Перекладна література й перевидання

План

1. Перевидання на сучасному ринку видавничої продукції. Створення портфеля видавництва.

2. Видо-типологічні особливості перевидань.

3. Сучасні тенденції та проблематика випуску перекладної літератури в Україні.

4. Типологічні ознаки перекладних видань на українському книжковому ринку та особливості редакторської підготовки.

 

1. Важливою ознакою сучасного світового видавничого ринку стала традиція до перевидання книг, тобто повторна підготовка до друку та випуск тих творів, які вже побачили світ. Це можуть бути і власні видання попередніх років, і видання, здійснені свого часу іншими видавцями. Реалії видавничого ринку показали зміцнення тенденції до перенасичення ринку однотипною літературою, що закономірно веде до зменшення читацької активності, а отже, зниження попиту на продукцію. Отже, важливим завданням видавців стає зважене формування видавничого портфелю відповідно до ринкової потреби, а також орієнтування на високу якість продукції. Під час формування видавничого портфелю редактор орієнтується не тільки на пошук нових книг, а й звертає увагу на популярну видавничу продукцію власного виробництва, а також, авторів, твори яких на ринку користуються значним попитом. Такий план діяльності видавництва є загальноприйнятим у багатьох європейських країнах, де вивченню попиту читачів приділяють значну увагу. Існує декілька технологій отримання даних для аналізу книжкового ринку: по-перше, – дані щодо реалізації продукції від видавництв; по-друге, – дані щодо продажу від книгорозповсюджувачів. Аналіз інформації здійснюється за різними критеріями: розмір ринків, представленість жанру, видавництва, автора, цінові категорії. Пропоновані маркетингові дослідження особливо важливі для виявлення попиту на певну книгу з метою її перевидання. Тому що саме потреба споживачів у певному виданні та його комерційна доцільність мають спонукати видавців до діяльності. Значний відсоток перевидань опиняється на прилавках магазинів унаслідок спонтанної діяльності видавництв, коли рішення приймається тільки на підставі досвіду, усталеної практики, інтуїції. Для успішності перевидання серед читачів треба підтримати його споживчу цінність, оскільки існує значний ризик потрапляння в розряд малоперспективних видань.

Крім того, важливе значення для прийому рішення про перевидання книги має аналіз життєвого циклу видання, адже саме він визначає необхідність модернізації чи модифікації тексту. Стратегія модернізації перевидання передбачає внесення в книгу змін відповідно до нових умов ринку та потреб споживачів. Переважно цей спосіб перероблення тексту застосовують до інформаційно насичених видань, наприклад, довідкової, навчальної та офіційної літератури. Для видань художньої літератури така стратегія теж може застосовуватися з огляду на нагальну потребу ретельного переосмислення здобутків української літератури, що тривалий час піддавалася значному цензурному втручанню. Важливого значення процес перевидання набуває під час підготовки до оприлюднення академічного видання, яке потребує ретельної текстологічної роботи, встановлення канонічного тексту. В Україні значущість перевидання класиків української літератури вельми висока, проте не вироблено механізму підготовки таких видань до друку.

Особливий характер має текстологічна робота при перевиданні давньої літератури, що потребує високої кваліфікації укладача видання, який має ознайомитися з рукописами, зробити звірку різних списків та підготувати особливий історико-літературознавчий коментар.

Інформація, наведена в книзі, через різні обставини, здатна швидко втрачати свою актуальність та значущість, що спричиняє потребу створення перевидання зі змінами оригіналу. Такі зміни можуть передбачати доповнення, переробку, виправлення тексту. Втручання в текст пов’язані зі швидким старінням споживчої цінності видання. Водночас не тільки втрата споживчої цінності може стати причиною перевидання, важливе значення має наявність проблем чи недоліків як у структурі, так і в змісті книги. З метою його вдосконалення та задоволення інтересу потреби споживачів до якісних видань і виникає потреба втручання у текст книги.

Такі книги вигідні видавництву з кількох причин. По-перше, з економічної: редакційні, а нерідко й поліграфічні, затрати для їх підготовки і друку будуть меншими, натомість очікуваний прибуток – гарантований. По-друге, з іміджевої: авторитет видавця, який у черговий раз продукує для ринку свою книгу, знану читачем з попередніх видань, безумовно, зростатиме. По-третє, з організаційної: час проходження видавничого оригіналу на різних етапах його редакційної підготовки помітно скорочується, і період від задумки до реалізації проекту може бути дуже стислим у часі.

