Вільний переклад – різновид перекладу, що використовує образні засоби, не властиві першотворові, задля відтворення його духу.

Адаптація, переспів, переробка – це межові явища між рецепцією і перекладом, бо перекладач вільно трактує оригінал відповідно до власних творчих інтенцій.

Адаптація (від лат. adapto – пристосовую) – пристосування літературного твору до потреб іншого адресата чи виду мистецтва, наприклад переробка для дитячої авдиторії літературного тексту, призначеного для дорослих, або ж його перекодування з однієї знакової системи в іншу під час інсценізації чи екранізації. Така зміна первісного адресата чи медій пов ’ язана з більшими чи меншими трансформаціями стилістики, композиції та змісту оригіналу.

Підрядник – це дослівний переклад, здійснений спеціально для подальшого мистецького його опрацювання [2].

Питання для самоконтролю

1. Назвіть форми міжлітературних зв’язків.

2. Які типи літературної комунікації виділив І. Качуровський?

3. Наведіть факти творчої співпраці письменників. Наскільки, на Вашу, важливі творчі взаємини митців?

4. Наведіть приклади таких внутрішніх чинників літературного процесу як запозичення, наслідування, епігонство, плагіат.

5. Чи відрізняється художній переклад від підрядника? Що таке адаптація художнього твору?

6. Яке значення в літературознавстві має термін „рецепція”?

7. Назвіть форми міжлітературних зв’язків.

8. Які типи літературної комунікації виділив І. Качуровський?

9. Наведіть факти творчої співпраці письменників. Наскільки, на Вашу, важливі творчі взаємини митців?

10. Наведіть приклади таких внутрішніх чинників літературного процесу як запозичення, наслідування, епігонство, плагіат.

11. Чи відрізняється художній переклад від підрядника? Що таке адаптація художнього твору?

12. Яке значення в літературознавстві має термін „рецепція”?

Лекція № 4. ТИПОЛОГІЧНІ СПІЛЬНОСТІ В РОЗВИТКУ ЛІТЕРАТУР

Питання для розгляду

1. Дефініція поняття „типологія”.

2. Поріняльна поетика.

3. Орієнтовний план аналізу поетичного твору.

4. Спроба аналізу оповідних структур у компаративному вимірі.

Мета: розкрити сутність поняття „типологія”; охарактеризувати основні напрями порівняльно-типологічних літературознавчих студій; подати дефініцію поняття „поетика”; сприяти формуванню у студентів навичок компаративного аналізу літературних явищ

Ключові слова: типологія, оповідь, традиція, поетика, компаративний вимір, зіставлення, типологічні збіги.

 

Дефініція поняття „ типологія ”

У пошуках критеріїв типологізації літературних явищ дослідники, за словами А. Есалнек, застосовують переважно індуктивний підхід, тому подібні висновки мають різноманітний і не завжди чіткий характер. Однак і такі дослідження тяжіють до теоретичного мислення, типологічних узагальнень, які не можуть бути проігнорованими [22, с. 22]. О. Бондарева звертає увагу на дискусійність цього питання, зупиняється на окремих прикладах імпровізованих класифікацій, що спрацьовують симультанно, адже базуються „на основі незрозумілих критеріїв, немотивованих узагальнень” [23, с. 23]. Типологічні студії різних рівнів традиційно спираються на принципи класифікації, розроблені М. Храпченком. Дослідник наголошує на системному аналізі художніх явищ, ураховує загальну специфіку літератури, особливості її окремих аспектів та однорідність принципів дослідження [24, с. 362 – 383]. На доцільність типологічного розгляду віддалених варіантів одних структурних функцій, завдяки чому легше визначаються інваріантні – типологічні – закономірності, звертав увагу Ю. Лотман.

Типологія (від грецьк. týpos – відбиток, форма, зразок) – метод наукового пізнання, в основі якого – роз’єднання систем об’єктів та їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу. У „Новітньому філософському словнику” зазначено: „На відміну від класифікації, типологія виокремлює гомогенні множини, кожна з яких є модифікацією тієї чи іншої якості (суттєвої, „кореневої” ознаки, точніше „ідеї” цієї множини)” [25]. „Великий глосарій з антропології” (2001) відзначає, що проблеми типології набувають актуальності в усіх наукових дослідженнях, пов’язаних з різнорідними за своїм складом множинностями об’єктів (як правило, дискретних), вирішують завдання впорядкованого опису й пояснення цих множинностей. Типологія розглядається як одна з найуніверсальніших процедур наукового мислення, оскільки спирається на виявлення відмінностей та схожостей досліджуваних об’єктів і спрямована на пошук надійних способів їхньої ідентифікації, а у своїй теоретично розвиненій формі прагне відобразити побудову досліджуваної системи, виявити її закономірності, що дають змогу передбачити існування невідомих досі об’єктів. Небезпека типології – штучність та довільність виокремлення класів об’єктів (типів), особливо якщо досліджувані ознаки мають безперервний характер варіації [26]. Отже, типологію трактують, по-перше, як учення про класифікацію, впорядкування та систематизацію складних об’єктів, в основі яких перебувають поняття про нечіткі множинності та про типи. По-друге, типологія розглядається як учення про класифікацію складних об’єктів, пов’язаних між собою генетично. По-третє, як учення про класифікацію складних об’єктів, між якими важко провести суворі розмежувальні лінії і котрі екземпліфікуються деякими типовими зразками [27].

