Катерина Білокур та її доля. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Катерина Білокур та її доля.



 

Дитинство і юність

Точна дата народження не відома. Дослідники називають дату 25 листопада (день Святої Великомучениці Катерини). Батько, Василь Йосифович Білокур, був заможньою людиною, мав 2,5 десятин орної землі, тримав худобу. Крім Катерини, в сім'ї були два сини — Григорій і Павло.

У віці 6—7 років Катерина навчилася читати. На сімейній раді було вирішено не віддавати дівчину до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Малювати почаниє з ранніх років, однак батьки не схвалюють це заняття і забороняють ним займатися. Катерина продовжує малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугіль. Малює декорації для драмгуртку,створеного сусідом і родичем Білокурів Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина також грає на сцені цього театру.

«Колгоспне поле» (1948–1949)

«Гай» (1955)

У 1922–1923 рр. Катерина дізнається про Миргородський технікум художньої кераміки. Вона вирушає до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури — виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері.

У технікумі Катерині відмовляють через відсутність документа про закінчення семиирічки.

Вражена відмовою, вона повертається додому пішки.

Малювати не покидає, і згодом починає відвідувати драматичний гурток, організований подружжям вчителів Калитів. Батьки погоджуються на участь доньки у виставах, але за умови, що драмгурток не заважатиме роботі по господарству.

У драмгуртку ставили «Наталку Полтавку» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка, «Наймичку» і «Безталанну» Карпенка-Карого, «Матір-наймичку» Тогобочного (інсценізацію «Наймички» Шевченка) тощо. У віці 24-26 років Катерина переважно грає «молодиць».

1928 року дізнається про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється, і їй знову відмовляють по тій же причині.

«Хата в Богданівці» (1955)

«Автопортрет» (1950)

Восени1934 року робить спробу втопитися в річці Чугмак, в наслідок чого простуджує ноги. Після цієї спроби батько з прокльонами згоджується на заняття доньки малюванням.

[ред.]Творчий злет

1939 Катерина чує по радіо пісню у виконанні Оксани Петрусенко. Звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».

Пам'ятник Катерині Білокур в Яготині

До листа додає малюнок калини на шматкові полотна, котрий вразив співачку. Порадившись із друзями — Василем Касіяном і Павлом Тичиною — вона звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпорядження знайти Катерину Білокур та поцікавитися її роботами.

Богданівку відвідує Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показує у Полтаві художнику Матвієві Донцову. 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин.

Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. У супроводі Володимира Хитька вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна.

«Натюрморт» (1960)

1944 — Богданівку відвідує директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Пропонує Катерині виставку і закупити картини. Саме завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур.

1949 — Катерина Білокур стає членом Спілки художників України.

1951 — нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України.

1956 — одержує звання Народного художника України.

Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін.

 

 

«За селом» (1956)

Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачить Пабло Пікассо. Весь світ облетають його слова:

«Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»

.Він порівнює Білокур із іншою представницею «наївного мистецтва» — Серафіною Луїз. Це звучить тим дивовижніше, що в основному про сучасне йому мистецтво Пікассо відзивався вкрай негативно.

У художниці зя'вляються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу. Крім зустрічей, вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів — поет Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець Стефан Таранушенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, художники Олена Кульчицька, Матвій Донцов, Емма Гурович та ін. У Богданівці в художниці з'являються учениці: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.

Ювілейна ваза до 90-річчя Катерини Василівни Білокур. Скульптор — Укадер Ю. А., Яготинська картинна галерея

[ред.]Останні роки та смерть

Після закінчення війни сім’я Білокурів стає колгоспниками. 1948 р. помирає батько Василь Білокур. Катерина якийсь час живе з хворою матір’ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій з дружиною та 5 дітьми.У сім’ї починаються численні сварки.

Навесні 1961 року до болю в ногах додається сильний біль у шлунку. Домашні лікувальні засоби не допомагають, а у богданівській аптеці не має необхідних ліків.1961 р.).

На початку червня 1961 року помирає мати художниці. Того ж року Катерину Білокур відвозять в Яготинську районну лікарню. 10 червня їй роблять операцію, яка нічим не допомагає. У той же день художниця помирає.

Похована в Богданівці. Автор надгробного пам'ятника — скульптор Іван Гончар.

