Про святих преподобних отців Теодора

І Василія

Мовиться, що матір'ю всякого блага є безкорисливість, так само як «корінь усього лиха - грошолюбство» (1 Тим. 6, 10). Як каже Ліствичник: «Хто любить збирати маєток, той задля голки трудиться аж до самої смерті, а хто не любить маєтків, той полюбив Господа й зберігає його заповіді; не може такий пильнувати статків, а роздає, як благий, усім, хто потребує милостині, бо Господь мовить у Євангелії: «...кожний з вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути моїм учнем» (Лк. 14, 33). І Теодор пішов за радою цих слів, бо ж облишив усе мирське й роздав багатство убогим, а сам став ченцем і був справжнім подвижником на полі доброчесності. З веління ігумена оселився він у печері, званій Варязькою і довгі роки віддавався здержливості.

І навів на нього ворог тугу й немалий смуток за тим статком, який роздав він убогим, так що задумався над тими довгими роками й виснаженістю плоті, бо знемічнів він на монастирській їжі. Це ж бо ворог наслав на нього спокусу, а він того ані сам не розважив, ані не згадав Господа, який мовив: «Не турбуйтеся вашим життям, що вам їсти та що пити; ні тілом вашим у що одягнутись. Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки, а Отець ваш небесний їх годує!» (Мт. 6, 25-26). І часто вводив його ворог у сум'яття, бажаючи довести до відчаю згадкою про розтрачене багатство, що його роздав він убогим. І багато днів розмірковував він про це, бо ж затьмарював його ворог задля нестатків, і [врешті] одверто звірився друзям у своїй скорботі. Тоді один із досконаліших, Василій на ймення, ченець того ж монастиря, говорить йому: «Брате Теодоре, благаю тебе, не занапасти своєї винагороди. Якщо ти бажаєш статків, то все, що маю, віддам тобі, лише ти скажи перед Богом: «Нехай усе, що я роздав, буде Твоєю милостинею». А ти полиши журитися, прийми оте майно, але остерігайся, бо ж чи стерпить тобі Господь?» Коли вислухав це Теодор, то вельми злякався гніву Божого. Бо ж чув про те, що трапилося в Константинополі з одним, який розкаявся, що роздав золото своє на милостиню: як то впав він посеред церкви та й подвійної втрати сам собі завдав - разом із золотом і життя позбувся. Узявши це на гадку, Теодор побивався над своїм гріхом та хвалив брата, який визволив його з такої недуги. Бо ж мовить про таких Господь: «Як говоритимеш гідно, щиро, станеш моїми устами...» (Єр. 15, 19). І відтоді велика любов зросла між ними.

І велика ураза дияволові була від того, що цей Теодор робить чималий поступ у дотриманні Господніх заповідей та творенні угодних Йому справ, бо ж не міг звабити його багатством. А тому ще - більше озброївся супроти нього супостат і чинив інші підступи Теодорові на погибель. Отож як ігумен послав Василія у якихось справах, то прийшов час жнив для лихих замірів ворога. Прийняв він подобу брата Василія і ввійшов до Печерника, говорячи спершу корисне: «Теодоре, як тобі тепер ведеться? Чи ж відчепилася від тебе бісівська рать, чи ще роблять тобі прикрості майнолюбством, нагадуючи про роздане багатство?» А Теодор не зрозумів, що то був біс, та гадав, що то брат до нього говорить, отож і відповідав Блаженний: «Твоїми молитвами, отче, добре мені тепер поводиться: ти мене утвердив, і я вже не прислухаюся до бісівських навіювань. І нині, що звелиш, сповню це з радістю, і не вчиню тобі непослуху, бо ж велику користь для душі здобув я завдяки твоїм напученням». Тоді біс у подобі брата набрався відваги {бо ж не було пом'януто Господа Бога) і сказав: «Тож даю тобі другу раду, завдяки якій здобудеш спокій і невдовзі приймеш винагороду. Ти лише попроси [у Бога], і дасть тобі багато золота та срібла, лише не давай нікому заходити до себе й сам не виходь зі своєї печери». Печерник обіцявся [вчинити так]. Тоді й біс відійшов від нього. А це ж - пролазливий - непомітно підсував йому думки про скарби, щоби підбити ченця на молитву, аби випрохати в Бога золото, а якщо одержить, то роздати на милостиню. І бачив Теодор, І то багато разів, у сні біса, ясного й прекрасного, наче ангел, і показував [той], де в печері сховані скарби. Тож як минуло багато днів, прийшов він на вказане місце і як почав копати, то знайшов скарб - багато золота, й срібла, й дорогоцінного посуду.

