Цицерон: перша опозиція категорій «вільного» і «буквального»

У самому справі, вільний переклад і буквальний переклад можуть Розглядатися як первинні і основні категорії теорії перекладу. У цих категоріях відображені двапротівопостав лені стратегії перекладацької діяльності. Протягом болеї двох тисячоліть перекладачі, письменники, критики, лінгвісти і філософи,замислюються над проблемами перекладацької діяльності, сперечаються про те,який переклад можна вважати вільним, а який - буквальним, який переклад краще,суще ють чи проміжні види перекладу або ж всякий переказ можна віднеститільки до одного з цих видів.
Перш ніж проаналізувати концепцію Цицерона у відно шении перекладацькоїдіяльності, коротко розглянемо історі ний контекст, багато в чому визначив його погляди. Саме язичницький письменник Цицерон виявився творчим "наставником» глибокопобожного християнина, що взявся за переклад Святого Письма - св. Ієроніма.Сутність ду шевного конфлікту великого перекладача Біблії, небесногопокровителя сучасних перекладачів полягала в тому, що він християнин, в душі бувціцероніанцем і схилявся перед могутністю прекрасного Слова.
Значно пізніше, вже в XVI ст, в одному з перших трактатів про переведення йогоавтор -. Е. Доле - також посилається на Цицерона. Виникає питання, чому Цицеронвиявився Вчителем перекладчиков та раннього Середньовіччя та епохиВідродження? Чому до цих пір, обговорюючи багато спірних питань перекладу, миупо минає Цицерона? Чому ми шануємо Цицерона як одного з мислителів, які залишили яскравий слід в історії перекладу, незважаючи на те що сам Цицеронніколи не зараховував себе до перекладачів, а навпаки, протиставляв себе їм? Для Цицерона, як і для багатьох його сучасників - по етов і ораторів, переклад представляв собою вид другорядної літературної діяльності. Переклад - це перш за все упраж вання, що допомагає розвитку красномовства. В одному зі своїх трактатів про ораторське мистецтво Цицерон пише, що в юно хід нерідко вправлявся в красномовстві, намагаючись перефразую вать в більш точних і красивих виразах те, що було сказано в піднесених промовах або написано в красивих віршах. Проте він швидко зрозумів, що ця вправа на наслідування марно і навіть шкідливо, тому що він або повторював ті висловлювання, які знаходив у текстах копійованих оригіналів, або вживав ті форми, які поступалися виразами оригіналу: "Вирази
найвлучніші і разом з тим найкрасивіші і найбільш вдалі, - пише він, - були вже Передбачаючи або Енніем, якщо я уп ражнялся у віршах, або Гракхом, якщо саме його мова я брав за зразок»1 І тоді він придумав інше вправу, перекладач ське. Цицерон вирішив перекладати з грецької мови кращих Оратів рів. "З читання їх я виносив ту користь, що, передаючи по-латині прочитане по-грецьки, я повинен був не тільки брати найкращі з уживаних слів, але також за зразком справжність ника карбувати деякі нові для нас слова, лише б вони були до місця.Основна робота Цицерона про переведення, що стала вже Хресто матійной, - це передмова до власних перекладів знаме знаменитих промов "Про вінок» Демосфена і Есхіна, відоме також під назвою трактату "De Optimo genere oratorum" ("Про кращому роді ораторів") де Цицерон коментує свій переклад промов грецьких ораторів. Головне значення цього невеликого тексту великого оратора давнину в тому, що в ньому вперше, наскільки можна судити за що дійшли до нас документам, переклад обгрунтовується вільний. Як справедливо зазначає М. Балляр, "цим за явищем Цицерон постає якщо не як теоретик, то, за мен ший мірі, як перший захисник" вільного "за визначенням од них, або" динамічного "за визначенням інших, перекладу». Цицерон чітко розрізняє переклад і літературна творчість. Він, оратор,переводить не як простий перекладач, письменник а як. Переклад виявляєтьсявже поставленим в "табелі про ранги" нижче власне літературної діяльності. Яклітератор Цицерон дозволив собі цілий ряд вольностей у перекладах. Зберігаючиструктуру фраз оригінальних текстів, розташування слів, фігури мови,взаємозв'язок думок, він використовує слова, звичні в латинському вживанні. Ци Церорового не прагне передати слово словом, він передає заклю ють у словахпоняття. Для нього важливий сенс, "вага" слова. Треба думати, що Цицерон має на увазі переклад гічні перифрази, коли одне слово оригіналу, не маючи на пере водить мовою однослівних еквівалента, замінюється в перекладі поєднанням декількох слів. Підтвердженням цьому може слу жити витяг з іншого твору цього римського оратора - трактату "De finibus bonoram ін malorum" ("Про визначення щастя і нещастя»), де Цицерон уточнює спосіб переказу, безпосередньо ного що стосується роботи з лексикою: "Не завжди потрібно следо вати у вашій мові грецькій, як зробив би невмілий переклад ник, особливо якщо думки стають більш зрозумілими, коли виражені простими словами. Що стосується мене, то, коли мова заходить про переведення і якщо я не можу передати так само лаконічно те, що в грецькому виражено одним словом, я вживаю не скільки слів. Іноді я використовую грецьке слово, якщо в моєму мові немає еквівалента». Таким чином, вже за часів Цицерона зародилося проти воречівое ставлення до перекладу, яке відзначається і сьогодні. Точніше, в ту давню епоху переклад протиставлявся інший різновиди міжмовної комунікації, яка ще не мала своєї назви.Пізніше вона буде визначена як під ражаніе. Переклад не мав ніякого відношення до літератури і розумівся як необхідна незручність в міжмовної комму нікаціі в офіційній, діловій та інших нелітературних сфе рах. Тому і слово перекладач в устах ораторів набувало презирливий відтінок. З плином часу поняття перекладу, наслідування, перекладання, переробки, ін інтерпретації і.неод нократно змішувалися.

