Праця і зайнятість. Соціально-економічний зміст і

Форми зайнятості

Праця є формою економічного самовизначення людини як власника своєї робочої сили, людського капіталу. Це свідома доцільна діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних цінностей шляхом реалізації трудових здібностей людей. В умовах ринкової економіки вона може відбуватися у двох формах – на основі вільного підприємництва або на основі вільного найму. Однак щоб праця здійснювалася як продуктивний процес, робоча сила людини повинна бути реально включеною до процесу суспільного виробництва, зайнятою.

Зайнятість означає систему економічних відносин з приводу забезпечення громадян робочими місцями та визначенням форм участі в суспільному господарстві з метою одержання засобів до існування. Для зайнятості характерні: визначеність сфери трудової діяльності; забезпеченість людини конкретним робочим місцем; задоволеність особистих потреб працівників, пов’язаних з рівнем оплати праці, характером та умовами праці, тривалістю робочого тижня, охороною праці, інтенсивністю праці тощо. Зайнятість повинна приносити людині дохід у вигляді заробітної плати, прибутку або іншій формі, підвищувати соціальний статус працівника в суспільстві, на підприємстві, у сім’ї.

Відносини зайнятості в Україні ґрунтуються на принципах:

· виключного права громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці;

· заборони обов’язкової, примусової праці (крім випадків, спеціально встановлених законодавством);

· створення державою умов для реалізації права громадян на працю, на захист від безробіття, на допомогу у працевлаштуванні і матеріальну підтримку в разі втрати роботи відповідно до Конституції України.

Для розуміння структури зайнятості Міжнародна організація праці (МОП) рекомендує поділяти населення на економічно активне і економічно неактивне.

Економічно активне населення складається з осіб обох статей віком від 15 до 70 років включно, які впродовж певного періоду часу забезпечують пропозицію робочої сили на ринку праці. Економічно активне населення включає зайнятих і безробітних.

Економічно неактивне населення утворюють незайняті особи, які належать до таких соціальних груп: учні та студенти; пенсіонери по інвалідності та на пільгових умовах; особи, які зайняті в домашньому господарстві, вихованням дітей та доглядом за хворими; особи, які зневірилися знайти підходящу роботу після тривалих пошуків; інші особи, які не мають необхідності у працевлаштуванні або не готові приступити до неї впродовж найближчих 2-х тижнів.

Зайняте населення – це та частина економічно активного населення, яка залучена до економічної діяльності, тобто уже використовується. За своїм статусом виділяються дві основні групи зайнятих – працюючі за наймом і працюючі не за наймом. Їх існування характеризує соціально-економічний аспект дослідження зайнятості.

Працюючі за наймом – особи, які уклали письмовий трудовий договір (контракт) з адміністрацією підприємства, установи, організації або власником підприємства про умови трудової діяльності, за яку працівник отримує плату згідно угоди.

Працюючі не за наймом – роботодавці та зайняті індивідуальною (самостійною) трудовою діяльністю:

1) роботодавці – особи, які працюють самостійно або з одним чи декількома партнерами на власному підприємстві (в установі чи організації) і наймають на постійній основі працівників для роботи на своєму підприємстві;

2) самозайняті – особи, які здійснюють трудову діяльність без залучення постійних найманих працівників, на свій власний кошт, володіють засобами виробництва і несуть відповідальність за вироблену продукцію і надані послуги;

3) безкоштовно працюючі члени сім’ї – особи, які працюють без оплати на сімейному підприємстві, що очолює родич, який проживає у тому ж домашньому господарстві.

Основними показниками зайнятості є чисельність зайнятих та її рівень.

Чисельність зайнятих – це абсолютний показник зайнятості, що характеризує її розміри.

Рівень зайнятості (Р_з) визначається відношенням чисельності зайнятих (Ч_з) до загальної чисельності населення (Ч_н) віком 15-70 років:

З точки зору якості використання людських ресурсів розрізняють типи зайнятості – повну, продуктивну, раціональну і недозайнятість.

