Про преподобного Спиридона Проскурника

Та про Алімпія Іконописця

«Душа, що благо діє, розбагатіє; хто зрошує, той теж буде зрошений» (Прип. 11, 25). Така людина є праведною перед Богом і людьми, не може вона згрішити перед Богом, а тим більше - не хоче. Бо ж є вона Божим начинням і стає оселею Святого Духа. Освячується від того душа, і тіло, і розум, як мовить Господь: «Коли хтось мене любить, той слово моє берегтиме, і злюбить його мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло» (Йо. 14, 23). «Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом» (2 Кор. 6, 16). І апостол мовив: «Хіба не знаєте, що ви - храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває» (1 Кор. 3,16). Такі й на землі живуть по-ангельськи й на небесах із тими ж ангелами радіють у віках: бо як у житті були вони нерозлучними, так і після смерті з ними веселяться, про що ще скажемо на закінчення розповіді.

Оцей-то преподобний Спиридон був невігласом щодо слова, але не розумом, бо ж і прийшов він у чернечий чин не з міста, а з якогось села. І прийняв він у серце своє страх Божий, та й почав научатися книг, і вивчив увесь Псалтир напам'ять. За велінням ігумена Пимена Посника він випікав проскури, а з ним і ще один брат, на ім'я Никодим. Були вони одних думок і одних звичаїв. Довгі роки добре служили вони в пекарні, бо здійснювали своє служіння в чистоті та непорочності. А блаженний Спиридон, відколи прийшов до пекарні, не одмінив свого подвига й духовних трудів, але всю роботу здійснював з усяким говінням і зі страхом Божим, приносячи Богові від своїх трудів жертву чисту. І була плодом уст його жива й словесна жертва, що приносив він її всемогутньому Богові за всіх і за все. Адже безпрестанно співав він Псалтир і щодня виспівував до кінця: як і дрова колов чи тісто місив, був він у нього на устах повсякчасно. І якось, коли він з усім говінням виконував звичну роботу, довелось йому - як завжди - запалити в печі, щоб випікати проскури. Та від полум'я зайнялася покрівля. А він узяв і закрив своєю мантією отвір печі, а рукави своєї свити зав'язав і, побігши до криниці, набрав у неї води, та, біжучи квапливо, скликав братію гасити піч та приміщення. Коли ж брати позбігалися, то побачили диво: не витекла вода зі свити й вистачило її, щоби згасити силу вогненну. І багато старань треба докласти, щоби згадати, і похвалити, і пошанувати всіх, хто упокоївся в Господі отут, у цьому блаженному монастирі Печерському. Можна сказати словами Давида: «Ликуйте, праведні, у Господі: правим хвала личить. Прославляйте Господа гуслами, співайте йому на десятиструнній гарфі» (Пс. 33[32], 1-2). Бо ж не об одинадцятій годині звернувся [той Спиридон] до Господа й творив Йому угодне, а з юності віддав себе Богові. І багато літ проживши, в добрій старості відійшов до Господа, і на жоден день чи годину не відступився від свого правила. Бо ті [зела], що насаджено їх в оселі Божої Матері, процвітуть у дворах Бога нашого та ще й значним буде їхній приріст у старості, як то було з [життям] цього Блаженного.

А преподобного Алімпія батьки віддали вчитися іконопису. Бо ж тоді волею Божою і Пречистої Його Матері привели примусом грецьких майстрів із Царгорода, аби розписали вони церкви Печерські. І було це за часів благовірного князя Всеволода Ярославовича, при преподобному ігуменові Никоні. Про них ідеться в Посланні Симона, коли оповідається, як то явився Бог і сотворив чудо в церкві своїй, чудо, котре трепет викликало.

