Софія київська : мозаїки і фрески

Київ – Київський собор святої Софії - це храм, де збереглася чи не найбільша кількість фрескових розписів тисячолітньої давності. Фрески – це настінний живопис мінеральними фарбами по сирій штукатурці, який виконували давні майстри під час будівництва храму. Упродовж століть ці древні розписи поновлювалися, замальовувалися і з роками опинялися за товстим шаром штукатурки. Віднайти їх у древньому соборі наприкінці 19-го століття допоміг випадок.

Версія для друку

Переслати статтю

Поділитись в соціальній мережі

 

 

лютому місяці 1893-го року у київському соборі святої Софії заходилися робити невеликий ремонт. Почали з того, що зняли іконостас для перезолоти. І раптом позаду нього, на стовпах вівтарної арки побачили древні фрескові зображення. Газета «Кієвлянін» так описала подію: «До собору закликали професора Прахова, під керівництвом якого фрески обережно розчистили від нашарувань побілки і таким чином вивільнили з полону віків чотири древні зображення мучеників у червоних рамах. Ці святі зображення написані за князя Ярослава і збереглися вони досить За два роки Київ, Україна і вся Східна Європа можуть урочисто відзначати тисячоліття найдревнішого на цих теренах християнського храму.

добре. За два роки Київ, Україна і вся Східна Європа можуть урочисто відзначати тисячоліття найдревнішого на цих теренах християнського храму.

 

Фрески давні майстри малювали на стінах водяними фарбами, пише автор «Кієвляніна», по сирій штукатурці. Такий живопис має порівняно з іншими ту перевагу, що може зберігатися впродовж тисячоліть». Науковці, яким доручили процес подальшого пошуку древніх фресок у соборі, постановили здійснити промивання стін храму.

 

У результаті було виявлено понад двадцять фрескових зображень. Але не всі вони були повністю збережені. І домалювати втрачені частини зображень професор Прахов доручив молодому художнику Михайлу Врубелю. Який блискуче справився з завданням. Сьогодні в храмі святої Софії можна побачити три тисячі квадратних метрів фресок, а також 260 квадратних метрів мозаїк (це зображення, набрані з кубиків різнокольорової смальти). Це становить третину всього живопису, що прикрашав храм у давнину.

 

До речі, зовсім недавно сучасні науковці зробили ще одне відкриття у древньому соборі. На одній з фресок вони знайшли графіті (це продряпаний напис), за яким вдалося встановити точні дати побудови Софії. Тож заклали храм 1011-го року і відбувалося це за князя Володимира Хрестителя, а завершили будівництво 1018-го за правління сина Володимира – князя Ярослава Мудрого.

 

До цього офіційною датою заснування собору вважали 1037 рік. І тому за два роки Київ, Україна і вся Східна Європа можуть урочисто відзначати тисячоліття найдревнішого на цих теренах християнського храму.

68. Кири́лівська це́рква

Кири́лівська це́рква (церква Святих Кирила та Атанасія Александрійських) — пам'ятка архітектури та монументального малярства ХІІ, XVII, XIX століть.

Історія

[ред.]

Впливи з Чернігова

 

Стародавній план Кирилівської церкви

Кирилівську церкву було збудовано в 1139 на далекій околиці стародавнього Києва — Дорогожичах (Дорогожичі). Звідси засновник церкви чернігівський князь Всеволод Ольгович (Всеволод ІІ 1139–1146) 1139 року взяв штурмом Київ під час міжусобної боротьби за київський престол. Храм названий на честь святого Кирила (це ім'я взяв при хрещенні князь Всеволод). Для представників династії Ольговичів храм був заміською резиденцією і родовою усипальнею. В 1194 році тут було поховано київського князя Святослава (Святослав Всеволодович)— героя давньоруської поеми «Слово о полку Ігоревім».

 

Князь Всеволод привніс в будівництво в Києві риси чернігівської архітектурної школи. Кирилівська церква мала три апсиди, одну баню, шість стовпів і хори для князя. Сходи на хори розмістили в товщі храмової стіні без побудови окремих бічних веж. Підлогу виклали керамічнию плиткою і зробили фресковий стінопис, рештки якого збереглися.

 

Перебудови у 18 ст.

 

За час свого існування Кирилівська церква знала періоди запустіння, ремонти, поновлення. У 1748 — 1760 рр. на її території за участю відомого українського зодчого І. Григоровича-Барського були зведені кам'яні монастирські будівлі, від яких до нашого часу збереглася лише частина муру з наріжною вежкою. В результаті змін XVII — XVIII ст. стародавня Кирилівська церква набула сучасного зовнішнього вигляду з характерними рисами української барокової архітектури (бароко).

[ред.]

