Стоянки первісних людей на території україни 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Стоянки первісних людей на території україни



 

1.с.Королеве ( Закарпатська обл..)

2.Амвросієвка (Донецька обл. )

3.Радмишиль (Житомирська обл. )

4. Мізин ( Чернігівська обл. )

5. Межерітча (Черкаська обл. )

6.Бабин ( Чернівецька обл. )

Трипільська культура

Трипі́льська культу́ра, культу́ра Кукуте́ні (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукуте́ні-Трипі́лля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.

Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвиткові три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено величезну кількість — понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об'єднання племен.

Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. км².). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн.

Проблема походження трипільців не до кінця з'ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.Історія дослідження

 

Культура носила назву «Кукутень» за назвою села в Румунії, де були знайдені перші артефакти, пов'язані з цією культурою. В 1884 році румунський науковець Теодор Бурада під час проведення розкопок знайшов елементи глиняного посуду та теракотові фігурки неподалік села Кукутень. Після того, як вчені ознайомилися з його знахідкою, було вирішено продовжувати розкопки, які розпочалися на цьому місці навесні 1885 року.

Дослідження пам'яток, пізніше віднесених до трипільської культури, мали місце в Галичині в 70-ті роки XIX ст. біля с. Кошилівці, Більче-Золоте та ін. Археолог Вікентій Хвойка відкрив перше трипільське поселення на території сучасної України у 1893-94 роках по вул. Кирилівській, 55 (нині вул. Фрунзе) в Києві. Хвойка презентував свої знахідки в серпні 1899 року на ХІ археологічному з'їзді в Києві. Офіційним роком відкриття Трипільської культури в Україні вважається 1893 — рік початку розкопок на вул. Кирилівській у м. Києві. В 1896–1897 роках кілька поселень з матеріалами, подібними до київських знахідок, Хвойкою, були знайдені в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині- село Трипілля Обухівського району Київської області. В радянських, молдавських, російських, українських та інших публікаціях для пам'яток з території України та Молдови поширена назва «Трипільська культура».

З часом стало зрозуміло, що археологічна культура Кукутень на території Румунії та культура Трипілля на території України належать до одного культурного комплексу. Зараз часто використовується назва «Кукутень-Трипілля», хоча назви «Кукутень» та «Трипілля» також можуть використовуватися. Використовується також назва «культурно-історична спільність» або «спільність» Трипілля- Кукутень (Кукутень-Трипілля).

[ред.]Польові дослідження

За даними Т. С. Пассек, найдавніший час знахідки трипільської культури з Подніпров'я з колекцій Державного історичного музею у Москві — 1854 р[1]. Однак є дані, що в Галичині перші розкопки з метою поповнення приватної колекції були проведені ще в 1750 році, а знаменита печера Вертеба з трипільськими старожитностями випадково відкрита у 1822 р[2]. Дослідження трипільської культури наприкінці XIX століття на землях України, які входили до складу Австро-Угорської імперії проводили А. Шнайдер (Борщівщина, 1870-ті; с. Кошилівці, 1878), А. Кіркор (Більче-Золоте, 1876; с. Козаччина, 1877) І. Коперницький та В. Пшебиславський (с. Городниця, 1877) та інші. У працях вище згаданих археологів знайдені старожитності культури мальованої кераміки були визначені як «домікенські», тим самим вказувалося на їх певне місце серед європейських старожитностей. Було зроблено перші стратиграфічні та хронологічні спостереження. Виникла дискусія про інтерпретацію скупчень обпаленої глини як поховальних споруд (Г. Оссовський) або жител (В. Деметрикевич, Р. Ф. Кайндль, К. Гадачек). Накопичені під час перших розкопок джерела стали базою для подальших розкопок і досліджень культури мальованої кераміки.