13.

У 1991 році Міжнародна організація перекладачів (FIT) оголосила "день перекладача" 30 вересня - день смерті святого Єроніма. Святий Єронім Стідонекий (близько 340-420) переклав Біблію на латинську мову, за що і вважається святим заступником перекладачів. Святий Єронім також є одним з Отців Церкви, яких пошановують як в Католицькій, так і в Православній церквах.

Православні називають цього святого - Блаженний Єронім; він також може згадуватися в текстах як святий Джером (St Jerome); у католицькій традиції він може також іменуватися своїм повним ім'ям як Eusebius Sophronius Hieronymus.

Св. Єронім був народжений на Балканах, на території теперішніх Боснії і Герцоговини, в сім'ї батьків-християн, але освіту здобув в Римі, де вивчив латинську і грецьку мови. Перша освіта Св. Єроніма зовсім не була виключно християнською: довгий час він був далекий від думки присвятити себе вивченню Святого Письма, поки в 373 (або 374) році, під час епідемії, що забрала життя двох його кращих друзів, він побачив видіння. Після цього Св. Єронім вирішив цілком вдатися до праці на славу Божу. Він багато подорожував, вивчав мови. В ході довгого відлюдництва в пустелі він вивчив також єврейську і халдейську мови (від християн єврейського походження), цікавився неканонічними (в наші дні) джерелами, що оповідають про життя і воскресіння Христа. З того часу і до останніх днів він вів аскетичний спосіб життя.

Працю над перекладом Біблії він розпочав близько 380 р. в Константинополі, продовжив в 382-385 в Римі, і, потім, в 386 р. у Вифлиємі. При перекладі він використовував єврейські тексти і грецький переклад Біблії. Саме його переклад був пізніше проголошений, і до цих пір є офіційним латинським текстом Біблії (Vulgata). Св. Єроніму також належить безліч богословських текстів, листів, коментарів до Св. Письма, історичних праць.

На картинах Св. Єронім зазвичай зображається у вигляді ученого, оточеного книгами, свитами, або навіть схиленого над людським черепом. В ногах Св. Єроніма часто можна бачити мирно сплячого, прирученого ним лева. Для католицької традиції також характерне зображення Св. Єроніма як кардинала, одягненого в червоний одяг або червоний головний убір.

Визнання Св. Єроніма заступником перекладачів небезпідставне: він приділяв велику увагу не лише практиці, але і теорії перекладу; міркував про межі і рамки понять "правильного" і "адекватного перекладу", про користь порівняльних перекладів і використання підрядних перекладів на різні мови. Його роздуми на цю тему викладені в листах. Цікаво, однак, що окрім перекладачів блаж. Єроніма вважають своїм заступником також бібліотекарі і працівники архівів.

14.

Середньовіччя

Український переклад має свої початки в середньовічних перекладах Святого Письма старослов'янською мовою. У IX столітті слов'янські просвітителі Костянтин (Кирило) і Мефодій переклали Святе Письмо старослов'янською (староболгарською) мовою. Звідси започатковується переклад в Україні та інших слов'янських народів, які прийняли кириличну абетку. В наступних найближчих століттях з давньогрецької на старослов'янську витлумачували наукові і художні твори. Зокрема, було перекладено книги «Олександрія» про Олександра Македонського, «Повість про Варлаама і Йоасафа», «Сказання про Індійське царство» та інші найпопулярніші твори середньовічної Європи.

