Тіні забутих предків» С. Параджанова

Жанр: драма

Країна: УРСР(Україна), Кіностудія ім. Олександра Довженка

Режисер: Сергій Параджанов

У ролях: Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Тетяна Бестаєва, Микола Гринько, Олександр Райданов, Неоніла Гнеповська, Олександр Гай, Ніна Алісова, Леонід Єнгібаров, Спартак Багашвілі

Сюжет фільму: Фільм, створений за однойменною повістю Михайла Коцюбинського.

Десятки років ворогували два гуцульских роди - Палійчуки та Гутенюки. Але сталось так, що Іван Палійчук покохав красуню із ворожого роду - Марічку, якій судилося прожити коротке, але щасливе життя. Не міг без неї бути щасливим Іванко. Але він жив далі. Оженився. Був коханим. Дітей не було. Господарював. І шукав смерть, яка забрала в нього кохану.

 

Нагороди:

1965 - премія "Південний Хрест", премія ФІПРЕССІ Юрію Іллєнку за операторську роботу - МКФ у Мар-дель-Плата (Аргентина);

1965 - Кубок фестивалю - МКФ у Римі;

1966 - Премія Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм;

1966 Золота медаль Сергію Параджанову - МКФ у Салоніках (Греція).

Фільм-історія Сергія Параджанова, яка ніколи не втратить актуальності

Чи потрібно представляти читачам знаменитий фільм і його відомого режисера? Але для того, щоб ми ніколи не забували ні чудової картини, яка відіграла значну роль у національному піднесенні, ні своїх предків, котрі справді були неординарними у своєму житті, часто вільнолюбними та гордими, ні нашої історії, бо її теж варто вже очистити від скверни і брехливих нашарувань, це треба, адже наша історія справді неоднозначна й почасти трагічна. Інтерв’ю з лауреатом Національної премії імені Т. Шевченка, відомим кінознавцем Леонідом Череватенком, яке ми пропонуємо читачам, було опубліковане два роки тому, але його розповідь, безперечно, цікава й нині. Друкується зі скороченнями.

— Пане Леоніде, я знаю, що Параджанов — ваш наставник і вчитель. Як ви зустрілися з ним, про що говорили?

— Я навчався тоді в Київському державному університеті, зокрема відвідував кілька семінарів, один із них називався «Вивчення творчості Михайла Коцюбинського». Почув, що знімається фільм «Тіні забутих предків». Мої враження відрізняються від того, що я читав про цей фільм і Параджанова, і чому доручили саме неукраїнцеві такий фільм. Я його й запитав про це, і ось що він мені відповів. «А ти хіба не знаєш, навіщо вони взяли на цей фільм мене, «арм’яшку»? Хочуть, щоб цей «арм’яшка» все зіпсував і зробив із цього фільму оту саму смердючу кулю. А ось я зніму такий фільм, що вони жодною мовою не зможуть його перекласти, в тому числі й російською».

Треба також сказати, що коли він брався за Коцюбинського, то, як сказав Сизоненко, ясна річ, він ні про Коцюбинського, ні про цю повістину ще нічого не знав. Йому просто нав’язали силоміць. А коли він прочитав, то перше, що зробив, — поїхав у Карпати, подивився на натуру, і звідти приїхав уже натхненний.

— Але ж Параджанову, мабуть, допомагали, підказували, як ліпше зробити, що при цьому використовувати?

— Звісно, підказували. Я можу назвати ім’я головного консультанта, це Іван Михайлович Дзюба, нинішній академік. У мене і зараз є лист Івана Дзюби до Параджанова з порадами. Це мені його сам Параджанов віддав, бо, може, ви знаєте, він не дуже дорожив своїм архівом. На, візьми, каже мені, це тобі більше стане в пригоді, ніж мені. Я його й зберіг, цей лист тепер — як історичний документ. Звичайно, допомагати розпочав Дзюба, потім його вивели на художника Манайла. Ми про нього тоді ще мало знали, але саме відбулася виставка на Червоноармійській, і ми всі були просто вражені. Отже, вивели Параджанова на Манайла, вивели на Якутовича. Далі залишився ще оператор, він його сам знайшов, Юрія Іллєнка. Подивився його фільм «Прощайте, голуби!» і запропонував. Хоч Юрій Іллєнко спочатку не погоджувався, та Параджанов зумів його переконати, що це буде фільм незвичайний, просто шедевр.

