ТОП 10:

Історія розвитку логіки як науки.



Історія логіки, як науки, нараховує близько 2,5 тисячі років. Її розвиток поділяють на два етапи: традиційний (з ІV ст.. до н. е. до середини ХІХ ст. н. е.) і сучасний (з другої половини ХІХ ст. н. е. до наших днів). Вона розвивалась як складова частина філософського знання. Логіка виникла майже одночасно в Індії і Стародавній Греції. Хоча розвиток логіки в Індії є досить цікавою темою, ми не можемо її розглянути, оскільки, нажаль, обсяг даного посібника є обмеженим. Тому ми розглянемо розвиток логічних знань лише в Європі.

 

а) розвиток логічних знань в Античну добу

Біля джерел Античної логіки стоять представники елейської школи у філософії, насамперед, Парменід (540 – 480 до н. е.). Він одним з перших висловив думку, що чуття не можуть бути джерелом достовірного знання. Істинне пізнання можливе лише завдяки розуму (абстрактному мисленню). Істини розуму є вічними і незмінними. Саме Парменід заснував метафізику у сучасному її розумінні як філософське вчення про основні принципи буття.

Ще одним значним представником логіки Античності був Зенон Елейський(490 – 430 до н. е.) – учень Парменіда. Він сформулював знамениті парадокси (їх називають апоріями): «Ахілес і черепаха», «Стріла» та інші, у яких виключно логіко-теоретичними засобами заперечувалось реальне існування часу, простору, руху і змін в істинному бутті, яке неможливо сприйняти чуттями. Істинне буття ми можемо сприйняти лише розумом.

Зенон, наприклад, стверджував, що насправді немає минулого, майбутнього і теперішнього. Минулого немає, оскільки воно вже не існує, майбутнього немає, оскільки воно ще не існує, а теперішнього немає, оскільки це лише невловима мить між минулим і майбутнім.

Речі у просторі не можуть існувати, оскільки вони складаються із частин, які, у свою чергу, складаються із інших частин, ті, у свою чергу, складаються іще із інших частин і так до нескінченності. Тоді незрозуміло, як із нескінченої кількості частин могло виникнути щось цілісне.

Руху у просторі не існує, оскільки він (рух) не може ні розпочатися, ні скінчитись. Припущення про те, що рух може розпочатися виявляється хибним, оскільки для того, щоб пройти певну відстань, необхідно спочатку пройти її половину, для того, щоб пройти цю половину, спочатку необхідно пройти ще половину половини і так до нескінченості. Але, якщо все-таки припустити, що рух може розпочатися, то він не зможе скінчитися, оскільки до нескінченості доведеться проходити половини половин відстаней.

Аристотель значну увагу приділив проблемі вирішення даних апорій (він розумів їх як окремий вид логічних помилок) виключно логіко-теоретичними засобами. Насамперед, він поділив буття і мислення на актуальне (наявне) і потенційне (можливе). Апорії виникають тоді, коли ці два аспекти змішуються між собою. Дійсно таким чином можливо позбутись деяких парадоксів. Наприклад, ми лише потенційно (і то, лише у мисленні) можемо ділити речі у просторі до нескінченості. Не обов’язково, насправді (фізично) речі діляться до нескінченості. Фізичною межею поділу речей Демокрит, наприклад, вважав атом.

Наступний етап у розвитку логіки пов’язаний із вченням софістів. Слово софія із грецької мови перекладається як мудрість. Тобто софісти самі себе називали мудрецями, що по меншій мірі є нескромним. Найбільш відомим із софістів був Протагор(490 – 399 до н. е.). Софісти дуже полюбляли суперечки, заради перемоги у яких часто не гребували недозволеними з т. з. логіки прийомами, що отримали назву «софізмів», Ціллю софізмів було будь-якими засобами, позбавити супротивників у суперечці упевненості у собі, у своїх розумових здібностях.

У розділі присвяченому логічним помилкам ми розглянемо для прикладу деякі софізми. Подолання софізмів сприяло розвитку логіки, насамперед, виокремленню її предмету і розробці її методів. Даній проблемі значну увагу приділив Аристотель (у нього, навіть, є праця «Про софістичні спростування»).