Під поняттям „ збіги типологічні ” теоретики мають на увазі подібності, породжені не міжлітературною взаємодією, а схожими суспільно-історичними обставинами. Виявляються збіги за допомогою паралельного зіставлення, контекстуального аналізу, типологічного методу.

Зіставлення – пізнавальна аналітична дія, що полягає у співвіднесенні предметів з метою виявити різноманітні відношення між ними – не лише подібність, а й різнорідність і відмінність.

Зіставна компаративістика – розділ порівняльного літературознавства, що співвідносить літературні явища на синхронній площині, виявляючи їхні тематичні, образні, жанрові, стильові відмінності й подібності, встановлюючи їхні ближні й віддалені контексти з метою глибше пізнати й типологічно упорядкувати історико-літературний матеріал [2].

В. Будний і М. Ільницький зауважують, що типологічний підхід узагальнює структурно-функціональні подібності й упорядковує їх у систему стандартних категорій (парадигм, класифікацій, періодизацій, топографій), за допомогою яких упорядковує різнорідні літературні факти, поділяючи їх на умовні групи:

- формально-змістові парадигми (теми та ідеї, традиційні образи й сюжети, композиційні, стилістичні форми);

- жанрово-родові класи (роди, види, підвиди);

- стильові тенденції (напрями, течії, віяння);

- хронологічні відтинки (літературне покоління, період, епоха);

- просторові міжлітературні контексти (національна література, літературна зона, літературний регіон, світова література) [2].

Відповідно можна вирізнити такі різновиди компаративної типології: порівняльна тематологія, компаративна генологія (жанрова типологія), типологія стильових течій, порівняльна історія національних літератур різних країн, типологія міжлітературного простору. Серцевиною зіставної компаративістики є порівняльна поетика - ужиткова галузь, яка зіставляє й упорядковує літературні жанри, стилі, мистецькі тенденції різних епох і культур. Порівняльна поетика об’єднує тематологію, жанрову і стильову типологію, здійснює зіставне вивчення національних літературних традицій тощо [2].

 

Порівняльна поетика

Вивчення поетики ускладнюється поліваріантністю семантичного наповнення цієї літературознавчої категорії. Тому дефініція цього поняття потребує термінологічної впорядкованості.

Поетика як один із найдавніших літературознавчих термінів в античну добу позначав учення про художню літературу. Інтерес до цього поняття в добу середньовіччя, Відродження та класицизму сприяв формуванню окремої науки, що пізніше збагатилася філософськими категоріями та висновками лінгвістів. У працях відомого німецького мислителя В. Дільтея, одного з засновників герменевтики як самостійної наукової дисципліни, містяться важливі думки про зміну змістових акцентів поняття поетика у зв’язку з еволюцією поглядів на художню творчість. В. Дільтей писав, що поетика, створена Аристотелем, у всі віки свідомого існування поетичного мистецтва до другої половини ХVІІІ століття була інструментом поетів у їх праці та зброєю критиків аж до Буало, Готшеда й Лессінга. Перед мислителем постав ряд питань стосовно спроможності канонічної поетики виявити загальні закони, придатні для сучасного йому мистецтва, розв’язання типової для всіх наук про дух проблеми виведення загальнозначущих тез із досвіду внутрішнього переживання. У цьому розумінні поетика, на думку В. Дільтея, - це дійсне введення в історію художньої літератури, тому що уява митця, його ставлення до світу досвіду є необхідною складовою будь-якої теорії, що претендує на тлумачення багатогранного світу поезії в послідовності її проявів. Отже, за В. Дільтеєм поетика - це водночас і предмет, і так би мовити, інструмент дослідження. Основою поетики мислитель уважав граматику та метрику, пов’язуючи поетичне мовлення з енергією переживання.

