Поняття приватизації та її значення у розбудові України

Приватизація, що офіційно почалася в Україні 1 грудня 1992 р., складна і суперечлива. Існує багато поглядів щодо цілей, форм, термінів приватизації, ступеня готовності України до неї тощо. І хоча процес уже почався, з огляду на актуальність теми для країни загалом й окремих громадян пропонуємо своє бачення цієї проблеми в загальнотеоретичному плані, а також аналіз організаційних форм приватизації зокрема.

Необхідність роздержавлення і приватизації майже ні в кого не викликає сумнівів і пояснюється, по-перше, кризовим станом економіки і суспільства загалом; по-друге, неминучістю переходу до ринку; по-третє, поняттям уродженої економічної активності приватного власника; по-четверте, визнанням того визначення, що приватна власність - це основа свободи особи.

Приватизація являє собою головну складову частину економічної реформи, її стратегію і тактику. Це процес, якому притаманні глибинні властивості, зв'язані з кардинальною зміною соціальних структур та суспільно-економічного ладу в Україні.

Що ж вкладається в поняття "приватизація"? Якщо виважено підійти до аналізу цього поняття, це:

♦ у вузькому розумінні, із погляду етимології, це - перехід
будь-якої форми власності (державної, особистої, колективної,
інтегрованої тощо) у приватну;

♦ у широкому змісті це поняття на практиці, у літературі,
офіційних документах розглядають як форму роздержавлення,
перетворення (трансформацію) державної власності в інші форми
власності(присвоєння);

♦ при такому підході під роздержавленням розуміють загальний перехід від тоталітарної державної економіки до економіки змішаної, багатоукладної, плюралістичної, поліфоніч­ної, що зв'язано з чотирма "Д": денаціоналізацією; демонополі­зацією; демократизацією; децентралізацією економіки, а також із складовими частинами цього процесу: корпоратизацією (акціонуванням), комерціалізацією, персоніфікацією власності.

У остаточному підсумку це звільнення держави від функції прямого безпосереднього господарського керування виробництвом.

Але серед цілей приватизації є і цілком прагматична, і полягає вона в тому, щоб за рахунок продажу державних підприємств дістати кошти, якими можна було б хоч частково закрити прогалини у величезному бюджетному дефіциті. Головним джерелом приватизації повинні стати саме інвестиційні процеси, що можуть привести до структурних змін. Соціальні ж аспекти виступають лише як стимули або обмеження, що амортизують експансію приватного капіталу.

Під час розроблення будь-якої концепції приватизації (а вона, до речі, досі фактично так і не сформована в Україні на державному рівні) є загальні вимоги, висунуті стосовно приватизаційного процесу:

1. Упорядкування юридичних прав власності і фактичного права розпоряджатися нею. В Україні до моменту початку приватизації більшість необхідних законодавчих актів було розроблено і введено в дію. Але в них є істотні недоліки. По-перше, не визначено і не закріплено в законі одне з головних прав власності - на землю. Без нього, по суті, неможливий загальний процес приватизації - тому що об'єкти державної власності побудовані на землі - держава їх приватизує, а землю - поки що ні. По-друге, сьогодні залишаються чинними два взаємовиключні положення - у Законі про оренду майна - державних підприємств і організацій і в Законі про приватизацію майна державних підприємств України. Так, перший документ надає можливість трудовим колективам узяти його в оренду з викупом, а другий -стверджує, що все державне майно повинно бути рівномірно розділене між громадянами України через систему сертифікатів. Якщо врахувати, що на оренду з викупом йдуть підприємства, які працюють найефективніше із добрим парком устаткування, неважко відзначити однобічність приватизаційного процесу: одним - краще, іншим - нічого. По-третє, якщо приватизаційні майнові сертифікати можна буде вкладати у викуп акцій підприємств (а це - політика Фонду держмайна), то котируватися будуть акції лише відомих підприємств, із стабільним рівнем функціонування, що зможуть гарантовано приносити прибуток вкладнику.

2. Використані вже в перехідний період стимулятори, які дають можливість працювати за критеріями ринкового госпо­дарства. Такими критеріями могло б стати пільгове оподаткову­вання упродовж визначеного часу (3-5 років) для більшості підприємств, особливо тих, що виготовляють промислову продукцію або продукти харчування до моменту їхньої
приватизації. Це привело б до стабілізації економічного становища підприємств, дало б можливість колективу визначитися - або приватизувати підприємство, або залишити його державним.

