Поняття права власності та його значення у господарській діяльності

Право власності має об'єктивний і суб'єктивний аспекти. Під правом власності в об'єктивному аспекті розуміють систему правових норм, які регулюють відносини власності. Суб'єктивне право власності - це забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної чи юридичної особи щодо власності над речами (тобто надана особі можливість володіти певною - належною їй - річчю). Складовими суб'єктивного права власності є правомочність - воло­діння, користування і розпорядження речами. Названі правомоч­ності становлять юридично забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він залишається власником.

Володіння - це юридично забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв'язку з річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого матеріального зв'язку. Воно тісно пов'язане з волевиявленням. Для власника право володіння забезпечує можливість у будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її властивості. Тому, якщо особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що вона є її власником. Це враховує право, встановлюючи презумпцію закон­ності, фактичного володіння: припускають, що той, у кого знаходиться річ, є її законним власником, якщо не буде доведено протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнішнім.

Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі (договір найму), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка, розбій). Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Саме це дає підставу законне володіння називати титульним володінням.

Незаконне володіння не ґрунтується на правовій основі, тому його ще називають безтитультш. Незаконне володіння, своєю чергою, поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовіс­ним є таке володіння, за якого власник не знає і не повинен знати про його незаконність (громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у законного власника). Різновидом добросовісного володіння є володіння давнішнє. Володіння визнається давнішнім, коли особа - не власник майна, добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як власним упродовж строку, що перевищує строк, встановлений законом.

Якщо власник майна знає або повинен знати про незакон­ність свого володіння, він називається незаконним недобросовіс­ним власником (привласнення знахідки, вкраденого майна). Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильниць­ким, підробленим (фальшивим). Прикладом самовільного володіння є крадіжка, насильницького - грабіж або розбій, підробленого - шахрайство.

Можна сказати, що правомочність володіння - це початок права власності. Виникнення права власності у набувача закон пов'язує з моментом передачі - отримання речі, а одержання є нічим іншим, як початком володіння.

Користування - це основана на законі можливість використання властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб. Користування майном може проявлятися по-різному. Наприклад, власник земельної ділянки, обробляючи землю, користується нею. Власник будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком.

Власник може використовувати своє майно для господарсь­кої та іншої не забороненої законом діяльності. Користуючись майном, власник зобов'язаний не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом, дотримуватись моральних засад суспільства.

У передбачених законом випадках компетентні державні органи можуть контролювати дії власника, пов'язані з користу­ванням його майном. Так, міліції надається право відстороняти від керування транспортними засобами осіб, які перебувають у стані сп'яніння, а також тих, які не мають документів на право керування або користування транспортними засобами, анулювати виданий юридичній особі дозвіл на використання зброї, боє­припасів, вибухових речовин, матеріалів та інших предметів і речовин, якщо нею не виконуються встановлені правила користування цими засобами.

Власник може сам користуватися належним йому майном або надати таке право іншій особі, укладаючи договір, передаючи речі під заставу тощо. Таке право користування передається через розпорядження майном.

Право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів. Так, працівники міліції на підставі п. 26 ст. 11 Закону про міліцію мають право використовувати безперешкодно транспортні засоби, що належать юридичним особам чи громадянам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до лікувальних закладів осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги, для переслідування правопорушників та їх доставлення до міліції.

Розпоряджання - це закріплена нормами права за власником можливість визначати долю належної йому речі через знищення, відчуження або передачу її в тимчасове володіння іншим особам. Якщо правомочність володіння є початком права власності, то з правом розпоряджання пов'язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від його майна на певний час. Застосовуючи правомоч­ність розпоряджання, власник може своє майно знищити, продати або подарувати, передати в найм тощо. Якщо власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею, укладаючи односторонню угоду, оскільки воля власника спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється внаслідок використання речі (наприклад, власник спалює дрова в печі), то воля власника спрямована зовсім не на те, щоб припинити право власності, а на те, щоб вилучити із речі її корисні властивості. Через це в такому разі відзначається лише право користування річчю, а не право розпоряджання нею.

Право розпоряджання тісно пов'язане з особою власника. Це дає змогу зарахувати його до особистого права, яке майже неможливо виділити із правомочностей власника як самостійне, незалежне від права власності особливе право. Власник або безпосередньо приймає рішення про розпоряджання своїм майном, або опосередковано - через представників.

Принагідно підкреслимо, що закон про власність робить спробу надати правомочності розпоряджання самостійного значення, запроваджуючи в юридичну практику поняття "право повного господарського відання", яким наділяються державні підприємства стосовно майна, що є державною власністю і закріплене за ними. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать законові та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України (ст. 37 Закону України "Про власність").

Як бачимо, формально залишаючись власником, держава, фактично, добровільно відмовилася від свого права власності, передавши його державним підприємствам. Таке явище треба вважати неприродним, спричиненим кон'юнктурними чи якимись іншими незрозумілими міркуваннями.

