Основні положення досудового врегулювання господарського спору

Однією з необхідних умов yспішного функціонування всіх елементів створюваного в Україні ринкового механізму є законність і дисципліна в діяльності суб’єктів господарювання. Відбувається докорінне реформування усіх економічних інститутів і відповідно до цього йде трансформація правосвідомості керівників підприємства різних форм власності усіх підприємців. Адже багато з них ще й досі не звільнилися від старих звичок, не навчилися дотримуватись господарської дисципліни. Нерідко зустрічаються підприємці які використовують найменшу можливість для зволікання з розрахунками, а якщо вдається то і зовсім не розраховуватись з партнером, затримують постачання продукції тощо.

Наслідком як умисної, так і вимушеної несплати боргів суб’єктами підприємницької діяльності є господарські зіткнення, конфлікти і суперечності між цими суб’єктами стосовно їх прав і обов’язків. Такі суперечки в господарських відносинах називаються претензійними спорами.

Правовим механізмом який дозволяє певною мірою налаштовувати суб’єктів діяльності на своєчасне й належне виконання зобов’язань є передбачена ГПК України можливість досудового врегулювання господарського спору, у випадках передбачених законом України, а також за домовленістю між суб’єктами спору, якщо це обумовлено договором.

Метою досудового врегулювання господарських спорів є усунення або запобігання негативного впливу на господарську діяльність з боку контрагентів. Добровільне задоволення претензійних вимог забезпечує найбільш швидке відновлення порушених прав кредитора і в цьому полягає позитивний аспект досудового врегулювання спорів. Такий сценарій є позитивним і для добросовісного боржника, оскільки позбавляє його від додаткових витрат на судові видатки.

Завданнями досудового врегулювання господарських спорів є:

- відновлення порушених прав і захист законних інтересів організацій;

- виявлення причин та умов невиконання договірних зобов’язань;

- попередження порушень планової і договірної дисципліни, чинного законодавства;

- поліпшення економічних показників господарської діяльності організацій;

- відшкодування за рахунок винних збитків, заподіяних організації.

Досудове врегулювання господарських спорів є одним зі спірних положень сучасного українського господарського процесу. Дискусія про необхідність існування цього інституту триває давно, що вказує на неоднозначність і складність даного питання. Цілком природно, що сторони господарського конфлікту повинні самостійно вжити всіх можливих заходів для мирного розв’язання спору, що виник, і лише потім звертатися до суду. З іншого боку, існування подібного бар’єру є, по суті, обмеженням права на судовий захист. Але, незважаючи на існуючі в юридичній літературі дискусії з приводу доцільності існування інституту досудового врегулювання господарських спорів, і опоненти і прихильники цієї точки зору вказують на економію часу.

Існування в господарському процесуальному праві інституту досудового врегулювання окремих категорій спорів забезпечує:

- більш швидке відновлення порушених прав і законних інтересів суб’єктів господарювання;

- розвиток між підприємствами, організаціями відносин співробітництва при виконанні договірних зобов’язань;

- безпосереднє врегулювання господарських спорів у добровільному порядку;

- попередження появи необґрунтованих і безспірних справ у господарських судах;

- дотримання господарських інтересів сторін;

- зниження невиробничих видатків, пов’язаних зі сплатою штрафних санкцій за не виконання договірних зобов’язань за рахунок застосування санкцій до контрагентів і стягнення з них цих збитків.

Відповідно до ст. 5 ГПК України сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою. Порядок досудового врегулювання спорів визначається Господарським процесуальним кодексом України, якщо інший порядок не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин [1, 54].

У рішенні Конституційного Суду України від 09.07.2002 р. по справі №1-2/2002 зазначено, що обов’язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право на судовий захист. Можливість використання суб’єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правовогу захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх виконання правом, а не обов’язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб’єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути непередбачено цивільно-правовим договором, коли суб’єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту своїх прав. Досудове врегулювання спору можливе також за умови волевиявлення кожного з учасників правовідносин і за відсутності в договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, зазначає Конституційний Суд України, обрання певного засобу правового захисту є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов’язкового досудового врегулювання обмежує можливість реалізації права на судовий захист [2, 15].

