Про прихід Матері його до києва

Мати ж його добре шукала у своєму та навколишніх містах і, не знайшовши, гірко заплакала, побиваючись наче за померлим. Тож було проголошено по всій тій землі: якщо десь побачать такого юнака, то нехай повідомлять його матері, а за таку звістку отримають нагороду. І ось прибульці з Києва розповіли їй: «Уже чотири роки, як бачили його у нашому місті, коли ходив і хотів постригтися в одному з монастирів».

Почувши це, жінка, не полінувавшись, податися туди, анітрохи не гаючись та не злякавшись далекої дороги, пішла до вказаного міста на пошуки свого сина. А прибувши у те місто, обійшла всі монастирі, шукаючи його. Нарешті сказали їй, що він перебуває у печері преподобного Антонія. І вона пішла туди, щоб його знайти.

Тут почала вона підступністю викликати Старця: «Скажіть, нехай вийде, бо я прийшла, здолавши далеку путь, бажаючи поговорити з ним і вклонитися його святості, щоб отримати його благословення». Старцю повідомили про неї, і до неї вийшов. Вона ж, побачивши Старця, вклонилася йому до землі. Старець же помолився і благословив її. А по молитві вони сіли разом і повела жінка з ним довгу розмову, а на останок вона сказала йому про причину свого прибуття, мовлячи: «Отче, благаю тебе, скажи мені, чи є тут мій син, бо дуже я страждаю, не знаючи, чи він живий». Старець же, будучи простодушним і не розуміючи її підступності, сказав їй: «Син твій тут, і не побивайся за ним, бо він живий».

Тоді вона до нього каже: «Та що ж отче, коли не бачу його? Далеку дорогу здолала я, прийшовши у це місто, аби побачити свого сина і знову повернутися до свого міста». А Старець їй відповідає: «Якщо хочеш його побачити, то йди зараз додому, а я піду його переконаю, бо він не хоче нікого бачити. А завтра прийди, то його побачиш». Почувши це, жінка пішла з надією наступного дня побачити сина.

А преподобний Антоній, увійшовши до печери, розповів усе це блаженному Теодосію, і той дуже зажурився, що не зміг заховатися. Наступного дня жінка знову прийшла, і Старець довго умовляв Блаженного вийти й побачитися зі своєю матір'ю, та той не хотів. Тоді вийшов Старець і сказав їй, що довго благав його вийти до неї, а він не хоче. А вона вже не смиренно говорила до Старця, а гнівно кричала: «Лихо бери цього Старця, що схопив мого сина й заховав у печері та не хоче мені його показати! Виведи мені, Старче, мого сина, нехай побачу його, бо не можу жити, коли його не бачу. Покажи мені мого сина, щоб я раптом не померла. Сама-бо перед дверима цієї печери погублю себе, якщо мені його не покажеш».

Тоді Антоній, засмутившись дуже, увійшов до печери і просив Блаженного вийти. Той же, не бажаючи виявити непослух Старцеві, вийшов. Вона ж, побачивши свого сина в такій скорботі (бо змінився від великої праці й посту), схопила його в обійми і довго гірко плакала. Трохи втішившись, почала вмовляти Христового слугу, примовляючи: «Ходи, дитино, до свого дому. А що тобі буде потрібно для спасіння душі, те робитимеш у своєму домі на свій розсуд, лиш не покидай мене. А коли я помру, то ти, поховавши тіло моє, повернешся до цієї печери, якщо захочеш. Не можу жити, коли не бачу тебе». А Блаженний відповідає: «О мамо! Якщо хочеш бачити мене щодня, то поселися у цьому місті, вступи до одного із жіночих монастирів, пострижися в черниці. І тоді, приходячи сюди, будеш бачити мене, а дотого ж спасеш і свою душу. Якщо ж цього не зробиш, то істинно тобі кажу, що вже ніколи не побачиш лиця мого».

Такими й багатьма іншими настановами щодня переконував він свою матір. Вона ж не хотіла ні слухати, ні розуміти його слів. А коли йшла від нього, то Блаженний, увійшовши до печери, ревно молився Богові про спасіння своєї матері, про навернення серця її на послух його.

І Бог почув молитву свого угодника. Про це ж бо і пророк сказав: «Близько Господь до всіх, які до нього взивають, до всіх тих, що до нього взивають по правді. Він учинить волю тих, які його бояться; заклик їхній почує і спасе їх» (Пс 145, 18-19). Тож одного дня

мати, прибувши до нього, сказала: «Усе, сину, що ти звелів мені, вчиню. Уже більше не повернуся до свого міста, а як Бог хоче, піду в жіночий монастир і, там постригшись, проживу решту днів своїх. Бо із твоєї науки я зрозуміла, що ніщо є цей скороминущий світ».

Почувши це, блаженний Теодосій зрадів духом та, увійшовши до печери, розповів великому Антонію. І той, довідавшись від Преподобного, прославив Бога, який навернув серце її до такого покаяння. І, вийшовши до неї, великий Антоній багато навчав її всього, що на користь душі. Розповів про неї княгині. Взяли її до монастиря жіночого святого Миколи. Тут вона була пострижена та вбрана в чернечу одіж. Поживши ще довгії літа у доброму покаянні, з миром упокоїлася в Господі.

Таким було житіє нашого отця блаженного Теодосія від юності, аж поки прийшов до печери. Мати його розповіла про це одному із братів на ім'я Теодор, котрий був келарієм при отці нашому Теодосієві. Я ж, довідавшись про все це від нього з його оповідань, записав із пам'яті всім, хто його шанує. Однак перейду до інших оповідань про юнака, оскільки велять мені звернутися благотворяший Бог і Слово.

