Переклад кінця XIX-XX століття в Україні (Кочур, Білоус)

Григо́рій Порфи́рович Ко́чур (*17 листопада 1908, Феськівка — †15 грудня 1994, Ірпінь) — перекладач, поет, літературознавець, громадський діяч.Зміст [сховати]

Біографія

Народився в селі Феськівка Менського району Чернігівської області в селянській родині. Навчався в Київському інституті народної освіти, де його викладачами були професори С. Савченко, М. Калинович, Б. Якубський, С. Маслов, М. Зеров. Викладав у Тираспольському та Вінницькому педінститутах.

1943 разом з дружиною безпідставно заарештований, засуджений до каторжних робіт на шахтах системи ГУЛАГ м. Інта (Комі АРСР). Тут посів провідне місце в інтернаціональному гуртку інтелігенції, не припиняв творчої діяльності. Перекладав, писав вірші, вивчав із допомогою в'язнів нові мови, зокрема, естонську, латвійську, вірменську, грузинську, долучав до цього друзів. Активне духовне життя допомагало протистояти реаліям каторги.

Після звільнення (1953) і реабілітації (1962) Кочур повернувся в Україну й оселився в м. Ірпінь, під Києвом.

Найближчий соратник М. Рильського, Григорій Кочур був неформальним лідером українського перекладацького цеху.

Кочур належав до ключових фіґур національно-культурного відродження в Україні в 60-і. Його оселя в Ірпені була центром, де збиралася опозиційно налаштована творча інтелігенція. Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції в 1965 Кочур в числі 139 авторів підписав лист-протест 139 на захист своїх друзів і близьких знайомих.

Усі ці роки Кочур багато і плідно працює, виховуючи нове покоління перекладачів. Його переклади охоплюють 26 століть, починаючи від Архілока (давньогрецька поезія) і закінчуючи сучасними поетами, три континенти (Європа, Америка й Азія), близько 30-ти літератур. Він автор статей з теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань зарубіжних авторів, численних рецензій і спогадів.

У 70-х Кочур став усе частіше потрапляти до списків тих, кого «розбирали» на різних зборах, попав до «чорних списків», зокрема, за те, що зустрічався з українськими літераторами з-за кордону. За другої хвилі репресій серед української інтелігенції в 1973 К. був виключений зі Спілки письмеників України (СПУ): попри тиск, не дав потрібних КДБ показів проти Є.Сверстюка. Був практично позбавлений можливости публікуватися.

 

Тільки 1988 Кочур відновлений в СПУ. 1989 видана невелика збірка його віршів «Інтинський зошит», його табірна поезія з царства «дротяного дракона». 1991 р. виданий том вибраних перекладів «Друге відлуння».

Як твердить критик і теоретик перекладів М. Новикова, збірка перекладів Кочура — це „одночасно факт української культури, документ нашого часу і «багатоголосий монолог» самого Кочура“.

Кочур — лауреат премії ім. М.Рильського за переклади і Державної премії ім Т.Шевченка за книгу «Друге відлуння».

Тільки у 82-річному віці дістав можливість прийняти зарубіжні запрошення і виступити з доповідями на наукових конференціях у США (Іллінойський університет, 1991), у Польщі й Чехії (1992).

Кочур був дійним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка, нагороджений медаллю НТШ ім. М.Грушевського.

Дмитро́ Григо́рович Білоу́с (* 24 квітня 1920, село Курмани, нині Недригайлівського району Сумської області — † 13 жовтня 2004, Київ) — український поет, перекладач, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за книжку «Диво калинове»). Автор збірок гумору та сатири, книжок для дітей, статей, літературних розвідок про творчість українських письменників.

Ще одна дуже яскрава грань таланту Д. Білоуса — перекладацтво. У цій галузі Дмитро Григорович — і майстер слова, і лінгвіст, і теоретик, і практик-організатор, і видавець. Він ставиться до перекладу з якоюсь особливою ніжністю, з величезним пієтетом. Треба бачити натхненне обличчя Білоуса, коли він читає болгарською чи білоруською мовою поезії, а відтак — переклад українською, а потім коментує переливання, перевисання почуттів, думок з однієї мовної стихії в іншу. Як він милується багатством споріднених мов! А почалося з того, що наприкінці п'ятдесятих, коли поету було під сорок, поїхав він за відрядженням Спілки письменників на півроку до Болгарії вивчати братню мову. Як тут не згадати його ж слова:

Життя тебе жбурнуло на бистрінь —

то, мабуть же, чогось від тебе хоче...

Тридцять років працює Д. Білоус у болгаристиці. Багато за цей час зроблено. Згадаймо лише збірки поезій Івана Базова, Георгія Джагарова, Дмитра Методієва, Ангела Тодорова, Ніно Ніколова... Крім того, чимало перекладено прозових і драматичних творів, книжок для дітей, фольклорних видань. А вершина, безперечно, — двотомна антологія болгарської поезії, понад половину творів з якої Д. Білоус переклав особисто. Видання було відзначене в Болгарії золотою медаллю як найкраща з антологій вітчизняної літератури, випущених за рубежем. Уряд Болгарії нагородив поета орденом Кирила і Мефодія І ступеня, а на Україні він удостоєний за цю працю премії імені Максима Рильського.

