Майстри українського перекладу минулої доби: перекладацька діяльність Лесі Українки та Гулака-Артемовського

Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; *13 (25) лютого 1871, Новоград-Волинський[3] — †19 липня (1 серпня) 1913, Сурамі, Грузія) — українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.

 

Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-07), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін. В історії українського перекладу значне місце відводиться Івану Франку, який в своїй праці «Дещо про мистецтво перекладу» визначив свої тези щодо українського перекладу. Він наполягав, по-перше, на необхідності перекладати з оригіналу, а по-друге, підкреслював, що треба досконало володіти іноземною мовою для зберігання чистоти мови та поетичного замислу [14, 398]. Саме в нього перекладацьким прийомам навчалася і Леся Українка, і вже наприкінці 80-х років разом зі своїми друзями, учасниками київського гуртка «Плеяда», вона розробила програму перекладів творів іноземних письменників на українську мову.

Творчу перекладацьку діяльність Лесі Українки неможливо не зв’язати з її життєвим шляхом, особливо через хворобу письменниці (туберкульоз кісток), від якого вона страждала з самого дитинства. Свою недугу вона трактує як неволю: „Починаю торгуватися за право сидіти години зо дві на день при столі. Невже я коли-небудь буду вільна? Після дев’ятилітньої неволі я досить навчилася скептицизму” [9, т.10, 105]. Суспільна неволя й неволя власна стають нероздільною однією неволею, яка спонукає до гострого світосприймання: до здатності вийти поза межі однозначності, подивитись на одне явище з різних точок зору, угледіти різні тенденції його розвитку. Хвороба змушувала їздити на ліки в різні куточки Європи і, це як слідство, сприяло глибокому знайомству з розвитком іноземних культур. Віктор Гуменюк вважає, що „недуга увиразнила питомі риси талану поетеси, але все ж не вона створила генія” [7, 28]. Важко не погодитися з цим ствердженням, але, як на нашу думку, хвороба, дійсно, була підштовхуючою силою в становленні Лариси Петрівни Косач як великої письменниці й перекладачки Лесі Українки, бо саме недуга викликала зухвалий бунт та жагу непокори до своєї долі.

Саме перекладати письменниця почала ще з юнацьких років. Вона перекладала з російської, польської, німецької, французької, англійської, італійської, старогрецької, давньої індійської та єгипетської мов. Багато уваги Леся Українка приділяла перекладам поетичних, прозових, драматичних творів і наукових праць. Так вона переклала українською мовою «Пропалу грамоту» з «Вечорів на хуторі близь Диканьки» Н.В. Гоголя, «Старуху Ізергіль» М. Горького, поему В. Гюго «Бідні люди», 65 віршів «Книги пісень» Г. Гейне з циклу «Ліричні наспіви» і біля 90 віршів з циклу «Знов на Батьківщині» та багато інших. Її перу належать цікаві наукові праці стосовно зарубіжної літератури («Два напрямки в новій італьянській літературі» (1900), «Нові перспективи і старі тіні» (1901) та ін).

Декілька перекладів Лесі Українки були зроблені в період її мешкання в Криму, де письменниця лікувалась і тимчасово подорожувала. Дослідники виділяють три кримських періоди у житті й творчості Лесі Українки: перший належить до 1890 – 1891 рр., другий – до 1897 – 1898 рр. і третій – до 1907 – 1908 рр. [13, 5].

З цих трьох періодів саме до другого відноситься перекладацька діяльність Лесі Українки в Криму. Другий період охвачує майже цілий рік життя й творчості письменниці, пов’язаний із її перебуванням у Ялті в 1897 – 1898 роках. За цей рік вона написала свій славнозвісний цикл „Кримські відгуки”, приступила до розробки античних сюжетів, займалася перекладами, написала десятки листів [13, 12]. Ялта видавалася їй більшою чужиною, навіть ніж Софія, в якій деякий час лікувалася Леся Українка („Софія мені була б далеко меншою чужиною, ніж Ялта, чужіше від неї трудно здумати місце” [9, т.10, 394]). Відчуття самоти та чогось чужого підштовхнуло письменницю до перекладацької діяльності.