Бо цей наш святий отець Теодосій став у печері переможцем злих духів. По постриженні матері, відкинувши будь-які світські печалі, він почав вершити великі труди на славу Божу. І видно було три світильники в печері, що розганяли пітьму бісівську молитвою й постом, а саме: преподобного Антонія, блаженного Теодосія і великого Никона. Живучи в печері, вони молили Бога, і Бог був з ними. Сказано: «...де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них» (Мт. 18, 20).

 

Про Варлаама. сина боярина Йоана

На той час першим серед княжих бояр був Йоан. А син його часто приходив до преподобних і насолоджувався солодкими, наче мед, словами, що випливали з уст тих отців, і полюбив їх так сильно, що забажав жити з ними, знехтувавши всім у цьому житті, не цінуючи ні слави, ні багатства. Бо торкнулося його слово Господнє, що мовить: «Легше верблюдові пройти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в Боже Царство» (Мт. 19, 24). Тоді лише єдиному Антонієві відкрив він намір свій, кажучи: «Якщо Богові вгодно, хотів би я стати ченцем і жити з вами».

І відповів йому старець: «Благе твоє бажання, сину, і помисли сповнені благодаті. Але остерігайся, сину, щоби багатство і слава цього світу не повернули тебе назад. Бо каже Господь: "Ніхто, що поклав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого" (Лк. 19, 24). Так і чернець, що повертається думкою до світу і дбає про світські справи, не може увійти в життя вічне». Ще багато іншого говорив старець юнакові, але серце його дуже запалало любов'ю Божою. І так пішов додому.

А наступного дня, одягнувшись у світлий і славний одяг, сів на коня і поїхав до старця у супроводі кінних слуг, які вели перед ним ще й інших коней у збруї. І так зі славою великою приїхав до печери тих отців.

А коли вони вийшли й поклонилися йому, як належало вельможам, він же зі свого боку поклонився їм до землі, потім зняв із себе одяг боярський і поклав перед Старцем, також поставив перед ним коня у збруї, мовлячи: «Усе це, отче, гарні принади світу цього, і зроби з ними, що хочеш, а я вже всім тим знехтував і хочу бути ченцем та жити з вами в цій печері. А додому вже більше не повернуся». І відповів йому Старець: «Пам'ятай, сину, кому ти присвячуєшся і чиїм воїном хочеш стати. Тут невидимо присутні ангели Божі, що приймають твою обіцянку. Бо якщо б колись сюди прийшов твій батько з великою силою і вивів тебе звідси, а ми не змогли тобі допомогти, то ти з'явишся перед Богом як неправдомовець і відступник Його». Тож відповів йому юнак: «Отче, вірю моєму Богові, що навіть коли мій батько почне мене мучити, то не скорюся йому, щоб повернутися до світу. Благаю тебе, отче, якнайскоріше пострижи мене».

Тоді звелів преподобний Антоній великому Никону постригти його й убрати в чернечий одяг. І, як велить звичай, той помолився, постриг його та й одягнув у чернечу рясу. І дав йому ім'я Варлаам.

Про скопця

Прийшов тоді ж і один скопець із княжого двору, улюбленець князя і наставник над усіма. Благав старця Антонія і він, хотів стати монахом. Навчивши його спасіння душі, Старець передав його Никону, щоби його постриг. Той постриг і його, зодягнув у чернечий одяг і дав йому ім'я Єфрем.

Недобре таїти, що через нього ворог приніс преподобним багато скорботи. Бо диявол-ворог, що ненавидів добро, відчувши, що його перемагає свята отара, і зрозумівши, що через те може бути прославлене це місце, оплакував свою погибель. Почав своїми злими підступами розпалювати серце князя на преподобних, щоби розігнав святу отару; але не зміг цього досягти, бо їх молитвами був переможений і впав до ями, яку викопав. «Злоба його нехай упаде на голову йому ж самому і його потомство нехай зійде йому на тім'я» (Пс. 7, 17).

Про напасть на святих

Дізнавшись про випадок із боярином і скопцем його, князь Ізяслав дуже розлютився і наказав привести до себе одного з тих, хто насмілився таке зробити. Тут же пішли й привели перед нього великого Никона. Князь же, гнівно глянувши на Никона, сказав йому: «Чи це ти постриг мого боярина і скопця без мого повеління?» Никон відповів: «Божою милістю я той, хто постриг їх із повеління Небесного Царя й Ісуса Христа, що покликав їх на такий подвиг». І каже йому князь: «То ж або ти їх переконаєш повернутися додому, або пошлю тебе і тих, що з тобою, до тюрми, а печеру вашу завалю». На це Никон відповів: «Як тобі, володарю, завгодно перед очима твоїми, так і чини. Мені ж не гоже відвертати воїнів від Царя Небесного».

Антоній же і ті, що були з ним, узявши одяг, вийшли зі свого місця, задумавши піти до іншої землі. Коли князь ще лютував і докоряв Никонові, то вбіг один зі слуг і розповів, що Антоній і його і товариші відходять із цього міста до іншого краю. Тоді сказала йому жона: «Послухай мене, володарю, і не гнівайся. Так сталося і в нашій країні, коли з якихось причин вийшли ченці, то багато лиха трапилося у цій країні. Остерігайся, володарю, щоб не сталося цього і в твоєму краї».

Почувши це, злякався князь Божого гніву і відпустив великого Никона, звелівши йому йти до печери. За тими ж послав із благанням, щоб повернулися назад. Лише через три дні, коли їх упрохали, вони повернулися до своєї печери, наче якісь звитяжці з битви, що хоробро перемогли свого ворога, диявола-супостата. І завжди молилися Богові - вдень і вночі.

Та не дрімав і ворог, що боровся проти них.