Перша школа слов'янського мистецтва перекладу, започаткована монументальними працями Костянтина, Мефодія та їх учнів, характеризується багатьма рисами, які є спільні для всього європейського Середньовіччя, а саме:

переклад здійснювався на мову-посередницю (латину в Західній Європі й старослов'янську — у Східній),

перекладні тексти тієї епохи (навіть хроніки чи наукові трактати) ритмізовані, для них притаманна технічна викінченість і насиченість найскладнішими засобами поетичного перекладу,

імена тодішніх перекладачів залишилися здебільша невідомі[1].

XV — XVIII

У XV — XVIII ст. з'явилися українські версії поезій Овідія (Іванн Максимович, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода) і Горація (Григорій Сковорода), «Повісті про Трістана та Ізольду» (автор перекладу невідомий), «Листи без адреси» Франческо Петрарки (переклав Клірик Острозький), епіграм відомого польського ренесансного поета Яна Коха-новського (перекладач невідомий) і англійського письменника Джона Овена (переклав Іван Величковський), славетної поеми італійця Торквато Тассо «Визволений Єрусалим» (перекладач невідомий), однієї з новел Бокаччівського «Декамерона» (перекладач — Кулик) та інших видатніших творів зарубіжної літератури.

Український переклад тих часів розвиває традиції середньовічного перекладу, зорієнтованого на візантійські та західноєвропейські взірці. Ще зберігається ритмізованість. Вимоги до перекладу залежали від жанру: найближчим до оригіналу мав бути, звісно, переклад Святого Письма, а твори інших жанрів можна було вільно інтерпретувати в переспівах та інших видах творчих переробок.

Прикладом такого вільного пристосування тексту-оригіналу задля потреб національної культури є й славетна Вергілієва «Енеїда», «перелицьована» Іваном Котляревським, перше видання якої з'явилося друком 1798 р. Поема українського автора стоїть у ряду переробок-травестій-переспівів італійця Дж. Б. Лаллі (1633), француза П. Скаррона (1648—1653), австрійця А. Блюмавера (1783—1786), росіянина М. Осипова (1791—1796). На початку XIX ст. частина письменників йшла слідами І. Котляревського, вдаючись до бурлескно-травестійних переробок, як-от: жартівлива поема «Горпинида» (1818) П. Білецького-Носенка, побудована на античних міфах про Прозерпіну; «Жабомишодраківка» (до 1847 р.) К. Думитрашка — переробка давньогрецької пародійної поеми «Батрахоміомахія» («Війна жаб і мишей»).

Історія перекладу та перекладацької думки в Англії (ранній середньоанглійський переклад)

У статті розглянуто історію перекладу та думок про переклад у середньовічній Англії за раннього середньоанглійського періоду від нормандського завоювання 1066 р. до епідемії чуми сер. XIV ст. Досліджується переклад з латини на більш престижну на той час англо-нормандську та англійську мови.

При розгляді перекладу в історичному розрізі відразу стає помітно, наскільки наші теперішні уявлення про переклад відрізняються від тих, що існували раніше зокрема в епоху Середньовіччя. Показовою в цьому плані є середньоанглійська перекладацька традиція. ЇЇ вивчення є науковою п р о б л е м о ю, вирішення якої дозволяє зрозуміти, яку важливу роль може відігравати переклад в історії суспільства. Середньоанглійська перекладацька традиція неодноразово була предметом аналізу з різних боків [напр., 1: 2; 3], але зараз а к т у а л ь н о ю стає проблема її розгляду не ізольовано як суто національної, а, принаймні, у загальноєвропейському контексті. Тому мета цієї публікації – викласти становлення поглядів на переклад та зміни в них у середньовічній Англії, а також указати на зв’язок цих поглядів із тогочасною практичною перекладацькою діяльністю.

За початок середньовічної перекладної англійської літератури ми, як і Р. Елліс [1: 39], уважаємо місію першохрестителя Англії Авґустина Кентерберійського, який прибув до Кенту за дорученням папи Григорія Великого з метою навернення до християнства англосаксів у супроводі тлумачів-франків 597 року. Складніше встановити, коли Середні віки в Англії змінюються добою Відродження: тут за межову віху часто приймають творчість англійського першодрукаря Вільяма Кекстона (William Caxton, бл. 1422 – 1491), котрий розпочав друкувати книги у 1475 році, коли видав власний переклад англійською мовою розповіді про падіння Трої з французького перекладу Рауля Лефевра ("Recueil des histoires de Troye") під назвою "Recuyell of the Historyes of Troye". Умовною датою поділу середньовічного перекладу на давньоанглійський та середньоанглійський служить 1066 рік (рік нормандського завоювання Англії), хоча й після завоювання знання давньоанглійської зберігається в низці монастирських центрів і протягом ХІІ ст.