3. Зведення до мінімуму передумов зловживань під час приватизації.

4. Пошук оптимального рішення капіталомісткості внутріш­нього ринку. Щодо цієї умови є істотне зауваження. У приватиза­ційних документах не відображена можливість залучення трудовим колективом (який здебільшого не має власних засобів на викуп підприємства) вітчизняних та іноземних інвесторів на договірній основі і можливість їхньої участі в організації товариства покупців.

5. Створення умов, що забезпечують зацікавленість населення в приватизації і підтримка цієї зацікавленості. На жаль, такої зацікавленості в основної маси населення немає. Це пояснюється як відсутністю чіткого визначення можливостей застосування приватизаційних майнових сертифікатів під час приватизації, так і неможливістю на свій розсуд розпоряджатися ними (продати, подарувати тощо). Сертифікати розглядаються
тільки як можливість придбати акції підприємств - а це вже елемент примусової приватизації.

6.Необхідність соціального захисту населення у ході приватизації. Елементами такого захисту можуть стати: продаж не тільки 20 % акцій підприємств їхнім трудовим колективам; забезпечення державою гарантованих дивідендів на приватиза­ційні сертифікати найменш забезпеченим категоріям населення, можливість вкладати майнові сертифікати в акції найрозвине­ніших підприємств; неможливість перепрофілювання об'єктів соціально-побутового призначення упродовж визначеного періоду під час їх приватизації.

7.Заборона на використання виторгу від приватизації для субвенцій слабким підприємствам.

В Україні застосовуються різні форми приватизації держав­них підприємств:

♦ закриті акціонерні товариства (ЗАТ);

♦ відкриті акціонерні товариства (ВАТ);

♦ товариства з обмеженою відповідальністю:

♦ товариства з додатковою відповідальністю:

♦ повні товариства;

♦ командитні товариства;

♦ приватні товариства.

Кожна з названих організаційно-економічних форм приватизації має як переваги, так і певні недоліки. Останні є результатом дії на суб'єктивні й об'єктивні чинники до моменту його приватизації й, зокрема, залежать від: рівня розвитку підприємств, ефективності його функціонування; стану основних фондів, матеріально-технічної бази і соціальної інфраструктури; психологічного клімату в колективі, його волі і напрямку; наявності потенційного власника (за рівнем особистих прибутків і заощаджень) - членів трудового колективу; співвідношення формальної та неформальної сил у владі тощо.

Для вибору організаційно-економічної форми приватизації необхідно розглянути найхарактерніші ознаки кожній із них.

Оренда, як відомо, допускає передачу засобів виробництва (майна) у тимчасове користування і володіння. Обов'язковою умовою реалізації орендних відносин є наявність двох економічних суб'єктів - орендодавця й орендаря, відносини між якими складаються з приводу того самого об'єкта власності. Для продуктивного використання засобів виробництва орендар повинен одержати право володіння ними, що надається йому орендним договором. Отже, оренда, зберігаючи за власником право верховного розпорядження, допускає передачу орендарю господарських компетенцій керування, володіння, користування майном, унаслідок чого в нього виникає економічний інтерес щодо його ефективного використання.

І у власника, і в безпосереднього виробника (орендаря) існує об'єктивна необхідність у фактичному присвоєнні результатів виробництва - прибутків, матеріальних благ, оскільки вони зацікавлені в задоволенні своїх життєвих потреб, реалізації своїх економічних інтересів. Однак власник свої інтереси реалізує в будь-якому разі (незалежно від результатів виробництва він одержує орендну плату), в той час як орендар зацікавлений у максимальному підвищенні ефективності господарської діяльності.

Засоби виробництва, орендовані орендарем, стають його власністю тільки тоді, коли вже належать йому, тобто після викупу цих засобів у власника (що зумовлено договором), а також якщо їхня вартість після закінчення терміну оренди цілком відшкодована, а вони ще зберігають свої корисні властивості.

Орендні відносини є засобом реалізації власності. Це відбувається під час відчуження - присвоєння. Практично воно здійснюється, якщо власником надаються орендарю (як суб'єкту реалізації власності) права користування, володіння, часткового розпорядження орендованими засобами виробництва, а користу­вання (економічні відносини між суб'єктами власності з приводу споживання її об'єктів), володіння і часткове розпорядження (відносини, пов'язані не тільки з використанням умов, але і з присвоєнням результатів виробництва) - атрибути єдиного процесу присвоєння, що характеризує реалізацію власності.

