Часи першої світової війни та національно-визвольних змагань (1914-1920 роки)

Під час Першої світової війни 1914-1918 років з Лаври вивозилося все, що представляло хоч якусь цінність: від дзвонів до архіву, бібліотеки та свічного заводу. Чудотворний Почаївський образ Божої Матері та мощі преподобного Іова в срібній раці були доставлені в Житомир, де пробули до 1918 року. Більша частина братії була евакуйована до Святогірської пустині Харківської єпархії. В Почаївській обителі побажали залишитися 18 чоловік. Але австрійці, що зайняли монастир в серпні 1915 року, відправили їх в Угорщину в табір полонених, а саму обитель обібрали наскільки було можливо. В травні 1916 року, внаслідок Брусиловського наступу в Галичині, в Почаїв входять російські війська. В Лаврі відновлюється православне богослужіння, повертаються ікони, починає налагоджуватися господарське життя обителі.

 

Під час національно-визвольних змагань навколо Лаври не затихали бої. Насельники сховали більшість із святинь Лаври, а самі трудилися, маючи лише мізерні запаси. На початку 1919 року Лавра була знову захоплена більшовиками, які розграбували те останнє майно, яке там ще залишалося, але кровопролиття не було.

[ред.]

В Польській республіці

 

8 вересня 1920 року Почаївська земля були зайнята поляками і захід Волині офіційно увійшов у склад Польської республіки. Аж до 1939 року монастир належав Польщі, і входив до складу Польської православної церкви. Існуванню Лаври, як православної обителі загрожувала тоді «ревіндикація» - передача храмів Римо-Католицькій Церкві. Проти виступила вся Православна спільнота та відстояла свої святині. З 1925 року в монастирі діяла монашеська школа, ряд господарських закладів, що свідчило про деякий духовний та господарський підйом лаври.

[ред.]

Воєнні роки та радянський період

 

В 1939 році після приєднання західних регіонів України до СРСР лавра увійшла в молитовне спілкування з Російською церквою. В Лаврі звершувалися єпископскі хіротонії, в тому числі і лаврських насельників як Веніаміна (Новицького) і Димитрія (Магана), для різних міст України. Але з тим радянська влада забрала в лаври типографію, іконописну майстерню, іночеську лікарню, а також монастирський млин, архієрейський дім, свічний завод разом з полями, лісами, садами та господарським інвентарем. Та все ж таки монастир жив.

 

Під час німецької окупації в ході Другої світової війни Лавра належала до канонічної Української автономної православної церкви, що зберегла спілкування з Московською Патріархією. Тут мав своє місцеперебування постриженик Лаври владика Веніамін (Новицький), проводилися пастирські курси.

 

В радянський період, позбавлена багатьох угідь і можливостей, Лавра продовжувала бути опорою Православ'я, тут подвизалися такі святі як преподобні Кукша Одеський і Амфілохій Почаївський[1]. В 1960-х роках Лавра витримала нову хвилю антирелігійних гонінь, але не була закрита. Зокрема, було ув'язнено архімандрита Аліпія. В наступні десятиліття радянського режиму влада знову неодноразово намагалися закрити монастир, але безрезультатно. В цей період священноархімандритами Лаври були Львівські архієреї.

[ред.]

Новітній час

 

З розпадом СРСР тиск атеїстичної влади послабився, Лавра змогла розширити свою діяльність - відкрився лаврський Свято-Духівський скит, в місті Кременець Лаврі була повернена будівля музею, з 1991 року відновилися лаврські освітні заклади - як пастирські курси, так і духовне училище, а з 1994 року вже як духовна семінарія. Також відомо, що при розколі в Українській православній церкві в 1992 році лаврська монашеська братія воліла залишитися у складі Російської православної церкви, йдучи навіть на конфлікт з тодішнім намісником, що дотримувався протилежної думки.

 

З 1990 року намісники Лаври за звичай знаходяться в єпископському сані, з титулом Почаївських, вікаріїв Тернопільської, а з 2000 року - Київської єпархії. З 1996 року Лавра є ставропігіальним монастирем Української православної церкви (Московського патріархату).

 

Почаївська лавра - одне з величних в Україні місць прощі на 5 серпня - Почаївської Божої матері, Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня) і преподобного Йова (10 вересня).

 

До її святинь належать: слід стопи Матері Божої з джерелом цілющої води, її чудотворна ікона, мощі преподобних Іова та Амфілохія, який лікував повстанців.

[ред.]