В цей період Леся Українка захопилася перекладами з англійської мови, а саме: поемами Дж.Байрона «Каїн» і У.Шекспіра «Макбет», які відносяться до незакінчених поетичних перекладів, також вона переклала українською вірш Байрона «Коли сниться мені, що ти любиш мене...», який вперше був надрукований в журналі «Рідний край» (1960). В її перекладах яскраво висліджується національне, особисто авторське сприяття вище означених творів. Мабуть, „ніхто так виразно, як Леся Українка, не виявив відкритої універсальним проблемам буття української національної ідеї, ідеї незнищенності глибинних творчих сил природи й людського духу” [7, 27].

Перший український переклад Уілляма Шекспіра (перше дійство „Гамлета”) належав польському поету Павлину Свентицькому, відомого під псевдонімом Павло Свій, його було надруковано в журналі «Нива» в 1855 році. Але переклад цей було зроблено не з оригіналу, а з польського варіанту. Великим досягненням були переклади Ю.Федьковича («Макбет» і «Гамлет») та М.Старицького («Гамлет») [10, 155].

Леся Українка почала працювати над перекладом «Макбета» в другий кримський період. Вона писала матері: „Якось я переклала першу сцену з «Макбета» – пришлю тобі через наших” [9, т.2, 357]. Уцілому письменниця переклала майже три сцени з першого дійства (213 строк). І тут яскраво відображується ії своєрідна інтерпретація твору – вільна асоціація, яка підкреслює голос щирого українця. Перша сцена «Макбета» починається діалогом відьом на полі:

Одна відьма каже:

When shall we three meet again?

In thunder, lightning, or in rain?

І ось як це звучить у Лесі Українки [9, т.2, 318]:

Коли ми стрінемось, сестриці?

Чи в грім, чи в дощ, чи в блискавиці?

Якщо переклад Лесі Українки порівняти з дослівним відображенням цього відривка «Коли ми втрьох зустрінемось знов?/ В грім, в блискавиці або в дощ?», ми побачимо, що Леся Українка ввела слово «сестриці», що, на наш погляд, по – перше, забезпечує більш зрозумілий переклад, що саме відьми збираються зустрітись, а по – друге, цей оклик нагадує таке знайоме звертання дівчини до своїх подружок, що свідчить про національне сприймання твору письменницєю. Семантичне наповнення такого перекладу можна віднести до етнічного стереотипу українців, бо „етнічні стереотипи є вагомим елементом у дослідженні ментальності” [5, 19], а в цьому перекладі просліджується саме ментальна спрямованість.

Леся Українка ніколи не копіює текст, вона утворює новий образ. Так, наприклад, після вище приведеного питання друга відьма у Шекспіра відповідає: „When the hurlyburly's done, / When the battle’s lost and won”. Дослівно це звучить як «Коли занепокоєння скінчиться, / Коли цю битву програно та виграно», ця репліка перекладена у Лесі Українки як «Коли перешумить війна, / І щастя, й горе дасть вона». Щастя й горе вона ставить в один рядок з програшем й перемогою. Тут письменниця натякає саме на результат війни: для когось буде за щастя ця перемога, а для когось – це сльози, біль і смерть.

 

У Шекспіра:

...Fair is foul, and foul is fair:

Hover through the fog and filthy air.

Дослівно:

...Прекрасне є гидке, а все гидке – прекрасне:

Пари скрізь цей туман й брудне повітря.

 

У перекладачки виникає поетичний образ прекрасного й потворного, яке вона сприймає як добро і зло [9, т.2, 318]:

...Зло до добра, добро до зла.

Хай вітер несе нас, хай криє нас мла.

Треба відзначити, етнічна спрямованість Лесі Українки впроваджує саме автостереотипи й гетеростереотипи, які вважаються двома різновидами етнічного стереотипу. „Автостереотипи є результатом думок, суджень, оцінок щодо певної етнічної спільності її ж представників. Гетеростереотипи представляють сукупність оцінок про інші народи представниками певної етнічної спільності” [5, 19]. Прикладом національного стереотипа певного англійського етносу вважається таке стійке уявлення, як «англійська ввічливість» [5, 19], наприклад, в речі Дункана:

Оригінал:

O valiant cousin! worthy gentleman!