Середньоанглійський період займає чотири століття: між нормандським завоюванням та друкарськими пресами Кекстона. Проте цей період зручно поділити на дві частини: ранній (о б’є к т нашого дослідження) та пізній середньоанглійський період, межею між якими є середина XIV ст., коли англійська мова витіснила французьку як панівну літературну мову. Джон із Тревізи в "Поліхроніконі" пояснює цю зміну катастрофічним упливом Чорної Смерті – епідемії чуми 1349 року – на шкільну освіту. Проте й до того французька мова в Англії вже виходила з ужитку. Після Великої Чуми кількість освічених кліриків істотно зменшилась, а лихо та розруха мало сприяли витонченості, і коли життя звелося лише до животіння, то використання народної говірки природно стає загальним. Хоча переклади та оригінальні твори французькою мовою продовжували створювати в Англії і в кінці XIV ст. Серед них слід відзначити Mirour de l’Homme "Зерцало людини" (бл. 1374-1380) уславленого сучасника Чосера Джона Гавера (бл. 1330-1408). Проте саме рішення Чосера перекладати та писати лише англійською виявилося вирішальним для подальшого розвитку англійської літератури та культури [1; 2].

Коли говоримо про середньовічну англійську перекладну літературу, то тут проблематичними будуть усі поняття: і поняття "переклад", і поняття "англійський", і поняття "література" [1: 40]. До появи книгодрукування перекладачі постійно працювали з копіями джерельних текстів, у яких, у порівнянні з оригіналом, містилися пропуски. Тому перекладачам часом доводилося діяти як критикам текстів. Отже, при аналізі середньовічних перекладів оригінал слід розглядати як відправну точку для перекладу, а не як джерельний еталон, із яким можна порівняти переклад [1: 40]. До того ж переписувачі самі часто чинять не як копіїсти, а немов автори першоджерела. Копіїст та автор – це дві крайнощі того спектру середньовічної практики, що пов’язана із практикою перекладу, а між цими двома крайнощами розміщуються ще компілятор та коментатор. Отже, наше розуміння поняття "переклад" відносно цього явища у Середні віки має бути досить гнучким, щоб, з одного боку, під це поняття підпадали підрядні глоси, а з іншого – оригінальні витвори за мотивами чи компіляції [1: 40]. Поняття "література" є менш проблемним, бо існує загальна згода, принаймні серед медієвістів, що за Середньовіччя в поняття літератури вкладали значно ширший смисл, аніж тепер [1: 39].

До XIV ст. нечисельне коло письменників та освічених читачів у Англії користувалися переважно латиною та французькою мовою, надаючи їм перевагу перед грубою англійською мовою селян та міщан. Тома Англійський, Роберт Вас та Марія Французька хоч і творили на англійській землі і, безперечно, використовували сюжети, запозичені з англійської та валлійської історії та легенд, однак їхні твори належать до французької літератури [3].

До середини XIV ст. літературна культура в Англії була тримовна. Порівняно з мовами, що використовувалися у навчанні (латина) та в куртуазній культурі (англо-нормандська), англійська мова спершу була обмежена як засіб літератури і географічно – хоча на заході країни вона й утримувалася, – і соціально. У нотатках до "Поліхронікона" Джон із Тревізи відзначає, що oplandysch men ("неосвічені, горяни") з усіх сил пнуться вивчати французьку, щоб про них були ліпшої думки. А в Holkham Bible Picture Book (бл. 1326 року) скрізь використовується французька мова, за винятком сцен Різдва, де слова пастухів подано англійською. Однак ця картина на той час уже змінювалася, про що свідчить роман кінця ХІІІ ст. "Про Артура та Мерліна", у пролозі до якого сказано, що створено його "для багатьох шляхтичів... котрі не знаються на французькій мові" [1: 41].

Розподіл на переклади для еліти та для широкого загалу, довіра до однієї живої мови та недовіра до іншої регулярно проявляються під час усього середньоанглійського періоду [2]. Так, відразу після нормандського завоювання перекладачі використовують переважно англо-нормандську, на відміну від англійської, адже вони впевнені в життєздатності першої та в її приналежності соціальній еліті [4: 90 – 91]. Переклади англо-нормандською пов’язані із двором та монастирськими центрами. Кілька перекладів англо-нормандською здійснено жінками, в тому числі у ХІІ ст., черницями з Баркінга, де якась Клеменс здійснила віршований переклад Passio ("Пристрастей") св. Катерини Александрійської, а невідома черниця – "Житіє" св. Едуарда Сповідника [5].