Інтер'єр

 

Стіни Кирилівської церкви покрито живописом — фресками XII століття, розкритими з-під олійних записів, окремими фрагментами темперного розпису XVII сторіччя та олійними роботами XIX сторіччя на ділянках, де фрески не збереглися. Від древніх фресок, що прикрашали все приміщення храму, залишилося близько 800 квадратних метрів розписів, які являють собою цінні художні твори періоду Древньої Русі.

 

Головна баня. «Вознесіння»

 

У підбанній частині збереглися зображення апостолів у барабані, євангелістів на парусах, напівпостаті мучеників у медальйонах на попружних арках. У вівтарі — «Євхаристія», під нею — зображення святителів. На стовпах передвівтарної арки — «Благовіщення», «Стрітення» й монументальні постаті апостолів Петра й Павла. У центральному нефі важливе місце займають зображення святих воїнів, що, напевно, відповідало запитам феодальної знаті в епоху жорстоких міжусобиць. На двох стінах трансепта — багатофігурні композиції «Успіння богоматері» й «Різдво Христа». Серед фресок — численні постаті пророків, стовпників, мальовничі орнаменти. На стінах і склепіннях нартекса збереглася композиція «Страшний суд», яка, починаючи з XII століття, була поширена у давньоруському стінопису. Церковники й феодали використовували Її для соціального пригноблення трудящих і прищеплення їм думок про смирення й покірливість.

 

Для фресок Кирилівської церкви характерне поєднання великих колірних плям — білих, рожевих, блакитних, оливкових. Розпису властива виражена графічність. Вирішуючи площинно вбрання постатей, майстри робили акцент на обличчя, створюючи образи виняткової виразності (наприклад, постаті святителів у північній апсиді). Багатством колориту та великою кількістю життєвих деталей відзначаються сцени з «Житія Кирила Александрійського» у південній апсиді. Багато зображень, наприклад фреска «Ангел, що звиває небо», позначені сміливістю композиційних засобів. Кирилівські фрески — один з найцікавіших живописних ансамблів XII сторіччя у давньоруському мистецтві.

 

Портрет Інокентія Монастирського

 

З темперного розпису XVII століття зберігся портрет ігумена Інокентія Монастирського — відомого дипломата і громадського діяча, написаний на пілоні південного нефа. Портрет є цінною пам'яткою українського портретного живопису того часу.

 

Серед олійного розпису, виконаного під час реставрації у XIX сторіччі, особливе місце належить роботам відомого російського художника Михайла Врубеля, у яких виявився його могутній талант монументаліста і новатора-колориста.

 

«Зішестя святого духа»

 

Один з найсильніших його творів у храмі — «Зішестя святого духа», що займає склепіння хор. У зображеннях апостолів художник з надзвичайною силою передав складність людських почуттів, створив галерею портретів з глибокою психологічною характеристикою. Тут же на хорах Врубелем виконані,,Ангели з лабарами", напівпостать Христа, голови пророків Моїсея і Соломона.

 

«Надгробний плач»

 

У ніші нартекса художник написав «Надгробний плач». Побудована на контрасті плавних рухів трьох ангелів, які похилилися у скорботі, й нерухомості тіла Христа, на поєднанні холодного зеленувато-сірого та напружених вохристих тонів, ця сцена вражаюче передає глибину людського горя.

 

Для мармурового іконостаса, виконаного за ескізами А. Прахова, Врубель написав у Венеції ікони «Афанасій», «Богоматір», «Христос» і «Кирило». Ці твори відзначаються образністю, глибоким реалізмом і високою живописною майстерністю. Найбільш вдалася художникові «Богоматір». У бездонних очах цієї тендітної молодої жінки, одягненої у дорогі шати, стільки страждання й тривоги за долю сина, що вона сприймається як втілення материнської скорботи і стоїть у ряду кращих жіночих образів, створених художником. Кирилівський розпис та ікони стали важливою віхою у творчій біографії Михайла Врубеля і в історії вітчизняного монументального живопису XIX сторіччя.

 

Древня архітектура Кирилівської церкви, її настінний розпис ваблять до цієї пам'ятки тисячі гостей Києва. Тут провадяться концерти давньоруської музики у грамзапису, виступають артисти філармонії.

 

Почаївська лавра

Свято-Успенська Почаївська лавра — православний чоловічий монастир у Почаєві, Тернопільська область, Української православної церкви (Московського патріархату) зі статусом лаври. Найбільша православна святиня Волині й друга, після Києво-Печерської лаври, в Україні.

Історія

Докладніше: Історія Почаївської лаври

[ред.]

Заснування та перетворення у значну святиню

 

За легендою, монастир заснували ченці Києво-Печерського монастиря, які втекли від нападу татар в 1240 році. Вперше згадується в документах в 1527 році.

