Виникнення перекладу як науки

Виникнення перекладу як науки

Переводами с одного языка на другой люди пользуются давно, однако никто не может точно сказать, когда был сделан первый перевод, но это произошло тогда, когда осуществилось общение людей, говоривших на разных языках при помощи языка-посредника. Следует заметить, что отношение к переводу было очень противоречивым до появления лингвистической теории перевода в 30-е годы XX столетия. Для одних перевод был увлечением или любимым занятием, для других - перевод был служебной обязанностью, для третьих - перевод был просто невозможным по убеждениям.

Благодаря переводу люди, говорившие на разных языках, могли общаться в многонациональных государствах, перевод обеспечивал межъязыковую и межкультурную коммуникацию, благодаря переводам распространялись различные учения и религии. В последние годы изменились взгляды на понятие «культура». Раньшепод словом «культура» понимали совокупность материальных и духовных достижений общества, сейчас это слово охватывает все исторические, социальные и психологические особенности сферы деятельности человека.В работах отечественных и зарубежных ученых подчеркивается таособая роль, которую играет перевод в развитии культуры, науки, экономики, литературы и самого языка общения.На протяжении всей истории развития человеческого общества разные народы вступали и вступают в торговые, военные, политические, экономические, культурные, научные и другие отношения друг с другом. В процессе общения языки этих народов оказывали и оказывают определенное влияние друг на друга, что приводило и приводит к их изменению, исчезновению одних и появлению других языков. Особую роль в этих процессах играло и продолжает играть двуязычие (bilingualism) имногоязычие (multilingualism) и, соответственно, люди, владеющие двумя(билингвы), и несколькими языками (полиглоты).Двуязычие в первобытном обществе носило случайный и временныйхарактер, но уже в то время возникла необходимость в переводе с одного языка на другой.С появлением государственных объединений, таких как Древний Египет, Римская империя, государств Древней Греции, Индии, Ирана, Средней Азии и др., включивших в себя разноязычные племена и народности, возникла необходимость общения между этими народами. Появилась потребность в профессиональных переводчиках. Смешанные браки в этих странах приводили к различным формам двуязычия. Завоевание новых территорий часто приводило к победе языка завоевателей над языком побежденных. Таким примером может служить распространение латыни на правах государственного языка на огромной и разнообразной по этническому составу территории Римской империи - на Пиренеях, во Франции, Альпах, на

Балканском полуострове. Латынь видоизменилась и дала начало современным романским языкам.

10.

11. Біблія як об’єкт перекладацької діяльності у Європі.

