Переклад в Україні в ХХ ст. (В. Коптілов, Р. Зорівчак).

Ві́ктор Ві́кторович Копті́лов (*3 липня 1930, Київ - 19 лютого 2009, Київ) — український мовознавець, перекладач, теоретик перекладу, критик.

ü Доктор філологічних наук (1972). Професор (1977). Член Національної спілки письменників України (від 1974). Лауреат літературних премій ім. Максима Рильського (2000) та ім. Миколи Лукаша (2001). Автор статей з прикладної лінгвістики та про мову українських письменників.

ü Перекладає з польської, англійської, німецької і французької літератур.

ü Переклав твори Анни Зегерс, Волта Вітмена, Владислава Броневського, Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Франсуази Саган і багатьох інших письменників.

ü Уклав і видав у Парижі французькою мовою практичний посібник-довідник «Говорімо українською. Мова і культура» (1995), де подав також короткі українсько-французький і французько-український словники.

Роксоля́на Петрі́вна Зорівча́к (* 8 листопада 1934, Львів) — доктор філологічних наук (1988), профессор. Англіст-фразеолог, перекладознавець, дослідник теоретичних проблем перекладу, історії та лінгвостилістичної специфіки входження української літератури до англомовного світу і англомовних літератур до української літератури, засновник англомовної Шевченкіани як окремої дослідчої галузі. Розробляє концепцію вишколу перекладачів, методику викладання перекладознавчих дисциплін. Автор монографій:

§ «Фразеологічна одиниця як перекладознавча категорія (на матеріалі перекладів творів української літератури англійською мовою)» (1983),

§ «Реалія і переклад (на матеріалі англомовних перекладів української прози)» (1989),

§ розділу «Українсько-англійські літературні взаємини» (у книзі: «Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті»: У 5 т. — К., 1988 — Т. 3),

§ розвідок (понад 700) з перекладознавства, контрастивної лінгвістики та англістики в колективних монографіях, енциклопедичних виданнях (зокрема, в УРЕ, УЛЕ, компендіумі«Українська мова»), в україномовній та англомовній лінгвістичній пресі.

43.

Видатні українські перекладачі другої пол. 19 ст. (Степан Руданський, Ксенофонт Климкович).

Степа́н Васи́льович Руда́нський (* 25 грудня 1833 (6 січня 1834), село Хомутинці, нині Калинівського району Вінницької області — † 21 квітня (3 травня) 1873, Ялта) — український поет.

Перекладав з російської та інших мов. Сімферопольсько-Ялтинської мирової округи, водночас цікавився археологією, етнографією, відновив розпочаті ще на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну творчість, головним чином, у галузі перекладу.

Руданський, готуючи свої твори до видання, укладав їх у рукописні збірки. Цензура, а також урядові заборони утруднювали й гальмували їх друкування. Усі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав «співомовками». «Співомовки» це збірки гумористичних віршів, жартів, приказок і сміховинок про панів, попів, циган, москалів, поляків, євреїв, німців, чортів і т. д., зачерпнутих здебільше з уст народу («Пан та Іван в дорозі», «Піп з кропилом», «Баба в церкві», «Циган з хроном», «Вареники», «Хоробрий лях», «Мошко-асесор», «Зайшов німець раз на баль», «Чорт» й ін.).

До літературної спадщини Руданського, основна й найцінніша частина якої була надрукована лише по його смерті, належать і переклади («Слово о полку Ігореві», уривки з «Краледворського рукопису», Гомерова «Іліада», Верґілієва «Енеїда», частина «Демона» Лєрмонтова, «Сни» Гайне, поодинокі вірші Т.Ленартовича й Б.Радичевича), збірники народних пісень з власних записів («Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С. В. Р.», Кам'янець-Подільський, 1852; «Копа пісень», Ялта, 1862). За життя поета вони не були опубліковані, а після смерті його довгий час залишалися в приватних руках. Виявлені й вивчені радянськими фольклористами, вони видані 1972 р. у Києві.

Ксенофо́нт Григо́рович Климко́вич (1835—1881) — письменник, співробітник галицьких видань 60-х рр. XIX ст. У 1864 р. видавав бібліотеку «Руська Читальня». Перекладав з російської мови (Микола Гоголь, Євген Гребінка), з англійської (Байрон). На німецьку мову переклав Тараса Шевченка ("Мені тринадцятий минало", "І виріс я на чужині", "Якби ви знали, паничі" та ін.). Переводил Мицкевича, Залегкого.