Ступінь наукової розробки теми залишається дуже низьким, бо аналізу перевидань не присвячено жодної систематичної наукової розвідки.

 

2. Видавнича термінологія, що стосується до перевидань, частково була предметом лінгвістичного аналізу. Вона привертала увагу українських (М. Тимошик, В. Шевченко), російських (С. Антонова, А. Мільчин) науковців. Незважаючи на зацікавлення дослідників проблемою, вироблення єдиної системи термінів, які позначали б процес повторної підготовки до друку, не сталось.

За відсутності нових українських стандартів, які регламентували б реалії сучасного ринку книговидання, вбачаємо за можливе послуговуватися міждержавними стандартами. Для типологічної характеристики перевидань варто застосовувати стандарт ГОСТ 7.60-2003. Издания. Основные виды. Термины и определения, ратифікований Держстандартом Росії і, на жаль, не підписаний Україною. Стандарт чітко і докладно розмежовує види видань за повторністю випуску, відзначаючи існування первинного видання та перевидання. «Перевидання – це повторно випущене видання тексту зі змінами чи без них».

Національний стандарт ДСТУ 3017-95 «Видання. Основні види. Терміни і визначення» не розглядає тлумачення терміна «перевидання», тож відповідно й не розрізняє його різновиди, тому є деякі розбіжності в класифікаціях перевидань, здійснених різними дослідниками-книгознавцями.

На сьогодні склалися такі терміни: «повторне видання», «перевидання», «передрук», «нове видання». Російський теоретик А. Мільчин у своєму «Видавничому словнику-довіднику» стверджує, що перевидання – це повторний випуск видання, яке вже випускалося певним видавництвом; повторне видання – це видання, яке вже раніше випускалося; нове видання – це видання, яке раніше певним видавництвом не випускалося, а якщо випускалося раніше іншим видавництвом, то виходить у новому оформленні й містить нові зміни в порівнянні з виданням, що випускалося іншим видавництвом; передрук – коли як видавничий оригінал використовується текст якого-небудь попереднього видання, що вийшов друком в іншому видавництві (передрук видань свого видавництва – це або перевидання без змін, або додруківка).

Серед видів повторного видання А. Мільчин рекомендує виділяти перевидання і передрук. А повторним виданням, за його визначенням, може бути й нове видання, якщо воно здійснювало випуск попереднього видання. Отже, перевидання, як і повторне видання, що є одними з видів видання твору, який уже було перевидано, стає, згідно з цією класифікацією, підвидом повторного видання.

Виходячи з вищевикладеного, вважаємо за доцільне такі терміни, як перевидання, повторне видання, нове видання, передрук звести в один синонімічний ряд.

М. Тимошик виділяє п’ять видів перевидань: стереотипне видання, факсимільне видання, виправлене видання, доповнене видання та перероблене видання. Стереотипним виданням дослідник називає «видання, здійснене без жодних втручань до попередньо видрукуваного тексту. Факсимільним виданням – видання, яке без жодних змін і відхилень відтворює попереднє за найголовнішими його параметрами. Виправленим виданням – видання, у якому виправлені всі видавничі або друкарські помилки, допущені в попередньому виданні. Доповненим виданням – видання, яке передбачає наявність незначних вставок до тексту. Переробленим ви данням — видання, в якому текст значно змінений порівняно з попереднім виданням». Запропонована М. Тимошиком класифікація в основі не має єдиного критерію, за яким виділялися б підвиди, бо і стереотипне, і факсимільне видання – це видання без змін. Окремо виділяє й розширене видання – виклад матеріалу розширений за рахунок урізноманітнення тематичного блоку, кількості прикладів тощо.

В. Шевченко та С. Водолазька поділили весь масив перевидань на 2 блоки: перевидання зі змінами, перевидання без змін. До першої групи належать видання, які вийшли із певними змінами тексту чи оформлення:

а) доповнене – видання, яке відрізняється від попереднього певним обсягом доданого матеріалу (автором чи видавництвом додані нові розділи, тексти чи зображення, довідкові дані, коментарі, але не більше, ніж 23%);

б) перероблене – доповнене видання, текст якого значно змінено порівняно з попереднім. Зміни можуть бути зумовлені такими чинниками:

- поява значного масиву нового матеріалу;

- переосмислення автором своїх поглядів.