(О, відважний кузене! Достойний джентльмене!)

А в перекладі Лесі Українки такий гетеростереотип приймає майже схоже тлумачення, але, на нашу думку, все ж таки присутнє українському побратимству («добрий родич»):

От добрий родич! От одважний лицар!

В другій сцені, яка зображує табір під Форесом вояк так описує битву:

...So from that spring, whence comfort seem’d to come,

Discomfort swells...

Точний переклад такий:

...Та звідки то приходить, звідти поміч, здається, мала прийти,

Позбавлення росте...

Леся Українка використовує народне висловлювання: «Так доля привела недолю» [9, т.2, 319], що ще раз встановлює зв’язок письменниці з національним напрямком тлумачення твору, що має саме автостереотипне сприймання перекладачкою процесу війни. Тут письменниця „стверджує відомий український стереотип про визначальність долі в житті людини”[5, 23]. Ця фразеологічна одиниця, яка є споконвічно українською, використана, на нашу думку, з конкретною метою: для „експресивно-емоційної інтенсифікації фраземного значення”, „для створення яскравих, глибоко народних реалістичних образів” [4, 64].

Але також з чинним ставленням до авторської думки письменниця з дотриманням синтаксису і майже дослівно перекладає річ Россе:

Оригінал:

...Till that Bellona's bridegroom, lapp'd in proof,

Confronted him with self-comparisons,

Point against point rebellious, arm 'gainst arm.

Curbing his lavish spirit: and, to conclude,

The victory fell on us.

Дослівно:

...Поки отой жених Белонни був недоступний і

Не зустрів таких, який він є самий,

Меч проти непокірного меча, рука проти руки.

Приборкана його нестримана душа. Як результат,

За нами перемога.

В перекладі Лесі Українки [9, т.2, 321]:

...Та сей жених Беллони, сильне збройний,

Зострів таких, як я сам, не гірших вояків,

Зітнувся меч з мечем, рука з рукою стрілась,

І затремтіла зрадницька душа.

Ми подолали.

«Макбет» в інтерпретації Лесі Українки набуває такого специфічного фактору, як читання міжстрокової інформації, тобто ми сприймаємо переклад письменниці як особливе явище з точки зору українського читача, що забезпечує автостереотипізацію тлумачення твору. Саме це дозволяє наблизити твір великого Шекспіра до народу – це і народні вислівки, і особиста подача іншомовної інформації. „Чуйна Лесина душа, яку плекали високошляхетні родинні традиції, дуже рано пройнялася болем своєї країни” [7, 15], тому й близька їй тематика історичного гніту, піднята в «Макбеті». Тіж самі проблеми: біль, страх, війна, перемога, зрада, зруйнування краю та ін – все це належить серцю українського народу, в історії якого бійки та війни теж мали місце. Сжатість, суворість опису, майже повна співвідносність ритму, розміру і об’єму оригіналу, близькість духа шекспірівського твору робить цей переклад значним явищем в історії українського переклада.

Наприкінці 1897 і початку 1898 року письменниця задумала перекласти перші сцени з «Гамлета», але ця праця тривала декілька років і закінчилася віршами про смерть Афелії та „To be or not to be”.

В листі до матері від 30 березня 1898 р. з Ялти Леся Українка писала про своє зацікавлення драматичними творами Байрона: „Може бути, перекладу шматок «Манфреда» або «Каїна», то теж пришлю... Якось трапилось, що я досі ні в якому перекладі «Каїна» не читала і, певно, се ліпше, бо він зробив на мене найсвіжіше і найповніше враження, ніж всі інші поеми Байрона, що були мені раніш відомі з перекладів... Ні, з Байрона красти не можна, ним треба бути, а хто ним бути не може, то має право тільки перекладати і то без «отсебятины»” [9, т.2, 356].

На підставі цього листа переклад частини поеми «Каїн» датується 1898 роком. Вперше надруковано у виданні творів Лесі Українки в п’яти томах 1954 р. Треба сказати, що поетичне переосмислення біблійних образів було не новим явищем для світової літератури. Тарас Шевченко і Іван Франко трактували Біблію як високо поетичний народний твір.