На розвиток лінгвістичної поетики значною мірою вплинули ідеї учасників Московського лінгвістичного гуртка, ОПОЯЗа, Празького лінгвістичного кола, Тартуської школи. У семіотико-структуралістській концепції представників Празької школи поетика постає як поліфункціональна система, що охоплює семантику граматичних категорій, функціональний синтаксис, фонологію, стилістику. Так, згідно ідей Я. Мукаржовського, утілених у працях „Естетична функція, норма й вартість як соціальні факти”, „Дорогами поетики й естетики”, „Студії з поетики”, художній знак є контекстуальним феноменом, а мистецький твір є водночас й автономним, і комунікаційним знаком. Філолог-структураліст, дискутуючи з прихильниками психоаналітичної концепції, трактує основний чинник враження від твору як вияв авторської навмисності, що організовує текст. Тісний зв’язок поетики з мовознавством становить основну проблему досліджень відомого лінгвіста Р. Якобсона. У праці „Лінгвістика й поетика” він, послуговуючись мовознавчою термінологією, аналізує процес перетворення вербальної інформації на мистецький витвір. Дослідник уважає поетику складовою частиною лінгвістики, тому що остання постає загальною наукою про мовленнєві структури: „Оскільки змістом поетики є differentia specifica словесного мистецтва стосовно інших типів мовленнєвої поведінки, поетика мусить переважати в літературознавчих дослідженнях”. На думку Г. Винокура, принципової відмінності між лінгвістикою й поетикою не існує, проте дослідження мови письменника не слід обмежувати вузько лінгвістичною методикою у зв’язку з інтерпретацією художньої мови як мистецького факту. Г. Винокур розумів поетику як наукове дослідження словесного мистецтва, що підлягає лінгвістичному осмисленню відповідно до функцій поетичного й практичного мовлення, залучав до аналізу мови художньої літератури широке коло історико-філологічних знань, прикладні галузі, зокрема лексикографію та текстологію, у зв’язках із категоріями загальнолітературної мови. Художня функція ускладнена семантико-стилістичними, семіотичними конотаціями, адже поетична мова розуміється як вияв особливої поетичної експресії, окремий стиль мови, який має власні традиції вживання мовних засобів, та мова в особливій поетичній функції, піднесена до рівня мистецтва. У концепції Г. Винокура слово в поезії мотивується естетичними законами, а не вимогами практичної мови. Ідеї, близькі цьому теоретичному положенню, знаходимо в Г.-Ґ. Гадамера, для якого поезія й філософія об’єднанні відмежуванням від так званої “риторики повсякдення”. На думку філософа, все буденне в поетичному мовленні неначе знімається, за інших умов філософія перетворюється на безплідну софістику, а в поезії стираються риси художності.

Поняття поетики фігурує в цілому ряді праць учених ХХ століття. Багатоплановість теоретичного літературознавства виявилась як у формалістичному методі, запропонованому в 20-і роки В. Шкловським, так і в соціологічному підході, розробленому дослідниками школи В. Переверзєва, у книжці якого „Гоголь. Достоєвський: Дослідження” підкреслено необхідність глибокого проникнення в особливості авторських творінь, бо основний предмет науки про літературу - художній текст. Подібні твердження визначають розуміння специфіки поетики в праці німецького літературознавця В. Кайзера „Словесно-художній твір. Вступ до літературознавства”. Дослідник підкреслює, що соціальний генезис художньої творчості, проблеми рецепції, психології автора допоміжні й вторинні в порівнянні з самим твором. В. Жирмунський та Б. Томашевський вбачали призначення поетики у визначенні способів побудови літературного твору, хоча, на думку В. Жирмунського, вичерпне значення особливостей естетичного об’єкта й естетичного переживання лежить за межами поетики. У дослідженнях В. Виноградова важливим завданням поетики теж вважається вивчення принципів, прийомів, законів побудови словесно-художнього твору. У теоретичній поетиці М. Бахтіна домінує протилежне твердження: поетика повинна бути естетикою словесної творчості, тому вивчення прийомів побудови літературних творів є тільки одним із її завдань. Нам особливо близькі твердження М. Бахтіна про кореляцію художньої форми твору та його змісту як пізнавально-етичного моменту естетичного об’єкта, про позаестетичну вагомість змісту та емоційно-вольову напруженість форми, а також зв’язок найдрібніших елементів поетичної структури з етичними оцінками.