Археологічні дослідження на Поділлі наприкінці XIX — напочатку XX ст. пов'язані з розвідувальними працями Ю. Й. Сіцінського та створенням археологічної карти Поділля. На карті, виданій у 1920-ті роки, було позначено 30 трипільських пам'яток (усього карта нараховувала біля 2 000 пам'яток). У 1891 р. відомий історик В. Б. Антонович разом з Ч. Зборовським провели розкопки трипільського поселення біля села Кринички на Поділлі. Було досліджено залишки жител, серед яких виявлено мальовану кераміку, антропоморфні статуетки.

Культура скіфів.

Скіфи або скити (самоназва сколоти) — в сучасній науковій літературі група племен, які жили у VII — III ст. до н. е. на землях Великого Євразійського Степу, тобто теперішньої України, та Середньої Азії, а згодом, до ІІІ ст.до н. е., в Криму і називали себе «сколотами». До XIX ст. (появи сучасної європейської науки) в європейській літературі назва скіфи і сармати інколи продовжувала застосовуватись до жителів Речі Посполитої і Російської Імперії, в тому числі козаків.

За найбільш розповсюдженою версією вони були споріднені з північно-східною іранською групою народів індоєвропейської сім'ї (версія заснована на аналізі слів з мови скіфів, які зустрічаються в писемних пам'ятках тих часів, переважно грецьких. Кількість слів — близько 200, переважно імена людей.) . Існують версії про їхній зв'язок з слов'янськими і тюркськими народами, які розглядаються як їх прямі нащадки і спадкоємці їхньої культури.

З європейських культур залізного віку одна з найяскравіших і найцікавіших для нас — скіфська культура (VII ст. до н. е.-III ст. н. е.). Скіфська культура — це культура величезного світу кочових, напівкочових і землеробських племен, що жили на широкому просторі Євразії — в Північному Причорномор'ї, на Кубані і на Алтаї. Збереглася велика кількість скіфських могильників і городищ. Багато відомостей про скіфів залишили античні автори, особливо Геродот. Опис скіфських племен є в одному з творів Гіппократа.

Уміючи добре обробляти ґрунт, скіфи-землеробці отримували значну кількість пшениці, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Високо цінилися скіфські коні. У свою чергу греки ввозили в Скіфію вино, кераміку, ювелірні вироби. Торгівля йшла через грецькі колонії: Ольвію (поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч) і інші.

Зі слів Геродота, у скіфів був звичай за межами свого поселення викладати великі горби з хмизу, а на їх вершину водружати меч. Такій споруді поклонялися, а потім спалювали. Скіфи зводили значних розмірів курганні насипи, іноді завершуючи їх кам'яними скульптурами. На Полтавщині декілька десятків років ведуться розкопки так званого Більського городища, яке, на думку деяких авторитетних фахівців, є залишками столиці Скіфії — легендарного міста Гелон.

Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятки якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряжь, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб. Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення мали не тільки естетичне, але і магічне значення. Скіфський звіриний стиль має свої відмітні особливості, одна з яких — об'єднання реалізму з декоративними мотивами. Наприклад, на золотій прикрасі для щита з Костромського кургану на Кубані тіло оленя зображене реалістично, а роги — абсолютно неправдоподібної форми. Але композиційно виникає суцільний образ: завитки рогів, розташовані вздовж всієї спини тварини, підкреслюють його легкість і стрімкість.

Унікальні пам'ятники культури скіфського часу знайдені на Алтаї, в Пазирикських курганах. Завдяки кліматичним і геологічним особливостям вода, що потрапила до внутрішньокурганного зрубу замерзла, і таким чином збереглися вироби з дерева, шкіри, повсті, хутра, тканини. Археологи змогли навіть вивчити татуювання на тілі похованого вождя.