Власність є фактичним, закінченим присвоєнням. Тобто орендар, що не є власником, наділяється правами користування, володіння, часткового розпорядження стосовно майна власника. Орендарю дається широка економічна самостійність, однак це не означає, що він перетворюється у власника засобів виробництва.

Що ж стосується роздержавлення власності й передачі підприємств у власність їхнім трудовим колективам, то в цьому є істотне протиріччя. Державні підприємства - суб'єкти реалізації державної власності. Власником є держава, що передає своїм представникам (суб'єктам реалізації власності) - підприємствам права користування, володіння і часткового розпорядження, тобто реалізується державна власність. Якщо ж колектив підприємства бере в його в держави, то цей процес реалізації державної власності накладається на нього. У такому разі колектив підприємства, реалізуючи право користування, володіння, часткового розпорядження, для того, щоб орендувати в держави засоби виробництва, що вже знаходяться в його користуванні, володінні і розпорядженні, повинен реалізувати той самий процес, але ще і за орендну плату. Крім того, за тривалий термін орендар вступає в конфлікт із власником.

Під час оренди державного майна трудовим колективом підприємства відзначаються:

1. Створення і нарощування колективної власності одно­часно із зменшенням державної власності. Наявність колективної власності вимагає її подальшої персоніфікації стосовно до кожного працівника залежно від його трудового внеску.

2. Надання колективу права самостійно розпоряджатися орендованими засобами виробництва й організувати діяльність відповідно до принципів самоврядування.

3. Впровадження оренди на рівні внутрішніх підрозділів підприємства.

4. Точний облік особистого внеску кожного працівника в загальний результат діяльності колективу.

5. Поступовий викуп підприємства, зокрема тільки за рахунок коштів колективу (як загальних, так і особистих коштів працівників) і результатів його економічної діяльності (для орендного колективу з акціонерною власністю закритого типу і «народного підприємства»), а також за рахунок вільного продажу акцій підприємства і їхньої реалізації через фондову біржу.

6. Колегіальність керування виробництвом. Для орендних колективів з акціонерною власністю закритого типу і часткової власності вищим органом керування є загальні збори їхніх членів. Керує поточною діяльністю обраний колективом керівник. Для орендного колективу з акціонерною власністю відкритого типу характерний колегіально-акціонерний принцип керування -
поєднання волі трудового колективу з волею акціонерів, власників контрольного пакета акцій із поступовим переходом реальних функцій керування до останніх.

7. Випуск акцій для орендних колективів з акціонерною
власністю:

а) закритого типу - акцій трудового колективу тільки для працівників цього підприємства (включаючи пенсіонерів, студентів вищих навчальних закладів, військовослужбовців, що працювали на підприємстві тощо);

б) відкритого типу - акцій підприємства, що можуть придбати як фізичні (робітники підприємства, окремі громадяни), так і юридичні особи (підприємства, холдинги тощо). У такому разі члени трудового колективу мають можливість набути частини акцій за їх номінальною вартістю, а не за курсом фондової біржі. Загальною для обох організаційних форм
ознакою є нарахування дивідендів як на акції трудового колективу, так і на акції підприємства.

Для так званого «народного підприємства» характерним є час і принцип приватизації майна, під яким розуміють внесення кожним членом трудового (орендного) колективу встановленої частки і визначення його паю в загальній власності колективу (залежно від трудового внеску працівника). У результаті за підсумками господарської діяльності кожний пайовик одержує у вигляді виплат частину чистого прибутку на пай.

Вибираючи будь-яку із розглянутих організаційно-економічних форм приватизації через оренду, необхідно враховувати: загальним для усіх цих форм є той факт, що у всіх випадках спостерігається обмеження економічної самостійності орендних колективів за договором оренди: кожна з зазначених форм (через оренду) має різний ступінь ефективності.