Основні переклади Біблії на нові європейські. мови були створені після 11 ст. На головні європ. мови Біблія переводилася десятки і навіть сотні разів.
Албанські переклади. У 1827 вийшов переклад южноалбанскій діалект, а в 1869 - на североалбанскій. У 1913 був виданий переклад НЗ та частини ВЗ, що слідував загальноприйнятої албанської орфографії.
Англійські переклади. Окремі частини Свящ. Письма перекладалися в Англії ще в Середні століття, починаючи з 7 ст. Перший повний переклад був здійснений з * Вульгати * Вікліф (14 ст.). Цілком він був надрукований лише в 1850. З мов оригіналу Писання перекладав * Тіндейл. Робота над ВЗ не була ним закінчена, а НЗ вийшов у Німеччині (1525-26). Тіндейл використовував переклад Вікліфа, * Еразма Роттердамського і * Лютера. Цей переклад, у свою чергу, вплинув на повну першодруків англ. Біблію * Кавердейл (1535), до-раю по своїй структурі слідувала лютерівському Біблії. Переклади Тіндейла і Кавердейл лягли в основу "Метьюсовой Біблії" * Роджерса, виданої в 1537.
"Метьюсова Біблія" була перероблена Кавердейл з урахуванням всіх попередніх перекладів. Ця перероблена Біблія ("Велика Біблія") вийшла в 1539, вона отримала широку популярність і за 2 роки витримала 7 видань.
У 1560 протестанти, які втекли на континент, видали т. н. "Женевську Біблію", у підготовці до-рій взяли участь * Кальвін і * Беза. Переклад відбив всі досягнення бібл. філологів з часів Тіндейла. Фактично повторенням "Женевської Біблії" явилась "Єпископська Біблія" (1568), видана архієп. Метью Паркером (1504-75).Католич. англ. переклад вийшов у 1582 і в 1609-10.
Величезне значення для історії англ. Біблії мав т. н. Авторизований переклад., Або "Біблія короля Якова". Він побачив світ в 1611 при королі Джеймса (Якова Шотландському), офіційно схваливши його (звідси і назва перекладу). Творці цього перекладу виходили з "Єпископської Біблії", але використовували весь досвід європ. переказів. Мова Авторизованого перекладу Біблії був визнаний класичним; вона відразу стала однією з найпопулярніших англ. версій. Аж до 1870 Авторизована Біблія залишалася загальноприйнятою в англ. церкви. Протягом 20 ст. робилися многочисл. спроби нового англ. перекладу. З них найбільшу популярність здобули Вестмінстерський Новий Завіт ("The Westminster Version of the Holy Scriptures", 1913), переклади Е. Гудспіта (1923), * Моффат (1924), Р. * Нокса (1955), Дж. Філіпса (1958) та ін Паралельно з цими перекладами група англо-американських протестантських вчених підготувала "Переглянутий загальноприйнятий переклад" ("Revised Standard Version", - RSV). У цьому перекладі, що вийшов в 1952, були враховані всі сучас. досягнення текстології та лінгвістики, а також особливості сучас. англ. мови. При роботі над RSV переклад неодноразово редагувався і змінювався. У наст. час це один із самих популярних переказів в англомовних країнах. В Америці він називається "American Revised Standard Version" (ARSV).
Проте повністю він не зміг задовольнити ні біблеїстів, ні широкого читача, що викликало до життя ряд нових спроб, зроблених у 60-70-х рр.. Основною їх метою було зробити переклад більш науковим і одночасно ще більше наблизити до сучас.живої мови. Перерахуємо лише нек-риє з цих перекладів:
а) англ. варіант * Єрусалимської Біблії (JB), випущений в 1 т. під ред. А. Джонса (1966 і наступні вид.).
б) Нова Англійська Біблія (NEB), видана під ред. * Додда за участю представників мн. протестантських церков. НЗ вийшов в 1961, а повністю - в 1970. Над перекладом працювали богослови, біблеїсти і письменники. Текст відрізняється високим літ. рівнем і відповідає сучас. англ. мови. Перекладачі прагнули уникати буквалізму, причому в ряді випадків приводили можливі варіанти читання і перекладу.Італійські переклади. Найдавніші рукописи Біблії на діалектах італ. мови відносяться до 13-15 ст. У 1471 у Венеції була випущена першодруків італ. Біблія, перекладена бенедиктинців Нікколо де Малерба. Антоніо Бручіоллі зробив новий повний переклад (НЗ - 1530, ВЗ - 1532). Перша протестантська Біблія на італ.мовою, перекладена з мов оригіналу, була підготовлена ​​Джованні Діодаті і вийшла в Женеві (1607). Антоніо Мартіні, згодом архиєп. Флорентійський, переклав Біблію з Вульгати (НЗ - 1769-71, ВЗ - 1776-81).
Протягом 19 ст. Біблія з'явилася на 10 італ. діалектах. У 20 ст. також було зроблено багато перекладів на італ. мову.
У наст. час виходить "Новітній переклад Біблії з мов оригіналу" в 45 томах. Над ними працюють 36 католич. біблеїстів. Кожна книга постачена бібліографією, вступом і примітками. Протестантські переклади вийшли в 1921 і 1930. У 1974 опублікований італ. варіант Єрусалимської Біблії.
Німецькі переклади. Частковий самій ранній рукопису перекладу Біблії на герм.мова датується 738. До 9 ст. вчені відносять рукопис перекладу, зробленого з * Діатессарон. Усього налічується бл. 200 ньому. бібл. манускриптів, що з'явилися до * Гутенберга. Переклад Йоганна Менделя (1466) був першим перекладом на сучас. ньому. мову. До виходу Біблії * Лютера побачило світ 18 друкованих перекладів на різні ньому. діалекти. Лютеровских переклад, закінчений в 1534, став визначальним як для подальшої роботи перекладачів, так і для всього розвитку ньому. мови і культури. Переклад * Пискатора (1602-04), багатий латинізмами й архаїзмами, багато в чому поступався йому. До 19 ст.ортодоксальні ньому. протестанти в основному лише редагували Біблію Лютера.Радикальні зміни були внесені до видання, що вийшли в Галле (1892) і Страсбурзі (1964).
У 18 ст. вийшло дек. перекладів, зроблених неортодоксальними протестантськими теологами: * Цінцендорф (1727), * Бенгела (1737) та ін У дусі * раціоналізму був витриманий парафраз 1735 ("Вертгеймская Біблія"). Про характер цієї праці можна судити з перекладу почав. рядків Кн. Буття: "Всі тіла Всесвіту і наша Земля створені на початку Богом. Що стосується Землі, то вона була оточена густим туманом і омивалася водами, над якими носився сильний вітер. Але скоро на ній стало світліше, як того вимагав Божественний промисел..."
У 19 ст. Біблія (цілком або частково) переводилася видними протестантськими екзегетами: * Де ВЕТТА (ВЗ, 1809-12; НЗ, 1814), * Вайцзекер (НЗ, 1875), * Кауч (ВЗ, 1894) та ін като. переклади цього часу робилися переважно з Вульгати (1803, 1830, 1857). У 20 ст. в німецькомовних країнах з'явилася величезна кількість нових перекладів. Відзначимо католич. переклади П. Каттера (1915), І. Тільманн (1927), ченців-капуцинів К. Роша і Е. Хенне (1936), П. Рісслера і Р. Сторрі (1949), протестантів І. * Вайсса (1925), Про. * Хольцманна, * Шлаттера.
Одним з кращих католич. переказів вважається переклад П. Парча (1952), а протестантських - "Біблія Менге", опублікована Германом Менге в Штутгарті (1926). Менге постійно удосконалював свій переклад і на 97-му році життя підготував 11-е вид. (1939). Високим авторитетом у протестантів користується переклад 1931, створений до 400-річчя смерті * Цвінглі, а у католиків - нім. варіант * Єрусалимської Біблії (2-е вид. 1969). Ряд перекладів ВЗ на ньому. мовою був зроблений юдаїські перекладачами: * Мендельсоном, Л. Цунцом (1838), С. Бернфельдом (1902), * Бубером та ін

