Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Українські переклади Біблії.

Поиск

Переклад Рафаїла Турконяка

 

Рафаїл Турконяк

В 1975 році до Рафаїла Турконяка з проханням виготовити переклад Старого і Нового Завітів зі словянського тексту звернувся Йосип (Сліпий), а саме з Острозької Біблії. Робота над цим перекладом тривала понад 30 років. Переклад Острозької Біблії побачив світ лише в 2006 році, за що в 2007 році Рафаїл Турконяк був удостоєний присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка.[5].

Думка про необхідність нового перекладу Біблії (з оригінальних грецьких текстів, а не з слов'янського тексту, як це було з Острозькою Біблією) сучасною українською мовою виникла невдовзі після заснування Українського Біблійного Товариства — 1991 року, її подав перший президент УБТ, доктор богословських наук Яків Духонченко, і гаряче підтримали тодішній віце-президент УБТ, письменник Борис Тимошенко, генеральний секретар УБТ Павло Ставнійчук і всі члени Центрального правління УБТ першого складу. За ініціативою Правління Товариство звернулося до очільників усіх християнських Церков, що на той час входили до складу УБТ, за благословенням на переклад — першого Патріарха Київського і всієї України Української Православної Церкви Київського Патріархату Мстислава (Скрипника), глави Церкви Євангельських Християн-Баптистів України, доктора богослов'я Якова Духонченка, старшого єпископа Церкви Християн Віри Євангельської України, почесного доктора богослов'я Миколи Мельника, та президента Церкви Християн Адвентистів Сьомого Дня в Україні Миколи Жукалюка — і отримало сердечне благословення на започаткування нового повного українського перекладу Біблії з мови оригіналу.

Після перегляду кандидатур можливих перекладачів, Центральне правління затвердило перекладачем священика, доктора богослов'я, професора Рафаїла Турконяка, який у грудні 1992 року розпочав роботу над перекладом. У червні 1995 року ним було повністю завершено дослівний переклад Нового Завіту, а в липні 1997 року — Старого Завіту. Однак попереду була ще величезна робота з перевірки, редагування та удосконалення тексту нового перекладу Біблії.

З 1994 до 2003 року перекладацький напрямок діяльності УБТ очолював другий віце-президент УБТ, доктор філософії і богослов'я, професор Дмитро Степовик, який за дорученням Центрального правління і тодішнього президента УБТ Миколи Мельника залучив до перевірки і редагування нового перекладу знавця давніх класичних мов, зокрема давньогрецької, доктора філологічних наук, професора Лесю Звонську-Денисюк, а також фахівців з Національної Академії наук та університетів України.

З 2003 року праця над удосконаленням тексту здійснювалася у Львові у тісній співпраці з о. Рафаілом Турконяком під керівництвом наступних президентів УБТ д-ра Анатолія Глуховського і д-ра Григорія Коменданта, а також генеральних секретарів УБТ Романа Вовка й Олександра Бабійчука. Безпосередню відповідальність за кураторство над перекладом з 2003 року і до моменту виходу його у світ узяв на себе третій віце-президент УБТ о. Василь (Луцишин), який доклав усіх зусиль, аби ця праця здійснювалася у відповідності до найвищих стандартів якості й богословської достовірності.

З 2000 року і до останнього подиху цій справі присвятив своє життя головний редактор перекладу д-р Богдан Качмар (1949^2010), який самовіддано й безупинно працював над тим, аби кожне перекладене слово якнайкраще передавало оригінальне значення. Вагомий внесок у редагування вніс помічник головного редактора Павло Смук. Активну участь у редагуванні брали професор Роджер Ковасіні та почесний член Правління УБТ Микола Жукалюк.

Значну консультативну, кураторську і матеріальну допомогу надавали Об'єднані Біблійні Товариства. Зокрема їхні консультанти — досвідчені перекладачі Біблії — д-р Давид Кларк (Бауіа Сіагк), д-р Ентоні Абела (Апіпопу АЬеІа) і д-р Кіс де Блуа (Кеез йе Віоіз) доклали значних зусиль до того, аби переклад був схвалений світовою спільнотою і відповідав міжнародним стандартам з перекладу Біблії.

Загалом, до успішного здійснення цього перекладу доклалися без винятку всі християнські церкви України. Члени Центрального правління УБТ брали участь у кожному етапі підготовки й редагування перекладу. Зрештою, кожен працівник і волонтер УБТ своєю самовідданою працею посприяв успішному втіленню цієї надзвичайно відповідальної і почесної справи.