Особливість англо-нормандської полягає в тому, що діалект однієї мови, а саме французької, переноситься на територію іншої мови – англійської, а таке переміщення спричиняє двобічний уплив: з одного боку, мови, якій цей діалект належить, але від якої він територіально відірваний, а з іншого – мови, на території якої він опинився. У подальшому, в більш пізній англо-нормандській мові відбувається істотне нашарування інших французьких діалектів, адже до англійської корони з часів Генріха ІІ належали й інші французькі території (Анжу, Пуату, Гієнь, Овернь, Лімузен та інші), а також на нього впливають місцеві англійські говірки. При чому ані термін "мова", ані термін "діалект" не відбивають усіх особливостей виникнення та розвитку англо-нормандського діалекту, який в умовах відсутності території, де ним користувалася б більшість населення, перетворився на соціальний діалект, і як такий, незважаючи на належність панівній групі, приречений на зникнення. [6: 87-88].

Отже, протягом усього середньоанглійского періоду в Англії існувало дві розмовні мови – англо-нормандська та англійська, й переклади могли здійснюватися з латини на будь-яку з них, або з однієї на іншу. У ХІІІ ст. англо-нормандська була престижною мовою [4: 87]; так, визначний учений і перекладач цієї доби Роберт Гросстет, вроджений англієць, сільський хлопчина, що став єпископом Лінкольна і канцлером Оксфордського університету та відстоював англійську як мову навчання мирян, сам на письмі переважно вживав французьку. Широко вживана на початку ХІV ст., англо-нормандська використовувалася при дворі і в ХV ст. У такій мовній ситуації вибір цільової мови перекладу неминуче відбивав комплекс соціально-політичних упливів [2].

Це може послужити поясненням відносно малої чисельності оригінальних англійських творів та перекладів англійською у перші двісті років після нормандського завоювання. Наприклад, близько 1200 року священник Лайамон створив англійський переклад Historia Regum Britanniae Гальфрида Монмутського (бл. 1135). Перекладав Лайамон з англо-нормандського посередника – перекладу тексту Гальфрида Монмутського, виконаного джерсійцем Васом (Wace) під назвою "Брут" (1153). Лайамон перетворив двовірші та куртуазну оповідь Васа у напівдавньоанглійську епічну поему. Це звернення до давніх традицій, що є цілком зрозумілим як засіб збереження почуття англійського на тлі домінування французького, обмежує власні можливості: латинський першотвір Гальфрида зберігся у 190 рукописах, переклад Васа – у 26, а "Брут" Лайамона – у двох [4: 109].

У цьому відношенні корисним буде порівняння з іншою групою перекладів ХІІІ – ХІV ст. – перекладами середньоанглійською лицарських романів, переважно анонімними. Незважаючи на те, що дуже мало копій цих перекладів збереглося, це були надзвичайно популярні твори. Часто це були переклади із французьких джерел, хоча у ХІV ст. не так часто, як у ХІІІ ст. Так, незалежно було перекладено два ле Марії Французької (Sir daunfal, Lai le Freine); "Івейн" (Yvain) Кретьєна де Труа стало джерелом для анонімного "Івейн та Гавейн" (Ywain and Gawain). У цих перекладних романах прослідковується певна постійна схема змін, що частково відображає зростання кількості читачів-буржуа, яким, власне, ці переклади і призначалися: сюжет зводиться до найнеобхіднішого, у перекладі менше тонкощів та нюансів почуттів [4: 144], а гумор та іронія першоджерела зростають та поширюються [1:41].

До середини ХІV ст. більшість середньоанглійських перекладів були анонімними і, за винятком Ричарда Ролле з Гемпольського (Richard Rolle of Hampole, бл. 1300–1349), чернця-пустельника з Йоркширу що навчався в Оксфорді, і писав англійською та латиною дидактичну прозу та вірші, пристрасні та щирі про любов до Бога, і чий Псалтир використовувався і через 100 років, а то й більше, здається мало хто з перекладачів був достатньо значимим, щоб зробити істотний внесок у розвиток традиції, чи щоб набути популярності у широкої читацької аудиторії [2; 7: 49]. У "Передмові до англійського перекладу Псалтиря" Ричард Ролле писав: "У цій роботі я не буду використовувати вчених висловів, а самі легкі та прості слова англійської мови, які наближуються до латинської мови щонайбільше з тим, щоб ті, хто не знає латини могли зрозуміти багато латинських слів через англійську мову. У перекладі я дотримуюся літери наскільки можу, а де не можу відшукати англійського слова, яке б точно відповідало латинському, то дотримуюся смислу, щоб тим, хто читатиме книжку, не треба було боятися, що вони не зрозуміють. У поясненні я наслідую отців церкви, оскільки може статися, що воно потрапить до рук лихої людини, яка й гадки не має, як слід тлумачити цю роботу, і заявить, що я не знаю, що кажу, й, таким чином, спричинить велике зло собі та іншим, поставившись із презирством до цього твору, який є благотворним як для неї, так і для інших" (переклад Кальниченка О. за [7: 49 – 50]).