Протагор висунув ідею релятивістського (відносного) тлумачення істини. Оскільки саме людина (окрема людина, індивід) є «мірою для всіх речей», то саме їй і вирішувати, що є істинним, а що є хибним. Тоді, наприклад, якщо я хочу, щоб щось було б істинним, то воно і буде істинним (принаймні, для мене). Але, насправді, істина є об’єктивною, вона не залежить від волі і свідомості окремих людей. Наприклад, якщо я сам (або хтось інший) не покладу зарані у свою кишеню 1000 гривень, то як би мені того не хотілось, яких би психологічних зусиль я не докладав, судження: «У моїй кишені лежить 1000 гривень» буде хибним (не відповідатиме дійсності).

Значний внесок у розвиток логіки зробив Демокрит(460 – 370 до н. е.). У певній мірі саме його можна вважати засновником логіки, оскільки саме він написав першу власне логічну роботу «Про логічне або про правила», яка, нажаль, не збереглась до наших днів. Не збереглися і достовірні відомості про її зміст. Але відомо, що даною роботою користувався Аристотель.

Сократ (469 – 399 до н. е.) і Платон(427 – 347 до н. е.) розглядали індукцію, дедукцію, співвідношення між одиничними та загальними поняттями, умови і критерії істинності знань. Платон також досліджував дефініції (визначення понять), методи поділу понять (насамперед, дихотомію) та ін.

Аристотель(384 – 322р. до н. е.) вважається батьком формальної логіки, яку він називав «аналітикою». Його внесок у становлення логіки як науки важко переоцінити. Аристотель був людиною енциклопедичних знань, він упорядкував та розвинув сучасне йому логічне знання. Завдяки Аристотелю ми знаємо про логічні ідеї наявні у працях грецьких філософів досократівської епохи (нажаль, жодна із них не збереглась). Аристотелю належить формулювання трьох основних законів логіки: тотожності, несуперечності (заборони суперечності), виключеного третього. Він запровадив у логіку кванторні (кількісні) слова: «всі» і «деякі». Аристотель досліджував модальні судження: алетичні, темпоральні та інші. Крім того він детально дослідив окремий вид дедуктивних умовиводів - простий категоричний силогізм (ПКС). Йому належить класичне формулювання істини як відповідності між тим, що стверджується у судженні, і тим, що має місце у дійсності. Але найголовніше, що зробив Аристотель для логіки – це, по-перше, виокремлення її предмету дослідження (форм і законів мислення) і, по-друге, запровадження у логіку її методу – формалізації. Адже певна галузь знання перетворюється на науку лише тоді, коли чітко виокремлюються її предмет і метод дослідження.

Заради справедливості необхідно відмітити і недоліки, які були властиві аристотелівській аналітиці: використання формалізації було досить обмеженим (поруч із символами використовувались і слова звичайної мови); перебільшення значення дедуктивних міркувань у порівнянні із індуктивними і аналогіями і т. ін.

Учні Аристотеля об’єднали його логічні твори у збірку під назвою «Органон» (у перекладі із грецької мови, слово «органон» означає знаряддя). Тим самим вони хотіли підкреслити ту обставину, що логіка є знаряддям, що посилює можливості людського мислення.

Логічна проблематика (насамперед, умови і критерії істинності знання) досліджувалась Пірроном (та іншими скептиками) у стінах платонівської академії.

Далі античну логіку розробляли представники школи стоїків(назва походить від портика в Афінах): Зенон(336 – 254 до н. е.), Хризип(281 – 208 до н. е.) та інші. Стоїки досліджували, насамперед, складні судження: кон’юнкцію, диз’юнкцію, імплікацію, еквіваленцію. Після стоїків антична логіка занепала, що пояснювалось загальною кризою, яку переживала у той час антична культура. Але із загибеллю західної частини римської імперії, логіка не припинила свого існування.

Розвивали логіку і представники ісламської культури: Ібн Рушд, Ібн Сіна та інші. Арабською мовою перекладались праці Платона, Аристотеля (у т. ч. і з логіки), до них писались коментарі, у яких розглядалась проблематика запозичена згодом схоластичною філософією (у т. ч. проблема універсалій).