в) виправлене – видання, у якому виправлені всі допущені в попередньому варіанті друкарські та поліграфічні помилки;

г) розширене – видання має певний обсяг доданих матеріалів (виклад матеріалу став детальнішим, тематично розширеним новими даними та прикладами).

Друга група перевидань здійснюється без жодних змін:

а) стереотипне – видання, що здійснене без жодних втручань до попередньо видрукованого тексту;

б) репринтне – точне відтворення оригіналу зі збереженням оформлення;

в) факсимільне видання – твір друку, що графічно точно відтворює давніше випущене оригінальне видання, зокрема, всі особливості паперу та обкладинки. Такі видання покликані передавати «дух епохи».

Така класифікація раціональна, обґрунтована з огляду на технологічний процес і відтворює всі основні способи зміни тексту-оригіналу, хоч і не є досконалою.

У науковій літературі деякі вчені виділяють ще такий підвид перевидань, як переглянуте, до тексту якого внесено зміни редакційного характеру (уточнення формулювань, заміна застарілого матеріалу новим, спрощення стилю викладу). На думку М. Тимошика, доцільність виділення такого виду невмотивована. Адже це не що інше, як переробка або доповнення – залежно від характеру і обсягу привнесених до нового видання змін.

Очевидно, треба вести мову про два види перевидань – перевидання зі змінами та перевидання без змін, які поділяються на декілька підвидів. Отже, перевидання – це кожне наступне видання випущеного раніше твору або збірки творів, незалежно від часу, місця і видавця першого видання та змін у його змісті, структурі чи оформленні. Залежно від внесених до кожного наступного видання змін і доповнень розрізняють такі види перевидань: стереотипне, факсимільне, виправлене, доповнене, перероблене.

Стереотипне видання. Термін походить від грецького слова, що перекладається як твердий. Складне слово стереотип означає металеву, гумову або пластмасову монолітну друкарську форму. В переносному значенні вживається як шаблон, трафарет, незмінний загальноприйнятий взірець. Отже, стереотипним є таке видання, яке здійснене без жодних втручань до попередньо видрукуваного тексту. У випадках, коли в друкарні збереглися відлиті матриці або фотоформи, саме вони стають основою цього видання. Коли ж такі форми не збереглися, видавництво заново готує оригінал-макет методом сканування тексту з попереднього видання, вносячи необхідні зміни лише до вихідних та випускних даних.

Факсимільне видання. Термін походить від латин. слів, що буквально означає зроби подібне. В загальному значенні вживається як точне відтворення рукопису, почерку чи підпису кого-небудь фотографічним способом, кліше або печаткою. Як галузевий видавничо-поліграфічний термін, факсимільне видання – це видання, яке без жодних змін і відхилень відтворює попереднє за найголовнішими його параметрами: форматом, сортом і кольоровою гамою паперу та інших поліграфічних матеріалів, включаючи обкладинку чи оправу. Цим воно відрізняється від стереотипного видання, де, як правило, використовуються наявні на момент друку поліграфічні матеріали.

Виправлене видання. Це видання, в якому виправлені всі видавничі чи друкарські помилки, допущені в попередньому виданні. Як правило, більшість із цих помилок виявляються не стільки на етапі звірки сигнальних примірників, скільки в процесі багаторічного побутування книги. Серйозний видавець використає нагоду нового видання для того, аби усунути помічені найменші помилки чи поліграфічні огріхи.

Доповнене видання. Це видання, яке відрізняється від попереднього певним обсягом доповненого матеріалу. Йдеться або про незначні текстові вставки в існуючих розділах чи параграфах, або про додавання нових розділів чи параграфів, які роблять видання повнішим, чіткішим за структурою та змістом.

Перероблене видання. Це видання, в якому текст значно змінено в порівнянні з попереднім виданням. Зміни ці зумовлюються кількома чинниками. Скажімо, появою після виходу першого видання значного масиву нового матеріалу (навчальна література) або переосмисленням автором своїх попередніх поглядів на факти чи явища, про які писав раніше односторонньо чи заангажовано (наукова чи науково-популярна література).