 

Почаївська лавра у 1800 р.

 

Коли в 1596 році польська влада проголосила унію, монастир рішуче виступає проти окатоличення православних, стійко витримуючи натиск чужих віровчень і стає могутнім духовним центром Православ'я. У 1597 р. шляхтянка А. Гойська подарувала монастиреві чудотворну ікону Матері Божої, що її привіз на Волинь у 1559 році грецький митрополит Неофіт. Розквіт монастиря пов'язаний з діяльністю ігумена Йова Заліза (1550-1651 р.), який преобразив обитель - він ввів тут общинножиття монахів, оточив обитель огородою, створив типографію для захисту Православ'я. У 1675 р. завдяки молитві до цієї ікони турки відступили від монастиря (цій події присвячена дума "Ой, зійшла зоря вечоровая").

 

Почаївська лавра у 2005 р.

[ред.]

Греко-католицький період

 

Микола Василь Потоцький

 

1649 Федір Грицевич та Єва Домашевськi з Крем'янця вибудували в монастирі кам'яну церкву.

 

Після чисельних нарад для перебудови монастиря був прийнятий план Готфріда Гофмана. І 3 липня 1771 був урочисто закладений перший камінь. 1791 закінчили побудову монастиря і 8 вересня образ був урочисто внесений в нову святиню. 8 вересня 1773 Рудницьким (після визнання чудотворною Папою Римським Климентом XIV) була коронована ікона Богоматері в дерев'яній каплиці, зведеній кам'янецьким комендантом Яном де Вітте.

 

Церкву та монастир оо. Василіанів заклав 1771 в Почаєві Микола Василь Потоцький, виставивши це все своїм коштом. Крім того він дав монастиреві 200 000 злотих. Мав він в монастирі свій будинок і після смерті заповів поселення Срібна і все що після нього залишилося монастиреві.

 

З 1713 до 1832 року Почаївський монастир був греко-католицьким, належав до Василіянського Чину. Саме у той час монастир був найбільше розбудований, зокрема тоді був збудований головний храм Лаври — Святоуспенський. В загальних рисах проект собору підготував Г. Гофман — архітектор другої половини XVIII століття, родом із Сілезії, представник епохи бароко. Тому його вважали автором. Усю подальшу роботу з будівництва храму здійснювали львівські зодчі та скульптори — брати Петро (помер близько 1780 року) та Матвій (близько 1720 — близько 1800 роки) Полейовські. Брав участь і український архітектор Франциск Ксаверій Кульчицький, котрий, крім того, збудував протягом 1771—1783 років у лаврі трапезну і сформував під Успенським собором терасу з парапетом [1]. Загальна композиція комплексу — терасна, будівлі розміщені на схилах з поступовим підвищенням до головного акценту — Успенського собору. Головний фасад за католицькою традицією прикрашають дві вежі під кутом 45° до головної осі, що підкреслює всефасадність собору — характерну рису українських церков. Первісний вівтар схожий на католицькі, з колонами та статуями на них (зберігся малюнок вівтаря Успенського собору, автор — Т. Г. Шевченко, 1846 р., див. дальше). Загалом композиція з однією центральною банею на восьмерику і двома бічними вежами співзвучна кращим зразкам козацького бароко — соборам Троїцького монастиря в Чернігові та Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині [2].З 1730 року діяла Почаївська друкарня, з якої вийшло 187 книжок, серед яких «Богогласник» (1790-91) — найбільша збірка духовних кантів.

[ред.]

Синодальний період

 

25 жовтня 1831 року монастир був повернений у відання православного духовенства, і тут розмістилася кафедра Волинської єпархії. У 1833 році обитель отримала статус лаври з присвоєнням четвертого місця в числі існуючих в Російській імперії. При цьому в синодальний період священноархімандритами Почаївської Лаври були Волинські (1840-1860-х роках - Варшавські) архієреї. На початку 1840-х років Лавра була також місцеперебуванням Острожського вікарія.

 

Також в цей період в Соборному храмі Успіння Божої Матері були зроблені два бокових вівтаря: один в 1842 році в ім'я святого Миколая Чудотворця та інший в 1859 році в честь святого Олександра Невського. В соборному храмі над царськими воротами в зірковому кіоті помістили чудотворну Почаївську ікону Божої Матері. В печерному храмі Святої Трійці в срібній раці, влаштованій в 1842 році графинею Анною Олексіївною Орловою-Чесменською, спочивали мощі преподобного Іова Почаївського. Крім того при Лаврі була іконописна майстерня, школа для навчання різним ремеслам, три готелі та лікарня для прочан.

[ред.]