Французькі переклади. Є свідчення, що вказують на те, що вже в 12 ст."Вальденси" послідовники П. Вальдо, засновника одного з предреформац. рухів, перевели отд. частини Біблії на франц. мову. У тому ж сторіччі один нормандський чернець перевів Псалтир з лат. мови. В В 13. група вчених Паризького ун-ту видала першу повну Біблію у франц. перекладі, а канонік Гюйар Мулен зробив парафраз бібл. історії, доповнювався к-рий неодноразово. У завершеному вигляді він отримав назву "Великий Біблії" і витримав з 1487 по 1545 видань 12. У 1523 в Парижі вийшов анонімний переклад НЗ, автором к-якого, як вважають, був Жак Лефевр, відомий діяч Відродження. Повністю цей переклад був виданий в Антверпені в 1530-му У 1535 в Швейцарії вийшов протестантський пер. * Оліветана, двоюрідного брата * Кальвіна. Праця цей неодноразово перевидавався (за ред. * Бези та ін.) Остання редакція 1744 на довгий час стала загальновизнаною франц у. протестантів.
В В 17. було зроблено дек. католич. переказів: Ш. Девілля (1613), Ж. Корбен (1643), абата М. де Мароль (1649), Д. Амело (1670), "Пор-Рояльскому Біблія (НЗ, 1667) та ін В В 18. вийшли переклади Р. * Симона (1702), * Кальмі (1724) і ін В В 19. у Франції було видано багато католич. і протестантських перекладів: переклад каноніків Ж. Бурассе і П. Жанві (1866), * Ройсс (1881), Л. Сьгоні (1880) і ін
Всі переклади 20 ст. зроблені з мови оригіналу з урахуванням сучас. літ. мови і новітніх досягнень критики та філології. Найбільш відомі з них: Єрусалимська Біблія, * Екуменічний переклад Біблії, "Біблія Плеяди" під ред. * Дормой, Біблія в перекладі каноніка Остюки * (1973), Біблія, випущена "Біблійним товариством" (1978) та ін

13.

У 1991 році Міжнародна організація перекладачів (FIT) оголосила "день перекладача" 30 вересня - день смерті святого Єроніма. Святий Єронім Стідонекий (близько 340-420) переклав Біблію на латинську мову, за що і вважається святим заступником перекладачів. Святий Єронім також є одним з Отців Церкви, яких пошановують як в Католицькій, так і в Православній церквах.

Православні називають цього святого - Блаженний Єронім; він також може згадуватися в текстах як святий Джером (St Jerome); у католицькій традиції він може також іменуватися своїм повним ім'ям як Eusebius Sophronius Hieronymus.

Св. Єронім був народжений на Балканах, на території теперішніх Боснії і Герцоговини, в сім'ї батьків-християн, але освіту здобув в Римі, де вивчив латинську і грецьку мови. Перша освіта Св. Єроніма зовсім не була виключно християнською: довгий час він був далекий від думки присвятити себе вивченню Святого Письма, поки в 373 (або 374) році, під час епідемії, що забрала життя двох його кращих друзів, він побачив видіння. Після цього Св. Єронім вирішив цілком вдатися до праці на славу Божу. Він багато подорожував, вивчав мови. В ході довгого відлюдництва в пустелі він вивчив також єврейську і халдейську мови (від християн єврейського походження), цікавився неканонічними (в наші дні) джерелами, що оповідають про життя і воскресіння Христа. З того часу і до останніх днів він вів аскетичний спосіб життя.