Репринтні виданні – це видання, друк якого здійснюється шляхом репродукування сторінок, вибраних для відтворення. Вважає, що такі видання доцільно використовувати при повторному друку книг з дуже складним набором або коли необхідно зберегти зовнішній вигляд першого видання.

Перевидання може бути випущене у світ після терміну, установленого договором або законом для попереднього видання. З автором книги укладається договір і йому виплачується гонорар. Коли твір надруковано додатковим накладом без переробки й змін в межах установленого видавничим договором строку, а також без виплати авторської винагороди, цей тираж називається додруківкою.

Одна й та ж книга може витримати необмежену кількість перевидань (від двох і більше).

 

3. На сьогодні в Україні склалася погана ситуація з видаванням перекладної наукової, навчальної, науково-популярної, загалом інтелектуальної, літератури. І якщо суспільна й гуманітарна, завдяки спонсорській підтримці, ще якось виходить (десь, мабуть, десятка-два назв на рік), то з природничою справа майже на нулю. Саме тому питання організації наукового перекладу і видання таких книжок є актуальним. Отже, ситуація в Україні така: не видають перекладну літературу: наукову і науково-популярну, навчальну природничого профілю. Спроби українських видавництв випускати таку літературу разові й слабкі. Виходом може стати об’єднання зусиль (кооперація) як видавництв (ведення спільної серії – тоді можна буде видавати більше книжок), так і читачів (через передплату тощо).

Перекладна література посідає центральне місце в літературні й полісистемі. В умовах виникнення нових літературних моделей переклад стає одним зі способів опрацювання нового репертуару.

Хоча українська книга останні кілька років поступово прямує до «кризового стану», чисельність перекладних видань як за кількістю назв, так і за накладом, збільшується. За даними Книжкової палати України, у 2011 році (1 півріччя) у світ вийшло 605 назв перекладних видань накладом 2459,1 примірників, а у 2012 році
(1 півріччя) ця цифра зросла до 787 одиниць накладом 2990,5 примірників. Це свідчить про актуальність і затребуваність на українському книжковому ринку перекладних видань.

Проте попри збільшення накладів, сфера перекладної літератури має чимало проблем. Перша з них – видове обмеження. Якщо аналізувати цей аспект на теренах України, можна помітити значну перевагу художньої літератури. По-перше, це класика художньої літератури (В. Шекспір, М. Сервантес, Ф. Кафка, Дж. Байрон,
Я. Гашек та інші). По-друге, значну нішу займають твори сучасних письменників, так звані «бестселери світового ринку» (це такі автори, як Д. Браун, Аманда Квік,
Т. Гарріс, Д. Стіл та ін.). Чимало видань вийшло у вигляді антологій чи зібрань творів («Антологія єврейської поезії», «Антологія нідерландської прози», «Антологія сербської постмодерної фантастики», «Антологія японської класичної поезії», «Романси без слів: Антологія українських перекладів поезій Поля Верлена» тощо). За останні 10 років значної популярності набрала також так звана «легка література» – детективи (А. Крісті, A. Конан Дойль, С. Кінг), жіночі романи тощо.

Значний масив перекладів припадає на дитячу літературу. Все частіше випускають різні варіанти казок Г. Х. Андерсена, Ш. Перро, Л. Керролла, В. Гауффа чи братів Грімм. Це й не дивно, адже дитяча література ніколи не втратить своєї актуальності, а «традиційні казки» змінюватимуться лише у своєму художньо-технічному оформленні та варіантах перекладу. Проте, незважаючи на різноманіття перекладів художньої літератури, чимало текстів ще не опрацьовано, та й не завжди якість існуючих перекладів здатна об’єктивно відобразити цінність та особливості іншої мови, культури.

Окрім того, майже не заповнені ніші наукової, науково-популярної, навчальної літератури. Лише подекуди в книгарнях можна натрапити, наприклад, на наукове видання з журналістики, психології, економіки, інформатики. Проте вони виділяються «буквальним» перекладом, якщо взагалі не програмним комп’ютерним. Усе частіше видавництва займаються випуском перекладної художньої літератури, відкидають наукову та науково-популярну, мотивуючи це недостатнім попитом на такі видання серед українського населення. Це є тривалою і серйозною проблемою книжкової сфери.