У ХХ столітті крім теоретичної поетики, предметом якої є побудова, склад, функції творів, а також категорії генерики, поширилося й інше наповнення терміна поетика. В. Халізєв відзначає, що цим словом фіксується певна грань літературного процесу, а саме - принципи окремих письменників, художніх напрямів і цілих епох. У літературознавстві також розрізняють нормативну поетику, що орієнтується на досвід певного мистецького напряму, загальну поетику, яка з’ясовує універсальні ознаки художнього твору, та історичну поетику, предметом якої є еволюція творчих принципів письменників у контексті світової літератури. Розподіл поетики на загальну, теоретичну (макропоетику), часткову, описову (мікропоетику) та історичну є традиційним. Відповідно до аспектів дослідження відокремлюють три галузі макропоетики - віршознавство, стилістику та топіку (поетику у вузькому значенні, за визначенням Б. Ярхо), хоча єдиного погляду на складові теоретичної поетики не існує. Проте всі вони об’єднані метою систематизації прийомів естетичної дії мови художнього твору на читача, оскільки матеріальним носієм образності є слово. Метою макропоетики постає створення індивідуальної поетичної цілісності, співвіднесення та функціональний узаємозв’язок усіх суттєвих компонентів. Головна проблема мікропоетики - фонічна, метрична, стилістична, образно-сюжетна й загальна композиція, аналіз якої націлений на окреслення картини світу з її основними характеристиками - хронотопом і динамікою ракурсів сприйняття в структурі художнього твору.

Продовження термінологічної традиції, запровадженої О. Веселовським, який ужив лексему „поетика” як еквівалент художнього стилю, спостерігаємо в ряді досліджень, надрукованих упродовж ХХ століття. Так, у „Поетиці ранньовізантійської літератури” С. Аверінцев розуміє під цим поняттям систему робочих принципів певного автора, літературної школи, конкретної епохи. У посібнику „Поетика російського фольклору” С. Лазутін уживає термін поетика у двох значеннях. У більш вузькому розумінні - як сукупність компонентів художньої форми творів словесного мистецтва, а в ширшому розумінні - як система, що охоплює також поняття родів, жанрів, художні принципи, категорії теорії мистецтва. У дослідженнях Г. Клочека, присвячених творчості Б. Олійника та Л. Костенко, поетика як структурно організована цілісність аналізується в аспекті морально-етичних шукань сучасної літератури. Дослідник відокремлює такі основні постійні смисли цього поняття: „1) „художність”, 2) „система творчих принципів”, 3) „художня форма”, 4) „цілісність”, „системність”, 5) „майстерність письменника”. Слід відзначити відхід від суто формального погляду на завдання поетики, у сферу якої потрапляють не тільки художні засоби, а й причини, що обумовлюють певну форму. Таке розуміння поетики в значенні художньої структурної цілісності репрезентує дослідження М. Кодака „Поетика як система”, у якому через аналіз поетики конструюється модель авторської свідомості. Розширення смислового обсягу цього поняття демонструє дослідження Д. Лихачова „Поетика давньоруської літератури”, у якому узагальнюються відомості про закономірності функціонування категорії часу, літературних засобів у пам’ятках давньої літератури. Слід відзначити, що для розділів книжки „Поетика літератури як системи цілого”, „Поетика художнього узагальнення”, „Поетика літературних засобів” та інших характерний відхід від розуміння художності як вияву художніх засобів. У сферу дослідження поетики потрапляють не окремі засоби образності, а й причини, що обумовлюють їх використання, закономірності, які діють у художньому світі. У подібному значенні термін поетика вживається в дослідженнях М. Бахтіна „Проблеми поетики Достоєвського”, С. Шаталова „Проблеми поетики І. С. Тургенєва”, О. Чудакова „Поетика Чехова”. Наприклад, С. Шаталов трактує поетику як точний смисловий еквівалент поняття мистецтва слова, тоді як Н. Костенко у праці „Поетика П. Тичини” зосереджується виключно на особливостях ритмічної організації поетичного мовлення. У дослідженнях М. Мільчиної, О. Ламзіної, Б. Успенського та інших предметом наукового аналізу постають структурні текстові компоненти: назва, примітки та власне композиція. Окрім того, при вивченні проблем поетики звертають увагу на способи естетичного втілення авторського задуму в залежності від жанру твору. Так, О. Галич характеризує жанр як рівень поетики, що виявляє особливості сюжету, композиції, часу, простору, мови. Деякі дослідники, зокрема Б. Кроче та П. ван Тигем, навпаки, байдужі до категорії жанру. За слушним зауваженням В. Халізєва, специфіку літератури сьогодення визначають не тільки закони жанрів, а й авторська творча ініціатива.

Таким чином, послуговуючись поняттям поетика, ми розуміємо її як частину літературознавства, що вивчає конкретні сегменти художнього твору (поетичне мовлення, ритмічні та композиційні особливості, жанрова своєрідність тощо), а також принципи, закономірності, які діють у художньому світі певного автора, своєрідність конструювання поетичного простору.