Лише 21 червня 2011 року в столиці України відбулася презентація нового перекладу Біблії українською мовою з давньогрецької. Таким чином, робота на новим перекладом Біблії українською мовою тривала близько 20 років.

Українські скульптори

Й.Г. Пінзель український скульптор середини 18 століття, представник пізнього бароко і рококо. Зачинатель Львівської школи скульпторів.

Біографічні відомості про майстра майже відсутні. Його етнічне походження, місце і час народження, а також обставини появи в Галичині та смерті наразі невідомі. В середині 1740-х років він з'явився при дворі магната Миколи Василя Потоцького, який став його головним замовником і патроном.

Протягом 1750-60-х років (переважно спільно з архітектором Бернардом Меретином[8]) працював у Львові, Ходовичах (тепер Львівська область), Городенці (нині Івано-Франківська область), Монастириську та Бучачі (обидва — сучасна Тернопільська область). Для творів Пінзеля характерна велика емоційність та динаміка, надання створеним формам життєвих рис.

  • Кам'яні монументальні скульптури Богородиці і святого Яна Непомука у Бучачі (збереглися голови, 1750)
  • Самсон роздирає пащу лева
  • Кам'яні скульптури для парапету Бучацької ратуші (початково 14, вціліли 9[9])
  • Святий Юрій (на парапеті собору святого Юра у Львові)
  • Святі Леон та Атанас (статуї покровителів родини Шептицьких на соборі святого Юра у Львові)
  • Святий Вікентій та Франциск Борджа
  • Скульптури Козака і Невільника, що розриває пута (відомі тільки за документами)
  • Алегорія Звитяги
  • Вівтар костелу Непорочного Зачаття Діви Марії в Городенці (з 18 скульптур врятовано 5[10])
  • Колона зі статуєю Пречистої Діви Марії у Городенці
  • Розп'яття для костелу святого Мартина у Львові
  • Благовіщення
  • Вознесіння
  • Жертвоприношення Авраама (Музей Пінзеля, Львів)
  • Богородиця зі сцени Розп'яття
  • Розп'яття (варіанти)
  • Цар Соломон
  • Святий Онуфрій (Рукомиш)

Пластичні ескізи-моделі

Як модель Пінзеля розглядається сумлінно вирізьблена з липового дерева і позолочена група святого Юрія на коні у битві зі змієм, висотою 51 cм, яка зберігається в Українському Національному музеї у Львові. Вона вважається підготовчою роботою до його кам'яної скульптури на фасаді собору святого Юра у Львові. Авторство Пінзеля щодо цієї «моделі» є безсумнівним, а незвична для ескізної роботи позолота могла бути нанесена пізніше, щоб надати їй характеру самостійного твору. Впадають у вічі, проте, значні розходження між «моделлю» та її кам'яним виконанням. Зміни у зображенні гриви та хвоста коня, а також плаща вершника можна було б ще пояснити намаганням сильнішого акцентування контуру з розрахунку на ефектний вид монументальної групи вгорі на фасаді.

Моделлю Пінзеля вважається також статуетка святого Якима з Музею Пінзеля у Львові. За розмірами та характером виконання її можна порівняти з групою святого Юрія. Досі ще не вдалося встановити її зв'язок з відповідною статуєю, виконаною у великих розмірах. Загальний характер і досконале виконання фігури не виказує ознак ескізу. Навпаки, вона справляє враження самостійної завершеної роботи в малому форматі.

Враховуючи те, що пластичні ескізи не лише Пінзеля, а й інших скульпторів Львівської школи не збереглися до нашого часу, особливо важливою і щасливою подією стала поява на баварському мистецькому ринку восени 1999 року шести боцеті, які вважалися «чеськими» за походженням. Всі шість можна віднести до творчості Іоанна Георгія Пінзеля. Вони були придбані Баварським національним музеєм в Мюнхеніhttp://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%93%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9_%D0%9F%D1%96%D0%BD%D0%B7%D0%B5%D0%BB%D1%8C - cite_note-11.

