Розвиток компаративної методології

Д. Наливайко наголошує, що в середині ХІХ ст. напрям компаративістики, оснований на позитивістській методології, вступає у глибоку кризу й витісняється порівняльною типологією, яка зосереджується на вивченні аналогій і спільностей літературних явищ, їхніх контекстів і систем. Генетико-контактологія втрачає самодостатність і значною мірою інтегрується порівняльною типологією. Ця зміна загальної парадигми літературної компаративістики викликала зміну її векторності, спрямовуючи по висхідній її рух до теорії літератури.

Другий етап розвитку компаративістики вчені пов’язують із типологічним методом, що посилив теоретико-узагальнювальні підходи до літератури й розширив, фактично до безмежності, діапазон компаративних досліджень. Вихід на передній план порівняльної типології приводить також до істотних змін у функціонуванні компаративістики в системі літературознавчих дисциплін, якоюсь мірою вона набуває значення й сенсу інтегруючої складової загального літературознавства. Усі ці процеси й тенденції готували ґрунт для переходу наукової компаративістики до її нового, сучасного етапу, означеного появою нових векторів і тенденцій.

На третьому етапі в останні десятиліття XX ст. формується нова компаративістична парадигма з такими, за визначенням Д. Фоккема, детермінатами, як

а) нова концепція об’єкта літературознавчого дослідження;

b) введення нових методів;

с) нове бачення наукової цінності дослідження

літератури;

d) нове соціальне обґрунтування вивчення літератури [2].

В. Будний та М. Ільницький зазначають, що на цьому етапі відбулося також кардинальне предметно-тематичне розширення літературної компаративістики, можна навіть сказати – його подвоєння. До останніх десятиліть минулого століття предметом компаративістики було вивчення міжлітературних зв’язків і відносин, але залишалася поза її компетенцією така не менш масштабна й значуща сфера взаємозв’язків і взаємодій літератури з іншими мистецтвами та видами духовно-творчої діяльності, як філософія, історія, релігія, соціологія та інші суспільні й гуманітарні науки. Безперечний авторитет у цьому розширенні належить американській науці. Спершу міждисциплінарні дослідження зустріли досить жорсткий спротив європейських учених, але під кінець XX ст. вони вже сприймаються як законна складова компаративістики [2].

Ще одна фундаментальна прикмета сучасної компаративістики – це її дедалі щільніша й активніша пов’язаність із теорією літератури.

До тих методологій теорії літератури XX ст., які найбільш широко і продуктивно застосовуються в сучасній компаративістиці, слід віднести герменевтику, рецептивну естетику, культурну антропологію й інтертекстуальність.

Прикметною особливістю сучасної компаративістики початку ХХІ ст. (четвертий етап) виступає її методологічний плюралізм, в якому вбачається закономірний феномен, корелятивний епосі постмодернізму, структурі її світосприйняття й мислення, на відміну від попередніх етапів наукової компаративістики, коли на кожному з них домінував певний напрям чи тип (генетико-контактологія на першому й порівняльна типологія на другому), на її сучасному етапі не знаходимо подібної домінанти.

 

Питання для самоконтролю

1. Як Ви розумієте поняття „методологія”?

2. У чому полягає сутність порівняльно-історичного підходу до вивчення літератури?

3. Чим відрізняються типологічні підходи до вивчення літератури від генетико-контактних?

4. Спробуйте виокремити основні епапи компаративних досліджень, охарактеризувати тенденції сучасної компаративної методології.

 

Лекція № 3. ГЕНЕТИКО-КОНТАКТНИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ ЛІТЕРАТУРИ

 

Питання для розгляду

1. Сутність генетичного підходу до вивчення літератури.

2. Форми міжлітературних контактів.

3. Рецепція як синтетична форма генетично-контактних зв’язків.

4. Переклад як форма літературних зв’язків.