З появою сарматских племен скіфи були витіснені в Крим, де склалося державне утворення на чолі з царем Скилуром. Столицею став Неаполь Скіфський, що розташовувався недалеко від сучасного Сімферополя. У скіфів була самобутня техніка будівництва оборонних споруд: на глиняному розчині з необробленого каменя будувалися дві паралельні стіни, з невеликим нахилом одна до одної, а простір між ними заповнювався щебенем. Через головні ворота міста можна було попасти на велику, вимощену каменем площу. Під вимосткою знайдена велика кількість зернових ям, де, ймовірно, зберігався державний запас зерна. На іншій площі знайдено залишки великої споруди з портиками. Тут же був виявлений барельєф з зображенням двох вершників. Передбачають, що це зображення Скилура з сином Палаком. Одна з веж була використана як царська усипальниця.

За межами міста знайдені похоронні склепи, висічені в скелі. Стіни деяких з них покриті розписом, що відтворює вигляд будинку (лінія двосхилого даху, підпори, килими на стінах). Зустрічаються зображення людей, тварин. Загинуло місто у II с. н. е., коли почастішали зіткнення з сарматами, а потім з готами.Про віру скіфів до I ст. н. е. збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найшанованішою з усіх божеств була Табіті — богиня царського вогнища (тотожна грец. Гестії), після неї — Папай («батько») (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі («земля», в сучасних тюркських мовах апа — мати) (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті — Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові — Тагімасад.

Скіфи шанували також бога-героя на ім'я Таргітай, що його подвиги, як вважають деякі дослідники, стали подвигами Геракла, також він відповідав грец. Аресові, та іншим.

У скіфських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними вважалися різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони.

Скіфських ідолів не знайдено. Антропоморфізовані зображення деяких з скіфських богів збережені на пам'ятках скіфського мистецтва.

[ред.]Пошана до предків

Коли перський цар Дарій прийшов на скіфські землі, скіфи, відмовились з ним вступати у бій і відійшли в степи. Коли Дарій пішов на переговори і запитав, чому вони не б'ються, скіфи відповіли, що не вважають це необхідним. Але разом з тим їхні посли зауважили, що якщо Дарій зачепить скіфські могили, то він побачить як скіфи вміють битися. Цар Дарій вирішив не випробовувати долю і пішов зі скіфських степів.

8.Культура стародавніх слов*ян.

 

Розв'язуючи проблеми, пов'язані з кожною з національних культур, неможливо обійти увагою питання про її походження. Оскільки поняття "нація" в теперішньому розумінні тісно пов'язане з державним устроєм народу, який заселяє певну територію, національну культуру в першу чергу слід було б розглядати у зв'язку з історією конкретної держави. Проте, як доводить і новітня, і давня історія, політичні кордони почасти лишаються тільки штучними і нестійкими утвореннями. Вони змінюються значно швидше, ніж традиції народів, які закріплені у складному комплексі побутової й соціальної поведінки населення, в його менталітеті, що віддзеркалюється в мові, здобутках матеріальної та духовної культури

Більш вагомими слід вважати не політичні, а мовні і територіальні ознаки кожної з культур. Однак сучасне розселення народів Європи і Азії є, переважно, результатом процесів, що тривали у світі від доби "неолітичної революції", внаслідок якої сталася і "революція" демографічна. Зв'язки між мовами і мовними групами дозволяють припускати, що більшість сучасних народів Євразії отримали свою національну мову з одного джерела - індоєвропейської прамови, носії якої передавали її разом із здобутками своєї синкретичної на той час культури. Проте, подальший розвиток людства призвів до суттєвого розгалуження мов і значної культурної диференційованості народів. Отже, сама лише мова не могла бути вирішальним чинником у формуванні культури. Вона вбирала в себе весь життєвий досвід народу, сприяла його відтворенню в подальших поколіннях, але й сама змінювалася в часі й просторі.

 

Незмінним можна було б вважати лише територіальний фактор. Проте, протягом тисячоліть на планеті змінюються і клімат, і довколишні ландшафти. До того ж, у сучасному світі навряд чи можна знайти народ, який протягом останніх тисячоліть хоча б раз не змінив місця свого проживання, не зазнав асиміляційних впливів з боку інших народів, які волею історії перетинали його історичний шлях.