І тоді знову приходить біс у подобі брата й каже Печерникові: «Де отой даний тобі скарб? Це ж той, що тобі являвся, сказав мені, що багато золота та срібла було тобі дано за твоєю молитвою». А Теодор не хотів показати йому скарбу. Бо ж біс розмовляв з Печерником явно, а потайки навіював йому задум узяти золото й відійти до інших країв. Казав: «Брате Теодоре, чи ж не говорив я тобі, що невдовзі винагороду отримаєш за словами: «І кожний, хто задля імени мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину» (Мт. 19, 29). Оце ж уже багатство в твоїх руках, роби з ним, що хочеш». Печерник відповідав: «Просив я в Бога задля того, що, як дасть мені, все те роздам я на милостиню, того ради й дарував мені». А супостат: «Брате Теодоре, пильнуйся, щоби знову не навів на тебе ворог тугу за розданим, як то було раніше. Дав тобі замість тамтого, що роздав ти вбогим. Тож велю тобі взяти це, піти до інших країв і там набути поля та інше за потребою. Бо ж і там можеш спастися та позбутися бісівських підступів. Після свого відходу оте все на що хочеш запишеш, і того ради пам'ять по тобі зостанеться». А Теодор відказував: «А чи не буде це мені на поганьблення, якщо після того, як покинув світ і все, що в ньому, і дав обітницю Богові закінчити своє життя отут, в оцій печері, стану я втікачем і мирянином. Якщо ж буде тобі угодним, щоб залишився я в монастирі, то робитиму все, що накажеш». А біс у подобі брата відповідав: «Не вдасться тобі скарб утаїти - так чи інакше дізнаються та й одберуть. Ти ж пристань, як велю, на мою раду. Якби не було це угодно Богові, ані тобі не дарував би, ані мені не сповіщав». Тоді Печерник повірив йому, як братові, та й почав готуватися до виходу з печери, приготовляючи вози та скрині, щоб зібрати в них скарби. Отак-то було за бісівським повелінням, аби лихо учинити підступами, відлучивши від Бога й святого місця, і від оселі Пречистої та преподобних отців наших Антонія і Теодосія.

Та Бог, не бажаючи, щоб загинув ні один із цього святого місця, і цього [брата] врятував молитвами святих своїх. І в той час з ігуменового доручення повернувся Василій, котрий раніше врятував Печерника від злого задуму. Зайшов він до печери, щоб побачити брата, який жив у ній, і мовив: «Теодоре, брате, як тобі в Бозі нині ведеться?» Здивувало Теодора запитання, бо промовляв брат так, наче довго вони не бачилися, й відповідав: «Учора того дня завжди ти був зі мною та й повчав мене, а оце йду, як ти мені звелів». Василій же запитав: «Скажи мені, Теодоре, що ти таке говориш: «учора і того дня завжди ти був зі мною і повчав мене»? Чи ж то не є бісівське привиддя? Нехай не втаїться це від мене Бога ради». А йому мовив Теодор з гнівом: «Навіщо ти мене спокушаєш і бентежиш душу мою, кажучи щораз то інше, і якій мові маю я вірити?» І прогнав від себе жорстокими словами. А Василій прийняв це спокійно й пішов до монастиря. І знову біс у подобі Василія прийшов до Теодора, говорячи: «Чи ти, брате, окаянний, розум втратив? Та не згадуватиму тієї прикрості, яку прийняв від тебе тієї ночі, а кажу - чимшвидше вибирайся цієї ж ночі, забравши знайдене». І сказавши це, відійшов. А коли настав день, ще раз прийшов до ченця Василій, привівши з собою декого зі старців, і звернувся до Печерника: «Я привів їх, щоби засвідчили, що оце три місяці минуло, відколи ми з тобою не бачилися, й лише третій день, як я знову перебуваю в монастирі, а ти кажеш «учора й того дня». Чи ж немає в тім якихось бісівських витівок? Отож із тим, хто приходить, не приставай на розмову доти, доки не сотворить він молитви. Тоді одразу ж і виявиться, що то - біс». І відмовив заборонну молитву та, прикликавши на допомогу святих і тим утвердивши Печерника, відійшов до своєї келії. Та після того біс уже не наважився явитися Печерникові, й зрозумілими стали диявольські підлещування для Теодора.

