на нижче місце. І побачили чудо страшне й жахливе. Тоді той брат, котрий нарікав і ремствував на Блаженного за те покладання, впав Маркові в ноги зі словами: «Отче Марку, згрішив я, зрушивши брата з місця. Благаю тебе, звели йому знову лягти на своє місце». А Блаженний відповів: «Господь усунув ворожнечу з-поміж нас. А вчинив це через твоє ремствування, щоб не ворогував [ти] повік, тримаючи злість на мене. Але й бездушне тіло явило любов до тебе, і по смерті віддаючи тобі старшинство. Хотілося б, щоб не вийшов ти звідсіля, не успадкувавши свого старшинства, а був покладений отут зараз же. Але оскільки ти ще не готовий до відходу, то йди подбай про свою душу, бо невдовзі принесуть і тебе сюди. Підводити ж мертвих - то є справа Божа, а я лише грішна людина. Але й цей мрець, остерігаючись, щоб ти не нарікав, а я твоїх докорів не терпів, полишив тобі половину того місця, яке було приготоване спільним для вас обидвох. Це ж лише Бог може підвести його, а я не можу сказати померлому: "Встань і знову ляж на вищому місці". Ти заборони йому це або накажи. Може, послухається тебе, як це вже нині сталося».

Велика скорбота опанувала Теофіла, коли почув він оті страшні Маркові слова, і гадав він, що ото упаде тут та й умре, й не знав, чи дійде до монастиря. І як прийшов він до своєї келії, охопив його плач безутішний. Тож роздав він усе, що мав, аж до самої сорочки. Собі ж залишив лише одну свиту та мантію та й очікував своєї смертної години. І ніхто не міг вгамувати його гіркого плачу, і ніколи й ніхто не міг змусити його скуштувати солодощів. Як наступав день, казав він собі: «Не знаю, чи доживу до вечора». Коли ж западала ніч, ридав: «Що чинитиму, як дотягну до ранку? Бо ж багато хто, прокинувшись, не доживали до вечора, а вклавшись на своїх ложах, з них уже не вставали. То що ж мені, якому звіщав Преподобний, що скоро помру?» І зі сльозами благав він Бога дарувати йому час на каяття. І творив так щоденно, голодуючи, молячись і плачучи, повсякчас очікуючи приходу дня і години смертної, сподіваючись розлуки з тілом. А плоть свою виснажив настільки, що можна було полічити всі його кості. Багато ж хто, бажаючи його розрадити, доводили лише ще до тяжчих ридань. І великим плачем занапастив він очі; так і перебував у великій здержливості всі дні свої, догоджуючи Богові тим, що провадив життя добре.

Коли ж преподобний Марко дізнався про час свого відходу до Господа, то прикликав Теофіла й мовив йому: «Брате Теофіле, прости мені, бо на довгі літа ввів я тебе в скорботу! Оце відходжу я з цього світу, тож молись за мене. Я ж про тебе не забуду й осмілюся прохати Господа, аби невдовзі сподобив нас Господь зустрітися і опинитися там, де отці Антоній та Теодосій перебувають». А Теофіл із плачем відповідав йому: «Отче Марку, навіщо ти мене покидаєш? Або забери мене зі собою, або даруй мені прозріння». Марко ж сказав йому: «Брате, не журися, бо ж заради Бога осліп ти очима тілесними, але духовними прозрів на Його розуміння. І це я, брате, став винуватцем твоєї незрячості: провістив тобі смерть, бо ж хотів учинити корисне для твоєї душі й привести твій високий розум до смирення, адже «серцем сокрушенним і смиренним ти, Боже, не нехтуєш» (Пс. 51 [50], 19). Відповів Теофіл: «Відаю, отче, що задля гріхів моїх мав я впасти перед тобою і вмерти тоді, в печері, коли мерця підвів. Одначе Господь заради твоїх святих молитов дарував мені життя, очікуючи мого каяття. А нині того прошу в тебе, аби разом із тобою відійти до Господа, або ж даруй мені прозріння». Марко ж мовив: «Немає тобі потреби бачити цей короткотривалий світ отут. Проси в Господа, щоб побачив ти Його славу там. І смерті не бажай, бо прийде вона, якщо й не хотітимеш; але ось що стане знаменням твого відходу: за три дні до того, як матимеш упокоїтися, прозрієш і так відійдеш до Господа, щоби там побачити світ безконечний і славу несказанну». І мовивши це, блаженний Марко упокоївся в Господі. І поклали його в печері на тому місці, котре сам собі й викопав.

А Теофіл особливо тяжко ридав і носив у серці рану через розлуку з отцем [Марком]. І хоча проливав потоки сліз, вони все більше множилися. А мав він начиння, та коли приступав до молитви, находили на нього сльози, й ставив він те начиння, й над ним плакав.

І так за багато років наповнив його слізьми, бо ж повсякденно очікував він, що сповниться пророцтво Преподобного. Коли ж збагнув Теофіл, що надходить його відхід до Бога, то ревно молився він до Бога, аби приємними Йому були ті сльози, і, здійнявши вгору руки, почав творити молитву такими словами.

Молитва. «Владико Господи, Чоловіколюбче Ісусе Христе, мій Пресвятий Царю! Не бажаючи грішникам смерті, але очікуючи їхнього навернення, відаєш неміч нашу, Утішителю благий, недужим оздоровлення, грішникам спасіння, знеможеним підкріплення, упалим піднесення! Молюся тобі, Господи, у час цей, яви мені, негідному, Твою милість, і пролий на мене невичерпне джерело Твого милосердя, І подай мені, аби під час митарств не піддався я на спокуси князів над духами, і не заволоділи вони мною заради молитов угодників Твоїх, великих отців наших Антонія і Теодосія, і всіх святих, які від віків угодили Тобі. Амінь».

І враз постав перед Теофілом хтось прекрасний і мовив йому: «Добре ти молився. Але пощо ж переймаєшся марнотою сліз?» І взяв начиння набагато більше від того, сповнене пахощами [такими приємними], наче духмяне миро: «Оце, - сказав, - із тих твоїх сліз, що в молитві до Бога пролив ти [з глибини] серця, які отер рукою, чи обрусом, чи ризами, або які впали із твоїх очей на землю. Усіх їх я зібрав у це начиння і - за велінням Творця нашого - зберіг. І нині мене послано звістити тобі радість і у веселощах відійдеш ти до Того, хто мовить: «Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятися» (Лк. 6, 21). І, сказавши це, став невидимим його очам. А блаженний Теофіл прикликав ігумена й розповів йому про явлення ангела та слова його. І показав йому два начиння: одне - наповнене слізьми, а інше - ароматами кращими, ніж будь-які приємні пахощі. Звелів пролити їх на своє тіло. І третього дня відійшов до Господа. Його достойно поклали в печері поблизу Марка Печерника, намастивши з начиння, яке приніс ангел, так що вся печера сповнилася пахощами. І з начиння зі сльозами на нього пролили, бо той, «Хто сіє у сльозах, з радістю буде жати» (Пс. 126, 5). Адже мовиться, що ті, які кидали насіння своє в плачі, утішені будуть у Христі. Йому ж слава з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

 

РОЗПОВІДЬ 33