Викладене вище необхідно розуміти так, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Порядок досудового врегулювання спорів визначається ГПК України, якщо інший порядок не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.

Порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюється на спори:

- про визнання договорів недійсними;

- спори про визнання недійсним актів державних та інших органів, підприємств і організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств і організацій;

- спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями;

- спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ;

- спори про звернення стягнення на заставлене майно.

Відповідно до ч. І ст.6 ГПК України [1, 59] підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушені, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією. І лише після того, як контрагенту була пред’явлена претензія, яку він відхилив або не надав відповіді у строк, передбачений ст.7.11 ГПК України, уповноважена особа (належний виконавець) може звертатись до господарського суду з позовною заявою. Таким чином, сама можливість подальшого судового розгляду господарського спору і винесення законного рішення на користь уповноваженої особи (належного виконавця) з віднесенням на зобов’язану особу (неналежного виконавця) витрат по сплаті державного мита та інших судових витрат певним чином спонукає до належного виконання договірних зобов’язань. І такий порядок, на думку М. І. Тітова, можна вважати своєрідним інструментом саморегуляції господарчого обігу, виховання правосвідомості й дисциплінованості підприємців. Але деякі науковці та практики вважають, що порядок досудового врегулювання господарських спорів взагалі не потрібен, бо він діяв ефективно лише особливостям радянської господарської системи, а в нових умовах не може ефективно застосовуватись і втратив популярність серед суб’єктів господарювання[].

Але така думка викликає певний сумнів, оскільки наявність досудового врегулювання дозволяє оперативно відновити порушене право і відшкодувати збитки, спричинені невиконанням або неналежним виконанням господарських обов’язків без звернення до юрисдикційного органу.

Арбітражний процесуальний кодекс Російської федерації (ст.4) не передбачає обов’язкового прийняття сторонами заходів щодо врегулювання господарського спору до звернення в суд. Це надає право будь-якій зацікавленій особі без попереднього направлення претензії звернутися з позовною вимогою безпосередньо до арбітражного суду. Але разом із тим із загального правила ст.4 АПК РФ є окремі винятки. Досудовий (претензійний) порядок врегулювання спорів стосовно окремих категорій може бути передбачений федеральним законом, або необхідність його дотримання може виступати як одна з умов господарського договору. Федеральний закон від 05.05.1995р. «Про введення в дію Арбітражного процесуального кодексу Російської федерації» містить норму про те, що до прийняття відповідних федеральних законів діє претензійний порядок, передбачений транспортними статутами і Тимчасовим положенням про зв'язок[http://ntc.duma.gov.ru/bpa/my_ntcdoc.php?code=26408].

Інститут досудового врегулювання господарських спорів має право на існування як інструмент підтримання господарської дисциплінованості та відповідальності суб’єктів за свою діяльність, як можливість звільнити господарські суди від необхідності вирішення дрібних непорозумінь між контрагентами, але, як і чинне господарське законодавство, потребує подальшого вдосконалення.

Порядок досудового врегулювання господарських спорів визначено статтями 5-11 ГПК України, а також іншими актами, які передбачають спеціальний порядок досудового врегулювання господарських спорів: Статутом автомобільного транспорту України, Статутом залізниць України, Кодексом торгівельного мореплавства України, Повітряним кодексом України.

У юридичній літературі під досудовим врегулюванням господарських спорів розуміється також ведення суб’єктами господарювання усних переговорів, обмін кореспонденцією, пред’явлення претензій та проведення інших заходів, які мають на меті розв’язання спорів і суперечок, що виникають між ними, без передачі до господарського суду. Усе те, що стосується виключно пред’явлення претензії, її розгляду та відповіді на неї, називається претензійним порядком врегулювання спору.

Згідно зі змістом чинного законодавства судова влада не повинна втручатися у взаємовідносини сторін до того часу, поки останні не використають усі не заборонені чи передбачені законодавством засоби самостійного врегулювання конфлікту.

 

Порядок складання претензій

За загальним правилом, що міститься в ч. І ст. 6 ГПК України підприємства та організації, які порушили майнові права і законні інтереси інших підприємств та організацій, зобов’язані поновити іх, не чекаючи пред’явлення претензій.

Підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією. Під претензійним (досудовим) порядком врегулювання господарських спорів розуміється все те, що стосується виключно пред’явлення претензії, її розгляду та відповіді на неї.

Претензія як матеріально-правова вимога одного з учасників спірних правовідносин до іншого являє собою засіб урегулювання конфлікту самими сторонами без втручання інших осіб із боку держави (у вигляді господарського суду).

Частиною 2 статті 6 ГПК України встановлено вимоги щодо змісту претензії. У претензії зазначаються:

- повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства чи організації, яким претензія пред’являється, дата пред’явлення і номер претензії;

- обставини, на підставі яких пред’явлено претензію, докази, що підтверджують ці обставини, посилання на відповідні нормативні акти;

- вимоги заявника;

- сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці, платіжні реквізити заявника претензії;

- перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів[1, 64].

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які знаходяться в іншої сторони, можуть не додаватися до претензії із зазначенням про це в претензії.

Претензія, підписана повноважною особою підприємства, організації або їхнім представником, надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку. При підписанні претензії обов’язково зазначається посада особи, яка підписала претензію та її призвіще. Не допускається підписання з прийменником «за» або поставленням косої риски перед найменуванням посади.

Право на пред’явлення претензії є суб’єктивним правом особи, але порядок і строки розгляду претензії, якщо вона вже заявлена до підприємства, є обов’язком суб’єкта господарювання. Таким чином, з моменту порушення права або законного інтересу одного з учасників господарських правовідносин іншим в обох виникають певні зобов’язання:

1) для підприємства (організації), права чи законні інтереси якого порушено:

- звернутися до порушника з письмовою претензією (ч. 2 ст.6 ГПК України);

- у разі необхідності звірити розрахунки, провести судову експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору(ч. 4 ст.7 ГПК України);

2) для підприємства (організації), яке є порушником права чи законного інтересу іншого суб’єкта господарювання:

- розглянути претензію у встановлений строк (ч.1-3 ст. 7 ГПК України)

- у разі необхідності звірити розрахунки, провести судову експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору(ч. 4 ст.7 ГПК України);

- Задовольнити обґрунтовані вимоги заявника (ч.5 ст.7 ГПК України);

- коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові мають бути повернуті оригінали документів, одержаних із претензією, а також надіслані документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає в заявника претензії (ч.3 ст.8 ГПК України)[1, 67-75].

Господарським процесуальним кодексом встановлено не тільки обов’язки, а й певні права сторін на стадії досудового врегулювання господарського спору. Крім загальних прав (на судовий захист, на відновлення порушеного законного порядку відносин між сторонами), слід виділити ще й специфічні правомочності, що не виникають в інших стадіях господарського процесу. Так, у пред’явника претензії з’являються такі права:

- право на задоволення його законних і обґрунтованих вимог (ч. 5 ст. 7 ЦПК України);

- право на повернення йому отриманих оригіналів документів, переданих разом із претензією (ч. 3 ст. 8 ГПК України);

Отримувач претензії має такі права:

- право на витребування додаткових документів, необхідних для розгляду претензії (ч. 3 ст. 7 ГПК України);

- право на обґрунтоване відхилення претензії повністю або частково (ч. 3 ст. 8 ГПК України)[1, 67-75].

Законодавством встановлені загальні та спеціальні строки розгляду

претензії. Частина 1 статті 7 ГПК України встановлює загальний строк: претензія підлягає розгляду в місячний строк, який обчислюється з дня одержання претензії. Частина 2 цієї статті встановлює спеціальний строк: у випадках, якщо обов’язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право перевірки забракованої продукції (товару) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов’язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.

Якщо до претензії не додано всі документи, необхідні для її розгляду, вони витребуються за заявника із зазначенням строку їх подання, який не може бути менше п’яти днів, не враховуючи часу поштового обігу. При цьому перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи у встановлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами.

При розгляді претензії підприємства та організації в разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести судову експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору. Підприємства та організації, що одержали претензію, зобов’язані задовольнити обґрунтовані вимоги заявника.