І відтоді кожного, хто приходив до нього, змушував Печерник молитися, і лише після того з ним розмовляв. Відтоді ж укріпився він проти ворогів та отримав розуміння їх підступів. І Господь вибавив його від мисленних звірів і того, щоб попадати до них у неволю, як то трапляється з багатьма тими, хто перебуває в пустелях чи печерах, чи живе в затворах, осібно. Потрібна-бо велика твердість, аби не загинути від бісів, як ото й цього Теодора хотіли вони занапастити, але вибавив його Господь.

І викопав Печерник глибоку яму, вкинув туди знайдений скарб і засипав, так що з тих днів і донині нікому невідомо, де його заховано. А сам завдав собі тяжку роботу, аби не сталося того, що від бездіяльності приступлять лінощі, а від того зродиться нехтування страхом [Божим], і це знову надасть відваги бісам. Поставив він у печері жорна й відтоді почав трудитися для святої братії: брав із засіків пшеницю й перемелював її своїми руками. І так усі ночі проводив без сну - трудився в праці й молитві, а зранку віддавав у засіки муку та знову брав звідтіля жито. І чинив він так упродовж багатьох років, трудячись для святої братії. І була від цього полегкість рабам, і не соромився він такої роботи, і неустанно благав Бога відняти в нього пам'ять грошолюбства. Й увільнив його Господь від отієї недуги, так що і не задумувався він над багатством золота, а срібло мав за болото. Багато часу проминуло йому в такій праці та стражданні від тяжких трудів.

Якось Келарій, знаючи про його працю, коли привезли з полів збіжжя, послав до його печери п'ять возів, аби не натужувався він щоразу, приходячи його набрати. А Печерник зсипав збіжжя в начиння й почав молоти, співаючи напам'ять псалми, та враз втомився й приліг, аби трохи відпочити. Аж зненацька вдарив грім і почали жорна молоти [самі]. І зрозумів Блаженний, що то є бісівське діло. Підвівся й почав ревно молитися Богові, вигукуючи: «Забороняє тобі Господь, вселукавий дияволе!» Та коли жорна не перестали молоти, Теодор додав: «В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа, який скинув вас із небес і віддав на зневаження своїм угодникам, звелено тобі через мене, грішного, не припиняти роботи, поки не змелеш усе збіжжя, щоб і ти потрудився на святу братію». І, мовивши це, став до молитви. А біс не наважився його не послухатись і до світанку перемолов усе жито на п'ять возів муки. Дивувався келарій тому дивоглядному чуду, що за одну ніч було змелено п'ять возів збіжжя і вивезено з печери п'ять возів муки, а так само й ще п'ять возів муки прибуло. І дивовижним було те чудо й тоді, й для тих, хто чує про нього нині, бо ж збулося сказане в Євангелії, що «Господи, навіть і біси коряться нам з-за твого імені» (Лк. 10, 17). Сказано ж: «Ось я даю вам владу наступати на зміїв, скорпіонів, і на всю ворожу силу - й ніщо вам не пошкодить» (Лк. 10, 19). Отож хотіли біси полякати Блаженного, а знайшли собі таке рабське ярмо, що годилося б їм волати до нього: «Нас тут нема!»

А Теодор і Василій уклали між собою таку богоугодну домовленість, щоб ніколи думок одне від одного не таїти, а все розв'язувати й розсуджувати так, аби було по Божій волі. І пішов Василій до печери, а Теодор задля старості своєї з печери вийшов і хотів поставити собі келію на старому подвір'ї. Тоді ж трапилося, що монастир згорів і прибули плоти з матеріалом на побудову церкви й усіх келій.