Святині монастиря

 

Почаївська ікона Божої Матері

 

В Успенському Соборі за невеликою латунною огорожею біля першої колони знаходиться слід правої Стопи Пресвятої Богородиці. Над Стопою, подібно древньому вівтарю, ковчег з шовковим платом. На платі - зображення Стопи Богородиці, а за ним на стіні відлите з бронзи, прикрашене золотом і сріблом барельєфне зображення явища Богоматері. Під ковчегом - на камені знаходиться слід самої Стопи, з якого б’є джерело.

 

В Успенському Храмі, над Царськими вратами, в зіркоподібному, сяючому різнокольоровими каменями кіоті - чудотворна Почаївська Ікона Богородиці - друга Лаврська святиня. Її подарував у 1559 році грецький митрополит Неофіт місцевій поміщиці Ганні Гойській.

 

Ікона ця писана у візантійському стилі на невеликій липовій дошці. Богородиця прихилила свій лик до Сина, якого тримає на правій руці, а в лівій - плат, їм Вона прикриває ноги Богонемовля. Десниця Ісуса піднята для благословення всіх, для кого Він - «шлях, істина і життя». На голові у Богоматері і Спасителя прикрашені корони. З обох сторін і внизу на іконі є невеликі зображення святих: праворуч - пророка Іллі та мученика Міни, ліворуч - первомученика Стефана та преподобного Авраамія, внизу - великомучениці Катерини, праворуч від неї - святої Параскеви і ліворуч - святої Ірини.

 

Дізнавшись чудодійну силу Почаївської Ікони Божої Матері після зцілення свого сліпонародженого брата Пилипа, Ганна Гойська в 1597 році передала цю святиню Почаївському монастирю.

 

70. Ки́єво-Пече́рська ла́вра

Успе́нська Ки́єво-Пече́рська ла́вра — одна з найбільших православних святинь України, визначна пам'ятка історії та архітектури, а також діючий монастир Української православної церкви Московського патріархату зі статусом лаври.

 

З часу свого заснування як печерного монастиря у 1051 році[1] Києво-Печерська лавра була постійним центром православ'я на Русі. Разом із Софіївським собором вона занесена до Світової спадщини ЮНЕСКО. На території Верхньої Лаври діє «Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник», якому було надано статус національного у 1996 році.[2] Монастирське життя зосереджене на території Нижньої лаври. Обидві частини Лаври відкриті для відвідувачів. Києво-Печерську лавру занесено до Семи Чудес України у 2007 році за результатами голосування експертів та користувачів Інтернету.

 

В теперішній час пам'ятка знаходиться під юрисдикцією Національного заповідника, Державних музеїв і Української Православної церкви Московського патріархату.

Заснування і розбудова

 

Монастир заснований у 1051 році за князя Ярослава Володимировича монахом Антонієм, як печерний монастир. Вважається одним з перших монастирів на Русі, що поклав початок руському чернецтву. Співзасновником монастиря вважається один з перших учнів Антонія — Феодосій. В 1058 році, попросивши благословіння преподобного Антонія, преподобний Варлаам побудував над печерою дерев'яну церкву в честь Успіння Пресвятої Богородиці.

 

В 11 столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У XII столітті монастир отримав статус «лаври» — головного великого монастиря. У XVIII столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні: їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл і хуторів, більше семидесяти тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цеглових і шість скляних заводів, більше ста шестидесяти винокурень і вітряків, біля двохсот шинків, два кінних заводи.

 

Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так звані пу́стелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, Росії і Білорусі. Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов'янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті минулих літ»), Нікон, Сільвестр. У XIII столітті було складено «Києво-Печерський патерик» — важливе джерело історії Києва.

 

З 1592 по 1688 роки монастир був ставропігією Константинопольського патріарха, з 1688 року — Московського патріарха, з 1786 — Київського митрополита.

[ред.]

Радянські часи

 

Трагічні події після 1917 року послужили поштовхом до тотального винищування православного духівництва і всього, що було зв'язано з Православною Церквою. 25 січня 1918 року в стінах Лаври був закатований митрополит Київський і Галицький Володимир, а в 1920 році Лавру закрили. 4 серпня 1929 року комуністична влада завершила роботи по перетворенню Києво-Печерської Лаври на Всеукраїнське музейне містечко, головне призначення якого – бути центром антирелігійної пропаганди в республіці. Перед наркоматом внутрішніх справ УСРР порушено клопотання про негайне виселення з території містечка осіб духовного життя, які до того часу в ньому проживали.

 

Під час Другої світової війни у 1941 році радянські війська підірвали Свято Успенський собор. Під час німецької окупації Києва, монастир на деякий час був відроджений, але у 1961 був знову закритий радянською владою.

[ред.]

