Актор режисер Іван Миклоайчук 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Актор режисер Іван Миклоайчук



Іва́н Васи́льович Миколайчу́к (* 15 червня 1941, Чортория, Кіцманський район, Чернівецька область — † 3 серпня 1987, Київ) — український кіноактор, кінорежисер, сценарист.

34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи.

«Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко» — казав про Миколайчука Сергій Параджанов.

Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не надали, Шевченківську премію він отримав посмертно, бо в УРСР носив тавро «неблагонадійного».

Життєвий шлях

Народився у багатодітній селянській родині — одним із 13 дітей; дехто з його братів і сестер досі мешкає в с. Чортория. У селі відбудували батьківську хату Миколайчуків, облаштувавши під музей-садибу.[1], [2]

З 12 років грав у сільському самодіяльному театрі.[3]

Закінчив середню школу в с. Брусниця (її дерев'яне приміщення збереглося, а в новому приміщенні зараз діє музей І.Миколайчука).[2]

1957 — закінчив Чернівецьке музичне училище.

1961 — закінчив театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О.Кобилянської.

29 серпня 1962 — одружився з акторкою того ж театру Марією Карп'юк.[4]

1963—1965 — навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).

В кіно дебютував ще студентом — у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє».

Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Знімався в них одночасно, також навчаючись на 2-му курсі. «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса.[3]« Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!»

Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор. »

Зі споминів С. Параджанова про кінопробу І. Миколайчука

У фільмі «Комісари» (1970) зіграв комісара Громова — людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кіноматографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) почалася нова сторінка у творчості Миколайчука — крім актора, він стає ще й сценаристом.

У фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» (1972) був не лише виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактичним співрежисером. Працював над музичним оформленням фільму — картину супроводили пісні у виконанні тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, дружина Марічка Миколайчук, Валентина Ковальська), у створенні якого І.Миколайчук відіграв не останню роль. В «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента.

 

У 1970-х рр. почалися гоніння на діячів української культури. Вилучили з кіно, а потім заарештували Сергія Параджанова. Зі звинуваченням у націоналізмі зіткнувся й Миколайчук. Вперше це сталося ще 1968 року, під час зйомок фільму «Анничка». У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом». Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як «людину ворожої ідеології». Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою». Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Акторові не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях.

«Тіні забутих предків» на довший час фактично заборонили до показу. «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х рр. І.Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Протягом 5 років за вказівками партійних бонз його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.

Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя»[3], в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Наступний фільм, «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером якого був Миколайчук і сцени з якого раз у раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як «Вавилон ХХ».

1983 — Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», 1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку «Небилиць…» дозволили лише восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор розпочати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.

Богдан Ступка

Богда́н Сильве́стрович Сту́пка (* 27 серпня 1941, смт Куликів, сучасний Жовківський район, Львівська область — † 22 липня 2012, Київ) — український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії (1993, за головну роль у виставі «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом), Народний артист УРСР (1980), Народний артист СРСР (1991), Герой України (2011).

Біографія

 

Народився актор 27 серпня 1941 року в смт. Куликів на Львівщині, яке на той час перебувало під німецькою окупацією і знаходилось у дистрикті Галичина в складі Генерал-губернаторства.

 

До сцени його привчили родичі: батько співав у хорі Львівського оперного театру, мамин старший брат був там же солістом, а тітка — головним концертмейстером.

 

За кулісами театру Богдан Ступка побачив і почув багатьох видатних співаків повоєнного часу, зокрема Івана Козловського і Сергія Лемешева.

[ред.]

Освіта і кар'єра

 

Богдан Ступка хотів вступити на хімічний факультет Львівського університету[2], але іспити склав невдало. По тому влаштувався в обсерваторію, працював певний час у Баку, вступив на заочне відділення філологічного факультету Львівського університету.