У разі порушення строків розгляду претензії, встановлених ст. 7 ГПК України, чи залишення її без відповіді господарський суд при вирішені господарського спору має право стягти на користь державного бюджету з підприємства чи організації, що допустили таке порушення, штраф у розмірі 2% від суми претензії, але не менш як 5 розмірів неоподаткованих мінімумів доходів громадян і не більше як 100 розмірів неоподаткованих мінімумів доходів громадян [1, 67].

Статтею 8 ГПК України встановлено вимоги щодо форми та змісту відповіді на претензію. Про результати розгляду претензії заявнику повідомляється в письмовій формі. У відповіді на претензію зазначаються:

- повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дають відповідь, та підприємства чи організації, яким надається відповідь;

- дата й номер відповіді;

- дата й номер претензії, на яку дається відповідь;

- якщо претензію визнано повністю або частково – визнана сума, номер і дата платіжного доручення на перерахування цієї суми або ж строк і засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;

- якщо претензію відхилено повністю або частково – мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти й документи, що обґрунтовують відхилення претензії;

- перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.

Якщо претензію відхилено повністю або частково, заявникові мають бути повернуті оригінали документів, одержаних із претензією, а також надіслані документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає в заявника претензії.

Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства чи організації або їх представником та надсилається рекомендованим або цінним листом або вручається під розписку [1, 55].

Якщо у відповіді про визнання претензії не повідомляється про перерахування визнаної суми, заявник претензії по закінченні 20 днів після одержання відповіді має право пред’явити до банку розпорядження про списання у безспірному порядку визнаної боржником суми. До розпорядження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначений розмір визнаної суми, то до розпорядження додається також копія претензії.

Господарським процесуальним кодексом України передбачено, що установи банків зобов’язані приймати розпорядження про безспірне списання коштів і в тих випадках, коли боржник, визнавши претензію, просить із різних причин не стягувати з нього визнану суму. За не обґрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує іншій штраф у розмірі 10% списаної суми.

Вирішуючи питання про додержання сторонами порядку досудового врегулювання спорів, господарські суди мають враховувати, що повідомлення про результати розгляду претензії повинні відповідати правилам, встановленим ст. 8 ГПК України. Якщо у відповіді на претензію не додержано цих правил, зокрема, якщо претензія повністю або частково відхилена без обґрунтування, без посилання на нормативні акти чи документи, на підставі яких претензія не підлягала задоволенню, заявникові не надіслані відсутні в нього документи, що обґрунтовують відхилення претензії, то порядок досудового врегулювання спору вважається порушеним і настають наслідки передбачені ст. 49. 90 ГПК України.

Вирішення господарських спорів. Розгляд спорів судом. Розгляд справи в господарському суді є основною, центральною стадією господарського процесу, в якій найбільш наочно розкривається зміст діяльності суду і виконуваних ним функцій. Спір має бути вирішено господарським судом у термін не більше двох місяців із дня отримання позовної заяви, а спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено судом у термін не більше одного місяця.

Порядок розгляду справи в господарському суді між юридичними, а також між фізичними суб'єктами підприємницької діяльності визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями — суддею, головуючим у засіданні. Суддя оголошує склад господарського суду, роз'яснює учасникам судового процесу їхні права й обов'язки у здійсненні належних їм прав, з'ясовує заявлені клопотання, розглядає заяви щодо відводу складу суду чи судді тощо. Після цього оголошується позовна заява, заслуховуються представники позивача і відповідача та інші особи, які беруть участь у засіданні. Розгляд справи закінчується постановленням рішення.

Про кожне судове засідання, а також про огляд і дослідження письмових або речових доказів у місці їх розміщення складається протокол. Це важливий процесуальний документ, в якому відображається суть і зміст процесуальних дій, що були виконані судом, сторонами, іншими особами, котрі беруть участь у справі, та учасниками судового процесу в судовому засіданні під час розгляду справи чи поза засіданням, пов'язаних з розглядом справи, зокрема, оглядом на місці, забезпеченням доказів.