 

Таким чином, жоден з факторів, що визначають нації сучасного світу, ще не може пояснити самобутню сутність кожної з національних культур. Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних чинників, що діяли в конкретно історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із ними зростали й їх унікальні культури.

 

Не є винятком і культура України. її особливості, без сумніву, великою мірою зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, надзвичайно сприятливого для. землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це перетворювало українську територію на зону, небезпечну для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами, але водночас призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися на наших землях протягом тисячоліть. Не випадково, що такі високі за своїм рівнем культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у своєму розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації, так і не здолали цього важливого бар'єра через нашесть більш диких і войовничих народів.

 

За своїм характером українська культура належить до культур слов'янського типу. Він визначається за багатьма її суттєвими рисами і пов'язаний з історією слов'янських племен, які у другій половині І тис. н.е. утворили на теренах сучасної України першу державу. Проте генетична спорідненість українців з іншими слов'янськими народами не виключає не тільки культурної, а й етнічної унікальності тубільного населення.

 

 

Як визнано сучасними вченими, "культура" й етногенез стародавнього населення України відзначалися складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному планах східний слов'янин, а відтак і українець - не одвічна біологічна й історична даність, а результат тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його специфічної національних способу життя та світогляду. З огляду на це, питання про генетичні витоки української культури має сьогодні неабияке значення і викликає у своєму розв'язанні доволі гострі, зумовлені актуальними проблемами в житті нашого суспільства, суперечки.

 

Серед арабських авторів, які згадують про росів-русів (не всі твори дійшли до нашого часу), найдавнішим був начальник аббасид-ської пошти і розвідки Ібн Хордадбег, який писав ще на початку IX ст., став єдиним, хто ототожнював русів зі слов'янами, характеризуючи їх як слов'янських купців. При цьому деякі перекладачі розуміють тут не "слов'ян", а "рабів" ("сакаліба"), тобто руси постають не слов'янськими купцями, а торговцями рабами. У цілому ж як арабські, так і візантійські й хозарські автори відзначають виняткову мужність і разом з тим жорстокість і дикість давніх русів, які робили нерідко далекі грабіжницькі набіги на суднах, безпідставно знущаючись над мирним населенням. Щодо слов'ян, останні мали ставати головним товаром русі поряд зі шкірками пушних тварин і мечами. Користаючи з невеликої кількості чоловіків у слов'янських поселеннях тієї доби, руси виряджали експедиції у 100-200 чол. за "живим товаром" з особливого заболоченого острова, відомого як "острів русі". За повідомленнями Ібн Русте, який написав про цей густонаселений острів* довжиною в три дні переходу з повною відсутністю на ньому великих поселень, рабів, з якими поводилися добре в інтересах торгівлі, руси продавали волзьким булгарам і хозарам. Як свідчить цей автор, руси харчуються тільки тим, що вивозять із землі слов'ян. Одразу після народження Сина батько приносив до дитини оголений меч, кидав його перед ним і казав: "Я не залишу тобі у спадщину майна, і не буде в тебе нічого крім того, що сам здобудеш оцим мечем". Ці руси забивали усіх іноземців, які намагалися потрапити на їх землю. Але далі, всупереч вищесказаному, можливо вже за іншими джерелами, Ібн Русте описує країну багатьох міст із доброзичливим ставленням до іноземних купців і взагалі іноземців, народ згуртований і саможертовний, який ніколи не залишає співвітчизників.

 

Натомість питання походження русів торкається епічна поема ''Сказання про дочку Шана" волзьких булгар (датується 882 р.). За цією поемою, руси утворилися з багатьох народів у першій половині VII ст., після повернення на Придніпров'я з невдалого походу на (іередній Дунай булгарського хана Шамбата на прізвисько Кий. Особливу роль в утворенні нового народу відіграли, за цією поемою, "'сакланське" плем'я росів і приведені Шамбатом-Києм з Подунав'я вагаточисельні "ульчиї" (вірогідно, уличі). При тому, що в поемі й Чорне море називається "Сакланським", значення вжитого епічним поетом терміну викликає багато питань. Проблема походження русі мала велике значення і своєрідно відбилася у перших (з відомих у наш час) літописах Київської Русі, про які мова у наступному розділі.