 

б) Середньовічна (схоластична) логіка

Наступного (після античності) піднесення європейської логіки довелось чекати майже тисячу років. В епоху середньовіччя панувала логіка Аристотеля, яка трансформувалась у так звану схоластику (від лат. «sсоlа» – школа). Схоластика сформувалась у період загального підйому культури. Центрами у яких розвивалась схоластична філософія і логіка були спочатку монастирі, а пізніше – університети. Логіка перетворилась на один із обов’язкових предметів викладання в університетах. Такі відомі філософи як Петро Іспанський (1210/20 – 1277), Ламберт з Осеру (сер. ХІІІ ст.), Сигер з Брабанту (бл. 1240 – 1282/85) написали перші підручники з логіки.

У схоластиці існували три основні течії, які різним чином визначали статус загальних імен (універсалій): номіналісти, концептуалісти і реалісти.

Реалісти у гносеології (теорії пізнання) дотримувались позицій об’єктивного ідеалізму (платонівського типу) і вважали, що загальні (спільні для кількох предметів) сутності можуть існувати не менше, а навіть більш реально (звідси і назва реалізм), ніж окремі речі, які людина сприймає своїми чуттями. Чому більш реально? Тому, що загальні сутності (універсалії) існували у розумі Бога (як зразки, шаблони для окремих речей) ще до творення світу і будуть існувати навіть після його (світу) кінця. Ансельм Кентерберійський(1033 – 1109) був найбільш відомим представником даного напряму.

Номіналісти (від лат. nomine– ім’я) вважали, що існують лише ті предмети (речі), які можна сприймати за допомогою органів відчуттів людини. Кожний із цих предметів можна позначити певним словом, яке буде його іменем. Існують слова, які позначають не один, а декілька предметів – це загальні імена. Вони існують лише у тій мірі, в якій можуть сприйматися чуттями. Тоді такі загальні сутності які позначаються словами: «стіл», «людина» і т. п. є лише знаками написаними на папері чи дошці або «потрясінням повітря», яке сприймає людське вухо. Схоласти, доводячи істинність своїх міркувань, часто апелювали до Біблії як до вищого авторитета. Наприклад, заперечуючи реальне існування загальних сутностей, номіналісти наводили приклад, що Бог створив не людину взагалі, а реальну живу істоту - Адама. Основні представники: Росцелін(1050 – 1122), Дунс Скотт(1265 – 1308), Уільям Оккам(1290 –1349) та інші.

Хоча на перший погляд позиція номіналістів здається абсолютно вірною, насправді, скоріш за все, вона не відповідає дійсності, оскільки послідовне її відстоювання призводить до парадоксальних (внутрішньо суперечливих) висновків. Якби праві були номіналісти, то логіка, наприклад, досліджувала б відносини, що існують між мовними знаками: «стіл», «пластиковий стіл» і т. п., а не між поняттями, що позначаються даними символами; математика досліджувала б відносини, що існують, наприклад, між символами: «чотири», «вісім»; «4», «8»; «ІV», «VIII» і т. п., а не між множинами, що лише позначаються даними символами. Але множина, що позначається символом: «4» може складатися із яких завгодно предметів (столів, левів, людей, зірок і т. д.). Спільним між даними множинами є якраз те, що вони складаються із чотирьох однакових предметів. Тобто спільне у предметах існує так само реально, як реально існують і самі ці предмети. Більш того, більшість слів національних мов якраз і позначають не самі по собі предмети, а спільне у предметах (їх загальні властивості).

Концептуалісти (від лат. concept – поняття) зайняли проміжну позицію у суперечці між реалістами і номіналістами. Вони намагались подолати крайнощі у даних підходах. Так, Пьєр Абеляр(1079 – 1142) – основний представник даного напряму, вважав, що універсалії позначають не самі по собі предмети або їх сукупності (множини), а властивості предметів, які існують не менш реально, ніж предмети, які люди сприймають завдяки своїми органами чуттів.

Мислителі пізніших епох часто недооцінювали внесок схоластів у науку. Ф.Бекон, Р.Декарт, Дж.Локк та ін. філософи і вчені дорікали схоластам, що ті вели суперечку не про реальний світ, а лише про слова. Але дане твердження не зовсім справедливе. Схоласти піднімали досить цікаві проблеми з т. з. сучасної логіки. Наприклад у працях У.Оккама наявні ідеї, що збагатили теорію іменування, а суперечка між реалістами і номіналістами сприяла розумінню того, що структура понять складається із предметного і смислового значення.