У цей період чимало англійців здійснюють переклади латиною, особливо наукових, теологічних та філософських трактатів, часто за межами Англії, з арабської та грецької, серед яких варто виокремити Аделарда Батського та Роберта Кетського. Науковий світогляд усіх, хто був пов’язаний із соборними школами, протягом всього ХІІ ст. безперервно розширюється та збагачується. На початок ХІІІ ст. в Західній Європі було перекладено латиною майже всі твори Аристотеля, причому часто разом із грецькими та арабськими коментарями, а також основні географічні, медичні, математичні та астрономічні праці грецької та арабської науки; і вченим ХІІІ ст. належало вирішити питання, як узгодити ці нові дані, що їх було взято з поганських творів, із загальновизнаними та непорушними істинами Святого Письма [8: 275 – 276].

Полеміка, що розгорнулася у ХІІІ ст. в Паризькому університеті стосовно перекладу грецьких філософів з арабських джерел, викликала жорстке обговорення питань перекладу. Англієць Роджер Бекон (1220 – 1292), виходячи з лексичних та термінологічних даних та із власного невдоволення якістю цих перекладів, у своїй праці Opus tertium визнав переклад взагалі справою неприйнятною [9]. Вихід він убачає у вивченні іноземних мов, про що й пише в "Opus Maius" [7: 44 – 46]: "…неможливо латинянам досягти необхідного у стравах божественних та людських інакше, аніж через знання інших мов... Бо увесь священний текст було взято з грецької та гебрайської мов, а філософія походить із цих джерел та з арабської мови" (переклад О.А. Кальниченка та С.О. Кальниченка).

Далі Р. Бекон пояснює, чому саме переклад є неможливим: "…неможливо, щоб конкретна якість однієї мови була б збережена в іншій. Адже навіть говірки однієї і тієї самої мови в різних краях відрізняються, як стає ясно з галльської мови, яка поділяється на багато говірок: франсійську, пікардійську, нормандську, бургундську та інші. Доречний та зрозумілий вислів говіркою пікардійців не буде доречним серед бургундців, більш того, навіть серед їхніх сусідів з Іль-де-Франсу. Наскільки ж більшою мірою це буде правильно у випадку з мовами різними? Отже, чудовий твір однією мовою не може бути переданий іншою із збереженням тих особливостей, які він має в мові-джерелі." [7: 46].

Для доказу він посилається на Ієроніма Стридонського: "Саме тому Ієронім у своєму посланні про кращий спосіб перекладу висловлюється так: "Так ось, коли я перекладаю дослівно, то виходить незграбно, а варто мені з необхідності, щось змінити в порядку чи способі викладення, як виявляється, що я погрішив проти обов’язків перекладача…Так що, якщо комусь здається, що при перекладі краса складу залишається незмінною, то нехай він дослівно перекладе латиною Гомера, більш того: хай передасть його прозою його ж власною мовою, і тут ти побачиш, що розміщення слів сміховинне, а найкрасномовніший із поетів ледве-ледве володіє мовою" [7: 46].

Бекон скаржиться на бідність сучасних йому народних мов: "Бо нехай хто-небудь із чудовим знанням такого предмета як логіка, або якогось іншого, спробує передати його рідною мовою, то він побачить, що йому не лише бракує думок, але й слів; так що ніхто не зможе зрозуміти цю дисципліну, перекладену у її справжній силі. Тому жоден латинянин не зможе як слід зрозуміти мудрості Святого Письма та філософії, якщо він не розуміє тих мов, з яких вони перекладалися. По-друге, ми повинні враховувати, що перекладачам бракує слів латинською мовою для передачі конкретних творів, бо ці твори не були з самого початку створені латиною. Тому в них використано дуже багато слів з інших мов. А оскільки ці слова незрозумілі тим, хто цих мов не знає, то вони і вимовляються неправильно, і пишуться не так як слід. А через незнання латини вони часто замість неї без міри використовують іспанську чи інші місцеві мови. Наведу лише один приклад із книжки Аристотеля про рослини, де той пише: "Belenum дуже шкідливий у Персії, при пересадці у Єрусалимі стає їстівним". Слово belenum не є словом науковим. Воно запозичене з іспанської мови. А його латинська назва jusquiamus [блекота – Прим. авторів]. Після того, як наді мною, коли я не міг зрозуміти, що читаю, насміялися мої іспанські студенти, яким, зрозуміло, відомі слова своєї власної мови, то я від них врешті-решт дізнався значення цього слова, а також й багатьох інших" [7: 46].