 

На роль легендарного острова у наш час найбільше претендують (о.Саарема неподалік узбережжя Естонії, Таманський півострів і місцевість між Івановом і Кременчуком на сучасному правому березі Дніпра, який раніше утворював нижче Канева два русла, які знов сходилися через 130 км. Найважливішою торговельною артерією, що з'єднувала Північ Європи з Чорним морем, а через нього з розквітлим за Македонської династії Константинополем, який став головним торговельним центром Старого світу, був Дніпро. Уздовж великої ріки виникають перші міста, які трохи пізніше стають відомі як суто слов'янські. Вони постають і поблизу порогів, у місцях, де торговельні човни мали розвантажуватися, щоб волоком або в інший спосіб долати природні перешкоди на шляху "з варяг у греки". У середині X ст. візантійський імператор Константан Багрянородний подав два варіанти назв дніпровських порогів - "руський" і "слов'янський". При цьому, як довів український історик М.Брайчевський, "руські" назви вказують на те, що відомі імператору руси користувалися мовою, близькою до сучасної осетинської - спадкоємиці сармато-аланської групи індоєвропейських мов. Сучасні історики розміщують у Надпоріжжі первісну територію племені уличів. Саме тут на купців чекала найбільша небезпека з боку грабіжників, тому в таких місцях будувалися городища, комори для краму, які слід було боронити від злодіїв. Такі місця ставали й центрами торгівлі. Вони в першу чергу вражали чужинців, що з'являлися в наших землях. Мабуть через це вони називали слов'янське Подніпров'я "країною тисячі міст".

 

Жвава господарська діяльність сприяла подальшій культурній еволюції тих племен, які мешкали біля Дніпра та його найбільших притоків. Помітно посилилася їх військова могутність, здатність об'єднати й очолити сусідів. Садним із таких центрів і став Київ, що згодом перетворився на столицю однієї з найбільш могутніх і культурно розвинених держав середньорічної Європи.

9.Формування та основні риси кам*яної доби.

Кам'яна́ доба — великий (найдовший період в історії людства) доісторичний період часу, впродовж якого люди широко використовували камінь для виготовлення знарядь праці, була відсутня технологія обробки металу, використовувалась також деревина, кістка, на пізнішому етапі з'явилась обробка глини, з якої робили посуд.

Кам'яні знаряддя виготовлялися з різних видів каменю. Так, кремінь і вапнякові сланці використовувалися для ріжучих інструментів і зброї, а з базальту і пісковику виготовлялися робочі інструменти, наприклад, камені для ручних млинів. Також отримали широке використання деревина, кістки, шкаралупа, оленячий ріг.

У даному періоді широке використання технологій вперше значно вплинуло на людську еволюцію. Ареал проживання людини розширився від саван Східної Африки до всіх куточків решти світу. В кінці кам'яної доби відбулося одомашнення деяких диких тварин і почалася виплавка мідної руди для виробництва металу. Кам'яний вік відноситься до доісторичного періоду людського розвитку, тому що в цей час людство ще не навчилося писати (що характеризує традиційний початок історичного літочислення).

Розрізнення ранньої історії людства на три періоди археологічних культур: кам'яну добу, бронзову добу й залізну добу запропонував данський археолог Християн Юргенсен Томсен для полегшення класифікації археологічних знахідок. Найкраще запропонована Момсеном класифікація артефактів працює для археологічних знахідок Середземномор'я та Близького Сходу. В інших районах Землі, такий поділ може бути несправедливим, наприклад, у Африці на південь від Сахари бронзової доби не було, а залізна доба почалася одразу ж після кам'яної.