— Гаразд, повернімось до кіно. Як пишуть у кіноенциклопедичному словнику, — це експресивно романтичний фільм, в якому втілилася сама манера режисера. Чи справедливо тлумачиться це в радянському словнику?

— У принципі, в цьому фільмі, як завжди в шедеврі, багато чого приховано, є кілька поверхів, і кожен з них вагомий і справедливий. Ось коли вони вже здавали матеріал, то їх звинувачували і в етнографізмі, і в порнографії, і чого тільки їм не клеїли. До речі, ті люди, котрі клеїли їм ці ярлики, потім виявилися найбільшими оспівувачами цієї картини. Втім, оспівували її тоді, коли вона вже почала отримувати міжнародні нагороди. Хоча в цьому плані в Параджанова було абсолютно цинічне ставлення до подібного. Він казав: «Я знаю, що доки не отримаю на якомусь із фестивалів якоїсь поганенької медальки, то ніхто зі мною рахуватись не буде». І послали цей фільм на провінційний фестиваль в Аргентину — хай там, мовляв, провалиться. А він не провалився, картину помітили й нагородили. Ось тоді й почалась його хода планетою... Але перед тим, усі повинні знати, фільм закривали у виробництві 13 разів.

— Невже це правда — 13 разів закривали таку картину? Може, це трохи перебільшено? Як можна закрити те, що дозволено навіть найвищими начальниками від кіно?

— Це правда, і ніхто мене не переконає, що це не так, адже все робилося на моїх очах. А хто відкривав? Відкривав сам Параджанов. Як? Відповідаю: за допомогою своїх московських зв’язків. Коли спускався черговий наказ зупинити картину, він терміново шукав якесь кольє чи золотий браслет, віз своїм високим покровителям до Москви: Герасимову чи Макаровій. А ті вже знаходили ключі до серця московського чиновництва.

Ось як воно все було. Про це сьогодні наші співці поетичного кіно, наші дослідники не говорять. Але ось чому вийшов такий український фільм. Звичайно, велика удача цього фільму — що прийшов до них тоді ще студент ІІ курсу Іван Миколайчук. На цю роль був затверджений інший актор —Геннадій Юхтін. Це був уже зовсім інший образ. Іван ужився в цей образ, він звідти родом, і тому враження справляє велике. Мене спочатку дуже дратувала Кадочникова, але сьогодні я вже дивлюся на неї без роздратування, призвичаївся. Абсолютно блискучі ролі у Бестаєвої, Богашвілі, Гринька. Ніхто навіть не може здогадатися, що Микола Гринько у тій картині. Епізод убивства Івана в корчмі, де Гринько стоїть у центрі, довжелезна така тичка, як Дон Кіхот. Прекрасно зіграв покійний Льоня Енгібаров.

— А як Параджанов сам висловлювався про свій фільм? Мені здається, що в ті часи говорити про такий фільм треба було неоднозначно.

— Висловлювався він справді в різних аудиторіях по-різному, тоді можна було цілу антологію з цього приводу скласти. Параджанов був чоловіком бурхливої уяви, причому міг підігрувати глядачеві чи слухачеві, залежно від того, що про нього хотіли почути. Говорив те, що хотіли, або навпаки. А коли йому починали дорікати: ти, мовляв, он там стільки сидів на фільмі, хіба можна? — він казав, що зняв геніальний фільм, зняв шедевр...