Переклади з російської, чеської, польської і французької надруковано в семи книжках "Руської читальні" (с переводами Гоголя, Квитки, Корженевского), виданої Климковичем в роки 1864—1865

44.

Біблія потрапила на українські землі ще до Київської Русі. А в часи Київської Русі Біблія потрапила до нас як кирило-мефодіївський переклад. 1-й переклад – Пересопницьке Євангеліє (1561). архімандрит місцевого монастиря Григорій переклав Євангеліє з мови церковнослов’янської на тодішню письмову староукраїнську мову. До XV століття українські християни користувалися рукописними примірниками частин Біблії, переважно Нового Завіту, - давньослов'янською мовою, більш-менш зрозумілою для значної частини грамотних люде. У XVI столітті були зроблені спроби перекласти Святе Письмо з мови оригіналу на українську народну мову. Прикладом може бути знаменита рукописна Пересопницька Євангелія з Волині 1556-1561 років. Український першодрукар Швайпольт Фіоль серед перших книг видав і Псалтир — у 1491 р. Багатою на українські елементи є копія від 1543 р. Псалтиря Ф.Скорини, поширеного не лише на білоруських землях, а й в Україні. Не можна не згадати і знаменитого заблудівського Псалтиря з Часословцем, які видав у Заблудові 1569 р. російський емігрант І.Федорович при сприянні Г.Хоткевича*. А вже починаючи з XVII ст., Псалтир видається регулярно і аж до XIX ст. Переспіви псалмів знаходимо у М.Максимовича, С.Руданського, І.Франка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Гулака-Артемовського, Т.Шевченка, Ліни Костенко. Поважні здобутки в перекладах Біблії українською літературною мовою досягнуті в XIX столітті.

 

45.

Переклад кінця XIX- XX століття (Зеров і Лукаш)

М. Зеров

Мико́ла Костянти́нович Зе́ров (*26 квітня 1890, Зіньків — †3 листопада 1937, ур. Сандармох, Республіка Карелія) — український літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії.Зміст

Дитинство

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи. «Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство» — пише Зеров в автобіографії. (Мати Марія Яківна походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки).

Молодший брат Миколи — Михайло став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест. Ще один молодший брат — Дмитро Зеров — став ботаніком, академіком АН УРСР.

Освіта і перші публікації

По закінченій Зіньківської школи, де його однокласником був майбутній гуморист Остап Вишня, Зеров учився в Охтирській та Першій Київській гімназіях (1903—1908). У 1908—1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.

1912 року з'явилися друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада». З 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року1924;— ще й жіночої гімназії З 1917 року Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. З 1917 року він працює викладачем латини у Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства в Києві. У 1918—1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року).З осені 1923 року — професор Київського інституту народної освіти.

В цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртку діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута, на зібраннях якого обговорювалися справи розвитку української літератури, малярства, графіки.

З голодного Києва Миколу Зерова запрошують на роботу в Баришівську соціально-економічну школу, де він працює близько трьох років. Всі вірші його збірки «Камена» (1924) написано саме тут. Також в Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань.

1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет). Про лекції Зерова серед студентів ходили легенди. Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.

1923—1925: Неокласики

1923 року голосно заявили про себе «неокласики» Саме тоді вони з'їхалися до Києва й об'єднались у рамках АСПИСу. У грудні 1923 року відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим, коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Неокласики влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Прагнення Зерова розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу кваліфікується як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, що викликає різкий спротив.

1924 рік розпочався з бурхливих дискусій. 3 січня на культкомісії Всеукраїнської Академії наук М. Зеров виголосив доповідь «Українська література в 1923 році»; 20 січня відбувся диспут, на якому опонентами доповіді Дмитра Загула «Криза сучасної української лірики» виступили Микола Зеров, Юрій Меженко, Григорій Косинка, М. Івченко. Лідер «неокласиків» оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення». Адже з'явилася низка яскравих імен, нових книг і журналів. На думку Зерова, йшов нормальний розвиток української літератури. Йому опонував Д. Загул, який, фактично, обстоював необхідність уніфікації та суворої регламентації як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно відбилася на розвитку всієї української літератури.

