Вирішення господарських спорів

Діяльність господарського суду з розгляду господарських справ і вирішення господарських спорів розвивається у певній послідов­ності і складається з окремих стадій.

Порушення справи. Господарський суд порушує справи за позовними заявами:

• підприємств та організацій, які звертаються до господарсь­кого суду за захистом своїх прав та інтересів, що охороняються законом;

• державних та інших органів, які звертаються до господарсько­го суду у випадках, передбачених законодавчими актами України;

• прокурорів та їх заступників, які звертаються до госпо­дарського суду в інтересах держави;

• Рахункової палати, яка завертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Кон­ституцією та законами України.

Прокурор, який звертається до господарського суду в інтере­сах держави, у позовній заяві самостійно визначає, у чому поля­гає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійсню­вати відповідні функції у спірних відносинах.

Господарський суд порушує справи про банкрутство за пись­мовою заявою будь-якого з кредиторів, боржника.

Позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином – суб'єктом підприємницької діяльності або його пред­ставником. Позивач (прокурор) зобов'язаний при поданні по­зову надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін немає. Зміст позовної заяви та документи, що додаються до неї, визначені відповідно до статей 54 та 57 ГПК. З позовної заяви до господарського суду сплачується державне мито, розміри якого встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито»:

- із позовних заяв майнового характеру — 1% ціни позову, але не менше трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

- із позовних заяв немайнового характеру, у тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів не­ нормативного характеру; із заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство, а також із заяв кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після оголошення про пору­шення справи про банкрутство – 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

- із заяв у переддоговірних спорах – 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

- із апеляційних та касаційних скарг – 50% ставки, що підлягає сплаті при розгляді справи в першій інстанції, а зі спорів майно­вого характеру – ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми.

Питання про прийняття позовної заяви вирішується суддею. При цьому за наявності обставин, що свідчать про відсутність права на позов (вони зазначені у ст. 62 ГПК), суддя відмовляє в прийнятті позовної заяви. Якщо ж заявник (позивач, прокурор) має право на подання позову, але припустився порушень в його реалізації, тобто не дотримався правил подання позовної заяви, суддя повертає позовну заяву і додані до неї матеріали без роз­гляду. Підстави для повернення містяться в ст. 63 ГПК. Після усунення допущених порушень заявник може звернутися до гос­подарського суду повторно.

У разі відсутності підстав для відмови в прийнятті позовної заяви чи для повернення її заявникові суддя, прийнявши позов­ну заяву, не пізніше п'яти днів з дня її надходження виносить ухвалу про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведен­ня, необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду в засіданні.

З метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя й сам вчиняє певні дії з підготовки справи до розгляду (наприклад, призначає експертизу, витребує необхідні докази, зобов'язує представників сторін з'явитися на засідання, виконує інші дії згідно зі ст. 65 ГПК).

Основною стадією господарського процесу є вирішення гос­подарських спорів. Розгляд справ у господарських судах першої інстанції здійснюється суддею одноособово. Проте будь-яку справу, що відноситься до підсудності цього суду, залежно від кате­горії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.

При розгляді справи господарський суд може зіткнутися з такими обставинами, за яких спір не може бути вирішено в цьо­му засіданні (неявка сторін, неподання витребуваних доказів, необхідність витребування нових доказів тощо). У такому разі розгляд справи відкладається, і в ухвалі, що виноситься, вказу­ються час і місце наступного засідання.

Іноді господарський суд не в змозі розглянути справу до ви­рішення пов'язаної з нею іншої справи або в разі призначення експертизи, надсилання матеріалів до слідчих органів, заміни сторони її правонаступником. У цих випадках він зупиняє про­вадження у справі, а потім поновлює його після усунення об­ставин, які зумовили зупинення.

Від зупинення провадження у справі слід відрізняти припи­нення провадження, яке має місце з підстав, зазначених у ст. 80 ГПК. Це підстави, які перешкоджають розгляду справи в госпо­дарському суді взагалі. Вони нагадують підстави відмови в прий­нятті позовної заяви.