Справді, зняти такий фільм було непросто. Спочатку він був абсолютно розгублений і незвично для людей, з якими спілкувався, пригнічений. У перший момент, коли треба було розпочати зйомку, щоб вийти до кінокамери і сказати чаклунське слово «мотор», він був у такому мандражі і хвилюванні, що його просто колотило, він не знав, що сказати акторам. Другий, третій епізод вже легше йшло.

Момент інший, коли він себе привселюдно ганьбив, посипав голову попелом і кричав: «Я дурний арм’яшка, я нездара, я нікчема!» А коли вже все було знято і матеріал просто вражав, він стояв перед ним розгублений, не знав, як це монтувати. Бо воно ж, якщо на те пішло, не зовсім за повістю Коцюбинського. Параджанов знімав кіно, витягуючи з повісті те, що його хвилювало, що запалювало його уяву. Відповідно і рішення були зовсім інші. Скажімо, той золотий, який кидають, і цей золотий лягає на купу міді чи й олова.

З цього й починається фільм, момент суто соціальний. Або цей рід, майже первісний, який ось ще зберігся в Карпатах. А як можна було оминути ці явно фольклорні епізоди — чугайстер, мавки, — які є в Коцюбинського? Інший би режисер пішов на це і зупинився б на цьому. А Параджанов обмежився лінією, яку він назвав Ромео і Джульєтта, лінія трагічного кохання. Кохання, яке людину підносить і разом з тим убиває.

І, якщо говорити відверто, без фільму «Тіні забутих предків» Параджанова нічого б такого не відбувалося у світовому кінематографі, в румунському, угорському, болгарському. Більше того, ним надихнулися американські, аргентинські, бразильські кінематографісти. Параджанов показав, як через етнографію, костюми, танок і пісню можна розкрити щось набагато більше.

Усе мистецтво мусить відображати національний колорит. У цьому плані в Параджанова було специфічне бачення. Проте не забуваймо найголовніше: це була епоха, коли все нівелювалося і створювався «єдиний радянський народ». Радянський, але чомусь говорили тільки однією мовою — російською... І таким чином те, що творив Параджанов, було опозицією, майже революцією. Він не вписувався в ту картину, яку створювали Комуністична партія й весь державний лад. Це явно була протидія, і Параджанов ішов усупереч самому режиму.

І фактично він своє призначення виконав. Іншого такого я не зустрічав, щоб так вільно, розкуто, талановито ставився до матеріалу. Він мені колись казав, я навіть записав цю фразу: «Я перед будь-якою нацією готовий стати навколішки, і тільки за те, що вона зберегла для себе свій образ, своє мислення, своє бачення світу. Ось за це їй треба доземно вклонитись». А що таке його «Тіні забутих предків», як не доземний уклін українцям? А далі — доземний уклін грузинам («Легенда про Сурамську фортецю»), доземний уклін вірменам («Саят-Нова») і так далі...

— Так, ці картини справді національні. Не кожен режисер навіть зараз може це зробити: відчути в собі цей національний дух, відчути своє кіно і кожен кадр у ньому.

— Більша частина кінорежисерів не сприйняли Параджанова. Непросто було перейнятись, для цього потрібен талант, мистецький досвід і, як ви кажете, національний дух. Параджанову була зрозумілою національна ідея. Адже для того, щоб з’явився геніальний твір, треба заговорити національною мовою. Тоді треба було мати неабияку рішучість, щоб зробити такий мужній крок. І Параджанов його зробив — красиво і поетично...

Інтерв’ю взяв Ігор РУСАНІВСЬКИЙ.

Печера Ветерба.

Вертеба — гіпсова печера на Тернопільщині (Україна), розташована неподалік від села Більче-Золоте. Геологічна й археологічна пам'ятка загальнодержавного значення.

