Сільськогосподарські працівники як суб'єкти аграрних правовідносин

1. До суб'єктів права юридична наука відносить учасників суспільних відносин (громадян та юридичних осіб), які на підставі чинного законодавства є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єктами аграрного права виступа­ють громадяни, сільськогосподарські підприємства всіх форм власності та форм господарювання. Всі названі суб'єкти аг­рарного права за законом наділені специфічними властивос­тями, юридичне закріпленим базовим становищем (правовим статусом), що дає їм можливість брати участь у конкретних правовідносинах. Серед них важливими є суспільні відносини у сфері праці.

Правовий статус працівника сільськогосподарського під­приємства — це закріплена в нормах чинного законодавства системно впорядкована сукупність реальних прав, юридич­них обов'язків та інтересів працівника, що їх охороняє закон, у сфері обраної ним суспільне корисної діяльності, яка гаран­тується державою і особистою відповідальністю працівника перед законом, суспільством і трудовим колективом.

Правовий статус — це результат визнання державою всіх або окремих категорій громадян носіями прав, обов'язків, ін­тересів, що їх охороняє закон.

Розрізняють загальний, спеціальний та індивідуальний правові статуси особи. Загальний і спеціальний статуси існу­ють поза стадією реалізації, в статиці. Коли працівник сільсь­кого господарства як конкретний індивід реалізує належні йому статутні права і обов'язки, він набуває індивідуального правового статусу. Останній є змінним, динамічним у часі та

показує, які права і обов'язки їх носій фактично реалізує в да­ний момент.

Правовий статус сільськогосподарських працівників скла­дається з трьох основних частин: 1) конституційних прав, свобод і обов'язків громадян України; 2) прав і обов'язків, за­кріплених галузевим законодавством для всіх найманих пра­цівників; 3) прав і обов'язків, що відображають специфіку правового становища працівників саме сільськогосподар­ських підприємств, а з переходом до багатоукладної економі­ки — сільськогосподарських підприємств всіх форм власнос­ті, форм господарювання, а також найманих працівників се­лянських (фермерських) господарств.

2. Основні права, свободи і обов'язки громадян нашої дер­жави закріплено в Конституції. Вони складають основу пра­вового становища громадянина України і є єдині для всіх працівників, в тому числі і для сільськогосподарських.

Характерною ознакою нової Конституції України є те, що її окремий, ІІ-й розділ значно розширює і досить детально регламентує права, свободи та обов'язки людини і громадя­нина. Відповідно до ст. З Конституції права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності дер­жави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, Основний Закон України (ст. 36) надає право громадянам України вільно об'єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. В тому числі громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів.

Згідно зі ст. 43 Конституції кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава при цьому створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Згідно з цією статтею кожен має також право на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Вико­ристання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гаранту­ється захист від незаконного звільнення. А право на своєчас­не одержання винагороди за працю захищається законом.

Вперше в Основному Законі України (ст. 44) закріплено право тих, хто працює, на страйк для захисту своїх економіч­них і соціальних інтересів.

Конституція України (ст. 45) також гарантує всім, хто пра­цює, право на відпочинок. А згідно зі ст. 46 Конституції гро­мадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, пе­редбачених законом.

Право кожного громадянина на освіту закріплює ст. 53 Конституції України.

Конституційні права і свободи громадян поєднуються з їх­німи обов'язками та відповідальністю перед суспільством. Здійснення прав і свобод є невіддільним від виконання гро­мадянином своїх обов'язків. Принципово новим є положення Конституції, згідно з яким кожна людина має право на віль­ний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушу­ються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний роз­виток її особистості (ст. 23). Так, відповідно до ст. 65 Консти­туції захист Вітчизни, незалежності та територіальної ціліс­ності України, шанування її державних символів є обов'яз­ком громадян України. Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66). Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67). Згідно зі ст. 68 Конституції кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Названі основні конституційні права та обов'язки громадян України знайшли свій подальший розвиток і конкретиза­цію у відповідному законодавстві.

