Форми міжлітературних контактів



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Форми міжлітературних контактів



У підручнику Порівняльне літературознавство” В. Будного та М. Ільницького читаємо: „Міжлітературні контакти (зв’язки) належать до сфери міжлітературної взаємодії (комунікації), і під ними мають на увазі як односторонню дію адресанта на сприймача, різноманітні форми сприймання іншонаціональних літературних явищ, так і двосторонні міжнародні літературні взаємини, які, власне, і становлять взаємодію. Контактологічна методологія, основи якої заклав Т. Бенфей, оперує такими категоріями, як вплив, запозичення, міграція, рецепція тощо [2].

Контактні зв’язки лежать в основі міжлітературної комунікації, яка виникає внаслідок налагодження процесу одно – чи двосторонніх стосунків, і бувають синхронними (А. Міцкевич – О. Пушкін, І. Франко – Я. Каспрович, T. С. Еліот – Е. Павнд) і несинхронними (звернення Лесі Українки до біблійних джерел, М. Яцкова – до новелістики Е. По, Дж. Джойса – до Одіссеї”). Притім контактні зв’язки часто виникають незалежно від генетичної спорідненості, хоча генетичні зв’язки завжди ґрунтуються на контактних – безпосередніх (байронізм Ю. Словацького і М. Лермонтова виник унаслідок ознайомлення обох митців із творчістю видатного англійського романтика) та опосередкованих (численні автори історичних романів вальтерскоттівського типу не обов’язково мусили бути читачами Айвенґо” і Квентіна Дорварда” – їх захопила течія скоттизму”; до появи Зів’ялого листя” І. Франка чи З теки самовбивці” П. Карманського спричинилися як безпосереднє читацьке враження від роману Ґете, так і наявність літературної моди – вертеризму”)” [2].

Цікавий приклад зв’язків української літератури з ренесансною культурою можна знайти у творчості В. Винниченка.

Іноді вставна історія слугує сюжетним матеріалом для народження нового твору. Сюжет „Історії Якимового будинку” В. Винниченка є варіацією однієї зі вставних новел з роману М. де Сервантеса Сааведри „Дон Кіхот”. Окрім того, має значення розгортання літературної традиції, адже, за словами І. Козлика, „Сервантес увійшов в історію літератури як творець синтетичного романного жанру” [5, с. 152]. Детальніше перенесення проблематики твору В. Винниченка в актуальну для його творчості сферу взаємин між статями охарактеризував В. Панченко. Дослідник наголошує: „З-поміж різних форм літературних сходжень варто виділити приклад травестування В. Винниченком вставної новели з „Дон Кіхота” М. Сервантеса” [6, с. 268]. Нас цікавлять сюжетні паралелі двох текстів та, власне, механізм трансформації вставної новели на цілком автономний твір, оскільки така практика (як і зворотні зміни) не є одиничною. Василь і Яким з твору В. Винниченка, як і Лотаріо й Ансельмо з „Повісті про безрозсудно-цікавого” – „обидва були нежонаті, молоді, одного віку й однакового звичаю, – усі ці обставини тільки зміцнювали їхню обопільну приязнь” [7, с. 285]. Зближує героїв В. Винниченка й очікування щастя: „Дійсно, не само щастя, не захват красою, вставав у душі, а именно віра в щастя, туга за ним, і непереможне, жагуче прагнення до його” [8, с. 5]. У М. де Сервантеса Ансельмо підмовляє Лотаріо спробувати спокусити його дружину Каміллу, аби переконатися в її вірності. Подібне випробовування готує дружині Ліні й Яким. В. Панченко зауважує, що образ порожнього будинку, з якого зникли затишок і щастя, окреслений Сервантесом, є ключем до твору В. Винниченка. У Винниченковій версії вставної новели з „Дон Кіхота” ідеалізм адвоката Якима Чепурківського щодо побудови оселі власного щастя, своєрідного оновленого „дому буття” зіштовхується з руйнуванням норм шлюбних стосунків, адже його небажання вінчатися з Ліною викликає бурхливий супротив родини Довбнів. „Ідеальні прагнення, – пише Е. Ауербах, – повинні гармоніювати з навколишньою дійсністю принаймні в одному – вони не можуть пройти повз самого світу, повинні стикнутися з ним, зав’язати з ним взаємини, так, щоб склався справжній конфлікт” [9, с. 347]. Інакше, за твердженням дослідника, „не тільки немає надії на успіх, але й немає навіть вихідної точки, яка коренилася би в реальності, – постріли в порожнечу” [9, с. 347]. В „Історії Якимового будинку” ця метафора набула конкретного сюжетного втілення: Яким загинув від пострілу брата дружини, „місяців через два Сергія Івановича Довбню судили і суд одноголосно виніс йому виправдуючий присуд. А ще через кілька місяців Олена Іванівна Чепурківська вийшла заміж за поручика Калмикова. Так кінчилась історія Якимового будинку” [8, с. 75].