Бо коли майстри викладали мозаїкою вівтар, образ Пречистої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії постав перед ними сам собою. Тоді ж Алімпій допомагав отим усім, що [внизу] всередині вівтаря викладали мозаїку, і вчився від них. ї побачили всі дивне й страшне чудо: коли вони дивилися на ікону, несподівано засяяв образ Владичиці нашої Богородиці і Вседіви Марії ясніше сонця. І, неспроможні й дивитися, впали всі долілиць, бо жахнулись. А коли оговталися, захотіли бачити чудо, й оце з уст Пречистої Богоматері вилетів білий голуб і підлетів до образу Спаса й у ньому сховався. А всі дивилися, чи не вилетів він із церкви. Тут же на їхніх очах знову випурхнув він з уст Спаса, й полетів по всій церкві, й наближався до [зображень] кожного святого, сідаючи кому на руку, кому на голову. Спустившись униз, сів за чудесною Богородичною намісною іконою. Ті ж, що внизу стояли, хотіли впіймати голуба й навіть приставили драбину, та не знайшли його ані за іконою, ані за завісою. Скрізь роздивлялися, та ніде голуба не побачили. Де ж він причаївся? І [отак] стояли всі, дивлячись на Ікону, аж оце знову випурхнув з уст Богородиці голуб і здійнявся у височінь до образу Спаса. І вигукували до тих, хто стояв нагорі [на риштуванні]: «Ловіть!» Вони ж простягали руки, хотячи його вхопити, та голуб знову влетів у вуста Спаса, звідкіля раніше з'явився. І ще раз ясніше від сонця світло осяяло всіх, захоплюючи людський зір. І впали вони ниць, І поклонилися Господеві. А був при тім і цей блаженний Алімпій і бачив він діяння Святого Духа, перебуваючи в тій святій і чесній Печерській церкві. Коли ж закінчили її розписувати, тоді й прийняв Алімпій постриг при ігумені Никоні.

Добре навчився він майстерності іконопису і був вельми вмілим у писанні ікон. Та цією майстерністю хотів він оволодіти не задля багатства, а Бога ради творив, працюючи так, що вистачало всім: і для ігумена, і для всієї братії писав він ікони, нічого за це не беручи. А коли не мав якогось доручення сей Преподобний, то прохав у борг золота й срібла, скільки потрібно було на написання ікони, і творив її для того, в кого позичав, і віддавав ікону за той борг. Часто благав він своїх друзів, щоб як побачать де в церкві які понищені ікони, приносили їх до нього. Він же обновляв їх і повертав на місце. Чинив же він так, аби не пробувати в бездіяльності, адже святі отці веліли, щоби ченці мали якесь рукоділля і вважали це великою справою перед Богом, про що й каже апостол Павло: «Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зо мною, служили оці руки» (Ді. 20, 34).

Так само і цей блаженний Алімпій розподіляв усе, що було з праці його рук, на троє: одну частку - на святі ікони, другу - на милостиню вбогим, а третю - на потреби свого тіла. І чинив так упродовж усіх літ. Жодного дня не давав собі спочинку: вночі віддавався співові й молитвам, а як наступав день, переходив до справ, і ніколи не бачили, щоби був він бездіяльним. Та й задля церковного зібрання ніколи не полишав праці. За великі чесноти й чисте життя ігумен висвятив його на священика, і вже в отому священицькому сані пробував він добре й богоугодно.

А якось один багатій із Києва, хворий на проказу, довго лікувався у волхвів і лікарів, та й у іновірних шукав допомоги, але не отримав її, а запав у ще тяжчий стан. Тоді хтось із друзів спонукав його вдатися до монастиря Печерського по молитви деяких з отців, щоб сотворили вони їх задля нього. Коли ж привели його до монастиря, звелів ігумен напоїти його з губки, вмоченої в криницю святого Теодосія, та помазав йому голову й обличчя. І враз він аж увесь скипівся гноєм - через його невірство - так, що аж усі втікали від нього через сморід. Тоді він повернувся додому, плачучи й нарікаючи, й багато днів не виходив звідтіля через отой сморід і казав своїм друзям: «Сором укрив лице моє, бо ж чужим був я для братів моїх і стороннім для синів матері моєї, адже не з вірою прийшов до святих Антонія і Теодосія». І всі ті дні очікував він [лише] смерті. Та згодом отямився, замислився над своїми гріхами, прийшов до Преподобного Алімпія та покаявся перед ним. А Блаженний мовив йому: «Дитино, добре вчинив ти, висповідавши гріхи свої переді мною, недостойним, бо ж і пророк Давид говорить: «Я висповідав тобі гріх мій і не затаїв провини моєї. Я мовив: «Признаюсь Господеві в моїх провинах», і ти простив вину гріха мого». Та багато повчивши його про спасіння душі, взяв палітру й тими фарбами, що ними ікони писав, розмалював йому обличчя, замазав гнійні струпи й повернув йому попередню подобу та благовидність. Привів хворого до божественної церкви Печерської, дав йому причаститися Святих Тайн і звелів умитися водою, якою священики вмиваються. Тут одразу ж спали з нього струпи, і зцілився він. Погляньмо ж на розум Блаженного. Христу-бо він уподібнився: так, як Господь, зціливши прокаженого, звелів йому показатися священикам і скласти дари за очищення. Так і цей Святий уникав величання. Так як Христос, зціливши сліпого, звелів йому піти обмитися до Силоамської купелі, так і цей Блаженний спершу фарбами прикрасив образ що смердів через невірство, а потім честь віддав служителям Божим, аби й вони були спільниками з ним у чуді. Коли ж обмив того [киянина] водою, то очистив його від прокази не лише тілесної, але й душевної. А згодом правнук цього зціленого окував золотом кивот над святим престолом [в подяку] за його очищення. Всі ж дивувалися його скорому зціленню. І сказав їм преподобний Алімпій: «Браття! Зважте на сказане: «Ніхто не може двом панам служити» (Мт. 6, 24). Так було і з оцим: спершу через гріх чаклування віддався він до неволі ворожої, а згодом прийшов до Бога, переживши відчай, коли через його невірство в спасіння ще більше обкидала його проказа. Бо ж мовить Господь: «І все, чого проситимете в молитві з вірою, одержите» (Мт. 21, 22). Коли ж покаявся він перед Богом і мене поставив за свідка, то скорий на милість (Господь) уділив йому щедрот». І відійшов [той киянин] до дому свого зціленим, славлячи Бога й Пречисту Богородицю, і преподобних отців наших Антонія і Теодосія, і блаженного Алімпія. Сей бо нам - новий Єлисей, котрий зцілив від прокази Наамана-сирійця.