Так само залишення позову без розгляду (ст. 81 ГГТК) за своїми підставами має багато спільного з поверненням позову (ст. 63 ГПК). Можна говорити про те, що шляхом застосування норм таких процесуальних інститутів, як припинення провадження у справі та залишення позову без розгляду, суддя має можливість виправити частину помилок, яких він припустився при прий­нятті позовної заяви.

Вирішення спору по суті (тобто задоволення позову чи відмова в позові повністю або частково) завершується прийняттям рішен­ня. Судове рішення приймається суддею за результатами обгово­рення усіх обставин справи, а якщо спір вирішується колегі­ально, — більшістю голосів суддів. Жодний із суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий суддя голосує останнім.

Суддя, не згодний з рішенням більшості складу колегії суддів, зобов'язаний підписати процесуальний документ і має право викласти письмово свою окрему думку, яка долучається до спра­ви, але не оголошується.

Рішення повинно за формою та змістом відповідати вимогам ст. 84 ГПК.

Якщо господарський суд не вирішує спір по суті (наприклад, у разі відкладення розгляду справи, зупинення чи припинення справи тощо), то він виносить ухвалу.

Прийняте рішення оголошується суддею у судовому засіданні після закінчення розгляду справи. За згодою сторін суддя може оголосити тільки вступну та резолютивну частину рішення, про що зазначається в протоколі судового засідання.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та ре­золютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до ст. 84 ГПК.

У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційно­го подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.

Рішення та ухвали розсилаються сторонам, прокурору, який бере участь у судовому процесі, третім особам не пізніше п'яти днів після їх прийняття або вручаються їм під розписку.

Рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набра­ли законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ видається стягувачеві або надсилається йому після на­брання судовим рішенням законної сили.

У разі повного або часткового задоволення первісного і зуст­річного позовів накази про стягнення грошових сум видаються окремо по кожному позову.

Якщо судове рішення прийнято на користь декількох пози­вачів, або проти декількох відповідачів, або якщо виконання повинно бути проведено в різних місцях, видаються накази із зазначенням тієї частини судового рішення, яка підлягає вико­нанню за даним наказом.

Виданий стягувачеві наказ може бути пред'явлено до вико­нання не пізніше трьох місяців з дня прийняття рішення, ухва­ли, постанови або закінчення строку, встановленого у разі від­строчки виконання судового рішення або після винесення ухва­ли про поновлення пропущеного строку для пред'явлення нака­зу до виконання. У цей строк не зараховується час, на який виконання судового рішення було зупинено.

У разі втрати наказу господарський суд може видати його дублікат у порядку, визначеному ст. 120 ГПК.

За загальним правилом вирішення господарських спорів завер­шується прийняттям рішення чи винесенням ухвали судом першої інстанції, проте в окремих випадках господарське судочинство може продовжуватися в апеляційній і касаційній інстанціях.

Сторони у справі мають право подати апеляційну скаргу, а прокурор – апеляційне подання на рішення місцевого госпо­дарського суду, яке не набрало законної сили.

Апеляційна скарга або подання подається через місцевий гос­подарський суд, який розглянув справу.

Місцевий господарський суд у п'ятиденний строк надсилає одержану апеляційну скаргу або подання разом зі справою відпо­відному апеляційному господарському суду.

Апеляційна скарга подається, а апеляційне подання вноситься протягом десяти днів з дня прийняття рішення місцевим госпо­дарським судом, а у разі якщо в судовому засіданні було оголо­шено лише вступну та резолютивну частину рішення – з дня підписання рішення, оформленого відповідно до ст. 84 ГПК.

Відновлення пропущеного строку подання апеляційної скар­ги (подання) можливе протягом трьох місяців з дня прийняття рішення місцевим господарським судом.

У процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, незалежних від нього.