Отже, лідерську позицію на книжковому ринку України серед перекладів займають видання гуманітарного спрямування, серед яких основна увага відведена проблемам історії («Бесіди з катом», «Боже ігрище: історія Польщі»), культурології («Загальна музеологія»), мистецтва («Епохи історії музики в окремих викладах»), книжкової справи та ЗМІ («Етика засобів масової інформації», «Маркетинг у видавничій справі – фантазія чи дійсність?»), філософії («Антологія феміністичної філософії», «Аристос», «Винайдення Східної Европи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва») і, звичайно, літератури. Менше видань з релігії («Запровадження християнства у слов’ян: Вступ до середньовічної історії слов’янства», «Ісламська загроза. Міф чи реальність?»), містики, майже немає видань, присвячених мовознавству («Мовна політика та мовна ситуація в Україні).

Зважаючи на широкий читацький загал, який вивчає зарубіжну класичну літературу (старшокласники, студенти філологічних факультетів університетів), будь-яке видання цього напрямку обіцяє бути безпрограшним з фінансового боку Більше того, до цієї справи долучилася держава. На початку тисячоліття провідними фахівцями Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ був розроблений проспект 250-томної «Бібліотеки зарубіжної літератури», яка мала видаватися на засадах держзамовлення. Держкомінформ України навіть оголосив тендер серед видавництв за право взяти участь у реалізації цього масштабного проекту. Передбачалося, що кожен із томів виходитиме накладом до 10 тисяч примірників, значна частина якого призначалася для поповнення бібліотечних фондів. Щоправда, з результатами тендеру вийшла скандальна історія: право на видання такого масиву літератури було визначено чомусь лише за харківським видавництвом «Фоліо». Це викликало активне заперечення з боку як видавців, так і перекладачів. (Див. «Відкритий лист української громадськості "Хто виграв тендер на "Бібліотеку зарубіжної літератури"», опублікований у «Літературній Україні» 29 листопада 2001 року).

Вдала спроба «А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ» українізувати англійського «Гаррі Потера» раніше, ніж це встигли російські видавці (український переклад п'ятого тому цього серіалу – «Орден Фенікса» – обсягом 815 сторінок виявився першим у світі зарубіжним перекладом), спонукала й інші видавництва активніше й оперативніше видавати подібні світові бестселери. Прикладом тому слугує київська «Софія», яка перебрала на себе права з першовидання в Україні нових творів бразильського «алхіміка» Пауло Коельо.

Друге місце належить суспільним наукам. На книжкових полицях українських книгарень де-не-де можна натрапити на переклад праць з економіки («Аналіз вигід і витрат. Концепції і практика», «Вступ до основних принципів соціального забезпечення», «Економіка державного сектора»), політики («Аналіз політики: Концепції і практика», «Брудні оборудки: учасники, ресурси та механізми політичної корупції», «Вибір: світове панування чи світове лідерство»), соціології («Візії: Як наука змінить XXI сторіччя», «Дослідження з етнометодології»), правознавства («Європейське право»), менше видань з психології («Бути батьками гомосексуала. Ви і ваша дитина-гомосексуал»).

Перевидання в українських перекладах тих досліджень з філософії, економіки, права, які є авторитетними в провідних зарубіжних університетах, принесли визнання і дивіденди таким українським видавництвам, як «Основи», «Юніверс», «Літопис». Варто лише згадати, якою сенсацією стало видання в Україні «Історії Європи» Нормана Дейвіса (понад 2000 сторінок тексту), яку досі вже перекладено 35 мовами світу.

Але хоча видань гуманітарного та суспільного напрямку чимало, проте і їхня кількість не може задовольнити потреб читача та української книжкової справи загалом. Значно гірша ситуація з перекладами текстів природничого спрямування. За роки незалежності України вийшло близько 10 перекладних видань, більшість з яких присвячена проблемам медицини («Жінка і здоров’я», «Атлас анатомії людини», «Медична ембріологія за Лангманом Садлер Т. В.»). Було видано по одній книзі, дотичній до географії, фізики («Фізика для університетів»), хімії, астрономії («Атлас астрономії»).

Дитячої літератури природничого профілю більше, але це зазвичай енциклопедичні видання [5]. І найгірше представлені перекладні видання технічного профілю. Є лише кілька видань з механіки («Класична механіка»), інженерії. Решта літератури цього напрямку, хоча і її теж мало, – це російськомовні видання.