І ще один христолюбець із мешканців того міста Києва звів власну церкву й забажав, сотворити для її окраси великі ікони: п'ять де-ісусних і дві намісні. І дав цей христолюбець срібло двом ченцям монастиря Печерського, аби домовилися вони з Алімпієм про те, щоби взяв за ікони скільки забажає. Ті ж ченці Алімпієві нічого не сказали, а взяли від того мужа скільки схотіли. Та згодом послав той христолюбець до ченців, аби дізнатися, чи викінчені вже ікони. Вони ж відповіли, що вимагається ще золота, і взявши в христолюбця ще, розтратили. До того ж: наговорили киянину на Святого, наче просить він ще стільки ж, скільки вже взяв. А той - христолюбець - дав із радістю. Невдовзі ж ченці сказали: «І ще Алімпій вимагає стільки ж». А христолюбець на те: «Якщо й десятикратно попросить, то дам, лише хочу його благословення, і молитви, і витвору рук його». Алімпій же нічого й не відав про те, що виробляли оті ченці.

Тож присилає той муж дізнатися, чи написані вже ікони. А ті чорноризці сповістили: «Узяв Алімпій золота й срібла з лихвою, та твоїх ікон писати не бажає». Тоді той христолюбець прибув до монастиря з великою дружиною та ввійшов до ігумена Никона, хотячи крамолу звести на преподобного Алімпія. Прикликав того ігумен: «Брате, що це за кривду чиниш ти синові нашому? Багато разів прохав ти дати, скільки хотів, хоча ж інколи пишеш ікони й задарма». «Отче чесний, - відповідає Блаженний, - знає твоя святість, що ніколи не мав я лінощів до цієї справи, нині ж не відаю, про що й говориш». «Та про те, що трикратно взяв ціну за сім ікон», - відказав ігумен. І звелів, аби викрити Алімпія, принести іконні дошки й прикликати ченців, котрі брали ціну, щоб [привселюдно] вивели його на істину. Та посланці побачили вельми майстерно написані ікони й принесли їх перед очі ігумена. Як побачили це, дуже всі здивувалися, та трепет охопив усіх, і припали ниць до землі й поклонилися нерукотворному образові Господа нашого Ісуса Христа і Пречистої Його Матері, і святих Його. І велика слава про це полинула по всьому граді Києві. Прийшли ж ті ченці, що наговорювали на Блаженного, і, нічого не знаючи про те, почали змагатися з Алімпієм, кажучи: «Потрійну ціну взяв ти, а ікон не пишеш», А всі на те: «І оце нині є ті ікони, Богом написані». Вони ж побачили і вжахнулися тим чудом. Були оті чорноризці, які окрадали обитель, викриті, всього позбавлені й вигнані з монастиря Печерського. Та й тоді не облишили своєї злостивості, а гудили Блаженного й розповідали всім: «Це ж ми написали ті ікони, а замовник їх не хотів дати нам заплату. Для того, щоб не розраховуватися з нами, і вигадав оту брехню про ікони, наче написані вони Богом, а не нами намальовані». І так вони наструнчували народ, який стікався, аби поглянути на ікони та їм поклонитися, та, оскільки це заборонялося (бо ж церква була отого киянина приватна), то повірили люди тим чорноризцям, які оббріхували блаженного Алімпія.