Найбільшу перевагу за об'єктивними показниками має орендний колектив з акціонерною власністю відкритого типу, що характеризується:

♦ низьким рівнем колективного володіння і керування (хоча теоретично керування і господарською діяльністю під­приємства здійснюють загальні збори членів колективу, фактично ж права керування переходять до акціонерів, що мають контрольний пакет акцій підприємства);

♦ середнім ступенем ефективності інвестицій фізичними особами;

♦ середньою можливістю швидкого підвищення ефектив­ності виробництва;

♦ високим рівнем економічної відповідальності і зацікав­леності колективу власників у результатах функціонування підприємства (як його працівників, так і акціонерів - не працівників);

♦ можливістю швидкого викупу підприємства (у найменші терміни порівняно з іншими формами).

Для орендного колективу з акціонерною власністю закри­того типу характерний:

♦ середній рівень колективного володіння і керування (можливий конфлікт орендодавця й орендаря з приводу права розпорядження колективною власністю);

♦ низька ефективність вкладень у виробництво (засоби робітників досить незначні);

♦ низька можливість швидкого і значного підвищення виробництва (переважно через недостачу засобів);

♦ середній рівень економічної відповідальності і зацікавле­ності колективу власників; триваліші терміни викупу підприємства

Найменший ступінь ефективності має орендне під­приємство з частковою власністю ("народне підприємство"), якому властиві, крім високого рівня колективного володіння і Керування (усі "рівні" і умовою досягнення добробуту кожним є тільки особиста праця): невисока ефективність інвестицій у виробництво, низька можливість швидкого підвищення ефектив­ності виробництва, найнижчий рівень економічної відповідальності і зацікавленості колективу, найтриваліші терміни викупу підприємства.

Однак державна програма приватизації з 1992 р. в Україні щодо оренди повністю не виконана, можливо, у зв'язку з новизною і складністю проблеми. Можливе невиконання Програми приватизації й у 1993 р. - саме через обмеження, введені Кабінетом Міністрів для оренди з викупом - єдиного способу приватизації, що реально діє і веде до визначеного підвищення ефективності виробництва.

Декретом Уряду України про приватизацію цілісних майнових комплексів держпідприємств та інших структурних підрозділів, зданих в оренду від 13 травня 1993 р., визнається оренда з викупом за договорами, укладеними до введення в дію Декрету "Про додаткове регулювання орендних відношень". Однак ним поставлені умови, що роблять оренду з викупом практично неможливою. Так, необхідно в "старі" договори оренди з викупом внести доповнення, у якому обов'язково зазначити квоту використання майнових приватизаційних сертифікатів організацій орендарів. А оскільки квоту буде в прямому розумінні диктувати Фонд державного майна, то він буде прагнути підняти її аж до 70 %, і у такому разі можливості для викупу підприємства просто не залишається. А це – фактична заборона оренди з викупом.

Від приватизації державного підприємства через оренду його трудовим колективом істотно відрізняється приватизація через викуп. Насамперед це стосується термінів приватизації (під час викупу - миттєва), а також організаційно-економічних форм, якими під час викупу є:

1. Створення акціонерного товариства (як відкритого, так і закритого типів).

2. Організація господарських товариств із визначеною на­ перед відповідальністю: обмеженої, додаткової, повне і командитне товариства.

3. Придбання (покупка) підприємства фізичною особою або групою осіб (приватне підприємство).

Чинники, що впливають на вибір організаційно-економічних форм підприємств, приватизованих через викуп, переважно аналогічні орендним.

Характерними ознаками акціонерного товариства є: наявність акціонерної власності (власність товариства перебуває у власності його членів, що вклали кошти в придбання акцій). У акціонерному товаристві відкритого типу акції підприємства вільно реалізуються через фондову біржу (до 75% акцій) за ринковим курсом (тільки засновники і члени трудового колективу мають можливість придбати акції за номінальною вартістю). У закритому акціонерному товаристві акції реалізуються усередині підприємства без реалізації на сторону; нарахування дивідендів. Чим вища ефективність підприємства, тим більший розмір чистого прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, і тим вища зацікавленість акціонерів;

♦ визначення ринкової вартості акцій (курсу акцій): для відкритого товариства - за курсом фондової біржі; для закритого – за номінальною вартістю;

♦ акціонерний тип керування: незважаючи на видимість
колегіального керування (економічну політику здійснюють
загальні збори), фактично товариством керує власник контроль­ного пакета акцій (до 51 % їхньої загальної кількості). Для закритого акціонерного товариства характерна обов'язкова трудова участь акціонерів у діяльності підприємства (виняток може бути зроблено тільки для пенсіонерів та інших колишніх працівників підприємства, що захотіли придбати акції);

♦ застосування найманої праці (у товаристві можуть працювати люди за контрактами, що не хочуть ставати акціонерами і купувати акції, а одержують тільки заробіток);

♦ існує можливість (загроза) зміни власника, що скуповує акції товариства.

