Досудове врегулювання господарських спорів

За загальним правилом, встановленим частиною 1 ст. 5 ГПК України, сторони застосовують заходи досудового врегулюванні господарського спору у випадках передбачених ГПК, а також за домовленістю між собою, якщо це обумовлено договором.

Досудове врегулювання господарських спорів — це сукупність заходів, що підлягають здійсненню підприємствами та організа­ціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду.

Виходячи зі змісту чинного ГПК, можна виділити: загальний порядок досудового врегулювання господарських спорів (він регламентований нормами розділу II ГПК України – статті 5-11); спеціальний порядок досудового врегулювання господарських спорів (визначається нормами інших нормативно-правових актів), який застосовується щодо пред'явлення і розгляду претен­зій до органів транспорту та підприємств зв'язку.

Досудове врегулювання спору, що виник внаслідок порушення прав і законних інтересів підприємства, здійснюється шляхом пред'явлення підприємством-потерпілим письмової претензії до підприємства-порушника.

Досудове дотримання претензійного порядку нині передба­чене лише щодо спорів, що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг зв'язку та договору, заснованого на державному замовленні, які можуть бути передані на вирі­шення господарського суду за умови додержання сторонами встановленого для даної категорії спорів порядку їх досудового врегулювання (ч. 2 ст. 5 ГПК).

Слід зазначити, що законодавством України такий порядок встановлено щодо перевезень всіма видами транспорту (ст. 365 ЦК УРСР; статті 383-387 Кодексу торговельного мореплавства України; статті 130-135 Статуту залізниць України; статті 159-166 Статуту автомобільного транспорту УРСР; статті 218-226 Ста­туту внутрішнього водного транспорту СРСР), а також щодо надання окремих видів послуг зв'язку (пункти 110, 116, 120, 121 Правил надання послуг поштового зв'язку, п. 128 Правил кори­стування телеграфним зв'язком). Доречно зауважити, що пра­вила користування проводовим мовленням, місцевим, між­міським та міжнародним телефонним зв'язком не визначають особливостей пред'явлення і розгляду претензій до підприємств зв'язку, а відсилають до «порядку, встановленого чинним законо­давством».

Таким чином, якщо стосовно спорів, що виникають з договорів перевезення, встановлено обов'язкове пред'явлення претензії до перевізника, порядок якого визначається нормами транспортного законодавства (спеціальний порядок), то стосовно договорів про надання послуг зв'язку діє змішаний (в окре­мих випадках спеціальний, в інших – загальний) порядок, а порядок пред'явлення і розгляду претензій у спорах, що вини­кають з договору, заснованого на державному замовленні, регу­люється статтями 6-9 ГПК (загальний порядок). Так само за­гальний порядок, встановлений статтями 6-9 ГПК України, має застосовуватися і тоді, коли сторони застосовують заходи досудового врегулювання за домовленістю між собою, якщо це обу­мовлено договором

Відповідно до ст. 7 ГПК претензія підлягає розгляду в місяч­ний строк з дня її одержання. Про результати розгляду претензії її заявник повідомляється в письмовій формі (так звана відповідь на претензію). Надсилання відповіді є обов'язковим незалежно від того, задовольняються чи ні вимоги заявника. За порушення строків розгляду претензії встановлено майнову відповідальність, яку може застосувати господарський суд при прийнятті рішення – стягнення в дохід Державного бюджету з підприємства, органі­зації, що припустилися такого порушення, штрафу у розмірі 2 відсотків від суми претензії, але не менш ніж 5 розмірів неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян і не більше ніж 100 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Водночас слід мати на увазі, що:

- справи за заявою прокурора чи його заступника, Рахунко­вої палати, Антимонопольного комітету України та його тери­торіальних відділень порушуються господарським судом неза­лежно від вжиття сторонами заходів досудового врегулювання спорів (ч. 4 ст. 5 ГПК);

- порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюються: на спори про визнання договорів недійсни­ми, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законо­давству і порушують права та охоронювані законом інтереси
підприємств і організацій (далі — акти), спори про стягнення
заборгованості за опротестованими векселями, спори про стяг­нення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово кредитних установ, а також на спори про звернення стягнення на заставлене майно;

- порядок досудового врегулювання спорів не застосовуєть­ся щодо провадження у справах про банкрутство, оскільки воно регламентує умови і процедуру визнання юридичних осіб банк­рутами, а не процес вирішення спорів.