У Середземномор'ї та на Близькому Сході кам'яна доба змінюється бронзовою добою через перехідну епоху — енеоліт. Кам’яна доба переважно збігається з епохою первіснообщинного ладу і охоплює період, починаючи з виокремлення людини з тваринного стану (біля 1 млн. 800 тис. років тому) і завершуючи епохою поширення перших металів (приблизно 8 тис. років тому на Стародавньому Сході та біля 6-7 тис. років тому в Європі).

Кам’яна доба ділиться на:

давня кам'яна доба або палеоліт

перехідну епоху — мезоліт

нова кам’яна доба або неоліт.Кам'яна доба в археології

 

Різні кам'яні знаряддя.

 

 

Кам'яна доба, рибальський гачок

Точні дати цього періоду є вже певними, зовсім не спірними і не залежать від конкретного регіону. Проте, можна говорити про кам'яну добу в цілому, як про період для всього людства, хоча в деяких культурах доти не з'явилася металургія, поки вони не зіткнулися з впливом технологічно розвиненіших цивілізацій. Тим не менш, у цілому цей період почався близько 3 млн років тому, починаючи з перших гомінідів, що жили в Африці, які здогадалися використовувати кам'яний інструмент для вирішення побутових завдань. Більшість австралопітеків, ймовірно, не використовували кам'яні знаряддя, хоча їхня культура також вивчається в рамках даного періоду.

Оскільки до нашого часу переважно дійшли тільки кам'яні знахідки, то на їх основі ведуться археологічні дослідження всього періоду. Археологи проводять різні вимірювання кам'яних знарядь, щоб визначити їх типологію, призначення і технологічне використання. Нерідко інструменти кам'яної доби доходять до нас у напівзруйнованому стані, розділ експериментальної археології займається їх відновленням або створенням копій.

 

 

Скара-Брей, Шотландія. Найбільш повно збережене неолітичне село в Європі

Нова кам'яна доба характеризувалася появою сільського господарства і скотарства під час так званої неолітичної революції, розвитком гончарного ремесла і появою перших великих поселень людей, таких як Чатал-Гуюк і Єрихон. Перші культури неоліту з'явилися близько 7000 до н. е. в зоні так званого « родючого півмісяця». Сільське господарство і культура поширилися в Середземномор'ї, долині Інду, Китаї і країнах Південно-Східної Азії .

Збільшення чисельності населення призвело до зростання потреби в рослинній їжі, що сприяло швидкому розвитку сільського господарства. При веденні сільськогосподарських робіт стали застосовуватися кам'яні інструменти для обробки ґрунту, а при зборі врожаю почали використовуватися пристосування для жнив, подрібнення та різання рослин. Вперше почали будуватися великомасштабні кам'яні споруди, такі як башти і стіни Єрихону або Стоунхендж, що демонструє появу в неоліті значних людських і матеріальних ресурсів, а також форм співпраці між великими групами людей, які дозволяли вести роботи над великими проектами. У якійсь мірі дане явище заклало основу розвитку соціальної ієрархії і появі еліт[11]. Хоча деякі суспільства Пізнього Неоліту формувалися як племена зі складною ієрархією (наприклад, культура стародавніх Гавайських островів), більшість людських спільнот неоліту були порівняно простими і не мали еліти[12]. У цілому, в неолітичних культурах було помітно більше ієрархічних спільнот, ніж у попередніх палеолітичних культурах мисливців-збирачів[13]. В епоху неоліту з'явилася регулярна торгівля між різними поселеннями, люди почали перевозити товари на значні відстані (багато сотень кілометрів). Поселення Скара-Брей, розташоване на Оркнейських островах недалеко від Шотландії, є одним з кращих прикладів неолітичного села. У поселенні використовували кам'яні ліжка, полиці і навіть приміщення для туалетів.

[ред.]Культури Неоліту

Західна Європа, Центральна Європа та Північна Європа:

Культура лінійно-стрічкової кераміки 5,5-4,5 тис. років до н. е.

Культура насічкової кераміки 4,9-4,5 тис. років до н. е.