Іван Кавалерідзе, скульптор, кінорежисер, драматург
 
 
Іван Кавалерідзе народився 14 квітня 1887 року на хуторі Ладанському (тепер село Новопетрівка Роменського району Сумської області). Походив він із давнього грузинського роду, батько його, Васо Кхварідзе, був переселений російською владою у середині ХIХ століття, після закінчення Кавказької війни, на Полтавщину. У Києві Кавалерідзе спочатку понад шість років навчався у приватній гімназії Валькера, яку змушений був залишити через переслідування поліцією за участь у студентських заворушеннях 1905 року. 1906 року Кавалерідзе вступає до Київського художнього училища в клас архітектури, потім переходить у клас ліплення скульптора Ф.Балавенського. У 1909-1910 рр. Кавалерідзе навчається у Петербурзькій Академії мистецтв, у 1910-1911 – у Парижі, в майстерні відомого скульптора Н.Аронсона. У Парижі Кавалерідзе знайомиться з багатьма діячами культури Франції, відвідує майстерню славетного скульптора Огюста Родена. 1910 року одержує першу премію в конкурсі, оголошеному Військово-історичним товариством на кращий пам’ятник княгині Ользі, і разом із скульптором П.Сніткіним, архітектором В.Риковим виконав проект пам’ятника, в якому виліпив постать княгині Ольги та просвітителів Кирила і Мефодія. Пам’ятник відкрито в серпні 1911 року. З 1911 по 1915 рік Кавалерідзе створює скульптури «Святослав у бою», «Борис Годунов», портрети Я.Протазанова, О.Пушкіна, М.Гоголя, М.Мусоргського та ін. З 1918 по 1928 рік скульптор живе в Ромнах, працює у відділі наросвіти, викладачем малювання в школах, режисером повітового театру. У 1928-1933 рр. працює режисером на Одеській кінофабриці, у 1934-1941 роках - на Київській кіностудії «Українфільм». У 1944-1948 роках Кавалерідзе – старший науковий співробітник відділу монументальної скульптури Академії архітектури УРСР, створює скульптури «Григорій Сковорода», «Козак на коні», «Святослав» та ін. 1969 року І.Кавалерідзе присвоєно звання народного артиста України. Помер Іван Кавалерідзе 3 грудня 1978 року в Києві, похований на Байковому кладовищі. 1987 року в с. Новопетрівці відкрито художньо-меморіальний музей Кавалерідзе, 1989 року – галерею його скульптур у Сумському художньому музеї, 1991 року – музей-майстерню у Києві, на Андріївському узвозі. Іван Кавалерідзе прожив велике творче життя й залишив помітний слід в українській культурі як видатний скульптор, талановитий режисер кіно й театру, драматург. Людина енциклопедичної обізнаності й різнобічної обдарованості, він легко й вільно творив у цих галузях мистецтва й у кожній створив твори, які залишилися в історії української культури серед її кращих надбань. Навіть після того, як митець пішов з життя, деяким з них судилося народитися вдруге, як пам’ятникам Григорію Сковороді, княгині Ользі, Ярославу Мудрому, встановленим в останні десятиріччя в Києві. Творчість Івана Кавалерідзе як скульптора вирізняється великим жанровим і тематичним розмаїттям. Майстер творив в усіх видах і жанрах скульптури, мистецька спадщина його величезна й нерівноцінна, проте є в ній видатні твори, які становлять визначні віхи не лише в творч ій біографії митця, а й в усьому образотворчому мистецтві. Ще в студентські роки в Петербурзькій Академії мистецтв 1911 року одержав заохочувальну премію за конкурсний проект пам’ятника Шевченкові в Києві. Пізніше автор, окрилений подіями національного відродження в Україні, розбудовою української культури в час Української Народної Республіки та Української держави Павла Скоропадського, зумів надати образові нового емоційного звучання. «У першому ескізі, – писав Кавалерідзе, – Шевченко сидів похнюплений, сумний. На перший план виступав мотив гіркої думи; у роменському ж пам’ятнику – в посадці голови, в жесті стиснутої руки, що покоїться на коліні, в усьому