Зілля, що лободою зоветься, творив хліб, а з

попелу - сіль

Такою є воля чоловіколюбця Бога щодо свого сотворіння: на всі часи й літа має Він стосовно нас свій промисел і корисним нас обдаровує. Але, очікуючи нашого каяття, наводить на нас інколи голод, а деколи й війни, причиною яких є невдатність тогочасного володаря. Отим-то наш Владика перетворює людське недбальство на чесноту пам'яттю про діла неподобні: про те, що хто творить справи лихі й негідні, будуть віддані - задля гріхів наших - володарям лихим та немилостивим. Та й ті осуду не уникнуть, бо ж суд без милості буде тим, хто милості не творив.

Було ж це за часів, коли в Києві князював Святополк. Велике насильство творив він: без жодної провини дощенту викорінював вельможних, а у багатьох повіднімав майно. Задля того й учинив Господь допуст, що мали погани над нами силу й багато воєн було з половцями, а до того додавалися й усобищ, великий голод та повсюдна й велика нужда в усій землі Руській.

Отож тоді й прийшов до ігумена Йоана один чоловік зі Смоленська, який бажав стати ченцем і котрому при постригу дали ім'я Прохор. Коли ж став він чорноризцем, то віддався такому послухові та безмірній здержливості, що відмовився й від хліба. Тож збирав він. лободу, власноруч перетирав її, робив із того хліб і тим харчувався. Заготовляв це заздалегідь щоліта на весь рік, так що й життя міг прожити без хліба. І побачив Господь його терпіння та велику здержливість, і перетворив йому гіркоту на солодкість, й після смутку настали для нього радощі, як мовиться: «Увечорі плач завітає, а вранці радість» (Пс. 30[29], 6). За те й прозвали його Лободником, бо ж ніколи не куштував він ані хліба, окрім проскури, ані жодного овочу, ні питва, а лише лободу й воду, як то було сказано вище.

І ніколи [Прохор] не журився, а завжди служив Господеві в радості. І ніколи не лякався жодної раті, бо жив, наче птиця: адже не набував ані маєтків, ні житниць, де б громадив статки. Тож і не казав, як отой багатій: «Душе моя! Маєш добра багато в запасі на багато років! Спочивай собі, їж, пий і веселися!» (Лк. 12, 19). Не мав-бо нічого, окрім лободи, але і її заготовляв лише на наступний рік, кажучи собі: «Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а наготованала лобода, вона кому буде?» (див. Лк. 12, 20) Цей [чернець] наділі сповнив сказане Господом слово: «Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки, а Отець ваш Небесний їх годує» (Мт. 6, 26). Отож, стараючись їх наслідувати, Преподобний Прохор легко верстав місцини, де була лобода, й на своїх раменах, наче на крилах, приносив звідтіля до монастиря собі на прогодування. На неораній землі несіяний харч мав.

Коли ж настав великий голод і від нього великий мор на людей, Блаженний не покидав своєї справи - збирав лободу. Побачив один чоловік, як то він це робить, та почав і собі лободу збирати для себе й своїх домашніх, аби прогодуватися в голодний час. А тому Блаженному ще збільшилася лобода на поживу, і він завдавав собі ще більше трудів, громадячи оте зілля, і, як казалося раніше, власноруч розтирав його, роблячи хліб і роздаючи його вбогим та знеможеним голодом. Багато хто приходив до нього в отой голодний час, а він усім роздавав [хлібини]. Усім видавалися вони солодкими, наче з медом. Інколи не так хотілося декому хліба, як прийняти з рук того Блаженного сотворене з дивного зілля. Адже кому він подавав із благословенням, то ставав хліб ясним і чистим, і був солодким; а якщо брав його хтось крадькома, то ставав той хліб наче полин. Один із братів украв хлібину потайки, без дозволу [Блаженного], та й не зміг їсти: як опинилась вона в його руках, то зробилася, наче полин, безмірно гіркою. І траплялося таке багато разів. Відчуваючи встид, той брат з сорому не міг розповісти [Блаженному] про свій гріх. А так він виголоднівся, що й не міг більше терпіти тієї природної нужди, та й смерть у очі зазирала. Тож прийшов до ігумена Иоана, оповів про те, що трапилося, й прохав прощення за скоєний гріх. Та ігумен не повірив сказаному і звелів іншому братові вчинити таке: потайки взяти хліб, аби пересвідчитися, що дійсно так воно і є. І коли принесли хлібину, то сталося все так, як оповідав той брат, який украв: ніхто не зміг її навіть покуштувати - такою вона була гіркою. Тоді послав ігумен уже обидвох ченців і велів попросити хлібину з рук [Прохора], а відходячи, іншу хлібину вкрасти. Коли ж принесли вони, то вкрадений хліб на їхніх очах одмінився та став як попередня хлібина, [з виду], наче земля, і гірким, наче полин, а хлібина, взята з рук [Блаженного], ясніла й була, наче мед. І через те чудо пішла слава про цього мужа по всіх усюдах, і прогодував він багатьох голодних, і багатьом корисне вчинив.