Працю над перекладом Біблії він розпочав близько 380 р. в Константинополі, продовжив в 382-385 в Римі, і, потім, в 386 р. у Вифлиємі. При перекладі він використовував єврейські тексти і грецький переклад Біблії. Саме його переклад був пізніше проголошений, і до цих пір є офіційним латинським текстом Біблії (Vulgata). Св. Єроніму також належить безліч богословських текстів, листів, коментарів до Св. Письма, історичних праць.

На картинах Св. Єронім зазвичай зображається у вигляді ученого, оточеного книгами, свитами, або навіть схиленого над людським черепом. В ногах Св. Єроніма часто можна бачити мирно сплячого, прирученого ним лева. Для католицької традиції також характерне зображення Св. Єроніма як кардинала, одягненого в червоний одяг або червоний головний убір.

Визнання Св. Єроніма заступником перекладачів небезпідставне: він приділяв велику увагу не лише практиці, але і теорії перекладу; міркував про межі і рамки понять "правильного" і "адекватного перекладу", про користь порівняльних перекладів і використання підрядних перекладів на різні мови. Його роздуми на цю тему викладені в листах. Цікаво, однак, що окрім перекладачів блаж. Єроніма вважають своїм заступником також бібліотекарі і працівники архівів.

14.

Середньовіччя

Український переклад має свої початки в середньовічних перекладах Святого Письма старослов'янською мовою. У IX столітті слов'янські просвітителі Костянтин (Кирило) і Мефодій переклали Святе Письмо старослов'янською (староболгарською) мовою. Звідси започатковується переклад в Україні та інших слов'янських народів, які прийняли кириличну абетку. В наступних найближчих століттях з давньогрецької на старослов'янську витлумачували наукові і художні твори. Зокрема, було перекладено книги «Олександрія» про Олександра Македонського, «Повість про Варлаама і Йоасафа», «Сказання про Індійське царство» та інші найпопулярніші твори середньовічної Європи.

Перша школа слов'янського мистецтва перекладу, започаткована монументальними працями Костянтина, Мефодія та їх учнів, характеризується багатьма рисами, які є спільні для всього європейського Середньовіччя, а саме:

переклад здійснювався на мову-посередницю (латину в Західній Європі й старослов'янську — у Східній),

перекладні тексти тієї епохи (навіть хроніки чи наукові трактати) ритмізовані, для них притаманна технічна викінченість і насиченість найскладнішими засобами поетичного перекладу,

імена тодішніх перекладачів залишилися здебільша невідомі[1].

XV — XVIII

У XV — XVIII ст. з'явилися українські версії поезій Овідія (Іванн Максимович, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода) і Горація (Григорій Сковорода), «Повісті про Трістана та Ізольду» (автор перекладу невідомий), «Листи без адреси» Франческо Петрарки (переклав Клірик Острозький), епіграм відомого польського ренесансного поета Яна Коха-новського (перекладач невідомий) і англійського письменника Джона Овена (переклав Іван Величковський), славетної поеми італійця Торквато Тассо «Визволений Єрусалим» (перекладач невідомий), однієї з новел Бокаччівського «Декамерона» (перекладач — Кулик) та інших видатніших творів зарубіжної літератури.

Український переклад тих часів розвиває традиції середньовічного перекладу, зорієнтованого на візантійські та західноєвропейські взірці. Ще зберігається ритмізованість. Вимоги до перекладу залежали від жанру: найближчим до оригіналу мав бути, звісно, переклад Святого Письма, а твори інших жанрів можна було вільно інтерпретувати в переспівах та інших видах творчих переробок.

Прикладом такого вільного пристосування тексту-оригіналу задля потреб національної культури є й славетна Вергілієва «Енеїда», «перелицьована» Іваном Котляревським, перше видання якої з'явилося друком 1798 р. Поема українського автора стоїть у ряду переробок-травестій-переспівів італійця Дж. Б. Лаллі (1633), француза П. Скаррона (1648—1653), австрійця А. Блюмавера (1783—1786), росіянина М. Осипова (1791—1796). На початку XIX ст. частина письменників йшла слідами І. Котляревського, вдаючись до бурлескно-травестійних переробок, як-от: жартівлива поема «Горпинида» (1818) П. Білецького-Носенка, побудована на античних міфах про Прозерпіну; «Жабомишодраківка» (до 1847 р.) К. Думитрашка — переробка давньогрецької пародійної поеми «Батрахоміомахія» («Війна жаб і мишей»).

Історія перекладу та перекладацької думки в Англії (ранній середньоанглійський переклад)

У статті розглянуто історію перекладу та думок про переклад у середньовічній Англії за раннього середньоанглійського періоду від нормандського завоювання 1066 р. до епідемії чуми сер. XIV ст. Досліджується переклад з латини на більш престижну на той час англо-нормандську та англійську мови.