силуеті постаті, органічно злитої з п’єдесталом у формі пагорба, – я прагнув передати незбориму внутрішню силу поета, його нерозривний зв’язок з рідною землею». Кавалерідзе хотів, щоб вирішення пам’ятника відповідало глибинній сутності глибоко народної творчості Кобзаря, й уникнув поширеної в ті роки надмірної монументалізації, викликаної революційними суспільними змінами. Таким само глибинним і скерованим на психологічне вирішення образу постає Кавалерідзе у кращих своїх п’єсах «Вотанів меч» (1966), «Перекоп» (1967), «Перша борозна» (1970). А його фільми-опери «Наталка Полтавка» (1936) та «Запорожець за Дунаєм» (1937), у яких головні ролі виконували славнозвісні М.Литвиненко-Вольгемут та І.Паторжинський, і нині є кращими кіноекранізаціями видатних творів І.Котляревського та С.Гулака-Артемовського.   Леонід Володимирович Позен (* 26 лютого 1849, Оболонь, Хорольський повіт — † 8 січня 1921, Петроград) — український скульптор-передвижник, дійсний член Петербурзької академії мистецтв (з 1894 року). Народився у селі Оболоні Хорольського повіту (тепер Семенівського району) Чернігівської області, де був батьківський маєток Позенів. Закінчив Першу полтавську гімназію та 1872 року юридичний факультет Петербурзького університету. Мешкав у Полтаві у 1876–1891 роках. Працював товаришем прокурора Полтавського окружного суду. Потім працював у Петербурзі, з 1912 року — сенатор. Спеціальної художньої освіти не мав. З 1880 року — експонент, з 1891 року — член товариства передвижників. Виконав численні скульптурні групи і статуетки на теми з життя та історії українського народу («Кобзар», 1883 р.; «Переселенці», 1884 р.; «Жебрак», 1886 р.; «Запорожець у розвідці», 1887 р.; «Скіф», 1889 р.; «Оранка на Україні», 1897 р. та інші). Створив погруддя Г. Г. Мясоєдова (1890 р.), Ф. Г. Стравинського (1897 р.), М. О. Ярошенка (1898 р., 1899 р.) та ін. Автор пам'ятника Івану Котляревському (відкритий в 1903 році) і пам'ятника Миколі Гоголю (виконаний в 1913 році, встановлений у 1934) у Полтаві. Виконав для Полтавської школи імені Івана Котляревського скульптурне погруддя українського письменника. Був у дружніх стосунках з художниками Василем Волковим, Іваном Зайцевим, Григорієм Мясоєдовим. Помер у Петрограді, похований на Смоленському кладовищі. Твори зберігаються у Полтавському художньому музеї, Музеї українського образотворчого мистецтва у Києві, Третяковській галереї у Москві, Російському музеї у Санкт-Петербурзі. Микешин Михайло Йосипович (1835, с. Платоново Рославського пов. Cмоленської губ., тепер РФ — 1896) — скульптор, художник-графік. У 1852—1858 рр. навчався в Петербурзькій академії мистецтв (під керівництвом Б. Віллевальде); пізніше працював у Петербурзі як скульптор-монументаліст і ілюстратор. У 1876—1878 рр. видавав і редагував журнал «Бджола», де публікував власні графічні роботи, статті і спогади (зокрема про Т. Шевченка, з яким перебував у дружніх стосунках). У 1890-х рр. разом із Д. Менделєєвим. І. Рєпіним та ін. діячами культури заснував у Петербурзі «Товариство імені Т. Шевченка». Відзначився як майстер творення яскравих, характерних художніх образів, реалізм яких був поєднаний із значною урочистістю та ефектністю. Як скульптор відомий насамперед проектами численних пам’ятників у Росії (пам’ятник «Тисячоліття Росії» в Новгороді, 1862; пам’ятник Катерині II в Петербурзі, 1873) та Україні (пам’ятники Б. Хмельницькому в Києві, 1879—1888; В. Корнілову в Cевастополі, 1895; П. Нахімову в Cевастополі, 1898). Як графік ілюстрував твори Т. Шевченка («Ілюстрований „Кобзар“», 1896), М. Гоголя (ілюстрації до повісті „Вій“, 1872, тощо.), М. Некрасова, О. Пушкіна; виконував скульптурні композиції на теми з українського побуту („Лірники“ та ін.) та історії („Батальна сцена“), портрети (Т. Шевченка та ін.).    