Навіть у таких безглуздих (на перший погляд!) суперечках як, наприклад, про можливість або неможливість всемогутньої істоти містилась проблематика цікава для логіки. Сутність суперечки полягала у тому: чи є поняття «всемогутньої істоти» внутрішньо суперечливим? Якщо б така істота була б можливою, то вона б повинна була б бути наділеною здатністю створити інші істоти, ще більш могутніші за себе, але у такому разі, вона виявляється не всемогутньою. Дане і подібні йому парадоксальні міркування виникають внаслідок змішування актуально і потенційно можливого (і в цьому вони подібні до апорій Зенона). Але такі міркування виявились цінними, оскільки у них наявна думка (важлива для подальшого розвитку науки!), що реально (фізично) можливим є лише те, що можливе логічно, тобто є внутрішньо несуперечливим.

Схоластична логіка сприяла становленню загальної логічної (і інтелектуальної) культури західноєвропейського суспільства, що, у свою чергу, сприяло подальшому його науковому прогресу.

в) логіка у Новий час

Розвиток логіки у Новий час завдячує працям англійського філософа Френсіса Бекона(1561 – 1617). У роботі «Новий органон» Ф.Бекон намагався розробити теоретичні засади нової індуктивної логіки. Він вважав, що стара аристотелівсько-схоластична дедуктивна логіка нездатна отримати нові знання (вона може лише аналізувати і упорядковувати вже відоме знання) і тому не потрібна для нової емпіричної науки, що саме у той час формувалась. Сутність індукції, на думку Ф.Бекона, полягає: 1) у спостереженні фактів; 2) в їх систематизації і класифікації; 3) у перевірці фактів чуттєвим досвідом; 4) в їх подальшому узагальненні, і, тим самим, формулюванні законів природи.

Необхідно відмітити, що індуктивний метод логіки складався поступово і Ф.Бекон лише приступив до його розробки. Індукцію досліджував ще Аристотель, але останній надавав перевагу дедукції, оскільки лише висновок правильного дедуктивного умовиводу (за умови наявності істинних засновків) буде достовірним (завжди істинним). Натомість висновок правильної індукції може виявитись хибним навіть тоді, коли її засновки будуть істинними. Висновок індукції є імовірнісним, тому індукція слугує лише як перший крок (гіпотеза) до формування наукових теорій, висновки яких (закони природи) подаються як достовірні положення. Сучасний індуктивний метод логіки був розроблений Дж.Ст.Міллем, Р.Карнапом та ін. мислителями.

Логіка у Новий час розвивалась також завдяки Рене Декарту(1596 – 1650). Він наполягав на збереженні дедуктивного методу у логіці, але збагатив його новим розумінням істини як інтуїтивної очевидності. Таке розуміння істини є корисним для математики, оскільки аксіоми, істинність яких ми не доводимо (вони є інтуїтивно очевидними), дійсно слугують висхідними пунктами більшості логіко-математичних наукових теорій. Р.Декарт розробив теоретичні засади логічного аналізу, він пропонував розкладати складну наукову проблему на більш прості частини і послідовно їх вирішувати.

Засновником сучасної логіки небезпідставно вважають німецького філософа і вченогоГотфріда Лейбніца(1647 – 1716), оскільки він створив історично першу штучну мову логіки, а також метод, за допомогою якого всі істини можна було звести до певного обчислення. Г.Лейбніц сформулював закон достатньої підстави.

Німецький філософ сформулював ідею «можливих світів», яку згодом запровадили у логічну семантику. Існувати може лише те, що є логічно можливим (не містить у собі логічних суперечностей), але не все, що є логічно можливим реально існує. У Г.Лейбніца ідея можливого світу мала теологічну основу. Коли Бог творив світ, у якому ми існуємо, Він мав вибір із кількох можливих варіантів. Але, будучи благою істотою, Бог обрав той варіант, який є найкращим, тому ми живемо у найкращому із можливих світів, де все прямує до наперед встановленої гармонії. Безмежний оптимізм Г.Лейбніца був висміяний у праці Вольтера «Кандид». Повертаючись до логіки, зауважимо, що Г.Лейбніц випередив свій час, його логічні ідеї не знайшли розуміння у сучасників і були належним чином оцінені лише у 19-тому і 20-тому століттях.

 

г) прогрес логіки у ХІХ-ХХ століттях

Подальший розвиток логіки пов’язаний із її зближенням з математикою. Дж.Буль, Е.Шредер, О. де Морган, П.Порецький та інші мислителі розробили основи сучасної алгебри логіки. Дж.Буль вважав, що розроблена ним наука ніколи не знайде практичного застосування. Але вже у 20-му столітті вона знайшла практичне (і, навіть, технічне) застосування у кібернетиці, у релейних схемах тощо.