Того ж 1924 року було надруковано «Камену» — першу збірку віршів Зерова, до якої, втім, було включено й перекладний розділ. Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою «розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи їх „сухарями“ на розкішному бенкеті поетичної фантазії».

Дух класичної простоти, піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікативна майстерність творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний, байдужий до актуальних проблем. Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка», також видані 1924 року. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, яке треба відкидати.

До попередніх докорів додавалися й нові: мовляв, Зеров майже не виступає як літературний критик. Проте 1925 рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал «Життя і революція» вмістив 17 його матеріалів. А ще ж були публікації в інших часописах, виступи, лекції перед студентами.

Літературна дискусія

1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут 1925, 20 квітня) та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. «Ми хочемо, — наголошував М. Зеров, — такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм „человека из организации“, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Саме це й викликало зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію.

Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях. Григорій Майфет 3 липня 1927 року так писав Зерову про настрої в Харкові: «Взагалі літературна ситуація жахлива. Тичина каже: „Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу для себе…“».

Окремими виданнями в Україні вийшли книжки «Антологія римської поезії» (1920), «Камена», «Леся Українка», «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929).

Мико́ла Олексі́йович Лу́каш (*19 грудня 1919, Кролевець — †29 серпня 1988) — видатний український перекладач і лінгвіст

Микола Лукаш народився 19 грудня 1919 року в м. Кролевець, Сумської обл. Батько Лукаша Олексій Якович на час його народження працював i чорноробом, i вантажником, i візником, мати була домогосподаркою, виховувала п'ятьох дітей, а ще була надомницею-ткалею. Проте до революції Василина Іванівна Оникієнко служила в місцевого пана, дід її мав сан диякона, був регентом церковного хору й викладав церковнослов'янську мову.

Олексій Якович, солдатчину відбувши в царському війську, служив прикажчиком у багатого купця І. Ринді, котрий постачав ткачам-надомникам необхідну сировину, барвники, а тоді скуповував продукцію народних майстрів, знамениті їхні ткацькі вироби, зокрема кролевецькі рушники. Отже, забезпечував чималу частину Кролевеччини заробітком. У 20-х роках Олексій Якович надав притулок у своїй хаті котромусь із Риндевих родичів, себто «ворогові народу». За це Олексія Лукаша «розкуркулили»: родину Лукашів було виселено і з хати, і з подвір'я, забрано коня з відповідним реманентом, худобу — все, що зароблялося мозольною працею. За Олексія Лукаша земляки заступилися, допомогли відстояти будинок і коня, але худобу й усе надбане так і не повернуто. Малий Миколка був травмований цією кривдою.

То хто ж він з походження — Микола Лукаш? Згідно з документами — немовби простолюдин. Але факт цей потребує уточнень: роди Лукашів та Оникієнків мали за собою й козацькі, і шляхетські начала. Вже з'ясовано, що серед Лукашевих предків був і запорозький козак Федченко, переселений після зруйнування Січі до Кролевця, був і адмірал, і статський радник, були й знавці мов, і меценати, і ерудити. Мабуть, дещо передалося Миколі вже на рівні генетичному. Не соціальному: Василина Іванівна закінчити спромоглася лише початкову школу, батько був неписьменний. Олексій Якович, як нині кажуть, «зловживав», що не могло не відбитися на дітях. Микола до чотирьох років зовсім не говорив. Як він згодом згадував: «Я все розумів, але сказати нічого не міг». Його врятував від німоти хрещений батько й дядько по материнській лінії Дмитро Оникієнко, який щодня читав «дурненькій» дитині заманливі книжечки, розмовляв з нею, бавився. Потому забрів у Кролевець циганський табір. Цікаве хлопченя забігло якось до табору, забігло вдруге, втретє, призвичаїлося, і цигани, вирушивши в мандри, забрали його із собою. Всі подумали, що дитя вкрадено — і зітхнули з полегшею. Малий Лукашець кілька місяців блукав світами, дійшов із циганським табором аж до Молдавії, а повернувся неочікувано, коли про нього й забувати стали. Повернувся «звичайним», себто дзвінкоголосим хлопчиком, але забалакав він мовою циганською. Далі — українською, російською, польською мовами. Розвивався неймовірно швидко, випереджаючи «нормальних» своїх ровесників.