Коли ж почалася рать Святополка з Давидом через незрячість Василька, якого осліпив Святополк, то за намовою Давида Ігоревича з Володарем та самим Васильком, не допустили купців із Галича, ані човнів із Перемишля, і не стало солі в усій Руській землі. І почалося безладдя, а до нього додалися беззаконні грабунки, як казав пророк: «.... за пригорщі ячменю та за шматок хліба, погубляючи душі, що не повинні умирати» (Ез.13, 19), - тоді можна було побачити, що перебували люди у великій журбі і знемозі від голоду й війни, бо ж не було в них ані пшениці, ні солі, щоби перебути оту нужденність. Тоді-то блаженний Прохор, який мав свою келію та зібрав [у ній] багато попелу з усіх [інших] келій так, що ніхто про це й не відав, своїми молитвами перетворював його на чисту сіль і роздавав усім, хто приходив. І чим більше роздавав, тим більше вона примножувалася. За неї ж не брав нічого, а вділяв безкоштовно, скільки хто бажав, і вистачило її не тільки монастиреві, але й мирянам, котрі до нього зверталися та брали вдосталь для потреб своїх. І можна було побачити, що торговище спорожніло, а монастир переповнився тими, що приходили за сіллю.

Через те й виникла заздрість у тих, хто торгував сіллю, бо ж не могли вони отримати бажаного зиску. Хто гадав набути в ті дні великі багатства, мали значний збиток: якщо раніше дорого вони сіль продавали - по дві куни за дві мірки, - то тепер і за десять мірок не могли того виручити. І збунтувалися всі продавці солі, прийшли до Святополка й звели наклеп на ченця: мовляв, є в монастирі Печерському чернець Прохор, який відняв у них велике багатство, бо ж безперешкодно роздає сіль усім, хто до нього приходить, а вони зубожіли. Князь хотів їм догодити, але замислив собі двояко: і нарікання їхні втишити, й собі багатства набути. Маючи це на гадці, постановив зі своїми радниками встановити високу ціну на сіль, яку відбере в ченця і сам продаватиме. Тоді ж тим крамольникам пообіцяв: «Задля вас пограбую ченця», - а сам крився з думкою про збагачення. Тим самим хотів Святополк начебто й догодити їм трохи, а тимчасом ще більшу вчинити їм шкоду, бо ж заздрість не знає, що то - надавати перевагу тому, аби творити корисне. І послав князь [слуг] відібрати в ченця всю сіль.

Коли ж привезли сіль і прийшов князь подивитися на неї, а з ним і ті крамольники, які підмовляли проти Блаженного, то всі побачили, що постав перед їхніми очима попіл. Дуже вже дивувалися: що б то могло бути таке - й ніяк не могли збагнути. Але оскільки князь хотів пересвідчитися, в чім річ, то й наказав зберігати оте до трьох днів. Декому ж звелів і скуштувати, але виявився на устах самий лише попіл. А в той час багато людей за звичкою приходило, бажаючи набрати в Блаженного солі і, як побачили, що Старця пограбовано, то поверталися з порожніми руками, проклинаючи того, хто таке скоїв. А Блаженний казав їм: «Коли буде висипана [сіль], то підіть і все розберіть». Князь потримав оте три дні та й наказав поночі викинути.