Відповідно до ст. 81 ГПК, у протоколі судового засідання зазначається:

- рік, місяць, число і місце судового засідання;

- найменування суду, що розглядає справу, та склад суду;

- номер справи і найменування сторін;

- відомості про явку в судове засідання представників сторін, інших учасників судового процесу або про причини їхньої неявки;

- відомості про роз'яснення господарським судом сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав та обов'язків, зокрема, права заявляти відводи та попередження перекладача про відповідальність за завідомо неправильний переклад, судового експерта за завідомо неправильний висновок або відмову від надання висновку;

— усні заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

— усні роз'яснення судовими експертами своїх висновків і відповіді на поставлені їм додаткові запитання.

Протокол веде секретар судового засідання. У триденний термін його підписують суддя (суддя — головуючий у колегії суддів). З ним мають право знайомитися сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Вони протягом п'яти днів після підписання протоколу можуть подавати письмові зауваження з приводу допущення у ньому неправильностей або його неповноти. Зауваження на протокол долучаються до матеріалів справи.

Господарський суд розглядає зауваження щодо протоколу протягом п'яти днів з дня подання зауваження або мотивовано відхиляє їх. Він може здійснювати фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Прийняття рішення. Судове рішення виступає процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду щодо розгляду і вирішення справи по суті. Ним підтверджується наявність або відсутність між сторонами правовідносин, воно є актом застосування норм матеріального права, має елементи наказу. Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду.

Рішення викладається в письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. У разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згідний з рішенням, зобов'язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, яка приєднується до справи (ст. 82 ГПК) [1, 119].

Постановляючи рішення, господарський суд має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству; виходити за межі позовних вимог; зменшувати у необхідних випадках розмір неустойки; стягувати у дохід Державного бюджету України з винної сторони штраф; відтермінувати або зняти термін виконання рішення.

Стосовно самого змісту й структури рішення господарського суду, яке має бути законним та обґрунтованим і ухваленим іменем України, то воно складається з таких чотирьох частин: вступної, описової, мотивувальної і резолютивної. У кожній з них повинно бути відображено:

— найменування господарського суду, прізвища судді (суддів), час і місце прийняття рішення, найменування сторін, ціна позову;

— зміст вимог позивача і заперечень (пояснень) відповідача, докази, якими вони обґрунтовуються;

— причини виникнення спору, обставини справи, встановлені господарським судом, докази, що їх покладено в основу рішення, правові норми, якими керувався суд при постановленні рішення;

— остаточний висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково з кожної зі заявлених вимог.

У четвертій (резолютивній) частині рішення при задоволенні позову вказуються конкретні засоби захисту прав та інтересів позивачів. Відповідно до ст. 84 ГПК, суд у цій частині вказує найменування сторони, на користь якої присуджено стягнути грошові суми або яку зобов'язано виконати відповідні дії, термін виконання цих дій.

У спорі, що виник при укладенні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір — умови, на яких сторони зобов'язані його укласти, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

При задоволенні заяви про визнання акта недійсним у резолютивній частині вказуються найменування акта й органу, що його видав, номер акта, дата його видання, чи визнається акт недійсним повністю або частково (в якій саме частині). У цій частині рішення також вказується про розподіл судових витрат між сторонами.

Оголошення рішення та набуття ним чинності. Розгляд справи закінчується постановленням рішення, яке оголошується суддею у судовому засіданні після розгляду справи. Воно набуває чинності після закінчення десятиденного терміну з дня його постановлення. У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набуває чинності після розгляду справи апеляційною інстанцією.

У складних справах за згодою сторін суддя може оголосити тільки вступну та резолютивну частини рішення. У цьому разі воно набуває чинності після десятиденного терміну з дня підписання належно оформленого рішення.

Рішення та ухвали (якщо господарський спір не вирішується по суті) розсилаються сторонам, прокурору, який брав участь у судовому процесі, третім особам не пізніше п'яти днів після їх прийняття або вручаються їм під розписку.

Згідно зі ст. 88 ГПК, господарський суд має право за заявою сторони, прокурора, який брав участь у судовому процесі, або за своєю ініціативою прийняти додаткове рішення, ухвалу, якщо:

- з якоїсь позовної вимоги, котру було розглянуто в засіданні господарського суду, не прийнято рішення;

- не вирішено питання про розподіл судових витрат або про повернення державного мита з бюджету.