Із об’ємного загальнокультурного поступу гуманістичної думки Лесі Українки найбільш імпонували саме біблійні мотиви, де реалізується широка сюжетно-образна, ідейно-естетична палітра художнього світу письменника. Біблійна проблематика, особливо ранньохристиянські мотиви охоплює майже половину всієї спадщини письменниці («Вавилонський полон», «На руїнах», «В дому роботи, в країні неволі») [12, 5]. Захоплення Лесі Українки „Каїном” не можна вважати випадковим, бо саме проблеми, що Байрон висвітлює в своєму творі (реальність Бога, межа між добром і злом, бажання жити та ін.), були близькі й зрозумілі письменниці.

Звертання до Бога, саме обрані слова, підкреслюють гармонійність поєднання земного світу з небесним, що передає глибоку філософську думку Байрона. В перекладі першої сцени першого акту „Каїна” Леся Українка намагається дотримуватись змісту байроновської віршованої строфи:

Оригінал:

God! the Eternal parent of all things!

Who didst create these best and beauteous beings?

To be beloved, more than all, save thee-

Let me love thee and them: - All Hail! All Hail!

Дослівно:

Боже! Вічний батьку всіх речей!

Той, що створив ті кращі й прекраснії створіння,

Щоб їх любити більш за все. Збережи себе.

Дозволь тебе і їх любити. Слава! Слава!

Переклад:

Боже одвічний! батьку всього світу!

Ти нам створив найкращії створіння,

Щоб їх любить над все, опріч над тебе.

Дай силу все любити! – Слава! слава! [9, т.2, 310]

Письменниця дослівно перекладає фрази Адама: «батьку всього світу», «створив найкращії творіння», «щоб їх любить», «Слава!». Деякі відхилення від першоджерела: „Let me love thee and them...” (Дай мені любити Тебе і іх) – «Дай силу все любити!» – майже синонімічні. На нашу думку, під поняттям «все» Леся Українка саме і розуміла Бога, тому що Бог – в нас усіх, в кожному, Бог для віруючої людини це все.

Вдалий переклад риторичного звертання Каїна до батьків:

Змій правду мовив: тії дерева

Були в раю. Коли життя добро візьметься

Й знаття добро, то звідки зло береться?

Тотожний байроновському:

The snake spoke truth; it was the Tree of Knowledge;

It was the Tree of Life: knowledge is good,

And Life is good; and how can both be evil?

(Змій сказав правду: це було древо Пізнання;

Це було дерево Життя. Знання це є добро,

Життя – добро. І як обидва можуть бути злом?)

Підняті вічні питання добра й зла підкреслюються діалогом Люцифера і Каїна:

CAIN. And what is that?

LUCIFER. Souls who dare use their immortality –

Souls who dare look the Omnipotent tyrant in

His everlasting faces, and tell him that

His evil is not good!..

Дослівно:

Каїн. То й що з того?

Люцифер. Душі, що посміли скористатися безсмертям –

Це душі тих, хто смів дивитися всесильному тиранові

В обличчя й сказати, що

Зло його не є добро!..

Переклад:

Каїн. Хто ж ми?

Люцифер. Ті, що хотять скористати з безсмертя;

Ті, що всесильному тиранові посміють

В лице одвічне глянуть і сказати,

Що зло не єсть добро!..

Перекладачка майже дослівно зобразила ці строки, але всеж – таки є відхилення. Питання „And what is that? ” («То й що з того?») вона переклала як «Хто ж ми?». Це питання відноситься до всього людства. На нашу думку, це те саме питання, яке ставив М.Ф. Достоєвський в свойому «Злочині та покарі»: „Тварь ли я дрожащая или право имею... ” [6, 360]. Чи маємо ми право на життя, на знання, на безсмертя? Навідь на щастя?