 

Перекладацькі обрії поета, звісно, не обмежуються Болгарією. Є у нього переклад драми Шекспіра «Міра за міру», є чудові інтерпретації з російської, білоруської, литовської, вірменської, азербайджанської, польської. Д. Білоус повсякчас прагне бути вірним своєму перекладацькому кредо, сформульованому на сторінках журналу «Вопросы литературы» (1979, № 5): «Перекладач повинен долати тяжіння філології, сміливо одриватися від букви, щоб відтворити оригінал, його образи, інтонацію, асоціативні зв'язки. Перекладач повинен турбуватися про точність перекладу шляхом перевідтворення оригіналу, прагнучи точності, він повинен уникати буквалізму, а, перевідтворюючи оригінал засобами своєї мови, не вдаватися до відсебеньок».

У творчості письменника виразно спостерігається схильність до теорії, смак до осмислення літературних явищ. Д. Білоус написав чимало змістовних, високопрофесійних статей, літературознавчих розвідок. Це передмови до книжок Л. Глібова «Цяцькований осел», С. Крижанівського «Берізка», О. Підсухи «На клич доби», А. Малдоніса «Бурштин і троянди», Г. Джагарова «Пересторога», Д. Методієва «Червоний мак», збірників «Болгарський гумор і сатира», «Добридень, братове!». Високим професіоналізмом відзначаються нотатки письменника «Про риму». А ще в його доробку спогади про Тичину, Рильського, Остапа Вишню, Панча, Сосюру, Григорія Тютюнника, Ст. Олійника, Воскрекасенка, Валентину Ткаченко, Бориса Тена...

Д. Білоус проводить багаторічну і невтомну роботу по вихованню літературної зміни. Досить сказати, що поет 11 років керував літстудією видавництва «Молодь». Він щедро і по-батьківськи альтруїстично ділиться своїм досвідом, прагне підтримати щонайменший проблиск нової індивідуальності, роздмухати бодай маленьку іскорку поезії. Багатьох він увів у світ красного письменства, підтримав словом, порадою, співчуттям.

48.

Майстри українського перекладу минулої доби: перекладацька діяльність Куліша, Франка.

Пантелеймо́н Олекса́ндрович Кулі́ш (* 7 серпня 1819, містечко Вороніж, нині Шосткинського району Сумської області — †14 лютого 1897, хутір Мотронівка, Борзнянського району Чернігівської області) — український письменник, поет, драматург, фольклорист, етнограф, перекладач, критик, редактор, видавець.

Іван Франко називає П. Куліша «перворядною звіздою» в українському письменстві[1], «одним із корифеїв нашої літератури»[2]. Відомий найбільше як автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада». Був дуже освіченим. Писав українською та російською.

Переклади

Переклав Біблію, майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.). Наприкінці свого життя П. Куліш підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», котра вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета. Увійшли в неї переспіви творів визначних англійських та німецьких поетів XIX ст.: Байрона, Ґете, Шіллера, Гайне. Чимало переклав з російської (твори Пушкіна, Фета, Нікітіна, Кольцова, Некрасова).

Куліш систематично працював у царині перекладу, твердо переконаний, що найвидатніші світочі європейського письменства мають стати здобутком письменства українського. Не знижуватись до популярного переказу для простолюду, а навпаки, дорівнятись вершин творчої думки -такою уявлялися перспектива і завдання українського перекладу романтикові Кулішеві.

Вважаючи мовну реформу І. Котляревського невдалою, П. Куліш марив про «староруську» мову як літературну[3]. Осмислюючи Кулішів перекладацький стиль, М. Зеров звернув увагу на його «теорію староруського відродження», згідно з якою староруська (староукраїнська) літературна має синтезувати здобутки старої книжної мови і виражальні ресурси мови народнопоетичної. Тому в лексиці Кулішевих перекладів відсутні бурлескні фразеологізми, натомість значне місце посідають старослов'янізми, які надають їм урочистого, піднесеного, хоча нерідко й важкуватого для сприйняття характеру. «Далеко менше шкодить цей словник перекладам з Ґете та Байрона»[4], — зазначив М. Зеров.

Від англійських, німецьких, італійських поетів П. Куліш переніс на український ґрунт октаву, Спенсерову дев'ятивіршову строфу та інші зразки канонічної строфіки.

 

Іва́н Я́кович Франко́ (* 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт — † 28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет, вчений, публіцист, перекладач, громадський і політичний діяч.

 

На честь Франка місто Станіслав було перейменовано в Івано-Франківськ. Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи ж чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».