Мета: розкрити сутність генетико-контактного підходу до вивчення літератури; охарактеризувати основні форми й види міжлітературнних зв’язків; окреслити особливості рецепції літературних явищ; визначити специфіку перекладу як форми літературних узаємин.

Ключові слова: генетико-контактний підхід, синхронія, діахронія, рецепція, переклад.

 

Сутність генетичного підходу до вивчення літератури

Генетично-контактний (генеалогічно-контактологічний) підхід, що зародився в порівняльно-історичній компаративістиці XIX ст., вивчає міжлітературні зв’язки і відношення, які стосуються спадкоємності і комунікації у сфері міжлітературних і міжкультурних відносин. Генеалогія зосереджена на тих подібностях (відповідностях, спільностях), що засновані на спорідненості літературних явищ, а контактологія – на тих, що спричинені їхнім спілкуванням (тобто двосторонніх міжнародних літературних взаєминах). Предметом генетично-контактного дослідження є різноманітні взаємодії у міжлітературному просторі й часі, що їх описують такі категорії, як традиція, еволюція, вплив, запозичення, рецепція тощо.

Порівнюємо літературні явища задля глибшого пізнання їх і вивчення таких відношень між ними, як:

- тотожність / подібність / відмінність;

- спільне / особливе / унікальне;

- універсальне / зональне / локальне;

- загальнолюдське / інтернаціональне / національне тощо [2].

Методологічний апарат порівняльно-історичного підходу становлять генетичний (генеалогічний) і зв’язаний з ним контактологічний методи дослідження.

У вже згаданому підручнику з порівняльного літературознавства наголошено, що генетичний (генеалогічний) метод заснований на порівнянні подібних літературних явищ та історичному їх розгляді для з’ясування наявності / відсутності спорідненості між ними. Зрозуміло, що хронологічно більш раннє, попереднє, літературне явище породжує наступне: байронізм у європейських літературах спричинений розголосом поем Байрона, які стали взірцем для романтично налаштованих митців і породили низку бунтівних героїв [2].

В. Будний і М. Ільницький наголошують, що синхронні літературні явища, що мають ті чи ті подібні риси, генетична методологія проектує на вісь діахронії, шукаючи причини цієї подібності у їхньому походженні: виявляє спільних літературних „предків”, моделює генотип, простежуючи генеалогічні лінії (одні з яких розвиваються, а інші уриваються) та мутації (тобто поступові видозміни, спричинені пристосуванням до нових умов) у наступних поколіннях „нащадків ”[2].

Діахронія (від гр. dia – через, крізь; chronos – час) і синхронія (від гр. synchro-nos – одночасність) – два виміри літературних явищ: перший – часовий, процесуальний, історичний, який дає уявлення про еволюцію національних літератур та розвиток міжлітературних взаємин, а другий – структурний, системний, асоціативний, що полягає в одночасному співвіднесенні низки літературних явищ, виявляючи аналогії та контрасти, типологічні спільності і відмінності між ними. Терміни запровадив Ф. де Соссюр у „Курсі загальної лінгвістики ” (1916) [2].

Генеалогічний метод розглядає схожість між літературними явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розбіжності між ними – як ознаку різнорідності (неоднакового походження). Такими принципами керувався, зокрема, Я. Ґрімм у своєму дослідженні генези німецької міфології.

Прихильники дослідження генетично-контактних зв’язків зосереджуються переважно на літературних впливах – процесі й результаті дії літературного явища-транслятора (окремого твору, національного письменства, образу, стилю чи будь-якого іншого елементу мистецької традиції) на інше літературне явище, яке є реципієнтом.

Водночас подібність, засновану на генетичних зв’язках, виявляють між літературними явищами, які постають на ґрунті спільної спадщини. Наприклад, спорідненістю з античною культурою зумовлено чимало подібностей у сучасних європейських (в тому числі й українській) літературах, як-от спільна для них система літературних родів, однакові жанрові моделі, коло міфологічних та історичних тем, традиційних сюжетів та образів, суголосність світовідчуттєвих і світоглядних концепцій [2].