Леся Українка привносить в переклад світло своєї думки: ми – це народ, який «всесильному тиранові» посміє подивитись в очі. Мабуть, тиран – це не тільки всесильний Боже, володар всього світу, але й та людина, яка пригнічує інших (цар або поміщик, землевласник). Історія українського народу тісно пов’язана з проблемою позбавлення від пригнічення, саме це, напевно, хотіла донести до нас перекладачка. Тобто душі тих придбають безсмертя та будуть жити в раю, хто не побоявся боротися за власне життя, хто посмів сказати, що «зло не єсть добро».

Переклад з Байрона, дійсно, «зкрасти не можна», але в інтерпретації Лесі Українки його твори звучать більш зрозумілими для простої людини. Письменниця підіймає ті питання, які співзвучні їй самій, народові, тому і переклад її дихає людяністю та співпочуттям.

Переклад вірша Джорджа Байрона «When I dream that you love me...» («Коли сниться мені, що ти любиш мене...») датується орієнтовано 1897-1898 роками, коли письменниця перекладала «Каїна» Джорджа Байрона [9, т.2, 353]. У вірші „драматизм, що є прикметною ознакою творчості поетеси, набуває особливої витонченості” [7, 16]:

Оригінал:

When I dream that you love me, you'll surely forgive;

Extend not your anger to sleep;

For in visions alone your affection can live,—

I rise, and it leaves me to weep.

Дослівно:

Коли мені сниться, що ти мене любиш, неодмінно пробач;

Не поширюй свій гнів на мій сон;

Тільки в мріях одних може жити кохання, -

Я підіймаюсь, і мені залишається тільки ридати.

Переклад:

Коли сниться мені, що ти любиш мене,

Ти на сон мій не гнівайся, люба, -

Тільки в мріях я маю те щастя ясне,

Кожний ранок – оплакана згуба. [9, т.2, 283]

Як гостро постає усвідомлення неволі – «Кожний ранок – оплакана згуба»! „Мова – це діяльність людського духу” [3, 21], а в Лесіної душі дуже наболіло («Тільки в мріях я маю те щастя ясне...»).

Оригінал:

Then, Morpheus! Envelop my faculties fast,

Shed o'er me your languor benign...

(Потім, сон, забери мої біди скоріше,

Дай мені благодійної втоми...)

Переклад:

Любий сон! Забери собі силу мою,

А мені дай безсилля розкішне... [9, т.2, 283]

Як ми бачимо, переклад Лесі Українки співзвучний змісту байронівського вимислу. Питання, яке ставиться у вірші – це глибоко філософське питання життя й смерті, прагнення досягти щастя хоча б у уві сні-смерті. Не викликає сумніву, чому саме цей вірш Дж. Байрона було вирішено перекласти:

Оригінал:

When dreams of your presence my slumbers beguile,

To awake will be torture sufficient.

Переклад [9, т.2, 283]:

Після мрій чарівних прокидатись мені –

Се страшніше від всякої кари!

Дослівно:

Коли мрії про присутність твою обманюють мої сни,

Прокидатись – достатня тортура.

На наш погляд, не тільки питання кохання, але й своє становище в сьому світі хотіла висвітлити Леся Українка, тому й свій переклад вірша вона акцентує не на коханні, а на сні-смерті, як збавлення від болю.

На наш погляд, складність перекладу з іноземної мови міститься в полісемії перекладу. Переклади Лесі Українки в кримській період дотримані осмислення художнього твору іноземного письменника, але іноді ії поетичний образ декілька відрізняється саме своєрідністю її бачення твору.

„Близость к подлиннику состоит в передании не буквы, а духа создания,— підкреслював В. Г. Белинський.— Каждый язык имеет свои, одному ему принадлежащие средства, особенности и свойства до такой степени, что для того, чтобы верно передать иной образ или фразу, в переводе их должно совершенно изменить. Соответствующий образ, так же, как и соответствующая фраза, состоят не всегда в видимой соответственности слов: надо, чтобы внутренняя жизнь переводимого выражения соответствовала внутренней жизни оригинального” [2, 429]. Для української письменниці важливим в перекладі є не дотримання деталей, а відтворення духу оригіналу, а саме його художньої цінності.