При розгляді перекладу в історичному розрізі відразу стає помітно, наскільки наші теперішні уявлення про переклад відрізняються від тих, що існували раніше зокрема в епоху Середньовіччя. Показовою в цьому плані є середньоанглійська перекладацька традиція. ЇЇ вивчення є науковою п р о б л е м о ю, вирішення якої дозволяє зрозуміти, яку важливу роль може відігравати переклад в історії суспільства. Середньоанглійська перекладацька традиція неодноразово була предметом аналізу з різних боків [напр., 1: 2; 3], але зараз а к т у а л ь н о ю стає проблема її розгляду не ізольовано як суто національної, а, принаймні, у загальноєвропейському контексті. Тому мета цієї публікації – викласти становлення поглядів на переклад та зміни в них у середньовічній Англії, а також указати на зв’язок цих поглядів із тогочасною практичною перекладацькою діяльністю.

За початок середньовічної перекладної англійської літератури ми, як і Р. Елліс [1: 39], уважаємо місію першохрестителя Англії Авґустина Кентерберійського, який прибув до Кенту за дорученням папи Григорія Великого з метою навернення до християнства англосаксів у супроводі тлумачів-франків 597 року. Складніше встановити, коли Середні віки в Англії змінюються добою Відродження: тут за межову віху часто приймають творчість англійського першодрукаря Вільяма Кекстона (William Caxton, бл. 1422 – 1491), котрий розпочав друкувати книги у 1475 році, коли видав власний переклад англійською мовою розповіді про падіння Трої з французького перекладу Рауля Лефевра ("Recueil des histoires de Troye") під назвою "Recuyell of the Historyes of Troye". Умовною датою поділу середньовічного перекладу на давньоанглійський та середньоанглійський служить 1066 рік (рік нормандського завоювання Англії), хоча й після завоювання знання давньоанглійської зберігається в низці монастирських центрів і протягом ХІІ ст.

Середньоанглійський період займає чотири століття: між нормандським завоюванням та друкарськими пресами Кекстона. Проте цей період зручно поділити на дві частини: ранній (о б’є к т нашого дослідження) та пізній середньоанглійський період, межею між якими є середина XIV ст., коли англійська мова витіснила французьку як панівну літературну мову. Джон із Тревізи в "Поліхроніконі" пояснює цю зміну катастрофічним упливом Чорної Смерті – епідемії чуми 1349 року – на шкільну освіту. Проте й до того французька мова в Англії вже виходила з ужитку. Після Великої Чуми кількість освічених кліриків істотно зменшилась, а лихо та розруха мало сприяли витонченості, і коли життя звелося лише до животіння, то використання народної говірки природно стає загальним. Хоча переклади та оригінальні твори французькою мовою продовжували створювати в Англії і в кінці XIV ст. Серед них слід відзначити Mirour de l’Homme "Зерцало людини" (бл. 1374-1380) уславленого сучасника Чосера Джона Гавера (бл. 1330-1408). Проте саме рішення Чосера перекладати та писати лише англійською виявилося вирішальним для подальшого розвитку англійської літератури та культури [1; 2].

Коли говоримо про середньовічну англійську перекладну літературу, то тут проблематичними будуть усі поняття: і поняття "переклад", і поняття "англійський", і поняття "література" [1: 40]. До появи книгодрукування перекладачі постійно працювали з копіями джерельних текстів, у яких, у порівнянні з оригіналом, містилися пропуски. Тому перекладачам часом доводилося діяти як критикам текстів. Отже, при аналізі середньовічних перекладів оригінал слід розглядати як відправну точку для перекладу, а не як джерельний еталон, із яким можна порівняти переклад [1: 40]. До того ж переписувачі самі часто чинять не як копіїсти, а немов автори першоджерела. Копіїст та автор – це дві крайнощі того спектру середньовічної практики, що пов’язана із практикою перекладу, а між цими двома крайнощами розміщуються ще компілятор та коментатор. Отже, наше розуміння поняття "переклад" відносно цього явища у Середні віки має бути досить гнучким, щоб, з одного боку, під це поняття підпадали підрядні глоси, а з іншого – оригінальні витвори за мотивами чи компіляції [1: 40]. Поняття "література" є менш проблемним, бо існує загальна згода, принаймні серед медієвістів, що за Середньовіччя в поняття літератури вкладали значно ширший смисл, аніж тепер [1: 39].

До XIV ст. нечисельне коло письменників та освічених читачів у Англії користувалися переважно латиною та французькою мовою, надаючи їм перевагу перед грубою англійською мовою селян та міщан. Тома Англійський, Роберт Вас та Марія Французька хоч і творили на англійській землі і, безперечно, використовували сюжети, запозичені з англійської та валлійської історії та легенд, однак їхні твори належать до французької літератури [3].