Винайняли візників, щоб той матеріал на гору вивезти. А Теодор не бажав бути комусь тягарем і почав сам на собі носити дерево. Та як тільки витягав щось на зведення своєї келії, біси, роблячи йому шкоду, скидали те з гори - хотілося їм отак прогнати Блаженного. А Теодор мовив: «В Ім'я Господа Бога нашого, який колись звелів вам увійти в свині, велить Він [тепер] вам через мене, раба свого, усе дерево, що лежить на березі, винести на гору, аби увільнити від праці Божих трудівників. І так зведуть вони молитовний дім Святої Владичиці нашої Богородиці, і келії для себе приготують. Припиніть же чинити їм шкоду і пізнайтеся, що Господь є на місці цьому». Тієї ночі безперестанку тягали біси дерево від Дніпра на гору, доки внизу не залишилося жодної деревини, привезеної на спорудження церкви і келій, покрівлю й поміст, і взагалі на потреби всього монастиря. А зранку попрокидалися візники й приїхали на берег, бо ж хотіли возити дерево. Та нічого не знайшли на березі - усе було на горі. І до того ж не було все скинуто на одному місці, а порізно, де з чим належало чому бути разом: покрівля, поміст, ломаччя на келії, що його так незручно було носити через довготу, - усе те в цілості опинилося на горі. І чудувалися з того всі, хто це бачив і про це чув, бо ж було воно над людські сили. Та неймовірним воно видавалося багатьом іновірцям, задля величі самого чуда. Свідки ж цього прославили Бога, який ради своїх угодників творить предивні чудеса. Мовить-бо Господь: «Одначе, не радійте тому, що духи вам коряться, але радійте тому, що ваші імена записані на небі» (Лк. 10, 20). Учинив це Господь на славу свою ради молитов святих отців наших Антонія і Теодосія.

Та біси не могли стерпіти упокорення, бо ж деколи невірні складають їм шану й поклоніння, вважаючи їх за богів. А оце ж угодники Христові ними нехтують, і їх зневажають, і їх безчестять, і наче ті куплені раби трудяться вони й дерева носять на гору, і від людей, буває, відганяють їх, бо ж бояться вони погроз преподобних. Адже Василій та Теодор викривають їхні підступи. І побачив біс, що людина його упокорює, і заволав: «О лихі та люті мої супостати, не вгамуюся і не відпочину, а боротимусь з вами аж до смерті!» Не відав бо диявол, що тим сприятиме, аби отримали вони ще більші вінці. І підбурив він лихих людей на братів, аби погубити їх, і ті напнули лук свій - річ гірку, - але, як розповімо згодом, зброя їхня увійшла в їхні ж серця.

Отож наймити та візники збунтувалися проти Блаженного, вимагаючи собі заплати, кажучи: «Не знаємо, яким [лихим] лукавством звелів він цьому дереву опинитися нагорі». А неправедний суддя взяв у них підкуп і присудив одержати плату з Преподобного, говорячи: «Нехай біси допоможуть тобі розплатитися, якщо вони тобі служать». Не згадав про Божий присуд, що неправедний суддя сам зазнає осуду. І знову войовник-диявол здійняв бурю проти преподобних: знайшов з-поміж княжих радників одного, що був лютим та жорстоким, з неподобними звичаями й ділами й усією своєю злостивістю. Отож прийшов диявол до того боярина, прибравши подобу Василія, бо ж знав той Василія, і сказав бояринові: «Отой Теодор, який переді мною був у печері, знайшов скарб із золота, численного срібла та дорогоцінного посуду і хотів з отим усім утекти до інших країв. Я ж його затримав, так він тепер юродствує: велить бісам молоти та з берега деревину носити на гору. І так воно й стається. А скарб до часу приховує, бо ж хоче потайки від мене втекти, його прихопивши. А вам нічого не дістанеться». Як почув отаке боярин від біса, котрого вважав за Василія, то привів його до князя Мстислава Святополчина. А біс князеві оповів оте, та ще більше понад те і сказав: «Хутчій ухопіть його. Як тільки того [Теодора] вхопите, то й скарб до рук приберете. А як не віддаватиме, то притисніть його погрозами ран і мук, а якщо й тоді не віддасть він [скарб], то віддайте його на тяжкі тортури. Якщо ж і тоді не віддасть він (скарб), то прикличте мене, і я викрию його в присутності вас усіх і вкажу місце, де сховано скарб». І висловивши їм оту лиху свою раду, зійшов з-перед їхніх очей. А вранці князь вибрався разом із численними воями, наче на лови чи на могутнього войовника, і вхопив блаженного Теодора і привів до своїх хоромів. І спершу випитував його лагідно: «Отче, признайся мені, чи знайшов ти скарб? То розділю його з тобою і станеш ти батьком моєму батькові й мені». Тоді-бо перебував Святополк у Турові. «Так, знайшов я скарб, і нині він схований у печері», - відповідав Теодор. А князь розпитував: «А чи багато, отче, того золота й срібла, і посуду, й хто, за чутками, сховав його?» «У житії святого Антонія оповідається, що поклали то варяги, оскільки начиння те латинське, тому-то й печера Варязькою зоветься аж донині, - відказував Теодор. - А золота й срібла там так багато, що й не злічити». Князь і питається: «Так чому ж не віддаси його мені, синові твоєму? А собі бери скільки схочеш». «Мені з того нічого не потрібно, - відповідає Теодор, - Якби й велів мені щось узяти, не було б воно мені на користь, бо я увільнений від того [бажання володіти майном]. Не пригадую я нічого, а так розповів би вам усе, бо ж це ви [перебуваєте в рабстві грошолюбства], а я від того незалежний». І тоді у гніві наказав князь слугам: «Оцього ченця, який відкинув мою милість, наказую скувати по руках і ногах і три дні не давати йому ні хліба, ні води». І ще питався: «Скажи, де скарб?» А Теодор відповідав: «Не відаю, де сховав його». Тоді князь звелів катувати його так тяжко, що й волосяниця омочилася кров'ю, а після того підчепити його в диму, прив'язати навзнак і нагнітати вогонь. Багатьох тоді здивувало терпіння того мужа: посеред полум'я пробував він, наче в росі, так що вогонь не торкнувся і його волосяниці. І дехто з присутніх говорив, що сотворив Теодор чудо. Жах охопив князя І казав він старцеві: «Навіщо занапащуєш ти себе і нам не віддаєш скарбу, як то належиться?» Відповідав Теодор: «Та ж істинно кажу тобі, що молитвою брата мого Василія отримав я спасіння тоді, коли знайшов [скарб], а нині Господь відняв у мене пам'ять грошолюбства, і не пригадую я, де той скарб сховав».