Олекса́ндр Порфи́рович Архи́пенко — український та американський скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі. Почесний член Об’єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА) та дійсний член Американської Академії Мистецтва і Літератури.

Роботи Архипенка визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; він запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції. Одним з перших Архипенко використовувати експресивні можливості «нульової», наскрізної форми — такою є пустота між піднятою рукою в скульптурі «Жінка, що вкладає волосся», 1915 року.

Біографія

Народився в Києві 1887року.У 1902–1905 роках навчався в Київському художньому училищі, з якого був виключений 1905 за участь у студентських виступах, пов'язаних з початком революції 1905–1907. В 1906 продовжив навчання мистецтву у Станіслава Святославського. В 1906 разом з Олександром Богомазовим організував першу виставку своїх творів у Києві. В цьому ж році переїхав до Москви, де в 1906—08 продовжив освіту в Московському училищі живопису, архітектури і скульптури.

В 1908 — переїхав до Парижа, де продовжив освіту у Паризькій мистецькій школі. Познайомився з А. Модільяні, А. Годьє-Бжеско та іншими. Він відкрив в 1910 у Парижі власну школу і, як перший кубічний скульптор, увів у скульптуру нові естетичні елементи — моделювання простору, вглиблені форми і прозорість.[1]

В 1910 здійснив велику подорож з виставкою своїх робіт Італією, Швецією, Францією, Німеччиною, Чехословаччиною і в тому самому році відбулася перша персональна виставка Архипенка у Гаґені (Німеччина). З 1912 по 1914 роки Архипенко викладає у своїй власній Школі мистецтв у Парижі. 1914 року переїжджає до Ніцци. 1920 року бере участь у Дванадцятому бієннале у Венеції

1921 року засновує власну Школу мистецтв у Берліні.

З 1923 р. оселився у США, де відкрив школу пластики (Нью-Йорк, 1924), викладав у Чиказькій школі індустріальних мистецтв та університеті в Канзас-Сіті.

Родоначальник кубізму в скульптурі («Боксери», 1914; «Солдат іде», 1917), працював у манері конструктивізму, абстракціонізму та інших новітніх мистецьких течій («Жінка», 1918; «Жозефіна Бонапарте», 1935; «Заратустра», 1948; «Балерина», 1957). Створив новий різновид рельєфної різьби — т. зв. «скульптомалярство» («Купальниця», 1915; «Жінка, що стоїть», 1919), відкрив і обґрунтував принципи рухомого малярства, сконструював особливий механізм — «архипентуру».

1934 року бере участь у оформленні українського павільйону на виставці у Чикаго, виставляє в ньому свої роботи.

У 1920—1930-х рр. брав участь у художніх виставках в Україні, працював над пам'ятниками Т. Шевченку, І. Франку, кн. Володимиру Святославичу для парку в Чикаго. За життя Архипенка відбулося 130 його персональних виставок.

Помер і похований у Нью-Йорку на кладовищі Вудлон.

[ред.] Творчість і вплив

Більшості його композицій властива манера кубізму, конструктивізму та абстракціонізму.

Творчість Архипенка мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва, у тому числі архітектури та дизайну в країнах Європи та Америки. Твори Архипенка перевернули світові уявлення початку XX ст. про скульптуру. Саме Архипенко вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних форм, вводячи у композиції скло, дерево, метал, целлулоїд. Пластика, рух, проявлена конструкція і конструктивність, ліричність — основні якості його творів, які були високо оцінені сучасниками — Г. Аполлінером, П. Пікассо, Ф. Леже, М. Дюшаном, Р. і С. Делоне, А. Родченко, П. Ковжуном, послідовниками і дослідниками.

Його твори визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції (Медрано); «Танок», «Анжеліка», бюсти Т. Шевченка, І. Франка.

Ряд творів, зокрема «Танок», серії жіночих скульптурних портретів, скульптурні портрети князя Володимира Святого, Т. Шевченка, І. Франка, виконано в реалістичній манері.

Реалістичні тенденції знайшли вияв у серії пластичних жіночих торсів (1916, 1922) та портретів (Т. Шевченка, 1923, 1933; І. Франка, 1925; диригентів В. Менгельберга, 1925; В. Фуртвенглера, 1927).

Твори Архипенка зберігаються в багатьох музеях світу, а також у Національному художньому музеї України, Національному музеї у Львові. Твори О. Архипенка мають за честь експонувати найпрестижніші музеї та галереї світу: Центр Помпіду в Парижі, музей Modern Art та галерея Соломона, Гугенгайма в Нью-Йорку, музеї Стокгольма, Берліна, Тель-Авіва, Москви…

Ім'я О. Архипенка посідає гідне місце в шерензі Митців ХХ століття: Матісс, Пікассо, Брак, Лєже, Малевич. Його вважали вчителем майстри світової скульптури: Манцу, Джакометті, Мур, Колдер, Кавалерідзе.

В пам'ять про О. Архипенка в Києві встановлено пам'ятний знак «Повернення Архипенка» у вигляді копії одного з його жіночих образів. Знак знаходиться у відкритому атріумі бізнес-центру «Київ-Донбас» (вул. Пушкінська, 42, біля пл. Л. Толстого).

Понад півстоліття ім'я Архипенка офіційним мистецтвознавством замовчувалося в Україні так само, як імена К.Малевича, Б.Кандинського, О.Екстер, Д.Бурлюка, М.Бойчука. Їхні образи існували в переказах старшого покоління художників. Вони були не лише міфом про свободу, але й активно впливали на формування нової художньої думки в мистецькому андеграунді за радянських часів, а особливо в пострадянське десятиліття[2].



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 340; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.220.110.45 (0.012 с.)