 

1961 року він закінчив акторську студію при Львівському академічному драмтеатрі ім. М.Заньковецької і до 1978 року працював у цьому театрі. Його творчим наставником був Сергій Данченко, який 1978 року очолив Київський академічний драмтеатр ім. І.Франка. Того ж року на запрошення свого наставника, Б. Ступка перейшов до цього театру

 

1984 року він закінчив заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.

 

Протягом 1999–2001 років був міністром культури і мистецтв України.

 

2001 року після смерті Сергія Данченка Богдан Ступка очолив Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Його син, Остап, грав провідні ролі в театрі під керівництвом батька.

[ред.]

Смерть

 

22 липня 2012 року Богдан Ступка після тривалої хвороби на сімдесят першому році життя помер о 6:45[Джерело?] у лікарні «Феофанія». 24 липня 2012 року у театрі імені Івана Франка відбулась церемонія прощання з актором[1]. Як повідомив його син, Остап, причиною смерті став серцевий напад на тлі запущеного захворювання на рак кісток[3].

 

Богдан Ступка хотів померти в один день зі своєю матір'ю Марією Ступкою, яка пішла з життя в ніч з 23 на 24 липня 2007 року[1].

 

Могила Богдана Ступки

 

Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).

[ред.]

Ролі в кіно

 

За всю кар'єру актор виконав понад 100 ролей у кіно.

 

Працював із кінорежисерами Отаром Іоселіані, Кшиштофом Зануссі, Єжи Гофманом, Режисом Варньє, Юрієм Іллєнком, Кірою Муратовою, Сергієм Бондарчуком, Володимиром Бортком, Павлом Чухраєм, Дмитром Месхієвим.

 

Дебют у кіно — у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971), роль Ореста Дзвонаря. На цю роль претендував Іван Миколайчук, але позаяк це була роль бійця УПА (тобто негативна за радянських часів), то влада не хотіла, аби її грав Миколайчук. Затвердили Ступку, за яким після театральної ролі Річарда III закріпився негативний імідж. Але його трактування образу виявилося дуже вдалим, і ця роль досі одна з найкращих у списку актора.

 

У переліку ролей Б.Ступки — багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), а також Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці»), Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні»).

 

2006 — на екрани вийшла стрічка Тиграна Кеосаяна «Заєць над безоднею» (Росія), де Ступка зіграв генсека Бежнєва (натяк на Брежнєва).

 

Знявся у російському комедійному детективі Романа Качанова «Взяти Тарантіну» (тут його партнеркою по фільму була Людмила Гурченко).

 

2007 — виконав головну роль у неоднозначно сприйнятому фільмі Володимира Бортка «Тарас Бульба» (Росія; прем'єра — 2009).

Ролі в театрі

 

Богдан Ступка у 2009 році

 

Загалом у Ступки — близько 100 ролей у кіно та понад 100 на сцені.

 

У театрі імені Франка зіграв у таких виставах:

«Украдене щастя» Івана Франка (режисер-постановник — Сергій Данченко) — Микола Задорожній[4]

«Дядя Ваня» Антона Чехова (режисер-постановник — Сергій Данченко) — Войницький

«Король Лір» Вільяма Шекспіра — король Лір

«Лев і Левиця» Ірени Коваль (режисер-постановник — Станіслав Мойсеєв) — Лев Толстой[5]

«Кар'єра Артура Уі, якої могло і не бути» Бертольда Брехта — Артуро Уі

«Сни за Кобзарем» — Поет

Софокл «Цар Едіп» (режисер-постановник — Роберт Стуруа) — цар Едіп

«Істерія»; Зигмунд Фройд

«Тев'є-Тевель» (за п'єсою Григорія Горіна, написаною за мотивами творів Шолом-Алейхема; режисери-постановники — Сергій Данченко, Дмитро Чирипюк) — Тев'є

«Легенда про Фауста» (режисер-постановник — Андрій Приходько) — старий Фауст, Мефістофель[6]

 

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 113; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.175.165.101 (0.009 с.)