До середини XIV ст. літературна культура в Англії була тримовна. Порівняно з мовами, що використовувалися у навчанні (латина) та в куртуазній культурі (англо-нормандська), англійська мова спершу була обмежена як засіб літератури і географічно – хоча на заході країни вона й утримувалася, – і соціально. У нотатках до "Поліхронікона" Джон із Тревізи відзначає, що oplandysch men ("неосвічені, горяни") з усіх сил пнуться вивчати французьку, щоб про них були ліпшої думки. А в Holkham Bible Picture Book (бл. 1326 року) скрізь використовується французька мова, за винятком сцен Різдва, де слова пастухів подано англійською. Однак ця картина на той час уже змінювалася, про що свідчить роман кінця ХІІІ ст. "Про Артура та Мерліна", у пролозі до якого сказано, що створено його "для багатьох шляхтичів... котрі не знаються на французькій мові" [1: 41].

Розподіл на переклади для еліти та для широкого загалу, довіра до однієї живої мови та недовіра до іншої регулярно проявляються під час усього середньоанглійського періоду [2]. Так, відразу після нормандського завоювання перекладачі використовують переважно англо-нормандську, на відміну від англійської, адже вони впевнені в життєздатності першої та в її приналежності соціальній еліті [4: 90 – 91]. Переклади англо-нормандською пов’язані із двором та монастирськими центрами. Кілька перекладів англо-нормандською здійснено жінками, в тому числі у ХІІ ст., черницями з Баркінга, де якась Клеменс здійснила віршований переклад Passio ("Пристрастей") св. Катерини Александрійської, а невідома черниця – "Житіє" св. Едуарда Сповідника [5].

Особливість англо-нормандської полягає в тому, що діалект однієї мови, а саме французької, переноситься на територію іншої мови – англійської, а таке переміщення спричиняє двобічний уплив: з одного боку, мови, якій цей діалект належить, але від якої він територіально відірваний, а з іншого – мови, на території якої він опинився. У подальшому, в більш пізній англо-нормандській мові відбувається істотне нашарування інших французьких діалектів, адже до англійської корони з часів Генріха ІІ належали й інші французькі території (Анжу, Пуату, Гієнь, Овернь, Лімузен та інші), а також на нього впливають місцеві англійські говірки. При чому ані термін "мова", ані термін "діалект" не відбивають усіх особливостей виникнення та розвитку англо-нормандського діалекту, який в умовах відсутності території, де ним користувалася б більшість населення, перетворився на соціальний діалект, і як такий, незважаючи на належність панівній групі, приречений на зникнення. [6: 87-88].

Отже, протягом усього середньоанглійского періоду в Англії існувало дві розмовні мови – англо-нормандська та англійська, й переклади могли здійснюватися з латини на будь-яку з них, або з однієї на іншу. У ХІІІ ст. англо-нормандська була престижною мовою [4: 87]; так, визначний учений і перекладач цієї доби Роберт Гросстет, вроджений англієць, сільський хлопчина, що став єпископом Лінкольна і канцлером Оксфордського університету та відстоював англійську як мову навчання мирян, сам на письмі переважно вживав французьку. Широко вживана на початку ХІV ст., англо-нормандська використовувалася при дворі і в ХV ст. У такій мовній ситуації вибір цільової мови перекладу неминуче відбивав комплекс соціально-політичних упливів [2].

Це може послужити поясненням відносно малої чисельності оригінальних англійських творів та перекладів англійською у перші двісті років після нормандського завоювання. Наприклад, близько 1200 року священник Лайамон створив англійський переклад Historia Regum Britanniae Гальфрида Монмутського (бл. 1135). Перекладав Лайамон з англо-нормандського посередника – перекладу тексту Гальфрида Монмутського, виконаного джерсійцем Васом (Wace) під назвою "Брут" (1153). Лайамон перетворив двовірші та куртуазну оповідь Васа у напівдавньоанглійську епічну поему. Це звернення до давніх традицій, що є цілком зрозумілим як засіб збереження почуття англійського на тлі домінування французького, обмежує власні можливості: латинський першотвір Гальфрида зберігся у 190 рукописах, переклад Васа – у 26, а "Брут" Лайамона – у двох [4: 109].

У цьому відношенні корисним буде порівняння з іншою групою перекладів ХІІІ – ХІV ст. – перекладами середньоанглійською лицарських романів, переважно анонімними. Незважаючи на те, що дуже мало копій цих перекладів збереглося, це були надзвичайно популярні твори. Часто це були переклади із французьких джерел, хоча у ХІV ст. не так часто, як у ХІІІ ст. Так, незалежно було перекладено два ле Марії Французької (Sir daunfal, Lai le Freine); "Івейн" (Yvain) Кретьєна де Труа стало джерелом для анонімного "Івейн та Гавейн" (Ywain and Gawain). У цих перекладних романах прослідковується певна постійна схема змін, що частково відображає зростання кількості читачів-буржуа, яким, власне, ці переклади і призначалися: сюжет зводиться до найнеобхіднішого, у перекладі менше тонкощів та нюансів почуттів [4: 144], а гумор та іронія першоджерела зростають та поширюються [1:41].