Потяг до оволодiння мовами мав певну пiдтримку в родинному побутi. Тут добре пам'ятали бабусю i прабабусю родом з польської шляхти, мати Миколина мала подруг-єврейок i розмовляла на iдиш (на той час п'ята чи четверта частина населення Кролевця була єврейською, вiдповiдним i склад учнiв у школах). Старший брат Iван (1918-1943) у школi вивчав не нiмецьку, як Микола, а французьку, i брати "взаємно збагачувалися". Мову ромiв Лукаш вивчив у циганському таборi, який розбив шатри на околицi мiста, навiть переклав для прибульцiв українську пiсню i проспiвав, а вдома українською - циганську пiсню; сестрам пороздавав списки циганських слiв з перекладом - щоб вивчали.

Коли прийшла пора вiршувати, Микола Лукаш цiлком природно звернувся до перекладу. Ось як вiн сам про це розповiв у останнiй з автобiографiй: "Вiршi писати почав досить рано. Запопавши до рук Карамзiнову "Историю государства российского" десь у п'ятому класi, я зробив для себе велике вiдкриття: виявляється, Пушкiн не сам "видумав" свого вiщого Олега, а черпав iз "преданий старины глубокой". Натхнувшись тим же джерелом, я й написав свою першу баладу - про ослiплення князя Василька. В шостому-сьомому класах переклав кiлька дрiбних вiршiв Гейне, в дев'ятому з якоїсь читанки пiсеньку Гретхен, що ввiйшла без змiн у переклад "Фауста". <...> В останнiх класах школи та в студентськi роки я багато перекладав росiйських поетiв "срiбного вiку" - Блока, Брюсова, Бальмонта, Вяч. Iванова, Балтрушайтiса, Бєлого - то було для мене неабиякою школою осягнення поетичного ремесла".

У дев'ятому класi М.Лукаш взяв участь у випуску шкiльної "Лiтературної газети" (1935) як її оформлювач, а ще через рiк створив разом iз В.Сухомлином, М.Сереженком Д.Овчаренком та М.Городиським лiтературне об'єднання "ЛIАСМО" - "Лiтературну асоцiацiю молодих" (Кролевець, 1936-1937). Лукаш заохочує товаришiв до перекладацтва, переважно як художник-оформлювач бере участь у створеннi рукописного журналу "LIASMO" (випущено 6 номерiв по 12 стор. кожний, формату шкiльного зошита; втрачений у роки вiйни).

Про те, що Микола Лукаш багато написав про своє перше кохання, що цiлi сюїти поезiй присвячено однокласницi Валi Зелiнськiй, нiхто з найближчих друзiв не знав. Якимось чудом цi матерiали збереглися i шкiльнi зошити, помереженi нестiйким ще юнацьким почерком, зовсiм недавно, уже в нинiшньому тисячолiттi, вiднайшов у архiвi поета-перекладача лiтературознавець Л.Череватенко. На думку Комiсiї Нацiональної спiлки письменникiв України з творчої спадщини М.Лукаша, яку вiн нинi очолює, це поезiя високої проби, що заслуговує на публiкацiю. Микола Лукаш зберiг навiть пiдготовчi матерiали до чергових випускiв легендарного нинi "LIASMO", листування з товаришами, їх поетичнi спроби.

Вiйна, проте, владно внесла корективи. Через поганий зiр i пошкоджену ногу Лукаш призову не пiдлягав, отже, працював на захiд вiд Києва на оборонних спорудах. Коли студентiв вiдпустили до унiверситету, його було вже евакуйовано до Харкова. Залишився без продуктових карток, приречений на голод. Пiшки дiстався до Кролевця. Який там подальший шлях на Харкiв, коли завойовники вже входили до рiдного мiста не iз заходу, а з пiвнiчного сходу...

У прифронтовому мiстi потрапив пiд ворожий авiаналiт i надовго злiг з тяжко пошматованою осколками ногою. Потiм майже два роки ходив з милицями. Що мiг робити цей iнвалiд у свої 22 роки? Мав один рiк учительського стажу (брав академвiдпустку в унiверситетi i працював у сiльськiй школi на Київщинi), але вчителi окупантам не були потрiбнi. А перекладачiв вони вишукували самi. I став Микола Лукаш працювати перекладачем у кролевецькiй сiльгоспкомендатурi за рекомендацiєю i пiд орудою його ж-таки шкiльних учителiв.