В обох творах цей конфлікт, ініційований самими чоловіками, набув трагічної розв’язки. Через низку хитрощів та кумедних ситуацій у традиціях збірки „Декамерон” проходять персонажі „Повісті про безрозсудно-цікавого”, проте ефект комічної плутанини в фіналі розсіюється, а натомість невідомий автор подає після історії відомості про загибель усіх трьох учасників подій. У своїй праці „Мімезис. Зображення дійсності в західноєвропейській літературі” Е. Ауербах доходить висновку, що вся складність полягає в тому, як Дон Кіхот з його нав’язливою ідеєю поєднує шляхетний і чистий задум спокутування з абсолютною безглуздістю й нісенітницею. Трагічна боротьба за ідеали, за здійснення сподівань може бути передусім подана тільки як осмислення втручання в реальне життя. Так постає необхідність переглянути чинні умови існування. Водночас „проти такого осмисленого ідеалізму повстають протилежні сили”, серед яких Е. Ауербах називає й консервативні переконання [9, с. 347].

Іронія з приводу ілюзорних планів побудови нових шлюбних стосунків, здавалося б, свідчила про вичерпаність цієї теми для В. Винниченка, проте, він розробляє її в інших творах. „У драмі „Пригвождені”, – пише В. Панченко, – Родіон Лобкович, людина „з нових” пропагує ідею пробного шлюбу, такої собі взаємної перевірки перед одруженням, яка б дала відповідь на питання про доцільність самого шлюбу” [10, с. 186]. Цікавою є театральна історія твору, яку переповідає В. Панченко. „В. Немирович-Данченко був у захваті від „Розп’ятих” (інша назва „Пригвождених”), але п’єса на сцені МХАТу так і не з’явилася. І винен у цьому був сам В. Винниченко, який наполягав, щоб виставою „Розп’ятих” МХАТ „узяв під свою оборону справу перетворення людини й перебудову шлюбу. В. Немировича-Данченка така вимога знітила й ошелешила…” [10, с. 186].

В. Будний і М. Ільницький говорять про різновиди зовнішніх контактівобмін книгами, творчі взаємини між письменниками, геополітичні чинники, які впливають на літературний процес (близькість чи віддаленість країн, їхні міждержавні взаємини, етнокультурний склад, політичний устрій тощо, навіть таке нещастя для народів, як війна, може відіграти певну роль у цій сфері). Зокрема, в історії інших європейських літератур важливу роль відіграли емігранти з Ірландії (Джеймс Джойс, Шон О'Кейсі, Семюель Беккет), Польщі (Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Ципріян Норвід), Росії (Іван Бунін, Александр Купрін, Владімір Набоков, Александр Солженіцин, Васілій Аксьонов, Владімір Войнович) [2].

Зокрема, Б. Рубчак як один із фундаторів Нью-Йоркської групи виокремлює еміграційну та діаспорну спільноти. За його спостереженням, еміграційна громада „запопадливо консервує історичні й культурні вартості, розпачливо намагаючися заморозити рух. Вона вперто закриває очі на віяння, які непомітно, але й невблаганно, її змінюють, перетворюючи її – на гірше чи на краще – з громади еміграційної на громаду діаспорну” [11, с. 90]. Проти терміну діаспора, однак, категорично виступав Юрій Шерех, наголошуючи, що людей спіткало не „розсіяння”, а свідомо був обраний шлях поза межі батьківщини [12, 63].

Сучасне українське літературознавство пропонує два погляди на історію літературно-мистецького життя закордонного українства. По-перше, у науковому середовищі поширеним є самостійне вивчення літератури еміграції. По-друге, обґрунтовано звучить теза про необхідність інтеграції здобутків представників зарубіжної україніки в єдиний із материковим мистецький простір. Ці обидва погляди мають своїх прихильників і опонентів. Так, Б. Бойчук зауважує, що українська література „пливла двома річищами. Головне річище – поезія, творена на батьківщині, і друге, побічне –поезія на еміграції” [13, с. 14].