До середини ХІV ст. більшість середньоанглійських перекладів були анонімними і, за винятком Ричарда Ролле з Гемпольського (Richard Rolle of Hampole, бл. 1300–1349), чернця-пустельника з Йоркширу що навчався в Оксфорді, і писав англійською та латиною дидактичну прозу та вірші, пристрасні та щирі про любов до Бога, і чий Псалтир використовувався і через 100 років, а то й більше, здається мало хто з перекладачів був достатньо значимим, щоб зробити істотний внесок у розвиток традиції, чи щоб набути популярності у широкої читацької аудиторії [2; 7: 49]. У "Передмові до англійського перекладу Псалтиря" Ричард Ролле писав: "У цій роботі я не буду використовувати вчених висловів, а самі легкі та прості слова англійської мови, які наближуються до латинської мови щонайбільше з тим, щоб ті, хто не знає латини могли зрозуміти багато латинських слів через англійську мову. У перекладі я дотримуюся літери наскільки можу, а де не можу відшукати англійського слова, яке б точно відповідало латинському, то дотримуюся смислу, щоб тим, хто читатиме книжку, не треба було боятися, що вони не зрозуміють. У поясненні я наслідую отців церкви, оскільки може статися, що воно потрапить до рук лихої людини, яка й гадки не має, як слід тлумачити цю роботу, і заявить, що я не знаю, що кажу, й, таким чином, спричинить велике зло собі та іншим, поставившись із презирством до цього твору, який є благотворним як для неї, так і для інших" (переклад Кальниченка О. за [7: 49 – 50]).

У цей період чимало англійців здійснюють переклади латиною, особливо наукових, теологічних та філософських трактатів, часто за межами Англії, з арабської та грецької, серед яких варто виокремити Аделарда Батського та Роберта Кетського. Науковий світогляд усіх, хто був пов’язаний із соборними школами, протягом всього ХІІ ст. безперервно розширюється та збагачується. На початок ХІІІ ст. в Західній Європі було перекладено латиною майже всі твори Аристотеля, причому часто разом із грецькими та арабськими коментарями, а також основні географічні, медичні, математичні та астрономічні праці грецької та арабської науки; і вченим ХІІІ ст. належало вирішити питання, як узгодити ці нові дані, що їх було взято з поганських творів, із загальновизнаними та непорушними істинами Святого Письма [8: 275 – 276].

Полеміка, що розгорнулася у ХІІІ ст. в Паризькому університеті стосовно перекладу грецьких філософів з арабських джерел, викликала жорстке обговорення питань перекладу. Англієць Роджер Бекон (1220 – 1292), виходячи з лексичних та термінологічних даних та із власного невдоволення якістю цих перекладів, у своїй праці Opus tertium визнав переклад взагалі справою неприйнятною [9]. Вихід він убачає у вивченні іноземних мов, про що й пише в "Opus Maius" [7: 44 – 46]: "…неможливо латинянам досягти необхідного у стравах божественних та людських інакше, аніж через знання інших мов... Бо увесь священний текст було взято з грецької та гебрайської мов, а філософія походить із цих джерел та з арабської мови" (переклад О.А. Кальниченка та С.О. Кальниченка).

Далі Р. Бекон пояснює, чому саме переклад є неможливим: "…неможливо, щоб конкретна якість однієї мови була б збережена в іншій. Адже навіть говірки однієї і тієї самої мови в різних краях відрізняються, як стає ясно з галльської мови, яка поділяється на багато говірок: франсійську, пікардійську, нормандську, бургундську та інші. Доречний та зрозумілий вислів говіркою пікардійців не буде доречним серед бургундців, більш того, навіть серед їхніх сусідів з Іль-де-Франсу. Наскільки ж більшою мірою це буде правильно у випадку з мовами різними? Отже, чудовий твір однією мовою не може бути переданий іншою із збереженням тих особливостей, які він має в мові-джерелі." [7: 46].

Для доказу він посилається на Ієроніма Стридонського: "Саме тому Ієронім у своєму посланні про кращий спосіб перекладу висловлюється так: "Так ось, коли я перекладаю дослівно, то виходить незграбно, а варто мені з необхідності, щось змінити в порядку чи способі викладення, як виявляється, що я погрішив проти обов’язків перекладача…Так що, якщо комусь здається, що при перекладі краса складу залишається незмінною, то нехай він дослівно перекладе латиною Гомера, більш того: хай передасть його прозою його ж власною мовою, і тут ти побачиш, що розміщення слів сміховинне, а найкрасномовніший із поетів ледве-ледве володіє мовою" [7: 46].