Перекладацьке насліддя Лесі Українки кримського періоду невелике за обсягом, але, не зважаючи на це, художня цінність, що було перекладено, надзвичайно велика. За словами Миколи Сулятицького, „важливе значення у появі звернень однієї культурної традиції до особливостей іншої відіграє схожість у соціальному, національному, психологічному контексті, що спонукає до активних пошуків того чи того суспільно культурного формування подібних собі сюжетно-образних елементів у інших культурогенних утвореннях” [12, 4]. Суттєвим у цьому плані є твердження літературного критика М.Бахтіна, який відзначав, що „чужа культура тільки в очах іншої культури розкриває себе повніше і глибше... ” [1, 507-508].

Значною особливістю перекладів Лесі Українки є багатство, розмаїття та народність мови, національна спрямованість в свойому тлумаченні оригінального твору. Так, актуальна для англійців тематика «Макбета» Шекспіра подається як своєрідна історія українського народу, «Каїн» Байрона – як матеріал для роздуму про своє місце в цьому світі і на сторінках нашої історії, а у вірші «Коли сниться мені, що ти любиш мене...» переклад акцентується не на коханні, а на сні-смерті, як способу позбавитись від жахливого болю.

Таким чином, завдяки, впровадженню сукупності таких прийомів: по-перше, відображення авторської думки та дотримання стилю оригіналу; по-друге, особисте індивідуальне сприймання контекстуальної концепції твору; по-третє, висвітлення української національної ментальності через авто стереотипне пропущення іноземного твору, що є результатом продукції гетеростереотипу (етнічного стереотипу іншої національності).

Перекладацька діяльність Лесі Українки це ще один шлях знайомства української інтелігенції, українського народу з найкращим, що було зітворено людством в межі мистецтва, щоб краса світу і гармонії знайшла відгуки в серцях людей.

Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790р. в м.

Городище на Черкащині в сім'ї священика. Вчився в Київській академії

(1801 — 1803), але не закінчив її. Протягом кількох років учителював у

приватних поміщицьких пансіонах на Волині. У 1817р. вступає вільним

слухачем на словесний факультет Харківського університету, а вже

наступного року викладає тут польську мову. В 1821р. Гулак-Артемовський

захистив магістерську дисертацію на тему: “О пользе истории вообще и

преимущественно отечественной и о способе преподавания последней”,

згодом стає професором історії та географії, з 1841р. — ректором

університету. Літературні інтереси П. П. Гулака-Артемовського

пробудилися рано, ще в часи навчання в Київській академії. З перших

його поетичних спроб збереглися лише два віршових рядки з переспіву

поеми Буало “Налой” (1813). Активну літературну діяльність

Гулак-Артемовський розпочинає після переїзду до Харкова (1817) — під

час навчання і викладацької роботи в університеті. Підтримує дружні

стосунки з Г. Квіткою-Основ'яненком, Р. Гонорським, Є. Філомафітським

та ін., виступає на сторінках “Украинского вестника” з перекладними й

оригінальними творами, написаними у різних жанрах. У 1818 — 1819pp.

Гулак-Артемовський друкує в “Украинском вестнике” переклади прозових

творів, критичних статей польських письменників. 1819р. — російський

переклад з польської мови “каледонской повести” (шотландської)

“Бен-Грианан” (“Украинский вестник”); нарис “Синонимы, задумчивость и

размышление (подражание польской прозе)”. 1817р. — “Справжня Добрість

(Писулька до Грицька Прокази)”, оригінальний вірш українською мовою.

1818р. — “казка” “Пан та Собака” (“Украинский вестник”), написана на

основі фабульної канви чотирирядкової байки І. Красіцького “Pan і Pies”

та окремих епізодів іншого його твору — сатири “Pan niewart slugi”. Ця

“казка” Гулака-Артемовського відіграла помітну роль в розвитку жанру

байки на Україні. Це була, по суті, перша українська літературна

(віршова) байка, написана із свідомою орієнтацією поета на фольклор, на

живу розмовну мову. 1819р. — письменник опублікував в “Украинском

вестнике” ще дві байки — “казку” “Солопій та Хівря, або Горох при

дорозі” і “побрехеньку” “Тюхтій та Чванько”. 1820р. — цикл

байок-“приказок”: “Дурень і Розумний”, “Цікавий і Мовчун”, “Лікар і

Здоров'я” (“першоджерело” — приповідки І. Красіцького). У 1827р.