Отже, можна підбити підсумок і дати відповідь на запитання, що постало: так, науковці не помиляються – в Україні видається лише незначна кількість перекладних видань гуманітарного та суспільного напряму; видань природничого і особливо технічного профілю майже немає. Це свідчить про досить несприятливу ситуацію з перекладами.

Важливою проблемою є власне мова оригіналу. Мабуть, не важко помітити, що перекладають здебільшого англійську літературу. В умовах активного вивчення з дитячих років українським суспільством англійської мови, знавців її є чимало. Значно менше перекладів творів польських, німецьких, іспанських, італійських, французьких авторів. Рідко де можна натрапити на твір шведа, грека, і майже ніколи на твір білоруса, китайця чи литовця. І це не тому, що в тих країнах ніхто не написав нічого вартісного, а через те, що немає зацікавлених і достатньо обізнаних перекладачів в Україні. Також катастрофічним є факт, що велика частина видань українською мовою перекладаються не з оригіналу, а з російського перекладу.

Дотичним до цієї проблеми є той фактор, що українські перекладачі ніяк не можуть уніфікувати «мову перекладу», підлаштуватися під український правопис. Чимало слів чи висловів у текстах оригіналів взагалі не підлягають буквальному перекладу українською мовою, і, відповідно, до цього кожним перекладачем інтерпретуються по-своєму. Так і стосовно імен: їхніх варіацій безліч. Досі науковці не можуть зійтися, Е. Хемінгуей чи Е. Гемінгуей; Хома, Фома чи Тома Аквінський тощо.

Ще однією проблемою видання перекладних творів є авторське право. Наприклад, твори Гарсіа Маркеса видавати легально в Україні неможливо. І це далеко не єдиний автор, якого не можна видавати без володіння авторським правом. А його, як не важко здогадатися, купити або неможливо, або вже надто дорого для України.

Іншим недоліком перекладної справи, яка проглядається в умовах сучасного книжкового стану, є втрата «старої школи перекладачів», які заклали основу та встановили еталон художнього та якісного перекладу текстів (не так легко замінити знаменитих М. Лукаша та Г. Кочура). Водночас це й непідготовленість багатьох перекладачів, які не можуть досить вдало перекласти текст. Зараз, на жаль, статус перекладача є досить низьким, оскільки вважається, що його робота вторинна. Це, у свою чергу, призводить до зменшення кількості бажаючих займатися перекладацькою роботою. Більшість тих, хто таки бере на себе цю ношу, все частіше звертається до комп’ютерних програм. Як наслідок – явище буквалізму в перекладі навіть художньої літератури. Окрім того, перекладачі скаржаться на нестачу якісних довідкових видань, зокрема словників, які могли б задовольнити потреби їхньої спеціальності.

Важливим є редагування перекладу. Для того, щоб випустити якісне перекладне видання, редактор, окрім досконалого знання своєї галузі, повинен чудово володіти українською мовою та мовою оригіналу, а також мати знання з галузі, дотичної до змісту тексту. Проте зараз в Україні таких редакторів майже немає, все частіше практикується одноразове залучення до роботи редакторів-фрілансерів. Відповідно, нестача ерудованого та освіченого редакційного персоналу призводить до випуску у світ значної кількості неякісних перекладних видань.

Всі ці фактори сприяють публікації саме того чи іншого твору в тій чи іншій формі, зумовлюють те, що саме ми читаємо і вважаємо престижним, що бачимо як еталон світової культури. Загалом можна сказати, що хоча в Україні і розвивається перекладна справа, проте цей розвиток є дуже повільним, нестабільним і має чимало проблем, з якими необхідно боротися для збереження перекладної літератури.

