Про святого Григорія Чудотворця

Прийшов оцей блаженний Григорій до Печерського монастиря до святого отця нашого Теодосія. Від нього отримав настанови на чернече життя -- убогості, смирення, послуху та інших чеснот. А за його ревність у молитві дано було йому перемагати бісів. Отож навіть як і був він ще здалеку, вони волали: «О Григорію, виганяєш нас своєю молитвою!» Бо ж мав Блаженний за звичку після кожного співу творити виклинальні молитви. Тому-то одвічний ворог, не в силі терпіти того, що він його проганяє, але ж і не в силі учинити йому в житті якусь іншу шкоду, підмовив лихих людей обікрасти його.

А не було в Григорія нічого, окрім книг. Отож однієї ночі прийшли злодії та й підстерігали Старця, щоб, як піде він на Утреню, увійти й усе майно його забрати. Та Григорій відчув їх прихід - бо ж завжди він ночами не спав, а творив співи й безнастанно молився, стоячи посеред келії. Отож помолився і за тих, що прийшли красти: «Боже, подай сон рабам твоїм, бо ж намарно вони натрудилися, догоджаючи ворогові». І спали [злодії] 5 днів і 5 ночей, поки Блаженний, прикликавши братію, не розбудив їх: «Доки ж будете марне чатувати, бажаючи мене обікрасти? Розійдіться вже по своїх домівках». Вони ж підвелися, але не могли навіть іти - надто вже охляли з голоду. Тож Блаженний нагодував їх і відпустив. Та як дізнався про це міський володар, то наказав тих злодіїв катувати. Засмутився Григорій, що через нього засуджено їх на муки. Пішов, віддав володарю книги, то злодіїв і відпустили. Інші ж книги він продав, а кошти роздав убогим зі словами: «Щоб не потрапили в біду ті, хто захоче їх украсти». Мовить-бо Господь: «Продайте ваше майно й дайте милостиню. Зробіть собі гамани, що не старіються; невичерпаний скарб на небі, де злодій приступу не має, ні міль не точить. Бо де скарб ваш, там буде й ваше серце» (Лк. 12, 33-34). Злодії ж оті розкаялися заради того чуда, що з ними сталося, й тому до попередніх своїх справ не повернулися, а прийшли до Печерського монастиря на служіння братії.

А був у цього Блаженного ще маленький городець, де він вирощував зілля та плодові дерева. І туди також прийшли злодії, та коли хотіли відійти й уже завдали на себе награбоване, то не змогли зрушити з місця. І так два дні стояли вони непорушно, вгинаючись під тягарами, та й здійняли лемент: «Пане наш Григорію, відпусти нас: ми вже розкаялися у своїх гріхах і більше такого не чинитимемо». Почули це ченці, прийшли й ухопили їх, але не змогли звести з того місця. Розпитували їх: «Коли ж ви сюди прийшли?» А злодії відповідали: «Уже два дні й дві ночі стоїмо ми отут». «Та ж ми, - кажуть ченці, - виходили, як завжди, а вас тут не бачили». А ті відказували: «Якби ми вас побачили, то слізно благали б вас, аби ви нас відпустили. А оце вже знемоглися ми, то й почали лементувати - ублагайте Старця звільнити нас». Коли ж прийшов Григорій, то мовив їм: «Оскільки все своє життя ви гультяювали, крали [плоди] чужих трудів, а самі працювати не хотіли, то й віднині стовбичте отут у неробстві решту літ аж до кінця життя». Вони ж зі сльозами благали Старця, аби не полишав їх у такій гріховності. Тому Старець зглянувся над ними і сказав: «Якщо хочете ви працювати та з трудів своїх інших годувати, то я вас відпущу». І присяглися таті: «Ніколи ми послуху тобі не зламаємо». І мовив Григорій: «Благословен Бог! Віднині будете трудитися на святу братію та даватимете на їхні потреби зі своєї праці». З тим і відпустив їх. Злодії ж закінчили своє життя в монастирі Печерському, город обробляючи, і, гадаю, нащадки їхні залишилися там і донині.

Ще іншим разом прийшли до Григорія якісь троє, бажаючи ввести цього блаженного в оману. І двоє з них благали святого облудно: «Оцей є нам приятелем і осуджено його на смерть. Тож молимо тебе, долучися до ізбавлення його: подай на те, щоб викупився від смерті». Григорій змилосердився над ним аж до сліз, бо прозрів, що прийшов кінець його життю, й мовив: «Лихо цій людині, бо надійшов день її погибелі». «Якщо подаси дещицю, отче, то він не помре», - казали отак, бо думали щось у нього взяти та й поділитися. Та Григорій відповів: «І я подам, але він таки умре», І запитав їх, на яку ж смерть його засуджено. «На дереві має бути повітаний», - відповідали йому. А Блаженний відказав: «Правильний присуд йому призначено, бо ж завтра він повіситься». І тоді спустився [Григорій] у погріб, у якому творив молитву так, щоб ані розум його не відволікався ні на що земне, ані очі не бачили нічого марнотного. Виніс звідтіля книги, які ще залишилися, і віддав їм зі словами: «Якщо не знадобляться, то мені повернете». Вони ж взяли книги та й почали сміятися, перемовляючись: «Оце продамо та й поділимося». Коли ж угледіли фруктові дерева, домовилися: «Прийдемо цієї ночі та й одберемо в нього плоди».