Зміни, внесені до ст. 10 ГПК, по суті, скасували процедуру досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при ук­ладенні господарських договорів, самими сторонами майбутнь­ого договору, процедуру, яка завжди кваліфікувалася як харак­терна особливість, як специфічна (проміжна між офертою і ак­цептом) стадія укладення господарських договорів, що відрізня­ла їх від цивільно-правових договорів споживчого (побутового) характеру. Відтепер відносини між підприємствами та організа­ціями (в тому числі і за участю громадян-підприємців) у разі виникнення розбіжностей щодо змісту господарського договору при його укладенні лише частково підпадають під нормативно-правове регулювання, оскільки нова редакція ст. 10 ГПК, вклю­чаючи її назву, лише надає право передавати спори, що виника­ють під час укладення певної категорії господарських договорів (якої саме, ГПК не визначає), на вирішення господарського суду. Без відповіді залишилися питання щодо необхідності складання і строків надсилання та розгляду протоколу розбіжностей, вре­гулювання розбіжностей самими підприємствами та організаці­ями. Не містить на це відповіді і чинний Цивільний кодекс, який лише згадує судову процедуру розв'язання переддоговірних спорів (ст. 159 ЦК).

Важливим питанням, що потребує законодавчого вирішен­ня, є питання щодо обов'язковості передачі на вирішення гос­подарського суду розбіжностей, неврегульованих при укладенні господарських договорів, а також спорів про спонукання уклас­ти договір. Це стосується і тих випадків, коли окремими актами транспортного законодавства визначено процедуру досудового врегулювання господарських спорів (наприклад, п. 3.5 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні).

З назви і змісту частини 1 ст. 11 ГПК вбачається, що обов'яз­кове досудове врегулювання спорів, які виникають при зміні та розірванні договорів, залишене лише стосовно договорів пере­везень, договорів про надання послуг зв'язку та договорів, зас­нованих на державному замовленні.

З одного боку, суб'єкти господарювання, які вважають за необ­хідне змінити чи розірвати договір, можуть безпосередньо зверта­тися до господарського суду. Але слід враховувати, що господар­ський суд розглядає справи у спорах (виділено нами. – В. Щ.), що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів (п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК). Докази щодо вжиття заходів досудового врегулювання господарських спорів якраз і є свідчен­ням існування спору, який виник внаслідок недосягнення згоди, і який сторони передають на вирішення господарського суду.

З іншого боку, далеко не всі договори перевезення та надан­ня послуг зв'язку в силу своїх особливостей можуть бути змінені чи розірвані в порядку, встановленому частиною 2 ст. 11 ГПК. Так, відповідно до ст. 134 Кодексу торговельного мореплавства (КТМ) документами, що підтверджують наявність і зміст дого­вору морського перевезення вантажу, є: 1) рейсовий чартер — якщо договір передбачає умову надання для перевезення всього суд­на, його частини або окремих суднових приміщень; 2) коноса­мент – якщо договір не передбачає зазначеної вище умови; 3) інші письмові докази.

Зміст (реквізити) рейсового чартеру (ст. 136 КТМ) та коноса­мента (ст. 138 КТМ), а також спеціальний порядок внесення змін та відмови від договору морського перевезення (статті 141, 156, 157 КТМ), на нашу думку, не лише виключають можливість застосування встановленого ст. 11 ГПК порядку досудового вре­гулювання спорів, що виникають при зміні та розірванні дого­ворів перевезень, а й взагалі свідчать про його недоцільність для зазначених договорів. Цей висновок стосується і разових дого­ворів перевезення (перевезення поза планом) автомобільним та залізничним транспортом.

Не менш проблематичним уявляється застосування положень ст. 11 ГПК щодо окремих договорів про надання послуг зв'язку, які також носять разовий характер (послуги поштового та теле­графного зв'язку).

З урахуванням викладеного було б доцільно зберегти обов'яз­кове досудове врегулювання спорів, що виникають при зміні та розірванні господарських договорів, стосовно всіх господарських договорів за винятком тих, укладення і виконання яких співпа­дають у часі.

У процесі кодифікації господарського і господарського про­цесуального законодавства важливо визначитися з місцем інсти­туту досудового врегулювання господарських спорів у системі законодавства. Вважаємо, що норми, які регулюють порядок досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при ук­ладенні, зміні та розірванні господарських договорів, хоч і но­сять процедурний характер, проте є нормами матеріального за­конодавства, що визначають дії сторін на проміжній між офер­тою та акцептом стадії, а тому мають бути закріплені в Госпо­дарському кодексі. Норми, якими врегульовано загальний порядок пред'явлення претензій, могли б бути включені до Господарського процесуального кодексу як такі, що регулюють одну із стадій господарського процесу. Норми, що регулюють спеці­альний порядок пред'явлення претензій, доцільно вилучити з актів транспортного законодавства та законодавства про зв'язок (як нормативних актів матеріального права) і в удосконаленому, уніфікованому за строками (щодо договорів перевезення) ви­гляді також помістити в Господарському процесуальному кодексі.