Тут необхідно враховувати ще і той факт, що відповідно до затвердженого в листопаді 1992 р. Фондом державного майна Положення про план приватизації може бути прийняте рішення Комісії з питань приватизації про те, що контрольний пакет акцій (паїв) господарського товариства залишається у розпорядженні фонду державного майна України. Цей факт саме і говорить про небажання держави віддавати свою власність, тому що власник контрольного пакета акцій - фактичний власник підприємства, із усіма належними юридичними правами, а також правом керування і розпорядження майном. Крім того, це свідчить про потенційну можливість залишення у власності держави стабільних підприємств, що приносять значний прибуток.

На орендних підприємствах рівень показників відтворення ОВФ практично не відрізняється від рівня державних під­приємств, що зумовлено, здебільшого, економічною ситуацією, яка склалася. Відсутність ринку конкуренції, монополізм виробника, дефіцитність його продукції дають змогу орендному підприємству (як, між іншим, і підприємствам інших організа­ційно-правових форм господарювання) працювати по-іншому: не прагнути до високої ефективності виробництва, не думати про перспективи розвитку підприємства, "проїдати" отриманий прибуток. Так, наприклад, Дніпропетровський і Новомосковський трубні заводи, що працюють на оренді, у 1992 р. спрямували на розвиток і удосконалення виробництва по 14 % одержаного прибутку, в той час як на оплату праці - відповідно, 57 і 62 %.

Значний інтерес викликає порівняльний аналіз ефектив­ності функціонування промислових підприємств різних форм власності. Він показує, що в умовах формування ринкових відносин і прояву кризових явищ в економіці підприємства ринкового сектора краще пристосовуються до умов, що склалися. Так, якщо в державному секторі економіки обсяг виробництва в 1993 р. скоротився (порівняно з 1992 р.) на 10.5 %, то на недержавних підприємствах він зріс майже на 7 %, тобто державні підприємства, будучи найкраще технічно озброєними, помітно програють підприємствам недержавного сектора за рівнем використання ОВФ.

Серед підприємств недержавного сектора економіки най­більшою віддачею ОВФ і рівнем продуктивності праці характери­зуються господарські товариства.

Виконаний аналіз свідчить, що в умовах загострення економічної кризи найуразливішою сферою діяльності підпри­ємства є відтворення виробничого апарату. Становище погіршилося як у державному секторі, так і на підприємствах недержавних форм власності. Однак в останніх виявилося більше можливостей для пристосування до ситуації, що склалася. Особливо це стосується акціонерних товариств, що значну частину прибутку скеровувала на цілі виробництва. Водночас ця прогресивна форма господарювання не змогла повною мірою проявити свої переваги. Що стосується оренди, то її варто розглядати як спосіб поступової приватизації, із формуванням виробництва на основі власності працівників (персоніфікованої власності) із досить високим рівнем мотивації до праці. Необхідно створити орендним колективам найсприятливіші умови для їхнього функціонування (насамперед це стосується права викупу і розміру орендної плати).

Для моніторингу процесів перетворення відносин власності й ефективного функціонування підприємств у постприватизаційний період важливо удосконалити класифікацію форм господарювання і розширити державну статистичну звітність.

Підводячи підсумки, необхідно відзначити, що результа­том переходу на нові форми господарювання в Україні повинно стати створення багатоукладної економіки, відмова від держав­ного монополізму на власність і створення умов для рівно­правного існування різних її форм. Необхідно розвивати приватну і колективну форми власності, образно кажучи, із нуля і через роздержавлення та приватизацію, що повинні перейти в трансформацію наявної системи виробничих відносин, і відразу формувати якісно нову суспільну (державну і муніципальну) власність, але водночас не можна не враховувати інтереси трудових колективів, для яких оренда на цьому етапі означає найприйнятніший варіант переходу до ринкової системи господарювання.

Подальший розвиток економіки багато в чому залежить від становлення різних форм господарювання, зокрема і орендної, що дасть змогу Україні стати однією з провідних країн Європи