3. За своїм соціально-економічним становищем сільсько­господарські працівники є саме найманими працівниками (за винятком членів КСГП, ВСГК, інших кооперативних підпри­ємств). Одначе на них усіх поширюється трудове законодав­ство. Важливе значення для характеристики правового стату­су найманих працівників ДСП, КСГП, СпС, AT, TOB, ВСГК має ст. 2 КЗпП, яка визначає основні трудові права та обов'язки працівників. В ній, насамперед, конкретизується конституційне право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включно з правом на віль­ний вибір професії, роду занять і роботи, що забезпечується державою.

Працівники мають право на відпочинок відповідно до за­конів про обмеження робочого дня та робочого тижня і на щорічні оплачувані відпустки, право на здорові та безпечні умови праці, на об'єднання у професійні спілки та на вирі­шення трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Стаття 2 КЗпП гарантує також працівникам право на участь в управлінні підприємством, установою, організа­цією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування у старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду за вирішенням трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодав­ством, та інші права, встановлені законодавством.

Ці трудові права і обов'язки складають основу спеціально­го правового статусу всіх найманих працівників. Однак особ­ливості сільськогосподарського виробництва, зумовлені об'єктивними факторами, дають підставу говорити про спе­цифіку умов праці найманих працівників у сільському госпо­дарстві. Такі особливості викликані тим, що на сільськогос­подарське виробництво суттєво впливають природні фактори, сезонність, розбіжність робочого періоду (наприклад, оранка, сіяння) з періодом виробництва (наприклад, достигання вро­жаю). В рослинництві і тваринництві діють біологічні факто­ри; рільництво має свої особливості, обумовлені якістю зе­мель, родючістю грунтів та ін. Названа специфіка сільсько­господарського виробництва суттєво впливає на особливості правового регулювання праці найманих сільськогосподар­ських працівників.

Відповідно до ст. 7 КЗпП законодавством можуть встанов­люватись особливості регулювання робочого часу і часу від­починку на підприємствах і в організаціях сільського гос­подарства.

4. Специфіку правового статусу найманих сільськогоспо­дарських працівників порівняно з працівниками промисло­вості закріплено в численних нормативних актах. Важливе місце серед них займають Галузеві правила внутрішнього тру­дового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій сільського господарства від 10 січня 1985 р. Ці Правила закріплюють основні обов'язки працівни­ків і адміністрації названих утворень. Зокрема, сільськогоспо­дарські працівники зобов’язані раціонально використовувати землю; забезпечувати схоронність сільськогосподарських тва­рин і домагатися підвищення їх продуктивності; ефективно використовувати сільськогосподарську техніку — машини, верстати та інше обладнання; ощадливо ставитися до інстру­ментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих працівникам; економко і раціонально ви­трачати паливо, енергію, добрива, корми, насіння та інші ма­теріальні ресурси.

Перелік обов'язків (робіт), що їх виконує кожний праців­ник сільського господарства за своєю спеціальністю, кваліфі­кацією або посадою, визначається тарифно-кваліфікаційним довідником робіт і професій робітників, кваліфікаційним до­відником посад службовців.

У централізованому порядку приймаються посадові інст­рукції для керівників, спеціалістів і обслуговуючого персона­лу ДСГП, на підставі яких господарства розробляють відпо­відні локальні нормативні акти.

5. Правовий статус спеціалістів сільського господарства визначає Положення про спеціаліста сільського господарства від 19 грудня 1977 р. На підставі цього нормативного акта сільськогосподарські підприємства з урахуванням місцевих умов приймають локальні положення або посадові інструкції для спеціалістів.

6. Особливості правового статусу найманих сільськогоспо­дарських працівників мають місце при організації їх праці, її оплаті, при веденні підсобного господарства та ін. Однак найбільш суттєво ці особливості виявляються в регулюванні ро­бочого часу і часу відпочинку працівників сільського госпо­дарства. Згідно зі ст. 50 КЗпП нормальна тривалість робочого часу для працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень.

При збереженні загальної тривалості робочого часу, вста­новленого чинним законодавством про працю для всіх пра­цівників, режим роботи в сільськогосподарських підприєм­ствах встановлюється з урахуванням сезонності сільськогос­подарського виробництва, напруженості роботи в періоди року.