Бекон скаржиться на бідність сучасних йому народних мов: "Бо нехай хто-небудь із чудовим знанням такого предмета як логіка, або якогось іншого, спробує передати його рідною мовою, то він побачить, що йому не лише бракує думок, але й слів; так що ніхто не зможе зрозуміти цю дисципліну, перекладену у її справжній силі. Тому жоден латинянин не зможе як слід зрозуміти мудрості Святого Письма та філософії, якщо він не розуміє тих мов, з яких вони перекладалися. По-друге, ми повинні враховувати, що перекладачам бракує слів латинською мовою для передачі конкретних творів, бо ці твори не були з самого початку створені латиною. Тому в них використано дуже багато слів з інших мов. А оскільки ці слова незрозумілі тим, хто цих мов не знає, то вони і вимовляються неправильно, і пишуться не так як слід. А через незнання латини вони часто замість неї без міри використовують іспанську чи інші місцеві мови. Наведу лише один приклад із книжки Аристотеля про рослини, де той пише: "Belenum дуже шкідливий у Персії, при пересадці у Єрусалимі стає їстівним". Слово belenum не є словом науковим. Воно запозичене з іспанської мови. А його латинська назва jusquiamus [блекота – Прим. авторів]. Після того, як наді мною, коли я не міг зрозуміти, що читаю, насміялися мої іспанські студенти, яким, зрозуміло, відомі слова своєї власної мови, то я від них врешті-решт дізнався значення цього слова, а також й багатьох інших" [7: 46].

Також Р. Бекон указує на необхідність знання предметної області перекладу, та джерельної та цільових мов, що на той час було новим: "По-третє, хоча перекладач повинен досконало знати предмет, з якого він бажає перекладати, та дві мови, з якої та на яку він перекладає, лише перший перекладач Боецій повністю володів обома мовами, і лише майстер Роберт на прізвисько Гросс-тет [Велика голова], недавній єпископ Лінкольнський, знався на науці. А іншим звичайним перекладачам, таким як Герард Кремонський, Михайло Скотт, Аделард Англійський, Герман Тевтонець, з якими ми бачилися в Парижі, істотно бракувало як мовних знань, так і знань наукових; що визнавав уже згаданий Герман стосовно себе та інших, і про що свідчать їхні переклади. [Сучасні вчені вважають різку критику якості перекладів цих перекладачів з боку Бекона необґрунтованою – Прим. авторів]. Бо настільки великими є перекручення, необробленість та колосальні труднощі в перекладах Аристотеля, що ніхто не може їх зрозуміти, і кожен переклад суперечить іншому, і раз за разом знаходяться хибні твердження, як стає зрозуміло при порівнянні перекладів різних перекладачів та текстів різними мовами.

Неправильні твердження та багато поганих перекладів так само мають місце і у випадку зі священними текстами. Адже Ієронім доводить, що в перекладах Сімдесяти тлумачів, Феодотіона та Аквіли міститься багато помилок, і оскільки ці помилки були розтиражовані по всіх храмах, то всі вставали на захист перекладу Сімдесяти, немов на захист власного життя, а Ієроніма вважали за фальсифікатора та викривлювача Святого Письма, аж доки потроху істина з гебрайської мови не прояснилася згідно з перекладами латиною святим Ієронімом. Проте, щоб не збивати з пантелику латинян надто великими змінами, з цієї причини, як сам він про це пише, іноді брав він із Септуагінти, іноді з Феодотіона, іноді з Аквіли, й, отже, залишав багато так, як було перекладено іншими, і з цієї причини багато неправильних місць збереглося... Але й добре відомо, що Ієронім, підвладний людським слабкостям, також, траплялось, помилявся у власних перекладах, як він сам часто зізнавався" [7: 46].

Після спроб відхилити латинські тексти Аристотеля як недостовірні, зіпсовані та такі, що його перекручують, твори цього грецького філософа були заново перекладено з грецьких текстів з метою позбавлення їх арабських доповнень [10]. Найвизначнішими з цих перекладачів був англієць Роберт Гросстет (1168 – 1253), єпископ Лінкольнський, канцлер Оксфордського університету.

15.

Латинський компонент мовної та мовно-культурної історії Європи безперечно є настільки значущим, що дослідницький інтерес до нього, напевне, ніколи не буде вичерпано. Латина – “ключ до розуміння середньовіччя”, і не одного лише раннього, якого стосується цей вираз М.Ріхтера; вона ж – і спільна “рідна мова (нім. Muttersprache) Європи”, за виразом Карла Фоссена. Особливо це стосується романської Європи, “народні мови” якої безпосередньо продовжують собою спонтанний розвиток о