Ертебельская культура 5-4,3 тис. років до н. е.

Рьоссенська культура 4,6-4,3 тис. років до н. е.

Культура Мішеля Берже 4,93-83,5 тис. років до н. е.

Лійковидних кубків культура 4,3-2,7 тис. років до н. е.

Культура кулястих амфор 3,1-2,7 тис. років до н. е.

Культура бойових сокир 2,8-2,4 тис. років до н. е.

Культура дзвоноподібних келихів 2,5-2,2 тис. років до н. е.

Культура кинджалів 2,3-1,6 тис. років до н. е.

Данія:

Пізня Ертебельська культура 3-2 тис. років до н. е.

Культура бойових сокир 3-2,5 тис. років до н. е.

Культура кинджалів 2,5-1,6 тис. років до н. е.

Швеція і Норвегія:

Культура бойових сокир 2,8-2,3 тис. років до н. е.

Франція:

Шассе культура 4,6-2,4 тис. років до н. е.

Тарденуазька культура 4,5-3,5 тис. років до н. е.

Швейцарія:

Культура антропогенного впливу людини, від 6,9 тис. років до н. е. (Вирубка лісів, вирощування льону і зернових культур)

Лахугітська група 5,8-5,1 тис. років до н. е.

Культура Кортайо 4-3,5 тис. років до н. е.

Пфінська культура 3,9-3,5 тис. років до н. е.

Хоргенська культура 3,3-2,8 тис. років до н. е.

Культура бойових сокир 2,8-2,3 тис. років до н. е.

Культура дзвоноподібних келихів 2,5-2,2 тис. років до н. е.

Росія:

Андріївська культура

[ред.]Енеоліт

Перехідна епоха, так звана «мідна доба», що змінює кам'яну добу бронзовою.

[ред.]Матеріальна культура

 

[ред.]Харчування

Джерелами продовольства людей в кам'яну добу служили тварини і рослини в ареалі проживання людини. Люди вживали м'ясо і внутрішні органи тварин, у тому числі печінку, нирки і мозок. Молочні продукти і рослинні продукти, багаті вуглеводами, такі як бобові і зернові крупи люди вживали мало. У їжу використовувалися листя і коріння рослин. М'ясо тварин видобувалося переважно полюванням, хоча в кінці кам'яної доби почало з'являтися скотарство. Також, задовго до сільськогосподарської революції неоліту збільшилося споживання бобових рослин, про що говорять археоботанічні знахідки в Ізраїлі[14]. Більш того, останні дані свідчать про те, що люди почали обробляти і вживати в їжу дикі зернові культури більше 23 тис. років тому в пізньому палеоліті[15].

[ред.]Мистецтво

Доісторичне мистецтво можна простежити тільки за збереженими знахідкам кам'яної доби. Відомості про музичну культуру первісних людей можна отримати на основі збережених первісних музичних інструментів, а дані про образотворче мистецтво — на основі наскельного живопису , до якого належать петрогліфи і наскельні розписи. Невідомо, чи виконувало доісторичне мистецтво релігійну функцію. Стародавні люди під час своїх ритуалів виконували танці, співали пісні і грали на різних музичних інструментах.

[ред.]Релігія

Сучасні дослідження і поглиблений аналіз знахідок кам'яної доби свідчать про існування обрядів і вірувань у людей в доісторичні часи. Діяльність людей кам'яної доби виходила за рамки задоволення насущних потреб, таких як прожиток, пошук житла і виготовлення одягу. У стародавні часи практикувалися обряди, що стосуються смерті і поховання людини, хоча вони сильно відрізнялися в різних культурах. У кам'яну добу, вочевидь, почала поширюватися культура танцю, яким супроводжувалися всі обряди.

Стародавні люди вже за часів середнього палеоліту, ховали своїх мертвих. Для прикрашання тіла покійного і його могили використовувалися фарби з яскравого пилку рослин, охра і багато інших засобів. У кам'яну добу почали формуватися ідеї про життя після смерті і релігійні почуття людей. Також проводилися ритуали пов'язані з призиванням дощу, підготовкою до полювання, лікуванням хворих.