Розташована на лівому березі річки Серет за 2 км на північний захід від села Більче-Золоте Борщівського району Тернопільської області. Оголошена об'єктом природного-заповідного фонду розпорядженням РМ УРСР від 2 серпня 1971 № 61-р. В печері Вертеба знаходиться єдиний в Україні підземний музей трипільської культури.

Вертеба — одна з найбільших у Європі печер, довжина її підземних ходів — 9021 м.Назва

 

Назва печери походить від давньослов'янського «вертеп» — печера, яруга.

[ред.]Короткий опис

 

Одна з найбільших у Європі, довжина підземних ходів — 9021 м.

Печера складається з широких галерей, розділених вузькими перемичками. Стінки гладкі й темні, на склепіннях — карбонатні натічні утворення у вигляді кірок, рідше — невеликих сталактитів («бочки», аномальної будови сталагміти, «місячне молоко»). Серед­ньорічна т-ра у печері 9-10° при віднос. воло­гості 92-100%.

У XIX ст. тут було знайдено понад 400 цілих посудин, більш як 35 тисяч глиняних і керамічних фрагментів, майже 120 антропоморфних фігурок, 200 знарядь із кісток та рогів, 300 виробів з кісток і каменю. Все це — зразки прадавньої Трипільської культури[1].

Знай­дені у Вербеті археологічні матеріали зберігаються у музеях Бор­щева, Варшави, Відня, Кракова, Львова, Терно­поля. Результати попередніх і сучасних розкопок свід­чать про функціональне призначення печери: ба­гато людей перебувало в ній протягом нетрива­лого часу в критичних ситуаціях, у період зов­нішньої небезпеки.

[ред.]Історія дослідження

 

Вертебу виявили 1708, згодом вхід засипали. 1820 його знову відкрили і проникли в печеру.

Перше археологічне обстеження Вертеби зробили 1876 А. Кіркор і С. Козібродський. 1890 прово­дили дослідження Г. Оссовський і Л. Сапєга; во­ни виявили сліди перебування давніх людей, крем'яні знаряддя праці, залишки посуду, мідні речі тощо.

1898—1907 — археологічні розкопки про­довжив В. Деметрикевич, влітку 1914 — Я. Чекановський і Я. Пастернак. Було знайдено речі трипільської культури, посуд лінійно-стрічкової кераміки, нові матеріали енеолітичної доби.

Через наукову вартість археологічних знахідок Вербета отримала тоді назву «Наддністрянська Помпея». 1928 цінний археологічний та антропологічний матеріал, зокрема трипіль­ської культури, виявив у печері Олег Кандиба-Ольжич.

1956 розкопки у печері здійснив І. Свєшніков.

1963—1967 група тернопільських спелеологів під керівництвом В. Радзієвського виконала топографічну зйомку підземного лабіринту.

Від 1995 печеру комплексно обстежує археологічна експедиція Борщівського краєзнавчого музею, під керівництвом Михайла Сохацького.

[ред.]Використання

 

Починаючи з 1991 року археологічною експедицією Борщівського краєзнавчого музею здійснюються комплексні дослідження як самої пам’ятки так і прилеглої до неї території в радіусі 30-40 км.

У печері виявлено три локальні групи трипільської культури. Для верхнього шару характерна кераміка кошилівецького типу. В нижньому шарі представлена кераміка заліщицької групи. Виявлено також незначну кількість уламків посудин касперівської групи. Виробничий інвентар представлений знаряддями, виготовленими з кременю, каменю, кості і металу. Основну масу знарядь праці складають крем’яні вироби. У печері виявлено кістки тварин, що використовувались у виробничих цілях. Серед знахідок привертає увагу значна серія з кістки і рогу.

Знайдено в печері амулет, вирізаний на кістяній пластині, пов’язаний з культом сонячного бика. Кістяна пластина (10 х 10 см) імітує голову бика з потужними рогами. Невеликі отвори по кутах означають очі і ніздрі. Отвір у самій верхній частині, призначений для підвішування і ношення амулета. Цей амулет аналогічний до виявленого в 1898 році у печері Вертеба археологом В. Деметрикевичем. Велику групу знахідок складають керамічні пряслиця. Характерними для даної пам’ятки є пряслиця, виготовлені з уламків товстостінних посудин.