Повна зайнятість характеризує економічну ситуацію, коли кожний, хто шукає оплачувану роботу, обов’язково її знаходить. Причому робота повинна забезпечувати людині прожитковий мінімум, відповідати кваліфікації працівника, а запропоноване місце роботи має бути не занадто віддаленим від місця проживання. Повна зайнятість є важливою ознакою соціального захисту населення у трудовій сфері.

Ефективна зайнятість відображає економічну ситуацію, за якої розподіл трудових ресурсів між галузями, регіонами і підприємствами дозволяє отримати найвищий з можливих ВВП. Така зайнятість передбачає високу продуктивність праці, випуск продукції найвищої якості. Проте вона не виключає і високого рівня безробіття в країні.

Раціональна зайнятість означає оптимальне сполучення ефективної і повної зайнятості, економічної зайнятості з іншими видами діяльності, що забезпечують різнобічний розвиток особистості.

Недозайнятість є вимушеною економічною ситуацією, коли частина працівників працюють менше нормальної тривалості робочого часу не на добровільній основі; багато з них тому шукають додаткову роботу і можуть її виконувати.

В організаційно-економічному аспекті класифікація форм зайнятості інша. За своїм характером зайнятість буває постійною, тимчасовою і сезонною. За тривалістю робочого часу вона поділяється на повну і часткову. З урахуванням режиму регулювання робочого часу розрізняють жорстку і гнучку зайнятість. В залежності від дотримання правового режиму виділяють законну і незаконну зайнятість.

Існують також поняття основної і додаткової зайнятості.

Основна зайнятість є головним або єдиним джерелом доходу для працівника і здійснюється за місцем основної роботи.

Додаткова зайнятість виступає допоміжним джерелом доходів працівника і може відбуватися шляхом сумісництва, роботи на умовах погодинної оплати праці в особистому підсобному господарстві тощо.

Сучасною тенденцією є поширення гнучкої зайнятості. Остання характеризуються нестабільністю і нерегулярністю, як повним, так і неповним робочим часом, гнучкою оплатою результатів праці. До основних форм гнучкої зайнятості відносять: скорочений або стиснутий робочий тиждень; „поділ робочого місця” і, відповідно, кількості робочих годин, зарплати та соціальних виплат між кількома працівниками; гнучкий графік робочого часу для окремих категорій працівників з можливістю вибору початку й кінця робочого дня, тривалості перерв; роботу за тимчасовими контрактами; часткову зайнятість; використання сезонних і надомних працівників та інше.

В умовах перехідної економіки в Україні поширилися неформальна, тіньова і навіть кримінальна форми зайнятості.

Неформальна зайнятість – трудова діяльність, дозволена чинним законодавством, процедура реєстрації якої не передбачена або обмежена. Неформально „зайнятими” можуть бути зовсім різні люди: бабусі, що забезпечують своє існування перепродажем цигарок або овочів; зайняті на підприємствах, які тривалий час не отримують зарплату і вимушені підробляти випадковими послугами, наприклад, з ремонту, чи продажем продукції власного виробництва. Однак така зайнятість не може розглядатися як позитивне явище. Незареєстрована діяльність – це несплачені податки, а головне – відсутність будь-якого соціального захисту працюючих. Вона межує з тіньовою зайнятістю у сфері нелегалізованої економічної діяльності (без реєстрації, ліцензування), часто випадкового характеру, з ухилянням від сплати податків і ризиком конфліктів з правоохоронними органами.

Кримінальна зайнятість – діяльність, що суперечить чинному законодавству івідповідно не може бути зареєстрованою.

Розглянуті вище форми участі працездатного населення у суспільному виробництві представляють економічну зайнятість. Разом з тим у науковий обіг введено поняття і глобальної зайнятості, яка, крім економічної, включає також навчання в загальноосвітніх, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах, ведення домашнього господарства, виховання дітей, догляд за інвалідами і старими людьми, участь в органах державної влади, роботу в громадських організаціях, службу в армії.