„Про вигнання можна прочитати у віршах, але куди повчальніше побачити своїми очима їх автора, поета-вигнанця. Поет глибше за всіх переживає й яскравіше утілює в собі всі протиріччя вигнання [14, с. 253]”, – наголошував Е. Саїд. Такі літератори-вигнанці та їх численні побратими по нещастю, за словами Е. Саїда, повертають велич статусу біженця – статусу, спеціально придуманому для того, аби принижувати людей, відмовляючи їм в національній приналежності [14, с. 253].

Глибинну сутність еміграції намагався осягнути Е. Саїд. За його переконанням, „вигнання в тих масштабах, якого воно набуло в ХХ ст., непізнанне ні засобами мистецтва, ні засобами наук про людину; література вигнання у кращому разі надає зримої форми тим стражданням і поневірянням, яких більшість людей не зазнали на особистому досвіді; але вважати, ніби вигнання, що породило цю літературу, сприяє пробудженню гуманності, – означає тішитися банальностями, скинувши з рахунку всі втрати його жертв, усі покалічені долі й те мовчання, яким воно реагує на будь-яку спробу відшукати в нім щось „конструктивне” [14, 252 – 253]. „Хто наважиться заперечувати, що пануюче в літературі і тим більше в релігії трактування вигнання завуальовує його найбільш страхітливі сторони? Перерахуємо їх: по-перше, вигнання – це щось до неподобства земне, обумовлене, як це не боляче усвідомлювати, не містичними, а суворо прозаїчними історичними передумовами. По-друге, на вигнання людей прирікають тільки люди – і ніхто інший. По-третє, вигнання – та ж смерть, тільки менш милосердна: вирвавши вже мільйони, за останніми підрахунками, людей з родючого ґрунту рідних місць, воно прирікає їх на тривалу агонію далеко від звичного клімату і традицій, далеко від близьких [14, с. 253]”, – відзначає мислитель.

До літературних контактів належить листування митців. Наприклад, у листах до П. Плетньова, О. Никитенка та М. Прокоповича М. Гоголь боляче реагує на претензії щодо дозволу публікації „Повісті про капітана Копєйкіна”, навіть впадає у розпач [15, с. 37]. Цей епізод „Повісті…”, за переконанням самого автора, необхідний не для зв’язку подій, а для того, щоб на мить відволікти читача, аби одне враження змінити іншим, і хто в душі художник, той зрозуміє, що без нього лишається велика прогалина [15, с. 37]. Очікуючи на рішення цензурного комітету після повторного прочитання, письменник висловлює свої побоювання в листі до М. Прокоповича від 15 квітня 1842 р.: „Я боюся, щоб не затяглося, і без Копєйкіна я не можу і подумати випустити рукопис” [15, с. 38].

Варто назвати й таку форму контактів, як літературні гуртки, салони й кав’ярні. Наприклад, початки Нью-Йоркська група українських поетів слід шукати в зустрічі 20 грудня 1958 року в італійській кав’ярні „Павич” біля парку Вашингтона Богдана Бойчука (1927), Юрія Тарнавського (1934) і Патриції Килини (1936)

Важливими посередниками в міжлітературних контактах є літературознавчі дослідження, літературна критика, словники, енциклопедії, антології, журнали, які популяризують іншомовне письменство для національного читача.

Ігор Качуровський виокремлює такі складові зв’язку між письменниками:

1. Присвята власних творів.

2. Згадування (у художніх творах, статтях, листуванні): а) імені автора; б) його творів (у цьому разі можна говорити про зв'язок як у плані пози­тивному, так і негативному).

3. Цитування: а) в епіграфах; б) у тексті.

4. Ремінісценції (у вузькому значенні).

(Притім дослідник зауважив, що пункти 2, З, 4 дають підставу говорити про спорідненість лише тоді, коли названі в них явища мають систематичний характер.)

5. Запозичення формальні: а) лексичні; б) у галузі метрики; в) фоніки; г) строфіки; ґ) архітектоніки.

6. Наслідування: а) стилістичні; б) жанрові; в) у галузі формально-технічних засобів.

7. Звернення до тих самих чи подібних: а) мотивів; б) ситуацій; в) сюжетів; г) персонажів.

8. Переспіви.

9. Переклади (добровільний вибір матеріалу для перекладу майже завжди свідчить про певну симпатію перекладача до перекладеного твору).

10. Поза властивою художньою творчістю лишаються: а) статті, рецензії та есеї про даного автора; б) публікація або редагування його творів (якщо це наслідок вільного вибору) [2].

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.212.116 (0.014 с.)