Суддя за заявою сторони чи державного виконавця повинен роз'яснювати ще не виконані рішення, не змінюючи при цьому їх змісту, виправити допущені в них помилки в написанні чи арифметичні помилки, не зачіпаючи суті рішення. Про це виноситься відповідна ухвала.

У процесі здійснення правосуддя в господарських правовідносинах господарський суд нерідко виявляє суттєві недоліки в діяльності державних органів, підприємств, установ та організацій, а також їх посадових осіб, порушення ними законодавства.

З метою усунення недоліків та запобігання правопорушень господарський суд постановляє окрему ухвалу, яку надсилає відповідному органу для вжиття заходів щодо усунення недоліків і притягнення до відповідальності винних у цьому осіб.

Якщо при вирішенні господарського спору господарський суд виявить у діяльності працівників підприємств та організацій порушення законності, що містять дії, переслідувані у кримінальному порядку, то він, відповідно до ст. 90 ГПК, надсилає про цей факт повідомлення органам внутрішніх справ чи прокуратури.

Перегляд судових рішень в апеляційному порядку. Право на подання апеляційної скарги або апеляційного подання на рішення місцевого господарського суду мають відповідно сторони і прокурор. Апеляційна скарга або подання подається через місцевий господарський суд, який розглянув справу. Останній у п'ятиденний термін надсилає отриману апеляційну скаргу або подання разом зі справою апеляційному господарському суду, повноваження якого поширюються на територію розміщення відповідного місцевого господарського суду.

Апеляційна скарга подається, а апеляційне подання вноситься протягом десяти днів з дня прийняття рішення місцевим господарським судом. Відкриття апеляційного провадження оформляється відповідною ухвалою про прийняття апеляційної скарги до провадження на підставі розгляду скарги (подання), доданих до неї документів та матеріалів справи. Апеляційний перегляд справи здійснюється протягом двох місяців з дня надходження до апеляційного суду скарги або подання. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції. Однак він наділений зовсім іншими повноваженнями.

Відповідно до ст. 103 ГПК, апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги (подання) має право:

- залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

- скасувати рішення повністю або частково й прийняти нове рішення;

- скасувати рішення повністю або частково й припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю або частково;

- змінити рішення.

За наслідками розгляду (подання) апеляційний суд приймає постанову, яку надсилає сторонам у справі в п'ятиденний термін з дня її прийняття.

Господарським процесуальним кодексом України також врегульовано апеляційний порядок розгляду оскаржених ухвал місцевого господарського суду.

Перегляд судових рішень у касаційному порядку. Термін "касація" походить від латинського cassatio, що означає "скасування". У процесуальній діяльності стосовно господарських судів це — спосіб оскарження рішень місцевих господарських судів та постанов апеляційних судів з підстав недотримання чи неправильного застосування норм матеріального й процесуального права. На відміну від апеляційної скарги та подання прокурора, касаційна скарга й подання вносяться на рішення місцевого господарського суду чи постанову апеляційного суду, що набули чинності.

Касаційна інстанція є третьою судовою ланкою. Нею є Вищий господарський суд України. Він переглядає за касаційною скаргою (поданням) рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду.

Касаційна скарга (подання) може бути подана (внесена) протягом одного місяця з дня набуття рішенням місцевого господарського суду чи постановою апеляційного господарського суду чинності. Касаційну скаргу подають сторони, а касаційне подання вносить прокурор до Вищого господарського суду України через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову. Відповідний суд зобов'язаний надіслати скаргу (подання) разом зі справою до Вищого господарського суду в п'ятиденний термін з дня її надходження.

Термін розгляду касаційної скарги (подання) такий самий, як і в апеляційній інстанції — двомісячний. Повноваження касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги аналогічні до повноважень апеляційної інстанції. За наслідками розгляду касаційної скарги (подання) касаційною інстанцією також приймається постанова.

Сторони у справі та Генеральний прокурор України мають право оскаржити у касаційному порядку постанову

Вищого господарського суду України, прийняту за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду, що набуло чинності, чи постанови апеляційного господарського суду до Верховного Суду України [1, 165].

Рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набули чинності, відповідно до ст. 115 ГПК, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".