Тоді князь хутчій послав до печери по святого Василія. А що не хотів той прийти, то привели його з печери силою. І каже йому князь: «Усе, що ти велів мені учинити оцьому, лихому, зробив я, а тебе хочу мати за батька [як віддаси скарб]». «Що ж ти звелів учинити?» - питається Василій. «Це ж ти оповів мені про скарб, - князь до нього, - а цей не розповідає, то й віддав я його на муки». «Упізнаю я підступи лихого біса, - мовив Василій, - що тебе звабив, а мене оббрехав, та й на цього Преподобного звів наклеп, бо ж ніхто не бачив, щоби виходив я з печери своєї протягом п'ятнадцяти років». Але всі присутні говорили: «При нас оповідав ти це князеві». А Василій: «Усіх вас увів в оману біс, бо ж не бачив я ані князя, ані вас». І розгнівався князь і наказав бити його немилосердно. Не міг він стерпіти викриття, а що й у голові йому шуміло від випитого вина, то, розлютившись, вихопив стрілу та й поранив Василія. І коли влучив він у нього, Василій витягнув стрілу з утроби своєї й кинув її князеві зі словами: «Оця стріла вразить тебе самого». І [згодом] збулося за його віщуванням. А князь звелів ув'язнити ченців порізно і піддати їх тяжким тортурам. Тієї ж ночі вони й умерли в Господі.

Дізнавшись про це, прийшли брати, взяли їхні скатовані тіла і з честю поховали їх у Варязькій печері: у ній вони подвижництво творили, тут їх і поклали в закривавленій одежі та волосяниці, що збереглася й донині. Якщо вогонь їх посоромився [чіпати], то як же могла діткнути їх тлінь? А невдовзі сповнилося віщування Василія: на заборолі у Володимирі застрелено самого Мстислава, коли воював він із Давидом Ігоревичем. І впізнав він свою ж стрілу, якою поранив Василія, і сказав: «Се ж сьогодні вмираю задля преподобних Василія і Теодора». Отак збулося сказане Господом: «...всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт. 26, 52). Адже вчинивши беззаконне вбивство, був і сам він беззаконно убитий. А ці брати [Василій і Теодор] прийняли мученицькі вінці у Христі Ісусі, Господеві нашому. Йому ж слава з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас.

 

РОЗПОВІДЬ 34