Кролевець було окуповано 728 днiв. Яких тiльки мов та дiалектiв не наслухався перекладач. Контакти з окупацiйними властями мали iталiйцi, мадьяри, румуни, австрiйцi, угорськi євреї. Як мiг, Лукаш допомагав бiженцям та оточенцям видачею довiдок на справжнiх бланках нiмецької адмiнiстрацiї. Iснують свiдчення, що "пiдказав" сiльгоспкомендантовi Брему iдею перетворити господарства району на базовi з вирощування кок-сагизу (каучуконосної рослини), що вимагало працi багатьох додаткових робочих рук. I тим врятував сотнi молодих селян вiд вiдправки в рабство до Нiмеччини.

На початку 50-х рр. М.Лукаш "наїздами" бував у столицi. Вже грунтовно зазнайомився iз Максимом Рильським, видавничими працiвниками, зокрема, вiдомим перекладачем Миколою Терещенком. Тодiшнiй редактор Держлiтвидаву поет Олесь Жолдак, виступаючи в Будинку лiтераторiв на творчому вечорi з нагоди 80-рiччя М.Лукаша (грудень 1999 р.), згадував, як розповiв про нiкому з видавцiв невiдомого автора з Харкова своїй дружинi євi Нарубинiй i швидко з'ясувалося, що йдеться про її однокурсника довоєнних унiверситетських часiв.

Микола Лукаш намагався опублiкуватися також i в журнальнiй перiодицi. Подав добiрку поезiй до "Днiпра", але iм'я автора викликало в редакцiї певну засторогу: наприкiнцi 1946 р. там було вмiщено вiрша "Велика вахта", де славився "вождь усiх народiв" Сталiн, який безсонними ночами вершить iсторичну мiсiю. Автор з м.Старобiльська, недавнiй в'язень гiтлерiвських концтаборiв, невдовзi був репресований i сталiнським режимом, запроторений до ГУЛАГу. Отже, його iм'я i твори стали забороненими. Iван Савич (Лук'яненко) не знав, що в лiтературу входить його довоєнний однокашник Микола Лукаш i прибрав собi такий псевдонiм. Поки це було усвiдомлено й журналiстами "Днiпра", спливло чимало часу. I.Савич твердить, що зрештою добiрка вiршiв справжнього Миколи Лукаша виявилася надруковано, але нам тих публiкацiй знайти не пощастило. З мемуарного свiдчення неясно також, чи була надiслана до "Днiпра" поезiя оригiнальна, чи перекладена.

Редактор вiддiлу перекладiв з французької Держлiтвидаву О.Жолдак знав i можливостi, i працездатнiсть свого друга, здатнiсть його роками працювати "в стiл". Так, у листi до єви Нарубиної вiд 31 грудня 1951 р. Лукаш принагiдно наводить щойно виконаний ним переклад вiрша Христо Смирненського "Десять заповiдей", якого за життя перекладача так i не було оприлюднено. Та й знаменитi "Червонi ескадрони" того ж автора з'явилися вперше в лукашевому перекладi лише 1958 р., а бiльш повна добiрка поезiй - ще через п'ять рокiв.

Коли 1952 р. з'явилася нагальна потреба термiново i якiсно перекласти українською роман Андре Стiля "Перший удар" (твiр головного редактора комунiстичної газети "Юманiте" висунули на здобуття Сталiнської премiї, шо стало формою фiнансової пiдтримки зарубiжного видання), замовлення дали Лукашевi. За задумом "директивних органiв" широке видання творiв паризького лiтератора мало на метi посилення легальної гонорарної пiдтримки комунiстичної преси Францiї Радянським Союзом i київське видавництво мало подбати про найякiснiше виконання завдання.