Засновниками логічної семантики, яка стала якісним стрибком у розвитку логіки, вважають американського вченого Чарльза Пірса та німецького вченого Готлоба Фреге. Якщо Аристотеля називають батьком традиційної формальної логіки, то Г.Фреге можна назвати батьком сучасної логіки. Він широко запровадив у логіку метод формалізації, розробив свій варіант штучної мови, увів у логіку квантори, а висловлювання почав тлумачити як функції, що мають як істинні сні значення, так і смисл. Перший варіант теорії іменування у логіці також належить Г.Фреге. За посередництвом розширеного обчислення предикатів, Г.Фреге побудував формалізовану систему арифметики. Він мріяв про повне зведення математики до логіки.

Англійський філософ і логік Б.Рассел разом із А.Уайтхедом у тритомній праці «Принципи математики» намагався, виходячи із цілі логічного обґрунтування математики, звести останню до логіки. Б.Расселу вдалося систематичним чином дослідити основи математики, показати, що основні її поняття такі як «число», «множина», «функція» мають логічну природу. Ідеал фрегевського логіцизму – зведення усієї математики до логіки виявився нездійсненним. Д.Гілберт довів, що математичну систему неможливо побудувати виключно логічними засобами. Але логіцизм виявився досить плідним, збагативши методологічно як логіку, так і математику.

Сучасна логіка досить динамічно розвивається і є надзвичайно розгалуженою системою теорій, які, на перший погляд, мають мало спільного, оскільки часто виходять із різних принципів (наприклад, інтуїціоністи не визнають універсальність дії закону виключеного третього і т. д.) і використовують різні методи. Але сучасна логіка не є простою сукупністю різнопланових теорій. Це цілісна система знання, яка має свій окремий предмет досліджень (абстрактні об’єкти висловлені у штучних і національних мовах, універсальні зв’язки, які існують між мовою і позамовною дійсністю). Основним методом логіки, як і тисячі років тому, є метод формалізації.

д) розвиток логіки в Україні

В Україні логіку як окрему науку починають вивчати у Раківський академії, школі Київського братства та гімназії при Києво-Печерській лаврі (на базі двох останніх у 1632 році було створено Києво-Могилянську колегію, яка у 1701 році перетворюється на академію). Студенти у цих закладах вивчали курс логіки разом із філософією і риторикою протягом трьох років. Збереглись праці Стефана Яворського(1600 – 1683), Феофана Прокоповича(1681 – 1736)та інших викладачів і професорів Києво-Могилянської академії, в яких розглядаються логічні проблеми. Логіка тлумачилась як наука, що забезпечує правильний хід міркувань.

У 19-му ст. логіка вивчалась у Львівському, Харківському, Київському і Новоросійському (Одеському) університетах. Визначним вченим того часу, який зробив вагомий внесок у розвиток логіки (зокрема у теорію множин) був П.Порецький (1846 – 1907 р.).

У 20-му ст. після Першої світової війни і до початку Другої, на території Західної України логіка динамічно розвивалась, зокрема існувала Львівсько-Варшавська школа, основними представниками якої втім були не етнічні українці, а поляки і євреї. Натомість у радянській Україні розвиток логіки як науки майже не відбувався, оскільки вона вважалась наукою непотрібною пролетаріату. Правлячий режим визнавав лише діалектичну логіку у її марксистсько-ленінській інтерпретації.

Після Другої світової війни за наказом І.Сталіна логіка була введена у курс навчальних дисциплін, тому у вищих навчальних закладах СРСР на філософських факультетах ввели кафедри логіки, де навчались відповідні фахівці. Кафедру логіки згодом було відкрито і у Київському державному університеті. За роки свого існування кафедра підготувала значну кількість фахівців з логіки, докторів і кандидатів філософських наук.

З 60-х років почався новий підйом логіки, справжнє її відродження, що пов’язане з роботами А.Уйомова, М.Поповича, А.Ішмуратова, А.Конверського та інших вчених.

Сьогодні логіка займає достойне місце в системі освіти України. Це пояснюється її важливою роллю у формуванні інтелектуальної культури особистості.







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.173.47.43 (0.009 с.)