З метою найбільш правильного використання робочого часу дирекції ДСП і ТОВ та правлінням КСГП, СпС, ВСГК, AT надано право за погодженням з комітетами профспілок в період напружених польових робіт (посів, догляд за посівами, заготівля кормів, збирання врожаю, оранка та ін.), у випадку виробничої необхідності, збільшувати тривалість робочого дня для працівників, зайнятих у рослинництві, але не більше ніж на 10 годин. У менш напружені періоди польових робіт робочий день відповідно скорочується до 5 годин, а за бажан­ням працівників — без обмеження цими годинами. Для облі­ку відпрацьованого працівниками робочого часу згідно зі ст. 61 КЗпП запроваджується підсумований облік робочого часу з тим, щоб тривалість цього часу за обліковий період не перевищувала нормального числа робочих годин.

Дирекція ДСП, ТОВ і правління КСГП, ВСГК, СпС за по­годженням із профспілковим комітетом господарства можуть у період напружених польових робіт, у випадку виробничої необхідності, залучати працівників до роботи у встановлені дні відпочинку з наданням взамін цих днів інших днів відпо­чинку по закінченні кожного періоду напружених польових робіт. При цьому підсумок днів відпочинку може проводи­тись за період, що не перевищує двох місяців.

7. У нормативних актах, прийнятих у централізованому порядку, не можливо передбачити вирішення всіх питань, що виникають у процесі праці. На їх підставі і згідно з ними на кожному сільськогосподарському підприємстві всіх форм власності і форм господарювання розробляються і затверджу­ються локальні (місцеві) правові акти, які регулюють відноси­ни, що не врегульовані законодавством. Так, у кожному сільськогосподарському підприємстві розробляються статут, правила внутрішнього трудового розпорядку, укладається ко­лективний договір, приймаються Положення про внутрі­шньогосподарський розрахунок, акти про впровадження ко­лективного підряду, оренди; Положення про оплату праці, про преміювання, про матеріальне І моральне заохочення за досягнення в праці, про соціальний захист працівників та ін. Поєднання централізованої та локальної нормотворчості у ефері сільського господарства дозволяє забезпечити додер­жання у праві загальних закономірностей у регулюванні аг­рарних правовідносин Івраховувати їхні особливості на окре­мих підприємствах, розширює господарську самостійність та ініціативу.

8. Зміст правового статусу сільськогосподарських праців­ників, окрім трудових прав І обов'язків, складають також уп­равлінські, майнові й земельні права та обов'язки. Незалежно від форми власності підприємства наймані працівники корис­туються правом на житло, комунально-побутові послуги, соці­ально-культурне обслуговування та ш

9. Необхідною передумовою правового статусу сільсько­господарського працівника є його правосуб'єктність. Щоб працівник міг вступити в трудові правовідносини, він пови­нен володіти трудовою право- І дієздатністю. У трудових від­носинах правоздатність невід'ємна від дієздатності, тому прийнято говорити про трудову правосуб'єктність. Право­здатність і дієздатність (правосуб'єктність) як реальні правові явища мають галузевий характер. Тому такий самий характер має правосуб'єктність сільськогосподарського працівника.

Відповідно до чинного законодавства (ст 188 КЗпП) тру­дова правосуб'єктність встановлюється по досягненні грома­дянами шістнадцятирічного віку. За згодою одного з батьків або особи, що його заміняє, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професій­но- технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по до­сягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його заміняє.

10. Влаштування працівника на роботу оформляється тру­довим договором (контрактом). При цьому при визначенні його трудової функції може бути врахована сезонність робо­ти, необхідність переведення на іншу роботу, потреба у пра­цівнику, який володіє, крім основної, також і додатковими трудовими функціями, та ін.

11. Відповідно до ст. 21 КЗпП контракт є особливою фор­мою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці пра­цівника, умови розірвання договору можуть встановлюватись угодою сторін.

З метою вдосконалення порядку застосування контрактної форми трудового договору постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. затверджено Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників.

Це Положення визначає порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) працівників на роботу на підпри­ємствах, в установах, організаціях незалежно від форм влас­ності, виду діяльності та галузі господарства. Але воно не поширюється на керівників підприємств державної форми власності.