Гулак-Артемовський написав ще три байки — “Батько та Син”, “Рибка”,

“Дві пташки в клітці”. Цей, останній, цикл байок Гулака-Артемовського

також пов'язаний з творчістю Красіцького. Спираючись на літературні

зразки попередників в українському і світовому байкарстві та на

фольклорні традиції, Гулак-Артемовський творив цілком оригінальні,

самобутні вірші, йдучи від просторої байки-“казки” через

байку-“приказку” (цю традицію продовжив Л. Боровиковський) до власне

байки, з якою згодом успішно виступили в українській літературі Є.

Гребінка й особливо Л. Глібов. Виступи письменника в “Украинском особливо Л. Глібов. Виступи письменника в “Украинском

журнале” свідчать про пошуки нової естетики. Крім двох віршів “Чаяние

души христианской” та перекладу уривка з поеми “Суд Любуши” — “Царский

стол (Древнєє чешское предание)”, Гулак-Артемовський опублікував там

перекладні статті “О поэзии и красноречии”, “О поэзии и красноречии на

Востоке” (продовження першої) і “О поэзии и красноречии в древних и в

особенности у греков и римлян”. Не останню роль у пошуках письменника

відіграло читання ним в університеті лекцій з естетики, які він готував

один час за книгою О. Галича “Опыт науки изящного”, де були викладені

основні положення романтичної теорії, зокрема пропагувалися твори

Жуковського, визначалися нові жанри — романтична балада, поема, романс

тощо. 1827р. — виступ на сторінках “Вестника Европы” із

“малоросійськими баладами” “Твардовський” і “Рибалка”, якими

представлено романтичну баладу різних тональностей. “Твардовський” —

це вільна переробка гумористичної балади А. Міцкевича “Пані

Твардовська”, основу якої становить досить популярна у слов'янському

фольклорі легенда про гульвісу-шляхтича, що запродав душу чортові.

Балада “Твардовський” користувалася значним успіхом у читачів. Після

публікації у “Вестнике Европы” вона відразу була передрукована в

журналах “Славянин”, “Dziennik Warszawski”, у “Малороссийских песнях”

Максимовича, вийшла окремим виданням. Балада Міцкевича відома й у

перекладі білоруською мовою (“Пані Твардоўская” — 40-ві pp. XIX ст.),

причому в опрацюванні її сюжету білоруський автор слідував переважно за

баладою українського поета. “Рибалка” — переспів однойменної балади

Гете (ще раніше її переклав російською мовою Жуковський) — має вже

виразно романтичний характер. 1827р. в “Вестнике Европы”

Гулак-Артемовський друкує дві переробки Горацієвих од “До Пархома”

(вперше до Горація Гулак-Артемовський звернувся ще 1819р., надрукувавши

в поважному стилі переклад його оди “К Цензорину”. На кінець 20-х pp. і

пізніше (1832, 1856) йому належить кілька наслідувань Горацієвих од. Це,

передусім, два віршових послання “До Пархома”). З кінця 20-х pp.

Гулак-Артемовський відходить від активної літературної діяльності, пише

лише принагідне, здебільшого у зв'язку з пам'ятними подіями в його

службовому і родинному житті. В останні роки Гулак-Артемовський написав

ряд ліричних медитацій в народнопісенному дусі (жодна з них за життя

автора не друкувалася) — “Не виглядай, матусенько, в віконечко”, “До

Любки” (останній вірш перекладений російською мовою О. Фетом), “Текла

річка невеличка”. Помітну увагу приділяє Гулак-Артемовський питанням

міжслов'янських мовно-літературних взаємин, фольклорно-етнографічному

вивченню слов'янських народів. Показовою з цього погляду є складена ним

“Инструкция в руководство г. адъюнкту Срезневскому по случаю

назначаемого для него путешествия по славянских землях с целию изучения

славянских наречий и их литературы” (1839).

47.