Випуск перекладного видання в першу чергу пов’язаний із законністю такого перекладу, а також із самим перекладачем. Важливим питанням, яке виникає у практичній діяльності видавництв, є врегулювання відповідними суб’єктами належних їм прав інтелектуальної власності, пов’язаних з перекладами. Для цього в межах правового поля в Україні існують такі документи: ЗУ «Про авторське право та суміжні права» (далі – закон «Про авторське право») (1994), Цивільний кодекс України (далі – ЦК) (2003), Всесвітня конвенція про авторське право (далі – Всесвітня конвенція) (1952) та Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (далі – Бернська конвенція) (1971). Останні дві конвенції були ратифіковані в нашій державі у 1994 та 1995 роках відповідно. У законі «Про авторське право» (ст. 1) переклад є об’єктом авторського права і вважається похідним твором, «...що є творчою переробкою іншого існуючого твору без завдавання шкоди його охороні (анотація, адаптація, аранжування, обробка фольклору, інша переробка твору) чи його творчим перекладом на іншу мову...». І відповідно до цього закон охороняє особисті немайнові і майнові права авторів та їх правонаступників, пов’язані з різноманітним використанням. Сюди не належать офіційні переклади, видані органами державної влади у межах їх повноважень (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо), які не є об’єктом авторського права (ст. 10). Для здійснення видавництвом перекладу будь-якого твору повинна бути укладена угода/договір, за яким автор (чи інша особа, яка має авторське право) надає дозвіл, що є його виключним правом на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами (ст. 15). У законі також передбачені авторські права перекладача (ст. 20), до яких належать авторські права на здійснені ними переклад, адаптацію, аранжування або іншу переробку. Однак ці права не повинні перешкоджати іншим особам здійснювати свої переклади і переробки тих самих творів. У законі також є виключення щодо використання твору, а отже і його перекладу, без дозволу автора і без виплати винагороди в освітніх цілях (ст. 21-24).

Переклад твору, щодо майнових прав інтелектуальної власності, є його використанням (відповідно до ЦК). Тут варто зазначити, що термін «переклад» зазначається і як дія, і як її результат. І якщо в законі «Про авторські права» переклад як результат відноситься до категорії похідних текстів, то в ЦК цієї концептуальної розрізненості немає – переклад зазначений як об’єкт авторського права (ст. 433). Таку кардинальну різницю зазначає фахівець у галузі інтелектуальної власності
О. Харченко і звертає увагу, що «...(1) «право на переклад» як майнове право інтелектуальної власності автора дозволяє власне акт перекладу; та (2) «право на переклад» (чи «права на переклад») як право інтелектуальної власності (як майнове, так і немайнове) перекладача на текст перекладу, похідний твір». Чітке усвідомлення цих термінів дає змогу усім сторонам, які беруть участь в підписанні договору, отримати те, що вони хочуть. Також варто пам’ятати, що право інтелектуальної власності і право власності на річ не залежать одне від одного (ст. 419 ЦК). Це означає, що перехід права власності на об’єкти права інтелектуальної власності, наприклад, літературний твір, не тягне за собою його перехід на річ, наприклад, книгу, і навпаки.

За наявності авторського перекладу (перекладу, здійсненого самим автором) ніхто інший не може перекладати цей самий твір тією ж самою мовою. Від авторського перекладу слід відрізняти авторизовані переклади, тобто переклади, схвалені автором. Автор твору і його перекладач не є співавторами твору. При цьому перекладач не несе відповідальності за зміст оригіналу, а автор оригіналу не несе відповідальності за якість перекладу.

Можливий переклад не з мови оригіналу, а з проміжного перекладу. Наприклад, твір французького автора перекладений російською мовою. Якщо передбачається цей твір перекласти українською мовою, але не з французької, а з російської мови, то російський переклад буде проміжним. Переклад українською мовою зазначеного твору може бути здійснений з дозволу як французького автора, так і автора російського перекладу.

Якщо українські закони основну увагу приділяють формуванню визначень, то міжнародні документи більш зосереджені на правовому регулюванні власне процесу. Обидві вищезгадані конвенції містять основний пункт про те, що авторське право включає виняткове право автора перекладати, випускати в світ переклади та дозволяти переклад і випуск у світ перекладів творів. Так, наприклад, Бернська конвенція зазначає, що переклади літературного або художнього твору охороняються нарівні з оригінальними творами, без шкоди правам автора оригінального твору (ст. 2, п. 3), а у Всесвітній конвенції присвячено досить розлогу інформацію про права на переклад та ліцензування (ст. 5). Однак найважливіша інформація останнього документу роз’яснює такий важливий процес отримання ліцензії на переклад не автором. Будь-який громадянин Договірної Держави може отримати невиняткову ліцензію на переклад і вихід у світ твору національною мовою, якою він досі не був опублікований, якщо після семи років від першого випуску якого-небудь письмового твору, такий не був випущений власником права перекладу або з його дозволу (в конвенції детально прописаний увесь юридичний механізм цього процесу). Важливо пам’ятати, що ліцензія не може бути видана, якщо автор вилучив з обігу всі примірники свого твору. Хрестоматійним у цьому плані є приклад видавництва «Кальварія», яке у 2005 році видало книгу А. де Сент-Екзюпері «Маленький принц» українською мовою, виключні права на яку отримала від французького видавництва «Ґаллімар». «Кальварія» стала першим українським видавництвом, що отримало дозвіл на публікацію перекладу «Маленького принца» від власника прав на цей твір, і одразу після цього розпочала активну кампанію із переслідування тих видавництв, які публікували «Маленького принца» українською мовою. Можна сказати, що це був перший та найпомітніший приклад організованого захисту авторських прав та прав видавців.