«Півонії» (1946)

«Богданівські яблука» (1958–1959)

[ред.]Творчість та художні прийоми

В основному Катерина Білокур малювала квіти. Нерідко в одній картині поєднувала весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. 6 жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні.

Крім квітів, є автором пейзажів та портретів.

Олійні фарби, якими малювала Катерина Білокур. Яготинська картинна галерея

Декілька разів зверталася до сюжету лелеки, котрий приносить дитину, але відмовилася від цієї ідеї через подив і нерозуміння оточуючих, котрі чекали від неї лише квітів.

Аквареллю й олівцем працювала мало. Художницю більше приваблювали олійні фарби. Сама робила пензлі — вибирала з котячого хвоста волосини однакової довжини. Для кожної фарби — свій пензлик. Самотужки опанувала техніку ґрунтування полотна.

Є представницею так званого «наївного мистецтва» — групи художників, що не здобули академічної освіти, проте стали частиною загального художнього процесу.

[ред.]Вшанування пам'яті

Монета із зображенням Катерини Білокур

У хаті Білокурів у Богданівці 1977 року створили Музей-садиба Катерини Білокур.

У Києві є вулиця, названа на честь Катерини Білокур.

Іменем відомої художниці названо пластовий курінь Тернопільської станиці. Дівчата із куреня імені Катерини Білокур намагаються якнайбільше ознайомити сьогоднішнє суспільство із творчістю великої майстрині.

В червні 1989 постановою РМ УРСР засновано премію імені Катерини Білокур за визначні твори традиційного народного мистецтва з метою стимулювання розвитку українського народного мистецтва.

У 2009 р. режисер та сценограф Олександр Білозуб створив виставу "Дві квітки кольору індиго", головними героїнями якої стали художниці Катерина Білокур та Фріда Кало. Образ Катерини Білокур на сцені втілила актриса Олена Фесуненко. Прем’єра вистави відбулася 30 квітня 2009 р. на сцені Національного драматичного театру ім. Івана Франка.

Творчість Марії Приймаченко

 

Пам'ятник Примаченко перед Яготинською картинною галереєю

 

Творчості Приймаченко в останні десятиліття присвячені статті, альбом, науково-популярні фільми, теле- і радіопередачі.

 

Примаченко постійно вчилася у рідної поліської природи. Але зв'язки її творчості з гіллям генеалогічного дерева найстародавнішого мистецтва є незаперечними. «Двочастинне» зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, до якого нерідко вдається Примаченко, сягає часів палеоліту. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі, що знайшли відгук у надрах слов'янської міфології, образи фантастичних чудовиськ і птахів. Примаченко ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів. Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах — одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва. і в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері, яке оточувало щодня: це і медяники, що робились у вигляді фантастичних тварин, і весільні вироби з тіста, якими славилася серед односельчан Марія, і старовинні тканини, килими, вишивки, вибійки. Твори Примаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень, і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості являє собою феномен дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого, коли відчиняється «будиночок чаклунки» і звідти виходять у світ її небувалі, часом химерні образи. Нерідко та чи інша композиція народжується уві сні, а потім, вранці або вдень, малюється на папері

 

Що являють собою роботи Приймаченко? Живопис це чи станкова графіка? Марія Примаченко дивовижно об'єднала у своїй творчості малюнок і живопис. Це — і живописна графіка, і графічний живопис водночас. За типологією роботи Примаченко можна умовно поділити на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. Якщо у середині 1960-х років на виставках її творчість була представлена переважно квітково-пташиними композиціями, то вже 1967 року вона виконала цілий ряд побутових сценок. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 1970-х років: «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазина» та інші.

 

 

Вона творить квіти-роздуми, квіти-присвяти: «Людям, що пашуть хліб і Батьківщину кохають», «Молодим матерям, що народили сина або дочку», «Квіти на ялинку», «Лесі Українці», «На честь польоту космонавтів» і «На честь народження правнучки». Персоніфіковані фантастичні квіти (наприклад, «квіти-оченята») і ті, що легко вгадуються,- соняшник, бузок, рожі. Композиції з квітів — декоративні і монументальні, вони нагадують стінопис. У них неповторний ритмічний лад, що тримається саме у цьому кольорі, саме у цьому розмірі. Ритмічно довершені квітково-пташині композиції: «Веснянки-роговички — веселі птички», «Чайка над полем пролітала», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Кочубарки на маках». Примаченко володіє бездоганним відчуттям ритму, її форми завжди добре узгоджені одна з одною. І водночас вони не статичні, а якісь особливо рухливі: рослини, навіть пелюстки квітів подані у взаємодії. Всі елементи утворюють своєрідний ансамбль зі своїм ритмом і формами.