[ред.]Обмін і торгівля

Обмін продовольства, різних матеріалів та інструментів був поширений ще в найбільш ранніх культур кам'яної доби. Також проводилася торгівля з поселеннями, що знаходилися на великих відстанях одне від одного. Знахідки кам'яних знарядь, прикрас, матеріалів для виробництва зброї, а також інших виробів допомогли визначити місця проходження торгових маршрутів давнини. З появою ієрархічного суспільства, знать і вожді племен отримували частину прибутку від торгівлі власного племені. Проте, навіть наприкінці кам'яної доби торгівля велася примітивними способами, первісні люди не повідомляли своїм одноплемінникам про продавані чи обмінювані товари.

10.Мистецтво кам*яної доби на території України.

Пе́рвісне мисте́цтво — мистецтво, що склалося в умовах первіснообщинного суспільства в процесі трудової діяльності людини. Виникло близько 30 тис. років тому, за доби пізнього палеоліту.

 

 

Фігурка «венери»

Первісне мистецтво представлене, насамперед, розписами, рельєфними зображеннями на стінах печер і відкритих скелях. Зображували на них переважно тварин, на яких полювали. Часто малюнки гравірували на кістці мамонта або камені. Згодом виникла кругла скульптура — жіночі статуетки (т. з. венери), фігурки тварин тощо. Розквітло також декоративно-ужиткове мистецтво, широко відоме з розписів керамічного посуду.

 

В Україні первісне мистецтво представлене визначними пам'ятками різних етапів його розвитку: пізній палеоліт — знахідками з Мізинської стоянки; неоліт та енеоліт розписами з Кам'яної могили, мистецтво землеробсько-скотарських племен 3-2 тис. до н. е. — розписною керамікою та дрібною пластикою трипільської культури, мистецтво доби міді та бронзи — пам'ятками з Усатівських поселень та курганів.

Образотво́рче мисте́цтво — мистецтво відображення сущого у вигляді різних образів, зокрема таких як художні образи на площині (графіка, малярство тощо) та в просторі (скульптура).

Сутність

Образотворче мистецтво відображає дійсність у наочних образах, відтворює об'єктивно наявні властивості реального світу: об'єм, колір, просторовість, матеріальну форму предмета, світлоповітряне середовище тощо. Проте образотворче мистецтво зображує не тільки те, що доступне безпосередньому зоровому сприйняттю, але й передає розвиток подій у часі, певну фабулу, розгорнуту оповідь. Воно розкриває духовний склад людини, її психологію.

Відображення дійсності

Образотворче мистецтво у сукупності своїх видів створює реальну картину життя людини та природи, а також наочно втілює ті образи, яких немає в реальності, які є наслідком людської фантазії.

Професії у царині образотворчого мистецтва

Творчих працівників у царині образотворчого мистецтва узагальнено називають художниками (хоча здебільшого кожен із них спеціалізується у певній галузі образотворчого мистецтва — як скульптор, маляр, графік тощо).

Образотворче мистецтво як галузь науки

Галузь передбачає дослідження засадничих закономірностей генези й еволюції образотворчого мистецтва як у цілому, так і на певних історично детермінованих стадіях його розвитку, зокрема стильових, у різному національному контексті; стадії над усім комплексом питань, пов'язаних із з'ясуванням специфіки жанрово-видової структури образотворчого мистецтва, його змісту та форми; здійснення опису, аналізу, витлумачення, атрибуції мистецьких творів, розгляд особливостей їх суспільного функціонування; вивчення набутків окремих національних шкіл мистецтва, творчої практики художніх об'єднань, угруповань, окремих художників.

При розробленні тієї чи іншої проблемати спирається на досягнення музеєзнавства, реставрації, інших допоміжних дисциплін, враховує досвід споріднених суспільних наук.





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 1223; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.203.18.65 (0.028 с.)