Одним із ключових моментів під час підготовки та випуску перекладного видання у світ є підписання договору між автором та видавництвом/перекладачем. Що стосується договорів, то загалом за своєю правовою природою договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності поділяються на ті, згідно з якими відчужуються майнові права інтелектуальної власності (або частина таких прав), та ті, згідно з якими передаються ці права (або їх частина) у тимчасове користування. Зазвичай в українській видавничій практиці договір укладається одразу і на переклад тексту, і на випуск видання у світ. Таким чином, перекладач повністю позбавлений будь-яких прав на свій переклад – все належить видавництву. Між перекладачем та видавництвом укладається договір про передачу (відчуження) виключних майнових прав на твір, в якому чітко прописані всі права (виключне право на використання, переклад, публікації, імпорт, продаж та ін.), які перекладач передає видавництву. Але, разом з тим, перекладач відповідає за те, що твір не є адаптацією іншого твору, не містить нічого, що може призвести до кримінальної відповідальності, та інше. Повертаючись до самого договору видавництва з автором оригіналу, то тут зазначають такі основні пункти, як зобов’язання не змінювати, переставляти чи викривляти зміст тексту. Якщо власні назви (назва твору, герої, місця, де відбуваються події і т.д.) і художньо-технічне оформлення є принциповими для твору, або в них є щось особливе, то це також вписується в договір. При укладанні ліцензійного договору також слід враховувати певні особливості, яким зазвичай не приділяється належна увага. Необхідно пам’ятати, що права на об’єкт інтелектуальної власності, не передбачені ліцензійним договором, вважаються такими, що не передані ліцензіатові. Саме через таку неуважність восени в Україні розгорнувся скандал довкола авторського права: видавництво «Кальварія» звинувачує видавництво «Спадщина-Інтеграл» у порушенні авторських прав і поширенні піратських копій текстів Ірен Роздобудько. Йдеться про книжку «Останній ескорт у пастку», що містить романи «Пастка для жар-птиці» («Мерці») та «Ескорт у смерть». Оскільки у договорі не було вказано терміну, на який авторка відчужує свої права, виникла така неприємна ситуація (хоча не в перекладі справа, але дуже повчальний випадок стосовного уважного прочитання договорів, які підписує автор).

У видавничій практиці виникає безліч питань стосовного авторських прав, оскільки об’єктом діяльності є оригінальний або похідний твір. Однак знання законодавства та ретельна робота з автором та перекладачем допоможуть якщо не уникнути, то принаймні бути готовим до ситуацій, що можуть скластися.

 

4. Перекладне видання – це видання будь-якого твору, яке має одну назву, у перекладі з однієї мови на мову видання. Текст такого видання передбачає збереження при зміні мовної форми не лише змісту повідомлення, а й певних формальних особливостей вираження цього змісту. Іншими словами, йдеться про збереження єдності форми і змісту перекладеного з іншої мови твору (за
М. Тимошиком). Підготовка перекладних видань є однією з найскладніших. Вона потребує від редактора додаткових знань, які пов’язанні з основами перекладу, зв'язками перекладознавства з іншими філологічними дисциплінами, історією перекладу, особливостями перекладу творів різних жанрів.

Основні ознаки перекладного твору:

- вторинності перекладу щодо оригіналу;

- його специфічна пізнавальна цінність;

- бікультурний та інтерпретаційний характер перекладного твору;

- можливість багаторазових реалізацій