Розглядаючи правомочності власності, звернімо увагу на те, що в сукупності вони можуть належати лише власникові. Лише власник має право одночасно володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, а також охороняти його від будь-якого протиправного втручання, аж до застосування засобів самозахисту.

Але це не означає, що власник має необмежену владу щодо використання належних йому речей. Здійснюючи свої права, власник зобов'язаний не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. Реалізуючи свої права і виконуючи обов'язки, власник зобов'язаний дотримуватися моральних засад суспільства. Крім того, він повинен утримувати належне йому майно і нести ризик його випадкової загибелі, якщо інше не передбачене законодавчими актами чи угодою. Власник також зобов'язаний забезпечити громадянинові, працю якого використо­вує, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законодавством. У випадках і в порядку, встановлених законо­давчими актами, діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.

Отже, зміст права власності становлять права із володіння, користування і розпорядження майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Саме поєднання прав та обов'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, які випливають з цього.

Враховуючи викладене, суб'єктивне право власності визначимо так. Суб'єктивне право власності - це юридично забезпечена можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, здійснюючи щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від усіляких протиправних втручань до своєї власності над належним йому майном.

З визначення випливає, що суб'єктивне право власності є абсолютним правом. Власникові як уповноваженій особі протистоять усі інші особи, вони зобов'язані не порушувати його прав. Водночас кожна особа має право вимагати від власника припинення порушень її прав.

Суб'єктивне право власності є складовою частиною речового права, оскільки власник має можливість задовольняти свої інтереси, безпосередньо впливаючи на речі, що належать йому за правом власності.

Враховуючи це, дамо таке визначення права власності як цивільно-правового інституту.

Право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава (п. 1 ст. З Закону України "Про власність"). До суб'єктів права власності зараховано також органи місцевого самоврядування щодо комунальної власності (ст. 41 Конституції України).

Народ України як єдине джерело державної влади в країні здійснює правомочності власника через референдум, а також через Верховну Раду й місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин України, відповідно до законодавства, має право користуватися природними об'єктами для задоволення своїх потреб. Він зобов'язаний сумлінно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства (ст. 10 Закону України "Про власність").

До громадян як суб'єктів права власності законодавство зараховує громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Всі вони мають рівні майнові права і обов'язки, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Форми права власності

У законі "Про власність" зазначено, що власність в Україні існує у формах приватної, колективної та державної власності. Отже, в Україні виділяють такі форми права власності: право приватної, право колективної та право державної власності. Основою поділу права власності на форми є принцип суб'єктності, тобто принцип належності права тому чи іншому суб'єктові. До права приватної власності належить власність громадян та створе­них ними юридичних осіб. Право державної власності поши­рюється на власність, яка належить Україні загалом (загально­державна власність) і адміністративно-територіальним одиницям (комунальна власність).

Щодо права колективної власності підкреслимо, що в Україні є власність, яку неможливо зарахувати ні до права приватної, ні до права державної власності. Це власність, що належить профспілкам, політичним партіям та іншим громадським об'єднанням, релігійним та іншим організаціям, які є юридичними особами. Можливо, право саме на цю власність і доцільно називати правом колективної власності. Але законодавець до права колективної власності, крім названих, зараховує також право власності, що належить трудовим колективам державних підприємств, колективам орендарів, колективним підприємствам, кооперативам, акціонерним товариствам, господарським товарист­вам та об'єднанням.

Як бачимо, названі суб'єкти або взагалі не можуть бути суб'єктами права власності, або належать до суб'єктів права приватної чи державної власності.

Отже, можна вважати, що в Україні є повноцінним право власності у формі приватної та державної (загальнодержавної та муніципальної) власності, а також є зародки права власності у формі колективної власності.

Види права власності

Поділ права власності на форми не заперечує його класифікації за іншими ознаками. Так, право приватної власності може бути правом власності громадян та правом власності юридичних осіб. Право державної власності може бути правом оперативного управління державних установ та казенних підприємств і правом повного господарського відання державних підприємств. Крім того, право власності може належати не одному суб'єктові, а кільком. За цією ознакою можна виділити право спільної власності, яке поділяється на право спільної сумісної і спільної часткової власності. Спільна сумісна власність поділяється на власність подружжя, власність членів селянського (фермерського) господарства і власність членів сім'ї, власність, що виникає внаслідок спільної праці членів сім'ї.

Одним із видів права власності є право інтелектуальної власності.

Відтак підкреслимо, що класифікація права власності може бути різноманітною, залежно від практичних потреб такого поділу. Водночас звернемо увагу на те, що поділ права власності на форми зафіксований на законодавчому рівні, а поділ права власності на види здійснюється як із урахуванням законодавчих положень, так і з теоретичних та практичних міркувань.