Основні форми та напрямки державного регулювання

Регулювання економіки державою виявляється у коротко- і довгостроковій економічній політиці.

Короткострокове, або емпіричне, державне регулювання набуло поширення в західних країнах у передвоєнні та повоєнні роки Це був комплекс антикризових і антициклічних заходів держави, спрямований на пом’якшення наслідків економічної кризи, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що його заходи з’ясовуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється і прямо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, субсидій, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику (підвищення або зниження облікових ставок на купівлю векселів). Головними серед опосередкованих інструментів впливу є: державне регулювання норми відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосереднім об’єктом поточного емпіричного регулювання є сукупний попит, зокрема обсяг платоспроможного попиту, і пропозиція, тобто інвестиційні дії компаній.

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здійснюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процеси відтворення. Її виникнення і розвиток пов’язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком НТП, еволюцією виробничих відносин та господарської діяльності. Довгострокова державна політика спирається на дослідження проблем і труднощів, підкріплюється інформаційно-аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневровим

Державне корегування економіко-соціального розвитку суспільства здійснюється на основі політики економічного розвитку, призначенням якої є управління оперативними та поточними ринковими подіями через використання відповідних кожній сфері впливу засобів. Вона втілюється в політику стабілізації, структурну політику, політику розподілу доходів тощо. Ці конкретні види економічної політики сприяють реалізації цілей економічної діяльності держави у сфері стабілізації економічного розвитку, розподілу економічних ресурсів, перерозподілу доходів.

Політика стабілізації націлена на сукупну економічну рівновагу і її стабілізацію. До показників, що визначають таку рівновагу, належать: обсяг внутрішнього виробництва, зайнятість, стабільність цін і зовнішньоекономічне сальдо. ВВП має тенденції до зростання або зниження відповідно до фази ділового чи економічного циклу. У повоєнний період ці тенденції послабли, оскільки країни з ринковою економікою почали активно проводити макроекономічну політику щодо запобігання значних коливань ВВП. Короткострокові коливання ВВП, які є типовими для сучасних ділових циклів, не шкодять його довгостроковому зростанню. Цілеспрямовані дії держави на забезпечення такого зростання, становлять політику економічного зростання, яка є складовою політики стабілізації, оскільки має на меті стабільний розвиток національного виробництва.

Метою і одночасно показником політики стабілізації є також зайнятість працездатного населення країни або низький рівень безробіття. Як і економічне зростання, рівень безробіття в країні залежить від ділового циклу. Коливання на ринку праці можуть бути фактором, що дестабілізує соціально-економічні відносини в суспільстві та підриває засади ринкового устрою країни. Держава втручається в ситуацію на ринку праці з тим, щоб не допустити значних розривів у рівнях безробіття на різних фазах циклу і забезпечити його відповідність темпам розвитку виробництва.

В правовій державі діє система регулювання зайнятості, яка включає: скорочення законодавчо встановленої тривалості робочого дня в період масового безробіття; пропонується здійснити на підприємствах “розподіл робочих місць” між працівниками (для збільшення зайнятості); дострокове звільнення на пенсію робітників державного сектору (на 2-3 роки); створення нових робочих місць; скорочення пропозиції робочої сили; обмеження імміграції бажаючих працювати і стимулювання репатріації іноземців. Важливими елементами політики зайнятості є біржі праці, фонди страхування по безробіттю, покращення системи працевлаштування.

Значну увагу держава приділяє стабілізації цін, оскільки в ринковій економіці головним регулятором суспільного виробництва є ринково-конкурентний механізм, серцевиною якого є ринкове ціноутворення. Проводячи політику стабілізації, держава встановлює орієнтовані показники темпів інфляції, які не руйнують цінового механізму регулювання економіки. В сучасних умовах держава використовує наступні регулятори інфляції: проведення політики доходів, в результаті якої укладається угода про “соціальне партнерство”; обмежується монополістична діяльність в сфері ціноутворення; проводиться політика, яка сприяє зменшенню інфляції попиту; проводиться ефективна грошова політика центрального банку.

Структурна політика тісно пов’язана з політикою стабілізації. Вона охоплює завдання вирішення сукупних економічних проблем, які виникають в наслідок структурних зрушень всередині галузей народного господарства та між ними, регіонами і групами підприємств. Вона також включає в себе завдання коригування відносин певних агрегатних частин сукупної економіки, які визначають її структуру, з метою регулювання їх за допомогою загальних принципів. Особливою метою цієї структурної політики є стимулювання технічного прогресу, спрямованого на зростання сукупної економічної продуктивності. До кола інструментів структурного регулювання належать адміністративні, які є формою прямого державного втручання в процес прийняття підприємницьких рішень про масштаби, кількість та ціну виробленої продукції, і фінансові, які залишають недоторканим ядро підприємницьких рішень.

Цілям держави у сфері перерозподілу доходів відповідає насамперед соціальна політика, яка направлена на формування соціально орієнтованої ринкової економіки. За прямої участі держави в країнах з соціально орієнтованою економікою створені і, досить ефективно (хоча і не без проблем) функціонують і продовжують розвиватися, системи соціального страхування: пенсійного, медичного і по безробіттю.

Одним із найважливіших аспектів діяльності держави в розвинутих країнах є зовнішньоекономічне регулювання діяльності економічних суб’єктів: їх участі в міжнародній торгівлі товарами та послугами, міграції робочої сили, капіталу, технологій. Під зовнішньоекономічною політикою розуміють політичне оформлення міжнародних економічних зв’язків країни. Інструменти зовнішньоекономічної політики поділяються на торгово-політичні та валютно-політичні. До перших належать ті, які впливають на реальні характеристики міжнародного обміну товарами. Найважливішим торгово-політичним інструментами є мито (податок, який держава накладає на товар, якщо він перетинає державний кордон або кордон митної зони) і контингенти (кількісні або вартісні обмеження ввезення або вивезення певного товару) та інші нетарифні торгові обмеження.

Держава впливає на зовнішньоекономічні операції через валютно-політичні заходи. Міжнародний рух платежів може відбуватися тільки тоді, коли можливий обмін національних платіжних засобів один на одного. Це відбувається на валютному ринку, на якому складаються певні пропорції обміну між окремими валютами, валютні курси. Державний вплив на міжнародну торгівлю і рух капіталу через монетарну сторону реалізується шляхом грошової політики, політики валютного курсу, а також прямих обмежень, контролю міжнародних платежів.

Отже, стабілізаційна, структурна, соціальна і зовнішньоекономічна політика, що проводиться в межах політики розвитку, підпорядковує економічний і соціальний розвиток країни досягненню цілей, закріплених у концепціях соціально-економічного розвитку, прийнятою певною країною.