Також Р. Бекон указує на необхідність знання предметної області перекладу, та джерельної та цільових мов, що на той час було новим: "По-третє, хоча перекладач повинен досконало знати предмет, з якого він бажає перекладати, та дві мови, з якої та на яку він перекладає, лише перший перекладач Боецій повністю володів обома мовами, і лише майстер Роберт на прізвисько Гросс-тет [Велика голова], недавній єпископ Лінкольнський, знався на науці. А іншим звичайним перекладачам, таким як Герард Кремонський, Михайло Скотт, Аделард Англійський, Герман Тевтонець, з якими ми бачилися в Парижі, істотно бракувало як мовних знань, так і знань наукових; що визнавав уже згаданий Герман стосовно себе та інших, і про що свідчать їхні переклади. [Сучасні вчені вважають різку критику якості перекладів цих перекладачів з боку Бекона необґрунтованою – Прим. авторів]. Бо настільки великими є перекручення, необробленість та колосальні труднощі в перекладах Аристотеля, що ніхто не може їх зрозуміти, і кожен переклад суперечить іншому, і раз за разом знаходяться хибні твердження, як стає зрозуміло при порівнянні перекладів різних перекладачів та текстів різними мовами.

Неправильні твердження та багато поганих перекладів так само мають місце і у випадку зі священними текстами. Адже Ієронім доводить, що в перекладах Сімдесяти тлумачів, Феодотіона та Аквіли міститься багато помилок, і оскільки ці помилки були розтиражовані по всіх храмах, то всі вставали на захист перекладу Сімдесяти, немов на захист власного життя, а Ієроніма вважали за фальсифікатора та викривлювача Святого Письма, аж доки потроху істина з гебрайської мови не прояснилася згідно з перекладами латиною святим Ієронімом. Проте, щоб не збивати з пантелику латинян надто великими змінами, з цієї причини, як сам він про це пише, іноді брав він із Септуагінти, іноді з Феодотіона, іноді з Аквіли, й, отже, залишав багато так, як було перекладено іншими, і з цієї причини багато неправильних місць збереглося... Але й добре відомо, що Ієронім, підвладний людським слабкостям, також, траплялось, помилявся у власних перекладах, як він сам часто зізнавався" [7: 46].

Після спроб відхилити латинські тексти Аристотеля як недостовірні, зіпсовані та такі, що його перекручують, твори цього грецького філософа були заново перекладено з грецьких текстів з метою позбавлення їх арабських доповнень [10]. Найвизначнішими з цих перекладачів був англієць Роберт Гросстет (1168 – 1253), єпископ Лінкольнський, канцлер Оксфордського університету.

15.

Латинський компонент мовної та мовно-культурної історії Європи безперечно є настільки значущим, що дослідницький інтерес до нього, напевне, ніколи не буде вичерпано. Латина – “ключ до розуміння середньовіччя”, і не одного лише раннього, якого стосується цей вираз М.Ріхтера; вона ж – і спільна “рідна мова (нім. Muttersprache) Європи”, за виразом Карла Фоссена. Особливо це стосується романської Європи, “народні мови” якої безпосередньо продовжують собою спонтанний розвиток одного з функціональних стилів латини, постійно взаємодіючи з іншими складниками її стилістичної системи.

В сучасному мовознавстві існує чимало праць, присвячених зовнішній та внутрішній історії середньовічної латини, її генезі, розвиткові, функціям, її взаємодії з романськими мовами. Узагальнені нариси Н.Дага, М.Діас-і-Діаса, М.Пеі, Р.Політцера, Е.Пулгрема, К.Фоссена доповнюються багатьма більш детальними розробками в царині діахронних та синхронних стосунків латини і романських мов (роботи Р.Г.Піотровського, Є.А.Реферовської, М.А.Таривердієвої, Р.Блейка, Р.Райта, Р.Сабатіні та багатьох інших дослідників); з’ясовуються місце та роль латинського компонента в історії окремих романських мов (Дж. Девото, М.Дуранте, Р.Менендес Підаль, В.Пізані, Ф. фон Вартбург, інші автори), форми взаємодії цього компонента з германськими мовами середньовічної Європи, інші питання, пов’язані з різноманітними аспектами мовної ситуації західноєвропейського середньовіччя.