 

Марія Примаченко не любила великих чистих площин, вони їй здавалися неживими, тому всюди тло — земля, вода, небо — вкрите ритмічними рядами дрібненьких горизонтальних чи вертикальних рисок, дужок, крапок, світлих — на небі (хмаринки), темних — на землі й воді (трава, хвилі). Таке найпростіше ритмічне чергування різних форм і кольору повторюється в кожному клаптику аркуша, в кожній найменшій деталі. В усіх роботах М. Примаченко наявний оцей незмінний, спокійний, без кінця і краю орнаментальний рух. Блискучий майстер композиції, вона завжди знаходить особливий і довершений «ритм ритму».

 

Шкода, що архітектори не зацікавилися талантом Марії Примаченко, не запросили її та сина Федора до оздоблення громадських споруд. Не судилося здійснитися мрії художників: «От якби зібрати з усієї України народних майстрів, що за дива витворили б — цвів би не лише садами Київ. Будинки б сміялися до людей…»

 

Примаченківська «звірина серія» — явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Сюжетні твори Примаченко — при усій їхній самобутності — мають деяку спільність з народними картинками. А ось фантастичні звірі — це витвір уяви художниці. Таких звірів не існує у природі — порівняння тут зайві. «Дикий чаплун» — від слова чапати — таку назву придумала Примаченко одному із звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь таємничі хащі життя.

 

Примаченківські фантастичні звірі — це і пересторога («Будь проклята війна!»), і заклик до дружби, до миру. Укрупнені форми небачених звірів, справжня злива кольорів у поєднанні з орнаментальною розробкою тулуба слугують створенню вражаючого своєю емоційною силою образу. Вступає у дію магія справжнього мистецтва: звірі ніби ворушаться, дихають, ростуть у нас на очах.

 

 

У 1970-і роки усе менше і менше працювала Примаченко на білому тлі. Власне, на виставці 1973 року із 142 робіт лише одна композиція була на білому тлі — «Сидить баба на печі, пряде куделицю». Найчастіше на інтенсивному і глибокому, ніби підсвіченому зсередини тлі художниця промовисто зіставляє чисті, інтенсивні червоні, сині, блакитні, зелені, жовті, рожеві фарби. Тло надає всім її творам колірної та композиційної міцності, завершеності, певної монументальності. Колір — основний компонент композицій М. Примаченко. Здається, що він сам начебто обирає необхідну форму. Шар фарби різний — то густий, то прозорий, навіть видно легкий підготовчий малюнок олівцем. Мазок позбавлений одноманітності, будь-якої стандартизованої виробленості. Він то зовсім не відчувається, то, навпаки, визначає собою форму. Він то короткий і уривчастий, то широкий і густий, іноді рівний, іноді дещо кострубатий. Неспокійний, динамічний мазок у композиції «Під сонцем на морі чайка годує своїх дітей» створює враження бурхливого моря як самого життя.

 

 

Естетичний вплив творів Примаченко часто залежить від невловимих нюансів, що майже не підлягають ні науковому аналізу, ні вислову. Звернемо увагу, скажімо, на рожево-малиновий — найбанальніший, здавалося б, колір. Він у Примаченко раптом перетворюється на палагочо-прекрасний, і ми пізнаємо у ньому казковий цвіт папороті, колір зимового сонця і дорогоцінний колір рідкісного каменя — турмаліну. Колір у композиціях Примаченко «організовує» площину, слугує декоративним цілям, втілює настрій, є елементом ритму.

 

 

У творчості Марії Примаченко загалом узгоджуються тематично-сюжетні й орнаментально-декоративні композиції. Загальнолюдська тема боротьби добра і зла наскрізь проходить крізь її мистецтво. Добро у неї завжди перемагає. Тема радості буття («Людям на радість» — так і зветься одна з її найвідоміших серій) поєднується з темою смутку (у багатьох роботах бачимо зображення уквітчаної, увішаної рушниками могили).

 

1986 року художниця створила вражаючу «чорнобильську» серію (Болотня знаходиться майже у 30-кілометровій зоні).



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 308; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.234.184.8 (0.028 с.)