Контрактна форма трудового договору застосовується у випадках, прямо передбачених чинним законодавством. Контракт оформляється у двох примірниках між власником або уповноваженим органом, громадянином (працедавцем) і працівником та набуває чинності з моменту його підписання або з дати, визначеної сторонами в контракті, і може бути змінений лише за угодою сторін, складеною в письмовій формі.

За своєю юридичною природою контракт є угодою про працю, але він відрізняється від звичайного трудового догово­ру тим, що дозволяє поєднувати нормативне і договірне регу­лювання трудових відносин. При цьому при укладенні контр­акту домінує договірне регулювання суттєвих та інших умов праці, а також умов соціально-побутової сфери.

Рішення про контрактну форму регулювання трудових від­носин приймається загальними зборами колективу сільсько­господарського підприємства. Поширюється вона, насампе­ред, на керівника підприємства, головних спеціалістів і керів­ників структурних підрозділів. Контракт із керівником під­приємства розглядається і затверджується на загальних зборах

(зборах уповноважених) колективу, якщо за нього проголосу­вало не менше половини присутніх. За їх дорученням контр­акт підписує голова зборів або інший уповноважений на це працівник підприємства, зокрема голова ради трудового ко­лективу. Контракт набуває чинності від дня його затверджен­ня зборами. При укладенні контракту сторони обумовлюють їхні права та обов'язки, відповідальність, режим праці й від­починку, форми і розміри винагороди за працю, побутові умови контрактанта, порядок вирішення спорів, зміни і при­пинення контракту та інші додаткові умови, наприклад, про створення необхідних умов для поєднання роботи з навчан­ням або підвищення кваліфікації, про виплату додаткових до­помог при звільненні, заподіянні шкоди здоров'ю контрак­танта, наданні чергової відпустки та ін.

До контракту можна включити умови про самостійний ви­бір працівником режиму робочого часу або встановлення робо­чого дня, про заборону роботи за сумісництвом і т. д.

В контракті можуть обумовлюватись суспільно-побутові умови, наприклад, виділення автомашини, поліпшення жит­лових умов, забезпечення дитини місцем у дитячій дошкіль­ній установі, погашення банківської позички або заборгова­ності у зв'язку зі вступом до житлово-будівельного коопера­тиву, захист від інфляційних процесів та ін.

Перевага контракту перед звичайним трудовим договором полягає в тому, що він дозволяє з метою захисту прав та інте­ресів працівника максимально індивідуалізувати кожну контрактну угоду про працю.

12. Важлива роль у правовому регулюванні трудових відно­син працівників сільського господарства і визначенні їх пра­вового становища належить професійним спілкам працівни­ків агропромислового комплексу. ЗО травня 1990 р. І з'їзд профспілок АПК України затвердив Статут професійної спіл­ки працівників агропромислового комплексу України та Ос­новні напрями діяльності професійної спілки працівників аг­ропромислового комплексу України.

Створена профспілка працівників агропромислового ком­плексу с самостійною і незалежною від будь-яких політич­них, інших громадських організацій, державних, господарських і адміністративних органів. Вона покликана представ­ляти і захищати економічні, соціальні, духовні та інші законні права та інтереси її членів перед державними, громадсько-по­літичними та господарськими органами.

В Основних напрямах діяльності професійної спілки пра­цівників агропромислового комплексу України визначено її конкретні завдання щодо захисту професійно-трудових, соці­ально-економічних, культурно-духовних інтересів, прав і со­ціальних гарантій трудівників агропромислового комплексу.

З метою захисту прав та інтересів сільськогосподарських працівників профспілки беруть активну участь у нормотворчості. Більшість правових актів із питань праці приймається тільки за погодженням з профспілковими організаціями або за їх участю, чи з урахуванням їхньої думки. Так, профспілко­вий комітет бере участь у у розробленні колективних догово­рів і угод, контролює їх виконання, стан охорони і умови пра­ці, заробітної плати, додержання трудового законодавства, соціальної справедливості при розподілі житла, путівок, ін­ших благ, які надаються з фондів економічного стимулюван­ня і госпрозрахункового прибутку.

Право професійних спілок представляти інтереси праців­ників агропромислового комплексу в галузі виробництва, праці, побуту і культури викладено також у главі XVI КЗпП.