Проте, незважаючи на розробленість багатьох конкретно-історичних питань, що стосуються розвитку певних рівнів структури середньовічної латини (зокрема, фонетичного, лексичного, почасти морфосинтаксичного), поки що бракує дослідження, яке систематичним чином показувало б місце латинського компонента серед функціональних стилів єдиної макросистеми “латина-народні мови”, особливо ж – динаміку діахронічних змін цього місця, кількості рівнів ієрархії функціональних стилів та їх взаємного розташування.

У часи Київської Русі Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць.

16.

Література релігійного спрямування через писання Отців Церкви прокладає місток від античності до середніх віків. До жанрів християнської літератури цього часу відносять екзегетику (тлумачення і коментарі до Святого Письма), богослужбову літературу, літературу для мирян (псалтир, перекази біблійних сюжетів, часовники тощо), літописи (які створювалися в монастирях як хроніка, насамперед, церковної історії), схоластичні трактати, дидактичні твори, видіння. Найпопулярнішим жанром середньовіччя були житія святих (агіографія) та розповіді про їхні чудеса.

С. П., написане старогебрейською (гебрейською), арамейською й грец. мовами, було частково перекладене на старо-словянську мову в 9 — 10 ст.ст., звич. для літургійного вжитку, й у такому виді разам з християнством дісталася з. Болгарії на Русь. Тому, почавши від Остромирового Євангелія 1056-57, найдавніші книги С. П., збережені з княжої доби, це богослужбові євангельські й апостольські та старозаповітні читання. При переписуванні ці тексти, як і повні переклади св. книг, що згодом також появилися на укр. землях, набирали прикмет української мови. Але повний текст С. П. появився в Україні з виходом першої друкованої 1581 церк.-слов. Острозької Біблії за текстом Олександрійської 70-ох, а подекуди латинської Вульґати. Тоді під впливом реформації появилися вже переклади окремих частин С. П. на «живу мову», як Пересопницьке Євангеліє 1556 — 61, Крехівський Апостол 1560 тощо, «для ліпшого вирозумленя люду християнського посполитого»[Джерело?]. Однак з підпорядкуванням українських земель Росії такі переклади були заборонені, і в Православній Церкві в Україні вживалася тільки С. П. церк.-слов. мовою з російською вимовою.

17.

Альфре́д І (Великий, 849-899) — король англосаксонського королівства Вессекс (871-900). Святий православної та англіканської церков.

Об’єднав під своєю владою сусідні англійські королівства. Провів реформи з метою облаштування свого королівства та підготовки боротьби з данцями – запровадив адміністративний поділ на графства, заснував перший англійський флот, будував прикордонні укріплення. Успішно відбивав напади данців, що захопили північно-східну частину Англії. При ньому відбудовувалися міста, серед них і Лондон. Сприяв розвитку торгівлі, ремесел та освіти, видав перший загальноанглійський збірник законів – «Правду короля Альфреда» (біля 890) до якої увійшли як усі старі англосаксонські закони так і нові королівські укази.

Об’єднання Англії за Альфреда було пов’язане з ідейним та культурним піднесенням, розвитком шкіл, освіти та літератури. Вивчивши латину Альфред переклав на англосаксонську латинські твори філософського, теологічного та історичного характеру. Заохочував до перекладів членів невеликого гуртка наближених до себе освічених людей, що був подобою Академії Карла Великого. За твердженням традиції переклав трактат Боеція «Про втіху філософією» - один з найпопулярніших творів європейського Середньовіччя. За Альфреда було відновлено багато монастирських шкіл зруйнованих під час данського нашестя і створено нові, серед них і світські. Альфред Великий справив великий вплив на сучасну йому аналітику. Деякі частини Весекської «Англосаксонської хроніки» носять відбиток поглядів самого короля, йог просвітницьких ідей та літературної праці.

Опис північнослов'янських земель, зроблений Альфредом у примітках до твору Орозія «Сім історичних книг проти поганства» (Historiarum adversus paganos libri VII), — важливе історичне джерело.

18.

Серед пам'яток літератури (XI—XII ст.) латинською мові важливе місце належить праць із історії Британії. Такі «Новітня історія» (Historia Novorum) англосаксонського ченця Эдмера Кентерберійського, «Історія англійських королів» (Historia Regum Anglorum), написана бібліотекарем монастиря в Мальмсбери Вільямом Мальмсберийским, «Історія Англії» (Historia Anglorum) Генріха Гентингдонского.