Але в Харковi, де зовсiм iнакше сприймали Лукаша, на завадi став певний спротив на унiверситетськiй кафедрi, де в цей час працював молодий викладач - адже термiнова робота вимагала багато часу. Проте "директивний" дзвоник з Києва забезпечив перекладачевi повне сприяння. Книга вчасно побачила свiт i саме нею дебютував як перекладач Микола Лукаш. Тодiшнiй редактор видавництва Микола Борозна в розмовi з нами повiдомив, що Лукаш переклав i наступнi частини роману А.Стiля. Але суспiльна атмосфера 1953 р. (смерть диктатора i боротьба за владу серед його комунiстичних спадкоємцiв) не сприяла продовженню видавничого проекту. Бiльше того, в українськiй перiодицi нами не виявлено жодної рецензiї на україномовний переклад книги французького публiциста, хоча рецензiй на росiйськомовнi переклади (журнальнi й окреме видання) не бракувало.

Того ж року в Держлiтвидавi з'явилися iншi переклади Миколи Лукаша: з росiйської - оповiдання "Сторож" у 16-томнику Максима Горького, з болгарської - оповiдання Елiна Пелiна "Вiтряк", з нiмецької - 11 творiв Вiктора Гюго для книжки вибраних поезiй. 1954 р. у видавництвi "Молодь" вийшла книга вiршiв болгарських поетiв "Свiтло над Болгарiєю", яка мiстить перекладений Лукашем твiр Пантелея Матеєва "Смерть партизана". Як бачимо, на першому етапi входження до професiйної лiтературної дiяльностi Микола Лукаш зовсiм не сахався перекладу творiв яскраво революцiйних, наснажених комунiстичною iдеологiєю.

Чи намагався Микола Лукаш взяти участь у лiтературному життi тогочасної доби? Чи подавав переклади художнiх творiв до численних українських видань, що iснували в окупованiй гiтлерiвцями Українi? Все це потребує подальших ретельних дослiджень. Поки що нам не вдалося виявити навiть газети "Кролевецькi вiстi", яка випускалася в роки окупацiї 1941-1943 рр. Скорiш за все Лукаш продовжував залишатися таким же обережним, як i в шкiльнi та студентськi роки.

Ім'я Миколи Лукаша стало одним із символів вершинних здобутків української школи художнього перекладу в другій половині XX ст. М.Лукашеві судилося втілити у своїх перекладах з 18 мов не лише незбориме прагнення народу бути рівноправним у діалозі культур, не тільки зробити українську присутність невід'ємним складником сучасної цивілізації. Спосіб і стиль Лукашевих перекладів, як жоден перекладацький доробок тієї доби, наочно поєднали в собі мовно-літературний досвід української класики XIX ст. та живомовні процеси другої половини минулого століття. Певна річ, що з плином часу його спадщина по-різному впливатиме на теорію й практику перекладу, тенденції розвитку літературної мови, однак у нашій історії

М.Лукаш назавжди залишиться як охоронець української індивідуальності, сповідник тяглості культурних традицій та неперевершений провідник шляхами світового красного письменства.

Навчався на історичному факультеті Київського держуніверситету, але навчання перервала Друга світова війна. З 1943 р. Л. у діючій армії.

1947 Лукаш закінчив інститут іноземних мов у Харкові. Був викладачем іноземних мов, потім завідував відділом поезії в журналі «Всесвіт».

Лукаш вважається одним з найвидатніших українських перекладачів — перекладав художні твори з 20 мов. Л. властива феноменальне лінґвістичне обдарування і дивовижна ерудиція в галузі зарубіжної літератури.

Найпліднішим було відносно благополучне для Лукаша двадцатиліття з 1953 до 1973, коли він переклав «Фауста» Гете, «Мадам Боварі» Флобера, лірику Шіллера, «Декамерон» Бокаччо та багато іншого.

Лукаш завжди виступав на захист письменників, яких притісняли. А після арешту І. Дзюби, якого вважав видатним діячем української культури, Л., вимагаючи його звільнення, запропонував заарештувати себе замість нього. Цей вчинок дорого обійшовся Лукаш Багато років він фактично перебував під домашнім арештом.

1973 Лукаша виключили зі Спілки письменників України (СПУ). Його всіляко переслідували, перестали публікувати, чим позбавили засобів існування. Тривалий період біля його під'їзду стояв пост міліції, що не пропускав до нього нікого.

Лукаш був відновлений в СПУ на хвилі перебудови 1986, практично напередодні смерти. Він так і не дочекався видання великого тому своїх перекладів — книги під назвою «Від Бокаччо до Аполлінера», яка вийшла 1990 і стала своєрідним пам'ятником Миколі Лукашу.

46.