Але Бог прославляє своїх святих, як мовить Господь у Євангелії: «Не може сховатись місто, що лежить на верху гори. І не запалюють світла та й не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім у хаті» (Мт. 5,14-15). Так і не втаїлося доброчесне життя цього преподобного Алімпія. До князя Володимира дійшов поголос про чудо, яке сталося з іконами. Якось бо трапилося ось що. Із Божої волі вигорів від пожежі весь Поділ. І та церква згоріла, в якій були ті ікони. Та після пожежі віднайшлися всі сім ікон цих неушкодженими, хоча сам храм згорів до тла. І почувши про це, князь подався подивитися на те чудо з іконами, які були написані за одну ніч Божим порухом, і прославив Творця всіх, який молитвами своїх угодників Антонія і Теодосія чинить преславні чудеса. І взяв Володимир одну з ікон - образ Пресвятої Богородиці - і відіслав її до града Ростова у тамтешню церкву, яку він сам і спорудив і яка й донині стоїть, чого я є свідком. Та й таке трапилося при мені в Ростові: храм той завалився, а та ікона залишилася неушкодженою. Перенесли її до дерев'яної церкви, котра згодом згоріла в час пожежі, а та ікона знову виявилася без усякого пошкодження, навіть і знаку від вогню не було на ній.

Та перейдімо до Іншої оповіді про блаженного Алімпія. Якийсь христолюбець замовив цьому Блаженному намісну ікону. Та невдовзі занедужав блаженний Алімпій, так і не встигнувши написати ікону. А той боголюбець чинив тиск на Блаженного, тож він відказав йому: «Сину, не приходь до мене і не примушуй мене, а поклади на Господа свою журбу про Ікону. Він сотворить так, як забажає. І на свій празник опиниться та ікона на своєму місці». І втішився той чоловік, що ікону буде написано до свята, і повірив словам Блаженного, і відійшов у дім свій, радіючи. Та коли той боголюбець напередодні свята Успення прийшов, бажаючи забрати ікону, то побачив, що вона ще не написана, а блаженного Алімпія застав тяжко хворим і почав йому докоряти: «Чому ж не сповістив ти мені про свою неміч, то я б дав іншому написати ікону, аби видався празник світлим і чесним. А нині ти, притримавши ікону, зганьбив мене». Блаженний же відповідав йому лагідно: «О сину, чи ж через лінощі вчинив я таке? Чи ж не може Господь [одним] словом сотворити ікону Своєї Матері? Я ж бо відходжу з цього світу, як об'явив мені це Господь. І після мого упокоєння всіляко утішить тебе Бог». Але той муж відійшов від нього в дім свій у зажурі.

Та як той віддалився, якийсь ясний юнак увійшов і, взявши палітру, почав писати ікону. Спершу гадалося Алімпієві, що розгніваний на нього замовник прислав іншого іконописця, бо ж спершу скидався він на людину, але швидкість, з якою він працював, виявила, що був то безплотний [ангел]. То золото накладав він на ікону, то фарби розтирав на камені й писав ними. Так за три години викінчив він ікону й запитав: «О монаше, може, десь бракує чогось, чи чимось я схибив?» А Преподобний відповідав: «Добре сотворив ти її. Бог допомагав тобі вельми майстерно написати цю ікону, і се тобою сотворив її Він». Як надійшов вечір, став той юнак невидимим разом з іконою.

А замовник тієї ікони всю ніч провів без сну від зажури, бо ж не було ікони на свято. Він називав себе негідним і надто грішним для такої благодаті. І підвівшись, пішов він до церкви, аби оплакати гріхи свої, та коли відчинив двері храму й побачив ікону, котра сяяла на своєму місці, то, злякавшись, упав, бо гадав, що то якесь привиддя явилося йому. А коли трохи отямився від страху і збагнув, що то є [дійсно] ікона, то охопив Його превеликий трепет і жах, бо ж згадав він слова Преподобного. І побіг, і розбудив своїх домашніх. Вони ж з радістю прибігли до церкви зі свічками й кадилами, та як побачили ікону, котра сяяла понад сонце, то впали долілиць, поклонилися іконі й цілували її з утіхою в душі. А той боголюбець прийшов до ігумена й почав розповідати про те, яке то чудо сталося з іконою, та всі разом подалися вони до преподобного Алімпія, але застали його, як уже відходив він зо світу сього. І спитав ігумен: «Отче, як і хто написав оту ікону?» А він відповів їм, що бачив, мовляв, ангела, який написав ікону й оце стоїть він при ньому [Алімпії], бажаючи забрати. І, сказавши це, віддав дух. Спорядивши, віднесли його до церкви, сотворили над ним належне відспівування і поклали його в печері з преподобними отцями, во Христі Ісусі, в Господі нашому. Йому ж слава з Отцем і Святим Духом.

 

РОЗПОВІДЬ 35