Відродження

 

Після вибуху храм був залишений в руїнах як свідчення злочинів нацистів. Не були здійснені плани відтворити його в початкових середньовічних формах до святкування 1000-річчя хрещення Русі. Чернецьке життя і богослужіння в Києво-Печерській лаврі відновлено з 1988 року. 2000 році було відбудовано Свято-Успенський собор. Тільки 9 грудня 1995 Президентом України Л. Кучмою видано Указ про відновлення Успенського собору. Храм був відтворений у великому поспіху, практично за два роки, без серйозної наукової підготовки, з використанням сучасних матеріалів. Перед будівельниками стояла задача встигнути до 950-річчя лаври. Відразу за завершенням будівництва храм був розписаний; освятили його 24 серпня 2000 року. Тривають роботи його розпису. Трапезний храм Києво-Печерської лаври в ім'я святих Антонія і Феодосія де-факто є кафедральним собором Української православної церкви (Московського патріархату), оскільки в ньому проводить богослужіння предстоятель Церкви митрополит Володимир.

[ред.]

Архітектурний ансамбль

 

Вид на Лавру згори

 

Архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври склався протягом майже дев'яти століть та відобразив розвиток культури і духовності, зміну стилістичних напрямків у мистецтві, процес удосконалення інженерних конструкцій. Він органічно пов'язаний з унікальним наддніпрянським ландшафтом і формує силует Києва з боку Дніпра.

 

Сучасний лаврський ансамбль розташований на 22 га і поділяється на такі частини:

Верхня лавра

Ближні печери

Дальні печери

Гостинний двір

 

Більшість монастирських будівель і споруд мають архітектурні форми українського бароко середини XVIII століття.[3]

Андріївська церква

Андрі́ївська це́рква — барокова церква Св. Андрія у Києві.

 

Збудована в 1744–1767 роках (за іншими даними 1749–1754) за проектом архітектора Бартоломео Растреллі на Андріївській горі в пам'ять відвідин Києва імператрицею Єлизаветою Петрівною, на місці Хрестовоздвиженської церкви. Крім цієї роботи, в Україні є ще одна споруда авторства Б. Растреллі — Маріїнський палац.

 

Входить до складу Національногo заповідника «Софія Київська». У наш час[Коли?] (2010 рік) знаходиться в аварійному стані.[1] В церкві проводяться богослужіння Української автокефальної цекрви

Характеристика об'єкта

 

Висота церкви з хрестом — 46 м (зі стилобатом — 60 м); довжина — 30 м, ширина — 23 м.

 

Керівник будівництва — І. Мічурін; інтер'єр (різьблення, ліпнина, живопис) — О. Антропов, Г. Левицький, І. Вишняков, П. Борисполець та інші.

[ред.]

Архітектура

 

Однокупольний храм з п'ятиглавим завершенням має форму хреста (31,5-22,7 м), в кутах якого розміщені декоративні вежі на масивних стовпах, що відіграють роль своєрідних контрфорсів. Зовні контрфорси прикрашені пілястрами й прикриті трьома парами колон з капітелями коринфського ордеру.

 

До храму з боку вулиці ведуть круті чавунні сходи.

 

Вся маса церкви спирається на двоповерховий будинок-стилобат з 8 кімнатами на кожному поверсі, стіни якого являють собою фундаменти церкви.

 

Навколо церкви — балюстрада, з якої відкривається мальовнича панорама Подолу й Дніпра.

[ред.]

Інтер'єр церкви

Пам'ятна монета НБУ присвячена Андріївській церкві (реверс)

Внутрішнє оздоблення церкви, розроблене Б.Растреллі, ближче до стилю барокко. Воно було виготовлене за формами українських різьбярів М. Чвітки, Я. Шевлицького, московських майстрів І. та В. Зиміних, П.Ржевського та інших.

Іконостас церкви оздоблено різьбленим позолоченим орнаментом, скульптурою й живописом, який 1754–1761 рр. виконали О. П. Антропов та І. Я. Вишняков. Антропову належать картини «Зішестя Святого Духа на апостолів», «Нагорні проповіді Христа» (прикрашають кафедру), композиція «Таємна вечеря» (у вівтарі) та інш.

У церкві є полотна «Вибір віри князем Володимиром» (невідомого автора) і «Проповідь апостола Андрія скіфам» (бл. 1847 р., укр. художника П. Т. Бориспольця); живопис у вівтарній частині церкви на зворотній стіні іконостаса створили художники І. Роменський й І. Чайковський.

На будівництво церкви витратили 23 500 штук цегли, 28 970 пудів цвяхів; на позолоту верхів — 1590 книжок і 20 аркушів листового золота.

У 1978–1979 рр. провели чергову реставрацію храму.

З 1968 року Андріївська церква була філією заповідника «Софійський музей». З 1990-х рр. перебуває в користуванні УАПЦ.

Гетьманські столиці