Апеляційний господарський суд не пов'язаний доводами апе­ляційної скарги (подання) і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги (подання) має право:

- залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

- скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення;

- скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю або частково;

- змінити рішення.

Сторони у справі мають право подати касаційну скаргу, а прокурор касаційне подання на рішення місцевого господар­ського суду, що набрало законної сили, та постанову апеляцій­ного суду. Касаційну скаргу мають право подати також особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав та обов'язків.

Вищий господарський суд України переглядає за касаційною скаргою (поданням) рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, каса­ційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або по­станові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

У касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скар­ги (подання) має право:

- залишити рішення першої інстанції або постанову апеля­ційної інстанції без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

- скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляцій­ної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення;

- скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляцій­ної інстанції і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо суд припустився порушень, передбачених час­тиною 2 ст. 111¹⁰ ГПК;

- скасувати рішення першої інстанції, постанову апеляцій­ної інстанції повністю або частково і припинити провадження у справі чи залишити позов без розгляду повністю або частково;

- змінити рішення першої інстанції або постанову апеляцій­ної інстанції;

- залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або по­станов.

Сторони у справі та Генеральний прокурор України мають право оскаржити у касаційному порядку постанову Вищого гос­подарського суду України, прийняту за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, чи постанову апеляційного господарського суду до Вер­ховного Суду України.

Верховний Суд України переглядає у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України у випадках, коли вони оскаржені:

- з мотивів застосування Вищим господарським судом Ук­раїни закону чи іншого нормативно-правового акта, що супере­чить Конституції України;

- у разі їх невідповідності рішенням Верховного Суду Украї­ни чи Вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права;

- у зв'язку з виявленням різного застосування Вищим гос­подарським судом України одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах;

- на підставі визнання їх міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України.

Верховний Суд України за результатами розгляду касаційної скарги, касаційного подання Генерального прокурора України на постанову Вищого господарського суду України має право:

• залишити постанову без змін, а скаргу (подання) без задо­волення;

• скасувати постанову і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції;

• скасувати постанову і припинити провадження у справі.

 

 

Список літератури

1.Конституція України - Основний Закон, 1996.

2.Кузнєцов В. Ринок і приватизація // МЗ і МО. - 1992. - № 7.

3. Гош О. Теорія і практика приватизації постсоціалістичної
державної власності // Економіка України. - 1993. - № 8.

4. Павличенко М. Роздержавлення і приватизація: новий погляд
на проблему // Економіка України. - 1994. - № 9.

5. Іванов І. Розвиток форм власності на сучасному виробництві//
МЗіМО.-1992.-№3.

6. Основи економічної теорії // За ред. С.В. Мочерного -
Тернопіль, 1993.

7.Макконел К., Стенли Л. Брю. Економикс. - М., 1992.

8.Самузльсон П. Зкономика. - М., 1985. - 149 с.

9.Логвіненков А. Організаційно-економічні форми приватизації //
Економіка України. - 1993. - № 10.

10.Поплавський А. Приватизація власності в країнах сформованої
ринкової економіки // Економіка України. - 1994. - № 8.

11.Закон України "Про товарну біржу" від 10 грудня 1991 року.

12.Цивільний кодекс України. - К., 1988.

13.Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств".

14.Закон України "Про цінні папери та фондову біржу" від 18 червня
1991 року.

15.Наказ Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку
від 15 січня 1997 року.

16.Щербина В.С. Господарське право України. - К.: Атіка, 1999.

17.Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Т.М. Фінансовий
словник. -Львів: Вид-во ДУ "Львівська політехніка", 1996.

18.Петрович Й.М., Захарчин Т.М., Теребух А.А. Організація
підприємництва в Україні. - Львів: Оскарт, 2000.

19.Предпринимательское (хозяйственное) право: Учебник. В 2 т. / Отв.
ред. О. М. Олейник. — М.: Юрист, 2002. – Т. 2. – С. 458.

20.Опришко В. М. Міжнародне економічне право: Підручник. – К.:
Либідь, 1995.