Мідні вироби представлені трубчатими бочковидними намистинами, мідною сокирою і одним шилом. Окремі речі і об’єкти матеріальної культури досліджуваної пам’ятки в тій чи іншій мірі відображають ідеологічні уявлення древніх племен. Це, в першу чергу, антропоморфні і зооморфні глиняні фігурки, різного роду амулети.

Матеріали попередніх досліджень, а також сучасні результати дозволяють попередньо висловити припущення про функціональне призначення печери. Очевидно, що печеру відвідували люди лише в критичних ситуаціях, проте збиралися тут у великій кількості, можливо, цілим поселенням, але на короткий термін.

Велика кількість знахідок, а також, враховуючи унікальність природного об’єкту, 5 жовтня 2004 р. в печері „Вертеба” створено перший в Україні підземний музей трипільської культури, який є відділом Борщівського обласного краєзнавчого музею. Відвідувачі мають змогу здійснити мандрівку підземним світом печери, познайомитися з матеріалами оригінальних археологічних розкопок та оглянути діораму з трипільським посудом та кам'яними скульптурами, що відображають сцени життя трипільців в печері. Екскурсійний маршрут прокладений залами та коридорами печери протяжністю 1000 метрів. Для більш підготовлених відвідувачів створений спортивний спелеомаршрут.

В лівій частині печери, біля екскурсійного маршруту розміщена „трипільська лежанка” – місце, де древні трипільці, можливо, здійснювали ритуальні обряди, або просто відпочивали. Вона являє собою вимостку з фрагментів мальованої трипільської кераміки обмащену і потім випаленою глиною.

У печері Вертеба є багато летючих мишей. Особливо їх багато в зимовий період. Вони зустрічаються по всій печері, але найбільші популяції – біля входу. Виділяють тут чотири види мишей, які занесені в Червону Книгу України.

Тут же на „Хатках„ під час поглиблення печерних ходів виявлено культурний шар періоду трипільської культури. Відвідувачі мають змогу оглянути фрагменти керамічного посуду і майже цілий великий глечик. Продовжуючи екскурсію правою частиною печери, натрапляємо на ще один археологічний розкоп. На ньому розчищено великі керамічні фрагменти зерновика, залишки вогнища, ріг тура, частина рогу оленя, невелика чашечка і майже ціла миска. Ці знахідки пролежали в печері понад 5 тисяч років.

Центральне місце експозиції музею займає діорама із скульптурами, що розміщена у найбільшому залі печери - "Ім. Леона Сапєги". У глибині південно-західної частини залу розміщено скульптуру давнього трипільця, який виходить з темного ходу і несе невеликий глечик, а в лівій руці тримає факел, яким освічує собі дорогу. У західній частині залу сидить „древній майстер”, який виготовляє кістяну мотику. Важливе значення в діорамі займає мальований трипільський керамічний посуд. Орнамент, нанесений на посуд, аналогічний зразкам розпису на кераміці, знайденій під час розкопок трипільської культури у печері Вертеба. Кераміка представлена двома біноклевидними посудинами, п’ятьма великими зерновиками, чотирма мисками, п’ятьма середніми посудинами.

У невеликому залі „Кают – компанія” під час війни перебував штаб одного їз загонів УПА. Тут же була підпільна друкарня, яка випускала листівки про тогочасні події. За спогадами місцевих жителів, уже після війни тут було знайдено друкарську машинку і генератор. У правій частині печерного району „Хатки” під час Другої світової війни проживали євреї, які переховувались від німців. Тут перебували 65 осіб. З того часу на „Хатках” залишились кам’яні перегородки, які розділяли різні сім’ї євреїв.