Як настала ніч, прийшли оті троє й замкнули ченця в погребі, де він молився. Той, кого, як казали, мали повісити, виліз нагору й почав рвати яблука та й узявся за гілку: та вламалася, а два інших, злякавшись, відбігли. А той, що падав, зачепився одягом за іншу гілляку і, не отримавши допомоги, вдусився (коміром). У той час Григорія було замкнено й не міг він прилучитися до тих братів, які були в церкві. Тож коли вони вийшли з церкви й побачили, що висить мертва людина, вжахнулися. Почали розшукувати Григорія та виявили, що його зачинено у погребі. Вийшовши звідтіля, Блаженний звелів зняти мерця і промовив до його друзів: «Ось як збувся ваш задум! Та ж Бога не можна зневажати. Якби ви мене не замкнули, то я прийшов би, зняв би його з дерева, і він би не вмер. А оскільки ворог навчив нас облудою чіплятися за марнотне, то тим позбавилися ви ласки». Коли ж ті, що учинили оту наругу, почули його слова, то прийшли й впали йому в ноги, прохаючи прощення. І засудив їх Григорій на роботу в Печерському монастирі, аби з тієї праці їли вони хліб свій та знаходили вдоволення в тому, що й інших із тих трудів нагодують. І так вони закінчили своє життя, трудячись разом зі своїми дітьми, як раби Пресвятої Богородиці й учнів святого отця нашого Теодосія.

Та слід розповісти ще й про страсну смерть, якої зазнав цей Блаженний.

Трапилася в монастирі така пригода: осквернилося начиння, бо впала в нього якась тварина, тому-то преподобний Григорій спустився до Дніпра по воду. А на той час надіспів князь Ростислав Всеволодич, який прямував до Печерського монастиря заради молитов та благословення, бо ж разом зі своїм братом Володимиром ішов він раттю супроти половців. Коли ж його отроки побачили того Старця, то почали глумитися з нього, кидаючи сороміцькі слівця. І збагнув чернець, що смерть над [ними] усіма нависає, і почав промовляти: «О діти! Тоді як вам слід збудити в собі розчулення та прохати всіх, щоб більше за вас молилися, ви тим більше чините лихе, Богові неугодне. Краще б вам оплакувати свою погибель та каятися у своїх гріхах, щоб мати потіху в день страшний, бо ж уже спіткав вас присуд - усі ви разом із вашим князем приймете смерть у воді». Та князь ані страху Божого не мав, ані не взяв собі до серця слів цього Преподобного, гадаючи, що пусте він говорить, про нього пророкуючи. І сказав: «То це віщуєш смерть у воді мені, котрий [добре] вміє плавати?» Тоді впав князь у гнів, звелів зв'язати ченцеві руки й ноги, підвісити на шию камінь та й кинути у воду. І так його утопили. Два дні розшукували його брати й не знаходили, а третього дня прийшли до його келії, бо ж хотіли забрати те, що по ньому залишилося. Аж ось знайшли мерця в келії, зв'язаного і з каменем на шиї, у ще мокрих ризах, та було обличчя його світлим й сам він, наче живий. І не знайшли того, хто його приніс, та й келія була замкнена. За це ж слава Господу Богові, який творить заради своїх угодників дивовижні чудеса. Винесли брати його тіло й з честю поклали в печері, де й пробувало воно багато років цілим і нетлінним.

А Ростислав не почувався винним у гріху й, опанований гнівом, не пішов до монастиря. І не забажав він благословення, і від нього віддалився. А що уподобав проклін, то він на нього і впав. Володимир же прийшов до монастиря заради молитви. Як були ж вони коло Трипілля, зіткнулися війська й наші князі кинулися втікати з-перед лиця ворога. Отож Володимир - заради молитов святих і благословення - перетнув річку. А Ростислав потонув разом з усіма своїми воями, як і віщував блаженний Григорій, бо ж «...яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють» (Мт. 7, 2).

Збагніть же ті, хто кривду чинить, притчу, що оповів її Господь у святому Євангелії про суддю немилостивого та бідну вдовицю, яка часто приходила до нього й говорила: «Оборони мене від мого супротивника!» (Лк. 18, 3). Кажу-бо вам, що Господь невдовзі відомстить за своїх рабів, бо мовить Він: «Мені належить помста, я відплачу» (Рм. 12, 19). Говорить Господь: «Глядіть, щоб ви ніким з оцих малих не гордували: кажу бо вам, що ангели їхні на небі повсякчас бачать обличчя мого Небесного Отця» (Мт. 18, 10). «Господь - бо - справедливий, любить правду; праведники лице Його побачать» (Пс. 11 [10], 7). Що людина посіє, те й пожне. Такою є відплата гордим, яким Господь противиться, а «покірним дає ласку» (Прип. З, 34). Йому ж бо слава з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 29