Коли ж той попіл розсипали, то він умить перетворився на сіль. І побачивши це, городяни прийшли й усе розібрали.

І коли трапилося отаке дивовижне чудо, вжахнувся той, хто насилля вчинив: не міг він утаїти отих речей, які відбулися на очах у всього міста, й почав усвідомлювати, що то за справа. Тоді-то розповіли князеві й про інше, що сотворив Блаженний. Коли лободою годував багато людей, у їхніх устах був той хліб солодким, а для тих, хто брав хлібину без його благословення, виявлялася вона [темною], наче земля, й гіркою, наче полин, на устах їхніх. Почув це князь, і охопив його сором за скоєне, і пішов він у монастир до ігумена Йоана, і покаявся перед ним. Бо ж раніше ворогував Святополк з ігуменом, тому що той викривав його за ненаситність, багатство та насильство. Схопив його тоді Святополк і ув'язнив у Турові. Якби не заступився за нього Володимир Мономах (а Святополк побоявся, щоб не повстав він супроти нього), то не повернув би ігумена так скоро і з честю до монастиря Печерського.

Та через це чудо прокинулася в Святополка велика любов до Святої Богородиці й до святих отців Антонія і Теодосія, а чорноризця Прохора відтоді він вельми шанував і хвалив, бо усвідомив, що є той воістину рабом Божим. До того ж дав [князь] Богові обітницю ніколи більше не чинити насильства. Та ще дав Старцеві таке тверде слово: «Якщо я з волі Божої раніше від тебе відійду з цього світу, то поклади мене в домовину своїми руками, аби явити тим мені свою незлобливість; а якщо ти упокоїшся раніше од мене й відійдеш до непідкупного Судді, то я внесу тебе до печери на своїх раменах, аби ради того подав мені Господь прощення за незліченні гріхи, що їх учинив я супроти тебе». І мовивши таке, відійшов від ченця.

А блаженний Прохор прожив ще багато років у добрій славі, життям богоугодним, чистим і непорочним. І якось занедужав Святий, а князь у той час був на війні. Тоді посилає до нього Святий вістку: «Оскільки надходить час, коли маю я полишити тіло, то, якщо бажаєш, прийди отримати прощення і довершити свою обітницю: своїми руками покладеш мене в домовину і приймеш відпуст від Бога. Це ж очікую твого приходу, а якщо забаришся і я відійду, то не так поведеться тобі війна, як у разі твого приходу до мене». І, почувши це, Святополк у ту ж хвилину розпустив вояків і чимшвидше прибув до Блаженного. А Преподобний багато навчав князя про милостиню, і про прийдешній Суд, і про життя вічне, і про безконечну муку. Дав йому благословення й прощення і, поцілувавши всіх, хто був із князем, та здійнявши вгору руки, віддав дух. Князь же, взявши святого Старця, відніс його до печери й своїми руками поклав у домовину. І після поховання Блаженного пішов на війну, й здобув над безбожними агарянами велику перемогу, і захопив всю їхню землю, і привів до своєї землі великий полон. Була ж та перемога землі Руської дарованою Богом - за пророцтвом Преподобного.

І відтоді Святополк, як збирався на рать чи на лови, приходив до монастиря скласти дяку, віддати поклін Святій Богородиці й могилі Теодосія, заходив до печери святого Антонія і блаженного Прохора, покланявся всім преподобним отцям, а тоді вже вибирався в свою дорогу. І так добре ладналося Богом бережене його князювання. Очевидець, [він] явно свідчив про ті преславні чуда й знамення Прохорові та інших преподобних, з якими нехай усі сподобляться благодаті во Христі Ісусі, Господеві нашому. Йому ж бо слава з Отцем і Святим Духом нині й повсякчас. Амінь.

 

РОЗПОВІДЬ 32